Ірина Данилович: людина, котра не терпить брехні

Історія журналістки Ірини Данилович, яку окупанти викрали й засудили до 7 років позбавлення волі

7 Червня

Ірина Данилович із 1982 року живе в Криму, куди переїхала разом з батьками з Білорусі. Працювала медсестрою, а після початку окупації Криму як громадянська журналістка почала висвітлювати сфабриковані політично мотивовані судові процеси. За пандемії COVID-19 працювала з темами корупції в медичній царині, якщо точніше, то непрозорого використання коштів на подолання захворювання. 29 квітня 2022 року зникла на два тижні. Згодом родині повідомили, що Ірину арештовано і вона в СІЗО Сімферополя. Наразі журналістку засуджено до 7 років позбавлення волі. Вона перебуває в колонії у місті Зеленокумськ Ставропольського краю в Росії. Раніше Ірина Данилович повідомляла про побиття й інші тортури. Уже два роки вона не отримує належних медичних послуг і ризикує повністю втратити слух.

§§§

[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]

§§§

Вона мріяла стати журналісткою, але також любила медицину. Вміла «легкою рукою» зробити укол, але важкою рукою таврувала корупцію в кримських лікарнях. ФСБ пробувала схилити її до співпраці, проте Ірина не стала з ними навіть розмовляти. Й далі писала про судилища окупантів проти кримських татар. Її викрали на автобусній зупинці в Коктебелі й засудили до 7 років ув’язнення за статтею 222.1 Кримінального кодексу Росії «Незаконні придбання, передача, збут, зберігання, перевезення, пересилання чи носіння вибухових речовин або вибухових пристроїв». Це історія громадянської журналістки, чия справа не містить жодних деталей про вибухові пристрої, нібито знайдені у футлярі її окулярів, зате містить цілий том посилань на інтерв’ю з нею у ЗМІ.

Проста й пересічна родина

Батько Ірини Данилович пан Броніслав говорить, що їхня родина — проста, пересічна. Вони переїхали до Криму 1982 року: «Ми переїхали сюди з Білорусі. Раніше приїжджали на відпочинок до сестри дружини, котра живе тут поруч. Нам сподобалося в Криму, і ми тут залишилися. Коли ми лише почали приїздити в гості в Крим, то нас вразили погодні й кліматичні умови. Нам сподобалось море, повітря — та про це й говорити зайве, це очевидно. Важливо також, що в ті часи в Криму рівень життя був набагато вищим, ніж у Білорусі, — маю на увазі насамперед доступ до продуктів харчування. Іншими речами — дитячими та дорослими — ми отоварювалися в Литві, бо жили на кордоні. В Литві постачання було набагато кращим, ніж у Білорусі чи у Криму».

Нині старша донька Ольга разом з родиною живе в Білорусі. Батьки — в селі Владиславівка, що поруч із Феодосією.

Ми говоримо про незалежність України й те, як вона змінила Крим. Пан Броніслав згадує доволі складні життєві обставини: «Щодо Криму 1991 року, після проголошення незалежності України, перша моя асоціація — безлад. В Криму одразу погіршився матеріальний стан, поволі почало розвалюватися сільське господарство, люди втрачали роботу. Той період виявився доволі непередбачуваним і важким. До 2000-х рівень життя був дуже низьким. Проблемою могло бути, наприклад, навіть просто купити хлібину».

Легка рука

Батько згадує про лідерські якості доньки та говорить, що вона вела за собою клас у шкільні роки: «Це повторилося й після школи — в коледжі та в інституті, де вона також була серед лідерів». Говорить, що Ірина з дитинства вирізнялася любов’ю до правди: «Головним гріхом у її очах був обман. Вона не любила, коли її обманюють. Ми розуміли, що їй краще говорити правду, навіть якщо вона важка і погана». 

Мала два захоплення — журналістика й медицина. Родина була не в захваті від одного з цих захоплень: «Від журналістики ми її з усіх сил відраджували. Не вірили, що це може бути серйозною професією. Медицина видавалася чимось серйознішим». 

Говорить, що Ірина спершу боялася крові, але поволі страх минув: «Ми навіть не помітили, як це сталося. Можливо, він був надуманим. А перед остаточним рішенням про вступ на медицину вона пішла в морг, щоб побачити, як на все це буде реагувати, також побувала на операції».

Вступала в медичну академію в Дніпрі, але не пройшла за конкурсом. Натомість вступила на бюджет у Криму на екологічний факультет. Згодом пішла вчитися в медичний коледж, а екологічний закінчувала вже заочно.

Пан Броніслав називає медицину улюбленим заняттям Ірини: «Вона тут працювала фельдшеркою. Медиків ніби й багато, але всі завжди зверталися саме до неї — укол зробити, крапельницю поставити. Думаю, в неї була легка рука. А ще вона все робила дуже доброзичливо. Ніколи не мала ні погорди, ані ворожості. Завжди добре ставилася до людей».

Батько каже, що важливими для Ірини лишилися все ж обидві справи: «Одна — це журналістика, якій ми змогли завадити. Друга — медицина. Так усе сплелося, що на медицині донька довчилася, а в журналістику не потрапила. Зате вона в школі добре писала твори», — згадує батько.

Громадянська журналістка

У громадянську журналістику Ірина Данилович пішла після початку тимчасової окупації Криму. Як це сталося? Броніслав Данилович згадує, що це почалося 2014 чи 2015 року: «Ірина не дуже цим ділилася. Хіба що якісь окремі ситуації переповідала — наприклад, історії кримських татар, до яких безпричинно причепилися та дали сім чи вісім років тюрми».

Ближче до 2020-х Ірина почала більше розповідати батькам: «Її декілька разів затримувала ФСБ. Ніби намагалися переманити на свою сторону, але Ірина на це не клюнула. Деталей я не знаю. Пригадую, що це було на її робочій зміні в Коктебелі — прийшли та покликали на бесіду. Вона про це розповіла нам, мовляв, її намагалися схилити до співпраці, але вона навіть не стала з ними про це розмовляти».

Багато всього змінила пандемія COVID-19, коли медсестри були в особливо складних умовах. У листопаді 2020 року Ірина Данилович у коментарі «Радіо Свобода» описувала цю кримську реальність так:

«Стали дуже багато хворіти медпрацівники — в поліклініках, неперепрофілірованих стаціонарах. Місць для лікування пацієнтів у стаціонарах не вистачає. Що б там влада не говорила, що ковідні шпиталі заповнені лише на 80%, — насправді все абсолютно не так. У нас хворі з підтвердженим діагнозом COVID-19 вдома чекають черги на госпіталізацію».

Іринин батько описує ті дні: «Вона, як і інші медсестри, вступала в перший контакт із хворими. Саме тут усе й почалося — медсестри мали б бути забезпечені рукавичками, масками, одягом. Та цього не було. Ірина ставила на вуха головлікаря своєї лікарні. Їм це не подобалося, вони обурювалися, проте таки мусили щось виправляти. Та згодом трапився скандал із ковідною інспекцією і їй сказали прямо: не будуть її слухати і простіше її звільнити. Так і сталося — її скоротили».

«Коли йдеться про корупцію, всі намагаються зійти зі шляху та залишити людину сам на сам із цієї темою. Так сталося і з Іриною», — підсумовує її батько. Втім, у Криму діяла російська незалежна профспілка “Альянс лікарів”, ціль якої — захист прав медиків і керівників якої затримували й судили. Ірина Данилович стала головою кримського відділення цієї організації. 

Батько згадує, що вся справа поволі набувала розголосу: «У сфері впливу тієї справи опинилася не тільки лікарня Ірини, але й районний відділ охорони здоров’я Феодосії. Все якось закрутилося, мимоволі змусили працювати слідчого, нарешті для декого почало пахнути кримінальною справою. Думаю, саме тоді вони звернулися по допомогу до ФСБ».

Зникнення

29 квітня 2022 року Ірину Данилович викрали з автобусної зупинки в Коктебелі. Батько згадує: «Дуже довго ми не знали, де вона. Шукали два тижні. Виявилося, що її викрали співробітники ФСБ».

Так, їй потім підкинули вибухівку, але справжніх причин для викрадення та подальшого переслідування було дві: судові процеси, які Ірина висвітлювала справедливо, а також боротьба з корупцією в медицині.

Ірину викрали посеред білого дня. І того ж дня в помешкання, де вона жила разом з батьками, прибули з обшуком. «То був звичайний день, — розповідає батько. — Ірина мала закінчити зміну і приїхати додому. Десь за годину до часу, коли вона мала б повернутися, до нас приїхало дві автівки. Вийшов дільничний і сказав, що до нас приїхали з обшуком. Вони зачитали якусь постанову суду, я попросив копію, але її не дали. Потім провели обшук. Я здивувався, але не злякався — мені не було чого боятися. В нас тут нічого немає, хіба що підкинуть, тоді це вже інша річ».

Броніслав Данилович називає той обшук хамським: «Вилучили купу книжок, забрали Іринин ноутбук. Забрали всі телефони. Нас, старих хворих людей, залишили без засобів зв’язку, тобто ми нікуди не могли подзвонити, нікого ні про що повідомити».

Так батьки зрозуміли, що на Ірину чекати не варто. За три дні звернулися в поліцію із заявою про зникнення доньки: «Нашу заяву взяли, але пошуків не почали. Тоді я вирішив попросити друзів про допомогу, і разом ми почали оглядати відеокамери. На одній з камер, на автостанції, ми побачили, що Ірину схопили двоє чоловіків, затягнули в автівку й кудись повезли».

Пан Броніслав згадує, що знову пішов у поліцію: «Я прийшов з іншою заявою, де просив відкрити кримінальну справу у зв’язку з викраденням людини, а також надати допомогу в пошуках. З пошуками ніхто нічого не організував, тому ми почали обдзвонювати всі морги й лікарні. Там сказали, що Ірини в них нема. Потім ми почали дзвонити в СІЗО, але там також відповідали “ні”».

Батько згадує, що на тринадцятий день доньку знайшли-таки у СІЗО: «Адвокатові повідомили, що Ірина в СІЗО. Її тоді вже перестали бити і застосовувати тортури в тому ФСБ-шному погребі. Ми досі не знаємо, де вона була з 29 квітня по 7 травня. Ми не знаємо, що там із нею зробили. На суді Ірина просто сказала, що били, — й на цьому все». 

Утім, з Ірининих свідчень, які вона дала на так званому суді в листопаді 2022 року і які повністю опублікувало медіа «Ґрати», ми дізнаємося, що її не тільки били, але й душили, утримували в холоді, подовгу не виводили до вбиральні, погрожували вивезти і ліс і вбити, погрожували заподіяти щось батькам. Тоді ж Ірина сказала, що ніхто її не допитував про вибухові пристрої (за які вона в результаті й засуджена), а допитували натомість про те, чого вона “полізла в ту історію з ковідними виплатами”, про зв’язки з українськими спецслужбами, про те, які незалежні журналісти працюють у Криму.

Заступник гендиректора Українського Інституту Алім Алієв — амбасадор Ірини Данилович в рамках проєкту #SolidarityWords. Він говорить про її справу як про очевидну несправедливість: 

«Іринина справа свідчить, що будь-який незалежний публічний голос Криму може і буде переслідуватися окупантами.

Її засудження — індикатор нової хвилі репресій в Криму, адже її засудили в перші місяці повномасштабної війни 2022 року.

Також для мене ця справа важлива, оскільки йдеться не лише про переслідування активістки, а й про переслідування жінки. Після Галини Довгополи Ірина стала однією з небагатьох жінок, яких Росія почала переслідувати в Криму, відкриваючи на них кримінальні справи».

Чому для окупантів у Криму дії Ірини Данилович виявилися такими дошкульними? Алім Алієв міркує, що увага до медичної теми лише на позір може видатися неполітичною: «Насправді йшлося про системні хиби — про те, як система обманює і не надає людям належної медичної допомоги. Це проявилося, зокрема, під час ковіду. По-друге, було відомо, що Ірина має проукраїнські погляди, вона достатньо важко сприйняла тимчасову окупацію в 2014 році, не прийняла її. І тому Іринина справа достатньо показова. Вона ніби демонструє іншим, що публічність можна проявляти лише в певних дозволених рамках. А якщо за них вийти, то по вас теж можуть прийти, підкинути вибухівку, етапувати в умовний Ставропольський край».

Справа Ірини Данилович пов’язана зі страшними фактами ненадання медичної допомоги в’язням. Алім Алієв підкреслює, що люди, яких утримують у кримських або російських тюрмах, не отримують належної медичної допомоги: «З них просто знущаються. В Ірини величезна проблема з вухами — вона не чує на ліве вухо, до того ж, чує постійні шуми. Її не лікують, і одна з лікарів їй сказала, що ніхто лікувати не буде, поки не оглухне. Це абсолютна форма катування в російських тюрмах проти людей, які мають інакшу політичну позицію. Система їх калічить, вони повертаються з ув’язнення з купою хвороб».

«Іринина справа — про небажану альтернативну точку зору, яку окупанти карають, якщо вона проявляється системно. Важливо сказати, що Ірина висвітлювала перебіг незаконних судів проти кримських татар. Вони також політв’язні в Криму, і в очах кримських російських окупантів це — витік інформації з півострова про справжній стан справ», — підсумовує Алім Алієв. 

Судилище 

Пан Броніслав описує випадок у суді, коли довелося викликати «швидку» для Ірини: «“Швидка” приїхала, й “лікарі” сказали, що судове засідання можна продовжувати. І знову закрили доньку в ту клітку. В СІЗО вона зверталася в медчастину, але там із неї лише посміялися. Сказали, що саме мине. Ми намагалися знайти їй лікарів у цивільній лікарні, спробувати домогтися, щоб Ірину туди відвезли на огляд. Тоді напосілись і ми, і журналісти, і правозахисники, і Ірину відвезли в обллікарню імені Семашка. Але це так, про людське око. Там з нею ніхто не розмовляв. Просто подивилися й не призначили жодного лікування. Виходить, вона хворіє з осені 2022 року й відтоді їй не поставили жодного діагнозу».

Іринин батько говорить, що до ув’язнення донька ні на що не хворіла: «Звичайно, бували застуди — щось таке дуже звичне, побутове, як у всіх. У всьому іншому вона була цілком здоровою людиною. У нас є підозра, що після всіх цих тортур у неї був мікроінсульт. Можливо, кров почала тиснути на перетинку, і так в Ірини з’явився писк у вусі й шалений біль».

Присудили сім років. Пан Броніслав згадує, що суддя, котра вела судилище проти Ірини, тепер уже стала суддею «верховного суду» в окупованому Криму.

Із серпня 2023 року Ірина Данилович перебуває в жіночій колонії міста Зеленокумськ Ставропольського краю в Росії. Пан Броніслав говорить, що просив перевести доньку ближче до рідних країв: «Я просив, пояснював, що ми старі й не можемо їздити на побачення так далеко. На нас ніхто не звернув уваги. Її ніби й відправили в не аж таку далеку колонію, але й туди ми не можемо доїхати за станом здоров’я».

Донька й батьки не листуються — є всього кілька коротких листів: «Ми не пишемо, бо цензура не пропустить те, що я хотів би їй написати. Ірина так само не хоче для цензури писати те, що справді хотіла би написати».

Натомість спілкуються телефоном: «Ми передаємо кошти, за які вона може нам подзвонити. Нам вдається розмовляти доволі регулярно, майже щодня. Немає сумнівів, що дзвінки слухають. Але в нас так усе зачерствіло, що ми вже не боїмося та говоримо про все».

Батько розповідає про жахливі умови утримання в колонії: «В цій колонії закрили магазин, немає навіть де купити туалетного паперу. Ув’язненим доводиться використовувати газети… Хворим не видають жодних ліків. Хочете — вмирайте, ліків нема. Також є проблема з водою.

Жінкам для гігієнічних потреб потрібно більше води, і їм доводилося взимку, наприклад, розбивати й розтоплювати лід, щоб помитися.

Думаю, в Аушвіці були кращі умови».

Пан Броніслав розповідає, що вже не тільки із СІЗО, а і з колонії Ірину возили в лікарню. Це було у грудні 2023 року, але й там її також «ніхто ні про що не спитав і не вислухав». Іринин батько знов наголошує на своєму припущенні, що болі є наслідком побиття і тортур: «Правди вони й не напишуть, бо це все пішло від побоїв у підвалі. Вже в колонії їй сказали, що треба почекати, поки не відімре нерв. Коли він відімре — зникнуть болі… але з ним зникне й слух. Також їй говорили, що лікувати це вже пізно, бо треба було встигнути за два перших тижні симптомів».

Судовий процес над Іриною зобразила художниця Алевтина Кахідзе. Ті роботи можна було побачити, зокрема, на виставці «Ломикамінь. Жіночий спротив у Криму».

Чому художниця звернула увагу на цю справу? Алевтина нагадала, що з 2017 року малює суди щодо Майдану: «Це для мене особиста справа. І я цього не облишу, поки не вийдуть терміни. Якось я зустріла Євгена Бондаренка (керівник Відділу інформаційного забезпечення Представництва Президента України в АР Крим — TU) і він розповів, що в Криму є людина, котра ходить на суди, — як і я. Її звати Ірина Данилович, і вона називає себе громадською журналісткою. І якщо я просто малюю і потім віддаю ці малюнки адвокатам, які використовують мої малюнки в соціальних мережах, то Ірина ходить і все записує, аби розповідати, що відбувається в кримських судах проти активістів».

Художниця дізналася про Іринину роботу ще до її ув’язнення: «Вона ще не була заарештована. І я подумала, що це цікаво — вона ніби моє alter ego. А потім її заарештували».

Судову справу Ірини художниця малювала як реконструкцію: «Я можу днями сидіти в інтернеті й шукати потрібну інформацію. Я створила свої малюнки з того, що знайшла онлайн, а також із того, що мені надіслала Іринина сім’я. Так само я працювала з історією своєї мами, будуючи її історію в окупованій Жданівці. Це реконструкція».

Громада

Трапляється, що громада об’єднується для підтримки родини, котра проходить подібне несправедливе переслідування. Як реагують на всю цю несправедливість сусіди Даниловичів? Іринин батько називає реакцію односельців неоднозначною: 

«Частина нас підтримує, частина ні. Хтось із нами припинив вітатися, хоча таких небагато. Загалом мене це не обходить. Нам натомість багато пишуть незнайомі люди — з Грузії, Литви, Німеччини, Канади, нещодавно посилку надіслала якась дівчина з Новосибірська. Така зовнішня підтримка дуже помітна і трохи заспокоює нерви. Я дуже за це вдячний».

Пан Броніслав говорить, що наразі сподіватися може тільки на себе та дружину, адже старша донька мешкає в Білорусі, а сестра дружини, хоча й живе поруч, через поважний вік також не може надати багато підтримки: «Сподіваємося на себе та на Бога».

Уроки історії

Броніслав Данилович народився 1947 року. Рідні землі він називає територіями, де регулярно мінялася влада: «Цар, потім совєти, потім Польща, знову совєти… як калейдоскоп». Ідеться про західну Білорусь, прикордонну з Литвою. Він говорить, що переслідування інакодумців — це давня традиція російської держави.

Така переоцінка цінностей сталася не одразу: «Раніше я вірив тому, що розповідали про СРСР. Був піонером, потім — дуже ревним комсомольцем. Проте помітив, що дорослі між собою говорять зовсім інше, ніж те, що нам розповідали в школі. Нам розповідали, що ми були добрими, але не розповідали, що ми творили в Берліні. Ґвалтували, вбивали… Мені досі страшно вимовляти ці слова, але я чув від дорослих спогад про те, що найдобрішими роками життя були роки під німецькою окупацією – навіть Польщу так не хвалили».

Каже, колись вірив у комуністичну ідеологію, але відтоді все кардинально помінялося: «Тепер я сприймаю все на 180 градусів інакше, ніж сприймав у свої 40 чи 50 років. Думав, ми будуємо правильне суспільство. А потім зрозумів, що будували те ж саме, що приписували Муссоліні. Я зрозумів це занадто пізно. Раніше думав, що масштаби проблем були меншими, але усвідомив, що йшлося про усвідомлену, послідовну державну політику. Коли я виходив із комуністичної партії, то написав у заяві, що не можу бути членом партії, яка влаштувала геноцид проти власного народу». 

Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано ілюстрацію Марії Глушко та фотографії зі сімейного архіву.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку