У 2010 році Марія Придьма разом із Дмитром Стретовичем вперше провели Літню літературну школу в Карпатах. Щорічна Літшкола швидко стала їхньою візитівкою й дала поштовх для створення системного освітнього проєкту — так у 2013 році зʼявилася школа творчого та професійного письма Litosvita.
10 років потому Дмитро пішов із проєкту, а його частку викупила Марія Придьма — співзасновниця та директорка з маркетингу. Тепер вона самостійно керує проєктом як СЕО та розвиває його разом із командою. Ми поговорили з Марією про те, як це — керувати проєктом у часи постійної турбулентності, що робить текст сильним та чому спільноти важливі.
§§§
[Цей матеріал зроблений у партнерстві з Litosvita]
§§§
Найперше я хотіла б поговорити про те, що було найважчим і що для вас стало найважливішим, коли ви взяли на себе нову роль СЕО? Чи змінилось ваше сприйняття лідерства під час цього процесу?
Насправді це, мабуть, перша розмова на загал про цей досвід та цей рік, який видався для мене дуже складним. Усе змінилося на 180 градусів, тепер Litosvita — повністю моя відповідальність, і в цьому є плюси й мінуси. Плюс — ти розумієш, що усе у твоїх руках. Мінус — те, що ти розумієш, що все у твоїх руках.
Перше, що я почала робити, — шукати додаткові руки та делегувати. За цей час наша команда зросла майже на третину. Водночас одним із найскладніших моментів була координація справ, що стосуються інституційної роботи: фінансів та юридичних питань. Ми повністю реорганізували процеси та внутрішні політики. Мені довелося багато працювати із систематизацією, багато вчитися на різноманітних курсах для СЕО.
Найціннішими за цей рік стали реакція і бажання команди змінюватися, рости та працювати в надпотужному режимі, підстраховуючи одне одного. Я дуже пишаюся ними, зокрема тим, що люди лишаються і зростають всередині команди до позицій топменеджерів.
Зараз я розумію, що нам вдалося. За цей рік ми зросли на дві тисячі слухачів наших курсів, залучили 12 тисяч нових підписників в інстаграмі. Це майже третина від того, що у нас було за 10 попередніх років. Минулого року 37 наших випускників видали свої книжки, з них — 24 дебюти.
Часом ми бачимо, що коли жінка «підхоплює» проєкт після чоловіка на керівних посадах, то до неї автоматично зʼявляється безліч стереотипів. Чи були у вас такі історії? Чи був якийсь хейт або навпаки — хвиля підтримки у роботі?
Мене дуже підтримала команда, наші лектори, родина та друзі. Ставши СЕО, я жодного разу не помітила стереотипного ставлення до себе як до жінки. Думаю, тут вплинуло те, що ми з Дмитром до цього фактично працювали разом. Ба більше, я отримала багато підтримки від різних спільнот, де я навчалася: Aspen Institute Kyiv, спільноти Прогресії та інших.
До того ж у нас в команді наразі одні жінки. Бачу взаємопідтримку в команді, бажання допомагати та підстраховувати. Ми розуміємо, що в кожної з нас є свої сімейні справи та виклики: у когось діти, у когось батьки в окупації.
Керуючи проєктом у період глобальної кризи, як ви знаходите баланс між швидкими реакціями на зміни та довгостроковим плануванням? Як у такі часи зберігати відповідальність перед командою та аудиторією проєкту?
Інколи потрібні додаткові навички, а часу на їхнє здобуття обмаль. У таких випадках я сама активно долучаюсь до робочих процесів або залучаємо менторів, які можуть прискорити розвиток команди. Важливий баланс між часом і пріоритетами. Наприклад, якщо зараз для мене у пріоритеті запуск нового проєкту, але бракує певних навичок, ми вирішуємо, де їх можна отримати: залучити зовнішніх фахівців чи розвивати всередині команди. Це питання відповідальності: я розумію, що можу інвестувати у це час або гроші, але в результаті отримаю потрібний результат. Тут важливо бути чесним із собою, своїми амбіціями та амбіціями проєкту.
А як балансувати між комерційним успіхом та збереженням ідеології і місії проєкту?
Якщо чесно, для мене це постійне тримання в голові нашої місії та цінностей. Ми постійно це обговорюємо, проговорюємо, нагадуємо собі. Це, можливо, звучить дещо утопічно, але саме так і працює усвідомлення місії — вона живе у повсякденній роботі, у наших діях.
Для мене це природно, тому що цей проєкт — не тільки про заробляння грошей. Комерційна складова і соціальний внесок балансують порівну. Саме тому ми говоримо про цей проєкт як про соціальне підприємництво. Litosvita унікальна не лише завдяки діяльності, а й завдяки людям. Вони приходять до нас по цінності. Ми помічаємо це, особливо коли люди приходять з інших проєктів.
Мені важливо, щоб Litosvita продовжувала існувати, навіть якщо мене в ній не буде. Звісно, ми працюємо над комерційним проєктом у неформальній сфері, та водночас важливо не лише не втрачати власні цінності, а й створювати нові. Місія проєкту могла змінюватися, трансформуватися, але її основа все одно залишається незмінною.
Ми не просто робимо бізнес, ми створюємо потужний соціальний вплив на культуру України. Наша місія — Україна сильної культури, і ми творимо її завдяки освіті та якісним текстам.
ДНК нашого проєкту — культура тексту. Ми цінуємо високоякісний, свідомий, оригінальний контент, маємо глибоку повагу до матеріалу, з яким працюємо, і розуміємо його складність. Тому ми говоримо про культуру як про систему, а не просто набір творчих прийомів. Для нас культура тексту — це фундаментальна цінність.
Як соціальний проєкт, ми також багато вкладаємо у розвиток проєкту та галузі, у якій працюємо. Наприклад, найближчим часом плануємо оголосити премію для авторів-початківців від Litosvita. Ця премія буде відкрита не тільки для авторів, які навчалися у нас, а й для всіх охочих.
Це також частина нашої грантової програми, за якою навчається 33 людини. Троє з них навчаються цілий рік, маючи доступ до всіх курсів (а ми пропонуємо понад 40 курсів на рік). Ми бачимо реальний вплив на суспільство — видані книжки наших студентів, перекладені та відредаговані тексти. Ми бачимо наших редакторів на сторінках цих книг. Особливо цінно, коли в подяках у книжках, післямовах чи передмовах згадують Litosvita й наших кураторів і лекторів.
Водночас, якщо повернутися до комерційної складової, ми постійно намагаємося зберегти баланс між доступною ціною та якістю. Наші курси, порівняно з іншими гравцями на ринку, значно дешевші. Щоразу, коли маємо підвищувати ціни через зростання курсу долара чи інфляцію, намагаємося мінімізувати вплив цього на наших учасників. Звісно, ми також прагнемо підвищувати гонорари для наших лекторів, адже ми розуміємо реалії, з якими стикаються всі. Ми живі люди, ходимо в магазини і бачимо цінники. Однак особисто мені дуже важко підвищувати ціни, бо хочу, щоб наші курси залишалися доступними. З іншого боку, я розумію, що є ціна і цінність. І, на мою думку, ми даємо значно більше цінності, ніж коштує наш продукт.
Говорячи про доступність курсів, хочу згадати, що і в Україні часом, і світі загалом, обговорюють, що хороша освіта й освіченість стають привілеєм для людей з кращими фінансовими можливостями. Як ви вважаєте, чи не стає наша сфера освіти частиною такої елітної бульбашки, де знання доступні лише обмеженій аудиторії? Як забезпечити, щоб ці знання не стали елітарним товаром, а залишались доступними для всіх, хто бажає навчатися і розвиватися?
По-перше, це наше бажання, щоб курси були доступні. Але впевнена, що якби ми робили курси значно дорожчими, ми все одно знайшли б свою аудиторію.
По-друге, ми вважаємо, що освіта не має бути елітарною.
Я це чую, коли ми робимо курси, наприклад, з історії української літератури. Ми даємо 20% знижки для вчителів шкіл та викладачів університетів, студентів закладів вищої освіти. Я вважаю, що освіта повинна бути доступною для всіх. Однак, враховуючи, що ми не є державною організацією, не маємо фінансування або грантів, ми не маємо можливості робити ці курси повністю безоплатними — тому робимо їх дуже доступними. Додатково створюємо багато безкоштовного контенту, який спонукає людей продовжувати навчання та шукати більше інформації.
Іноді, здається, вже й знижку дати нікуди, але ось так ми працюємо. Не скажу, що ми собі вороги. Це бізнес, і бізнес має приносити гроші. Безкоштовно — це утопія, тому що важливо, щоб люди цінували те, за що платять. Коли людина платить, коли у неї є обмежений доступ до матеріалів, це цінується значно більше, ніж коли доступ дається на все життя.
Багато кому курси оплачують компанії, і це дуже мотивує, адже бізнеси розуміють важливість навчання своїх працівників та студентів. У нас також є корпоративні програми для певних сфер: книжкові клуби, курси з ділової комунікації та листування тощо.
Зараз ми спостерігаємо своєрідний книжковий бум в Україні. Як ви бачите зміни в попиті на курси з написання книжок? Чи стало більше людей, які хочуть навчитися писати? І чи звертаються вони з конкретними запитами або це більше слідування моді на написання книг?
Щодо зміни в попиті на курси з письма та редагування, то інтерес до цих напрямів дійсно зріс. Раніше у нас був лише курс письменницької майстерності й кілька суміжних курсів, а зараз у нас лінійка з понад 40 курсів, більшість з них стосуються саме письменницької майстерності.
Ми почали робити поглиблені короткі інтенсиви, наприклад, про нонфікшн, любовні романи, також плануємо курс про горор. Помічаємо, що люди, які проходять великі широкі курси, потім ідуть на більш сфокусовані програми. Більшість із них приходять з уже готовою ідеєю, з баченням, що саме вони хочуть написати.
Водночас бачимо запит на видання книжок, запит на реалізацію через книгу і слово. Зріс також попит на українських авторів серед видавців, які часто звертаються до нас із проханням поділитися рукописами. Ми бачимо багатьох великих і маленьких видавців, які шукають авторів і пропонують надсилати рукописи.
Також є запит на гострайтерів. Є люди, які хочуть написати книжку, але не можуть це зробити самі або можуть написати тільки частину, тому шукають когось, хто допоможе їм це реалізувати. Це також дуже радує, бо ринок росте. Ми бачимо свій вплив на цей ринок через продукування хороших авторів, зацікавлених у темі книг, від їхнього написання до читання.
Одна з моїх улюблених справ — знаходити на полицях книгарень книжки наших випускників.
Важливо, що ми також враховуємо, коли людина, яка себе вважає нашим випускником, справді є частиною цієї спільноти. Адже ми можемо багатьох назвати випускниками — наші лектори також проходять наші курси.
Ми не тільки займаємось освітою, а й виконуємо велику комунікаційну функцію. Це стосується не тільки ринку, а й людей, які навчаються у нас. Це чудова можливість знайти свою спільноту. Особисто мені дуже подобається ця частина нашої роботи, тому що люди приходять і знаходять тут своїх, з ким можна поговорити, поділитись досвідом. Кожен курс має свій чат, і багато з цих чатів живуть дуже довго після закінчення навчання. Люди хочуть спілкуватися, тож вони об’єднуються у спільноти, де роблять спільні проєкти, шукають бета-рідерів, знаходять собі друзів, а деякі навіть одружуються.
В Україні існує багато різних шкіл письма та комунікацій, але чому це не завжди допомагає розвитку справжніх оригінальних голосів у літературі та комунікаціях? Що заважає знанням, здобутим у цих школах, стати рушійною силою для реальних змін у галузі?
Тут питання ось у чому: що більше українськомовного контенту загалом, то більша ймовірність знайти справді якісний контент. Продукування різного типу контенту формує розуміння того, що є якісним контентом. Воно дозволяє знайти ці перлини, які ми потім помічаємо.
Наприклад, наразі видавництва більше зацікавлені в дебютах та молодих авторах. Не всі такі тексти є сильними, скажемо чесно. Але вони формують український ринок, стимулюють його розвиток. Це також дуже важливо в наших реаліях.
Щодо голосів, то багато наших лекторів зазначають, що важливо не лише слухати курси. Вони є базою. Щоб знайти власний голос, потрібно багато читати. Як тільки людина перестає просто копіювати патерни й починає вкладати щось своє, шукати, писати — ось тоді вона знаходить свій внутрішній голос, свою стилістику. Багато читання і багато писання дозволяють формулювати це «своє» і вдосконалювати. Тільки через цей шлях можна знайти й відшліфувати свій стиль.
У нашому книжковому клубі ми з колежанками дискутували, що часом дуже помітно, коли книжка написана за стандартами різних курсів, де вчать писати книжки. Як ви ставитесь до цього тренду? Чи вважаєте ви це викликом для літературного ринку, коли книжки стають схожими між собою?
Загалом я вважаю, що книги, написані за певним патерном, виконують специфічну роль на нашому ринку. З одного боку, використання таких схем може обмежувати експерименти й творчі інновації. З іншого боку, вони передбачувані, і це може допомогти читачу краще зрозуміти жанр. Вони можуть стати відправною точкою для пошуку своєї літератури. Єдине, ми ніколи не знаємо, що знайдемо під обкладинкою.
Купуємо книгу і думаємо: «Це має бути щось зовсім нове». І ось знову стикаємося з книгою, яка виявляється знайомою.
Це виклик, це зміна, але на неї ми фактично не можемо впливати. Погодьтеся, ми все одно вчимо людей схем, тому що є базова історія, є арка персонажа. Але кожен сам вирішує, як це впроваджувати.
Я бачу, що віднедавна в Україні з’явилося багато нових курсів і тренінгів, і кожен, хто має досвід, готовий поділитися ним. Натомість Litosvita, певною мірою, пропонує стабільність — одних і тих самих лекторів з року в рік. Як ви ставитесь до необхідності змінювати склад викладачів та запрошувати нові голоси для розвитку курсів — можливо, нові обличчя для нашої культурної бульбашки, але точно якісних фахівців?
Це дуже важливе і цінне питання, тому що, з одного боку, в бізнесі є така думка: не треба рухати те, що і так працює. З іншого ж боку, це так не працює. Робота з людьми — складний процес. Все дуже швидко змінюється, складно покладатися тільки на одну людину. Тому є певні лектори, з якими працюємо з року в рік, але ми постійно в пошуках нових голосів.
Я займаюся скаутингом разом із нашою програмною директоркою і кураторами курсів. Ми завжди шукаємо нових лекторів — чуємо, бачимо, пропонуємо. І ми справді намагаємось вирощувати лекторів, тому що ці різні голоси для нас важливі.
Хоч основні лектори звучать з року в рік, за минулий рік у нас було 136 лекторів (з них 63 — нові). На Річній програмі ми постійно добираємо нових кураторів, шукаємо їх спеціально. Все для того, аби побачити, які теми цікаві людям. Якщо теми цікаві, ми їх розвиваємо далі, копаємо глибше. Це про лінійне зростання, тому що кожна тема має великий потенціал.
Іноді ми виявляємо, що є нові цікаві аудиторії теми, наприклад нонфікшн. Ми шукаємо відповідних спеціалістів, які могли б прочитати лекції. Спочатку проводимо триденний інтенсив, тестуємо. Потім розширюємо тематику, додаємо лекцію з біографії як частини нонфікшну. Для цього всього ретельно підбираємо фахівців, які якнайкраще змогли б подати матеріал.
Для нас також важливі внутрішні ротації. Наприклад, у Курсі письменницької майстерності один склад лекторів може бути навесні, а інший — восени. Це не через те, що лектор поганий, а через бажання додавати нові голоси, слухати досвіди інших людей.
Можете назвати три головні речі, окрім спільноти, які допомагають вам залишатися конкурентоспроможними і бути лідерами в галузі?
Перше — це велика лінійка наших освітніх програм. Це справді те, чим ми пишаємось: вони різні за тривалістю, специфіками, підходять для різних людей. Є короткі програми, наприклад, як перекласти книжку або як написати літературний репортаж. Є довга програма про культурну журналістику — ми її виокремили як одну тему, яка справді робить вау-ефект.
Друге — це комплексний підхід до навчання. Ми поєднуємо теорію і практику: даємо можливість попрацювати над рукописом, проводимо індивідуальні консультації з лекторами, вичитуємо текст і допомагаємо з поданням рукопису до друку. І навіть після подання ми завжди готові допомогти, якщо учасник потребує додаткової підтримки в промоції абощо.
Третє — це клієнтоорієнтований сервіс, над яким постійно працюємо, тому що ринок постійно змінюється і ми намагаємось йти в ногу з цими змінами. Наприклад, шукаємо нові підходи, щоб не тригерити людей дзвінками. Ми постійно обговорюємо це з нашими кураторами, щоб адаптуватися до змін у комунікаціях.
Ми не афішуємо цього, але пропонуємо безплатне навчання для військових і дітей військовослужбовців. 10% нашого прибутку віддаємо на підтримку ЗСУ, хоча часто виходить навіть більше, оскільки підтримуємо збори і випускників, і колег.
Але спільнота — це один із найважливіших моментів, тому що це потужний фактор, який додає багато цінності всьому.
Якщо ми вже заговорили про спільноту, то чи могли б ви поділитися історіями випускників, які особисто для вас стали памʼятними?
Кожна історія випускника особлива для мене. Це завжди окремий неповторний шлях: від ідеї до видання. І дається він часто нелегко.
Один із наших випускників — автор роману «Ich möchte додому» Ігор Перенесієнко — влаштувався працювати на будівництво, щоб оплатити навчання на річній програмі. Я дуже вболівала за його рукопис — і так тішилася, коли побачила анонс у «Темпорі». Інша випускниця цієї ж програми, Катерина Самойленко, тепер працює з нами як кураторка курсів в Litosvita. Вона продала весь наклад своєї дебютної книжки «Двоповня. Закони Невриди» за місяць, а це 5000 примірників. Це надихає і вкотре доводить як важливо для автора створити власний бренд в соцмережах.
Але успіх є не лише у дорослих випускників: юна письменниця Маруся Щербина з нами ще з «Дитячих літературних шкіл». Наразі в неї вже чотири видані книжки, остання — «Яра» — вийшла минулого року у «Видавництві Старого Лева». Дуже приємно бачити, як таланти ростуть у тебе на очах.
Окремо хочу відзначити, що зараз мене надихають історії всіх випускників-військовослужбовців та волонтерів, які, попри все, готують до друку та видають нові книжки. З останніх це Валерій Пузік, Роман Буданов. Їхні історії мають голосно звучати.
Але хочу ще раз наголосити: це лише деякі з десятків історій. Ми щиро вболіваємо за кожного випускника та випускницю, ділимося їхніми історіями, ставимо їх у приклад усім, хто досі не наважується почати роботу над власним рукописом.
Як соціальні мережі вплинули на вас? Чи не заважає розвиток певних інфошахрайських «інстаграмних» курсів вашим продуктам?
Це один із наших основних майданчиків для продажу, а також — важливий канал комунікації зі спільнотою і людьми загалом. Соціальні мережі дають нам можливість швидко отримати фідбек, провести опитування, донести інформацію. Я не відчуваю у своїй бульбашці зростання інфошахраїв, але бачу більше інституційного зростання інших освітніх платформ, того ж Projector, SKVOT чи Культурного проєкту.
Зараз більше зростає запит на пізнання світу, коучинг та саморозвиток. Ми, українці, відчуваємо вигорання, і за цим важливо слідкувати керівникам. Я намагаюся звертати на це увагу. Зростання впливу штучного інтелекту, збільшення кількості контенту, нові можливості для комунікації… Це все несе величезне навантаження. А ще ж війна, недосипання, стрес, постійна втома. Нам важливо навчитися балансувати та слідкувати за вигоранням.
Також важливо, щоб кожен підприємець, який живе в Україні, і кожна людина, яка має соціальний вплив, допомагали армії. Не важливо, чи у вас 100, 1000 чи 10 000 підписників у соціальних мережах. Для всіх нас головне завдання зараз — підтримати армію, незалежно від того, хто ти й чим займаєшся. Це те, до чого ми повинні прагнути. До тих, хто не підтримує ЗСУ, у мене є питання. У часи повномасштабного вторгнення я усвідомила, що наша базова цінність — це цінність свободи, яка виливається в допомогу армії та збереження країни.
Ви неодноразово підкреслювали, що місією Litosvita є розвиток сильної української культури. Для вас особисто, що таке «сильна культура»? Як ви бачите роль літератури, мистецтва, театру й кіно у створенні цього культурного фундаменту? Яким чином, на ваш погляд, можна зміцнити та просувати українську культуру в умовах сучасних викликів?
Перш за все — говорити українською мовою. Мені довго здавалося, що я живу у такій чудовій бульбашці, де всі вже давно говорять українською. Мені б хотілося так вважати, але я мама, у мене двоє маленьких дітей, і інколи я ходжу з ними на дитячі майданчики або в дитячі кімнати великих торгових центрів. І це завжди велика травма для мене, тому що я чую дуже багато російської мови.
Виявляється, що поза цією бульбашкою продовжують говорити російською, слухати російську музику. Тому я вважаю, що нам потрібно зберігати українську мову й активно нею розмовляти. Впливати на те, щоб люди говорили українською.
Нам потрібно інвестувати ресурси в розвиток української культури в усіх її аспектах. Ми повинні мати велику кількість класних українських творів: фільмів, вистав, книг, які мають бути перекладені, де ми репрезентуємо нашу культуру значно більше, ніж зараз.
Ми віримо, що людям є що сказати, що нас оточують люди з геніальними сюжетами, історіями та цікавими ідеями. Щоб бути почутим, потрібно володіти словом, і саме цього ми навчаємо.
Культура не повинна бути музейним експонатом. Ми прагнемо, щоб вона розвивалася, щоб українців оточували якісні тексти, щоб культура була в щоденному житті: у блогах, соцмережах, на YouTube, у діловій комунікації. Тому не зосереджуємось лише на літературі, а охоплюємо суттєво більше, бо текст насправді є скрізь.
І що сильнішим буде цей текст, то сильнішими будуть культура, економіка, наука та політика. Те, що ми робимо, навчаючи людей роботи з текстом, — це наш вклад у майбутнє України: в її культуру і в країну сильної культури.
