Марлен (Сулейман) Асанов. Моє імʼя

Вчитель Марлен (Сулейман) мріяв розповідати про кримськотатарську культуру й заснував культурно-етнографічні центри. З 2014 року відвідував суди у політично мотивованих справах і фільмував обшуки. За це Росія засудила його до 19 років позбавлення волі.

30 Серпня

Марлен (Сулейман) Асанов народився 1977 року в місті Бекабад в Узбекистані. У 80-х сімʼя після депортації повернулась до Криму. Марлен вивчав філологію, а згодом викладав у Голубинській школі кримськотатарську мову й літературу. 2000 року став співзасновником культурно-етнографічного центру «Коккоз», а 2002-го заснував кримськотатарський караван-сарай «Салачик». Із 2014 року допомагав родинам політвʼязнів. Відвідував судові засідання в політично мотивованих справах й публікував на своєму ютуб-каналі відео з обшуків. Затриманий 2017 року за нібито «організацію діяльності терористичної організації» та «підготовку до насильницького захоплення влади». Уже після арешту Марлена (Сулеймана) номінували на «Волонтерську премію — 2017», організатором якої є «Євромайдан SOS».

§§§

[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]

§§§

10 жовтня 2017 року. Повернувшись додому, Cулейман прихилився до 4-річної Сафіє і вдихнув рідний запах чорнявого волосся. Прошепотів: «Співчуваю тим людям, яких позбавили свободи. Хочу, щоб кожен з увʼязнених якомога швидше зміг обійняти своїх дітей і відчути їхній запах». 

11 жовтня о 5 ранку до його будинку вдерлися силовики. 

Зниклий безвісти

Асан, Сулейманів прадід, служив у радянській армії, як і інших 17 тисяч кримських татар (Такі цифри щодо участі в Червоній армії наводить історик та публіцист Сергій Громенко — Авт). І хоч кримські татари завзято воювали за совєтів (як-от авіатор Аметхан Султан, двічі Герой Радянського Союзу), це не стримало Сталіна звинуватити народ у «колаборації» та «неблагонадійності» й депортувати з півострова.

Сулейманів прадід не повернувся з війни — зник безвісти. Прабабу з пʼятьма дітьми вивезли в узбецький степ за чотири тисячі кілометрів від рідного дому. Сімʼя жила в халупці, їжі було обмаль. Мама працювала на фермі і у стінному отворі лишала горнятко молока, щоб діти по черзі бігали його пити. Якось це побачив наглядач і побив жінку батогом. На щастя, з війни повернувся дядько Муджаб, який заопікувався дітьми. Це допомогло вижити.

Перша ластівка Бахчисарая

2 березня 1977 року в пологовому будинку міста Бекабад пролунав крик новонародженого. Девʼятнадцятирічна Діляра не могла повірити — таки син! У родині самі дівчата, тож хлопця чекали з нетерпінням. Чоловік Рефат тричі бігав до пологового, щоб перепитати. Дружина показала трикілограмового малюка через вікно й засміялася. Назвали його Марленом, модним натоді іменем.

Уже за рік сімʼя вирішила повертатись до Криму, хоч тоді кримських татар депортували повторно. Діляра ще хотіла заочно довчитися на філології в Узбекистані, тож на іспити з Криму до міста Джіззах літала. 

— Марлен тримався за поділ моєї спідниці, — згадує посадку в літак Діляра. — Доньку я тримала на руках. Так і вчилася. 

Сімʼї вдалося купити будинок у Криму. Проте двічі на тиждень до них регулярно приходив дільничний та голова сільради зі свідками: «Виїжджайте. Вам все одно не дадуть тут жити. Прописки нема, роботи нема».

І правда, кримські татари не могли знайти роботу, бо щойно хтось дізнавався про їхнє походження, пропозиції враз зникали. Вибору не було — сімʼя повернулася в Бекабад. 

Другу спробу перебратися до Криму сімʼя зробила у 1988-му.

— Я взяв двох братів, машину — і ми поїхали, — згадує Рефат, батько Марлена. — А семеро братів, сестер, зятів, невісток ми попередили, що маємо оселитися в Криму за один рік. Бахчисарай та Севастополь були закритою зоною, але я сказав, що житиму в Бахчисараї. Бо це місто, де народилася моя мама. 

У 1988-му демонстрації кримських татар, які боролися за своє право жити на батьківщині та за звільнення політвʼязнів, були в розпалі. 

18 травня, в День вшанування памʼяті жертв депортації, у двадцяти двох містах Радянського Союзу на мітинги вийшли тисячі кримських татар. В Криму — практично в усіх районах.

Рефат, Марленів батько, із 12 травня стояв біля Бахчисарайського райвиконкому. 

Тоді вісімдесят сім людей зібрались пікетувати його, щоб добитися права на прописку і на свій шматочок землі.

Дванадцять діб під дощем і сонцем. Демонстрантів проганяли, але вони вистояли.

Наприкінці травня на зустріч із Міхаілом Горбачовим саме мав приїхати Рональд Рейган.

Голова Бахчисарайського райвиконкому врешті вийшов до демонстрантів: «Підійдіть ближче. Хлопці й дівчата, сьогодні ухвалили рішення у Верховній Раді СССР, щоб відкрити прописку кримським татарам. Я вас прошу, йдіть додому, скупайтесь, одягніться. Я завтра вас зустрічатиму для прописки». 

— Тільки коли відкриють прописку всьому народу, ми підемо звідси, — казали пікетувальники.

Вони не хотіли ризикувати й таки чекали до ранку, поки почнуть оформляти документи.

Про той день Марленів батько каже гордо: 

— Ми тоді першу ластівку в Бахчисараї запустили. Дочекались.

Мирний

Тоді Марленові щойно виповнилось 11. До 4 класу він вчився у Соколиному (кримськотатарською — Коккоз) біля Бахчисарая, а далі його зарахували до Голубинської школи, що зовсім неподалік від місця, де жила родина до виселення. Згодом Сулейман здобув фах викладача турецької та кримськотатарської мов і літератур. 

Також він хотів опанувати професію гіда й пірнув у читання історії. Це принесло йому більше питань, аніж відповідей.

Він замислився: ким є кримські татари, і він зокрема? Після десятиліть русифікації, коли за будь-який прояв власної ідентичності карали й вішали клеймо «націоналістів».

Дізнавшись значення свого імені, отетерів. «Марлен» складається з двох частин: «мар» — марксизм, «лен» — ленінізм. Він усвідомив, що це імʼя йому не відповідає. Тому відтоді його знають як Сулеймана. Сулейман означає «мирний», «захищений».

Вловити зникоме

Він любить дітей, і діти люблять його. Із 1999 року вчителював у рідній школі й, окрім того, 2000-го співзаснував культурно-етнографічний центр «Коккоз». Знайшов ветхий будиночок і облаштував його так, щоб показати старий Крим і автентичний стиль життя кримських татар. Гостей селища возив до фортець Мангуп-Кале і Чуфут-Кале, у давню мечеть, у палац в Кореїзі. А на завершення годував приїжджих національними стравами.

Сулейман розвивав туризм у рідному Бахчисарайському районі, а також проводив відкриті уроки, організовував заходи, возив дітей на екскурсії, щоб ті не нудились. У 2002 році його відзначили премією «Вчитель року».

У тій же школі, хоч і в іншого вчителя, уроки кримськотатарської мала й Айше, Сулейманова майбутня дружина. На її випускний він подарував букет квітів і чекав, поки та закінчить медичний коледж в Ялті, щоб одружитись.

Вони заснували сімʼю і того ж року — ще одну значущу справу.

Кримськотатарський культурно-етнографічний центр «Салачик». Назва походить від стародавнього поселення біля підніжжя Чуфут-Кале, першої столиці Кримського ханства. Селище Салачик зникло з мапи 1954 року через приєднання до Бахчисарая. 

Сулейман знову знайшов старенький будинок, відкрив мінімузей, вишукував старий посуд та глечики. Айше варила каву на вогні й частувала гостей. Сулейманові було важливе все — він прагнув у деталях показати кримськотатарську культуру. До кави Айше давала тверду карамель і парварду. Згодом у «Салачику» зʼявилася й кухня, де готували чебуреки, плов, манти, татараш чи юфакаш — мініатюрні пельмені, яких в одну ложку поміщалося 7-9 штук. 

Сулейман більшість часу проводив на роботі, але попри те, що в «Салачику» працювало 15 кухарів, обідати щоразу приїздив додому. Й вихідними возив дітей рибалити, кататися на велосипедах чи ковзанах. І, звісно ж, показував їм гори. 

Він бачить красу в деталях і має хист до фотографії. Краплі на кущах троянди, гроно кизилу чи горобини, золоте листя чи засніжене дерево — Сулейман любить фіксувати мить і якось навіть подався на конкурс «Бахчисарай в обʼєктиві». 

А ще чоловік у «Салачику» годував голубів. Спеціально купував пшеницю. Голуби так звикли до нього, що в один день прилетіла сотня. На старому відео видно, як узимку видзьобують усе до останього і спурхують в небо. 

Небайдужий

Після подій 2014 року життя в Криму кардинально змінилося. Людей ні за що почали садити в тюрми, залякувати.

Сулейман біг на місце обшуків і фільмував їх, ходив на суди. Був активним учасником правозахисної організації «Кримська солідарність». Опікувався сімʼями кримських політвʼязнів, в яких без годувальників залишилося близько сотні дітей. Він допомагав вирішувати побутові проблеми, купував медикаменти та одяг для сімей, оплачував медичні операції. Хто про що не просив би, він завжди був напоготові.

Айше пояснює, що допомагати ближньому — це філософія їхньої релігії.

— Коли кримських татар почали садити, Сулейман намагався зробити все можливе, щоб показати несправедливість, — пояснює дружина.

У 2017 році голова правління Кримськотатарського ресурсного центру Ескендер Барієв номінував Сулеймана Асанова на «Волонтерську премію — 2017», вказуючи, що його історія слугує для інших «джерелом натхнення, є прикладом небайдужості, дієвості й сили».

Організатором премії була ініціатива «Євромайдан_SOS». Її координує Центр громадянських свобод, лауреат Нобелівської премії миру. 

Активність Сулеймана Асанова як громадянського журналіста муляла російській владі у Криму очі. 

Друзі казали: «Виїжджай». Батьки переконували: «Їдь, такі люди тут не потрібні».

Сулейман залишився. Втім, «Волонтерську премію — 2017» отримати власноруч уже не зміг. 

Справа

11 травня 2017 року до будинку Асанових вдерлись озброєні люди.

— Ніде і ні в кого я не бачила на обшуках стільки людей, — згадує Айше. — Вони навіть вулицю нашу перекрили, щоб ніхто не міг проїхати.

Пʼята ранку. На вулиці темрява. Ефесбівці не стукали — одразу виламали двері, звалили Сулеймана додолу і вдягли наручники. 

Айше запитала: «Навіщо ви вламуєтесь? Якби подзвонили, ми б відчинили. Ми ж ні від кого не втікаємо».

Омонівці та ефесбівці в масках витрушували шафи, розкладали дивани, навіть кроликів, яких тримали діти, випустили й шукали щось у клітках. 

Обшук тривав із 5-ї ранку до 1-ї дня. Діти плакали. Їх не дозволили відвести до сусідів.

— Це не минуло безслідно, — зізнається Айше. — Середній син почав затинатись і погано читати. Десь два роки відходив від шоку. Донька ні на крок мене не відпускала. Боялася, що теж кудись зникну. 

Після обшуку Айше писала заяви на побачення з Сулейманом, але слідчий відмовляв. Дружина й діти не бачилися з чоловіком і батьком півтора року. 

Коли почалися суди, Сулеймана звинуватили в тому, що він причетний до забороненої в Росії організації «Хізб ут-Тахрір» і організовує «терористичну діяльність». Це вже друга група кримських татар-мусульман, яких заарештували в Бахчисараї за нібито причетність до «Хізб ут-Тахрір». 

Адвокат Едем Смедляєв пояснив, що це кримінальне провадження повʼязане тільки з тим, що через активну позицію кримські татари не залишають своїх співвітчизників у біді. А в Сулеймана Асанова в центрі «Салачик» часто відбувалися зустрічі організації «Кримська солідарність».

Айше пояснює, що «доказами» у цій справі використали записаний «сухбет», розмову в мечеті. 

Костянтин Тумаревич, який приїхав до Криму і прийняв іслам, приховано записав три розмови в мечеті. Працівник ФСБ Микола Артикбаєв виступив головним свідком обвинувачення і розповів, що організував прослуховування зустрічей мусульман. Він же й розшифрував особисто ці розмови, але через незнання арабської мови переклад ряснів помилками. На це вказував захист і самі обвинувачені. 

Попри те, що в розмові жодного разу не згадувалася «Хізб ут-Тахрір», слідство вважає, що саме ця відсутність згадок свідчить про належність учасників до ісламської партії. Бо це нібито заходи конспірації.

Адвокат Еміль Курбедінов ще у 2016 році, коли затримали перших кримських татар за нібито причетність до «Хізб ут-Тахрір», пояснив, що через слово «сухбет» суд визначає причетність до організації: «Я до муфтія ходив. Кажу, ось ми з вами зараз сухбет робимо. Якщо кримськотатарською розмовляємо, то виходить, ми теж члени партії “Хізб ут-Тахрір”».

— Ця справа шита білими нитками, — роздумує Айше. — У ній фігурував прихований свідок, який може звинуватити підозрюваного в усіх земних гріхах. І як це перевірити? 

17 березня 2020 року в Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону, після закінчення судового засідання у справі другої Бахчисарайської групи «Хізб ут-Тахрір», Айше написала записку зі словами «Ти потрібен мені як повітря» й показала її чоловікові.

Судовий розпорядник визнав це правопорушенням і відкрив адміністративну справу. Дружині призначили штраф, хоч потім і скасували.

Звинувачення щодо Сулеймана не сходилися з реальністю. Але, попри відсутність доказів, у вересні 2020 року йому ухвалили незаконний вирок: 19 років позбавлення волі.

— Втім, навіть коли йому дали 19 років, у нього на обличчі була усмішка — такий він духовно міцний, — згадує Айше. — У місці затримання були люди різних національностей. Хтось навіть хотів вчинити самогубство — не розумів, як прожити пʼять років у неволі. А Сулейман спокійно сидів, усміхався і жартував. 

Вони дивувалися: «Як ти можеш бути таким спокійним? Тобі 19 років дали!». Сулейман казав, що йому допомагає віра. 

«Тільки Всевишній знає, скільки я тут просиджу. Я можу і завтра вийти, а можу і не вийти взагалі», — міркував.

Айше пояснює:

— Ми віримо у Всевишнього, і це допомагає жити далі.

Школа Юсуфа. Випробування

— Я порівнюю себе з котиком, якого викинули в море й сказали — випливай як хочеш, — зізнається дружина. — Навчилась і плавати, і виживати. Я навіть не знала, з якого боку бак у машині. А зараз і капот відкрию, і масло заллю.

Уже восьмий рік сімʼя живе вдома без батька. Діти Сулеймана та Айше, Сейтмамут та Ескендер, з підліткового віку почали підпрацьовувати. Помічниками на кухні або офіціантами в ресторані.

— Вони стараються, допомагають, — відгукується Айше з вдячністю. — Старший син Саїд пішов учитися на зубного техніка.

Сама Айше працює медсестрою, розриваючись між дітьми й роботою. 

Поки йшов суд, Сулейманова дружина могла їздити до нього в Ростов-на-Дону. Але після того, як наприкінці 2022 року його етапували в Мордовію, відстань стала нестерпною. Дорога туди здавалася безкінечною — за пів року чоловік побував у шести колоніях. Тоді від нього прийшов останній лист, бо в Мордовській вʼязниці немає змоги писати листи. Натомість сімʼя зідзвонюється: розмовляють по 15 хвилин на день. 

2022 року Айше отримала дозвіл на побачення й після довгої розлуки поїхала з дітьми відвідати Сулеймана в колонію № 7 у селищі Соснівка Мордовської Республіки. Добиралися три дні, змінюючи потяги.

Коли Сулейман побачив дітей, нестямився. Коли його увʼязнили, синові Ескендеру було 11 років, а на час зустрічі вже виповнилось 16. Батько постійно обіймав дітей і невпинно розпитував, хто чим цікавиться і що любить. 

Я запитую, як відбувалася зустріч. Голос Айше затихає, тремтить. 

— Тяжко було, — не стримується.

Ми мовчимо. 


***

— Людей у нас залякують, — гірко каже Айше. — Вже бояться в мечеть піти помолитися. Залякують для того, щоб люди не ходили на обшуки та суди, щоб боялися співчувати увʼязненим.

Батько Рефат додає, що ці часи нічим не відрізняються від того, що було у ХХ столітті:

— Нічого не змінилося, бо садять людей ні за що.

У Соснівці, де зараз у виправній колонії відбуває покарання Сулейман, колись був табір ГУЛАГу. Дубравне табірне управління, або Дубравлаг. У тих же мордовських таборах колись сидів митрополит Йосип Сліпий, а також один зі співзасновників Української Гельсінської групи Олекса Тихий. 

У колонії Сулейман ходить на роботу у швейний цех. Вірить, що колись це все закінчиться. Як колись пророк Юсуф, про події життя якого розповідає Коран, пройшов через тюремне ув’язнення. Це було одним із випробувань. 

Культурно-етнографічний центр «Салачик», який створила сімʼя Асанових, через пів року після затримання Сулеймана російська влада закрила. Подвірʼя пустує. Різьблена брама, що відкривається в зелений краєвид під скелею, чекає, поки там знову зануртує життя. 

І кожен політвʼязень зможе обійняти свою дитину. 

Олеся Яремчук є стипендіаткою програми «Україна в європейському діалозі» від Інституту гуманітарних наук у Відні (Institute of Human Sciences) та Інституту Гаррімана Колумбійського університету (Harriman Institute at Columbia University).

Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано світлини із родинного архіву, а також Кримської солідарності.

 

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки