Настя Жеребецька, Володимир Смирнов: «Український дизайн — це борщ»

Дизайнери — про національні риси українського дизайну й потребу самоархівації

22 Березня

Українські дизайнери Настя Жеребецька і Володимир Смирнов заснували дизайн-бюро spiilka 2016 року. Настічка і Вова — так партнери в бізнесі звертаються одне до одного під час розмови з The Ukrainians Media. Сьогодні у Спіілці працює восьмеро людей, які «створюють інженерно вивірений та естетично довершений дизайн» для бізнесу, уряду, громадського сектору і щорічно отримують найвищі світові відзнаки за свою роботу. Команда Спіілки працювала з «Дією», «Планетою Кіно», «Новою Поштою», «ПриватБанком», «Промприладом» та іншими ключовими гравцями різних секторів. Утім, починалось усе з команди двох.

«Десяті роки — це бум на незалежні українські студії, — згадує Настя початок бюро і одразу пояснює, що саме тоді талановиті дизайнери досягли карʼєрного максимуму на попередніх місцях роботи. — Вже креативними директорами стали, а в партнери ніхто не бере. Тому всі почали відкривати свої студії, і хто чим був відомий, той так і робив дизайн. Подивися на класні роботи українських дизайнерів: у когось буде крута мистецька позиція, а хтось робить особливу продуктову штуку. Кожен робить свій дизайн по-своєму. Зараз, мені здається, ніде в світі такого немає, коли всі роблять по-своєму, але при цьому є якісь спільні категорії». Спільне визначає не так естетична схожість, як уява, пояснює Жеребецька. Разом зі Смирновим після початку повномасштабного вторгнення вони ще й досліджують історію українського дизайну, його риси і створюють нові проєкти навколо цієї теми.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Дизайн — це спосіб життя й уяви

Бажання працювати з історією і памʼяттю — супутники постколоніальних процесів у будь-якій сфері і частина популярного дискурсу в Україні. «В англійській мові є слово «ignorance». Це незнання від незацікавленості. Тобто ти свідомо не цікавишся, тому й не знаєш. І, якщо чесно, наше незнання в дизайні, моє конкретно, — це саме ignorance. Ми весь цей час не цікавились українським дизайном», — зізнається Настя. 

«В ідеальному світі ми всі українці з 1918 року, навіть не з 1991-го, ми всі суперсвідомі, говоримо українською. Але життя не таке ідеальне. Треба ж зважати на контекст, я навчався в російській школі. В моєму оточенні українська вважалась… не знаю, чи можна так казати, коротше, мовою селюків. У мене на районі була українська школа, але мене віддали в російську, до неї я мусив їхати», — згадує Смирнов і каже, що приймає всі закиди й бере на себе відповідальність за незацікавленість, адже все одно вирішив досліджувати історію своєї сфери.

«А ми ставилися до російської мови як до lingua franca, — згадує Настя. — Я ровесниця моєї країни. Моє формування, по суті, повністю збігається з формуванням незалежної відновленої України. От ми багато чого міряємо етапами, революціями. У моєму особистому житті теж були такі етапи, у мене зʼявився чоловік із Франківська. Я зрозуміла, що можна вчити у школі про абстрактний гніт, а можна мати розстріляних родичів». 

Риси українського дизайну

Настя й Володимир записують подкаст «Звукопис українського дизайну» про історії та людей, що визначали їхню сферу і роблять це далі. У подкасті спілкуються з яскравими гравцями індустрії. До того Володимир працював над подкастом «Історії українського дизайну». Саме в цьому проєкті Володимир і Настя спробували себе в публічному діалозі, перед записом якого ставили самим собі питання: що таке український дизайн? «У нас була умова: не звертатися до “етно”. Так, можна говорити про нашу етніку і як би вона розвинулася, якби в нас була тяглість від декоративно-ужиткового мистецтва до технічної естетики. Але в нас такої тяглості не було, — говорить Настя. — Ми не хочемо зосереджуватися на етніці, бо  український дизайн — це не лише орнаменти. Дизайн — це інженерія, яка переходить в естетику». 

Школа дизайну будується не на чітких візуальних чинниках, а на способі життя й особливостях уяви. Жеребецька, за освітою японістка, одразу наводить приклад Японії, протиставляючи його європейському підходу, що побудований на діалектиці, тобто зіставленні категорій. Японці натомість сприймають речі як феномени: «У нас є, наприклад, трагічне й комічне, прекрасне й жахливе, потворне й красиве. Ми з вами думаємо таким чином, за багато століть ми звикли повсякчас формувати оцінки. Скажімо, є цікава мені японська категорія «моно-но аваре», що дослівно перекладається як сумна зачарованість речей».

[Читайте також: Настя Жеребецька — Creatives]

Недовершену довершеність у підході до дизайну Жеребецька тлумачить так, що дизайн віддзеркалює спосіб життя спільноти, і наводить як приклад спорудження будинків: «Хати будували швидко — за одне літо, поки було сухо — власноруч, з підручних матеріалів. У якихось регіонах це дерево, в інших глина, в третіх каміння. Українські хати недосконалі, нерівні, скромні, доступні. В них є оцей raw beauty компонент, або компонент “естетичної недовершеності”. І головне — людяність і вкладена душа. За кожним сантиметром вмащеної глини стоїть конкретна людина. Чи лягає це на косівську кераміку? Так. На петриківський розпис? На іншу архітектуру? Це лягає навіть на борщ, рецептів якого стільки ж, скільки сімей в Україні. Ця метафора робоча: ми вміємо створити сильні роботи з підручних “матеріалів”.

У Європі є сталі школи якого хочеш дизайну: німецького, швейцарського, італійського. Ти приходиш у професію і маєш стандарти, сталий підхід, канонічні приклади, напрацювання, досвід попередників. Ми ж поки що використовуємо скоріше власний досвід та авторський підхід. Тому наразі український дизайн настільки різний».

Смирнов, інженер-програміст за освітою, згадує «Браму Європи», книжку про історію України гарвардського професора Сергія Плохія: «Хайвей великого степу, по якому каталися монголи і всі кочові народи, постійно знищуючи культуру». Для історії української культури важливою епохою є бароко, що означує її як європейську культуру й відмежовує від російської, де така епоха була відсутня. «Ми постійно мусили собою когось стримувати, тому й бароко в нас інакше, не таке зумисне. У нас бракувало ресурсів, але й така в нас була демократія. Це ж козацьке бароко, а козацька старшина не могла занадто відрізнятися від простих козаків, інакше буде чорна рада, — сміється Смирнов. — А з іншого боку, в нашій історії є кравчучка, базарна сумка з 90-х. Це український продуктовий дизайн, який вирішував проблеми українців». 

«Воля тече в наших жилах і витає у повітрі. Вона впливає на все, що ми робимо, як робимо і навіщо. Воля генерує наші найпривабливіші риси: стійкість, енергію, винахідливість і рішучість», — пише команда журналу Telegraf у числі, присвяченому волі як рисі українського дизайну. Автори досліджують цю категорію через інтервʼю, аналітику, історичні розвідки.

Настя згадує про журнал і каже, що для неї метафора волі — борщ-дизайн:

«Є культури еталонів, більшість європейських — саме такі. От візьми французький цибулевий суп, він не терпить експериментів і зайвих інгредієнтів, з халапеньйо його не зробиш.

Інша річ борщ: червоний, білий, польський, фіолетовий, холодний, гарячий, з капустою й без, рибу додайте, помідори… На одному поверсі багатоквартирного будинку борщ можуть готувати абсолютно по-різному, це навіть не регіональна відмінність. Тому наш дизайн — це борщ. Його всі готують по-своєму». До буму на незалежні дизайн-студії на українському ринку були представлені філії великих міжнародних компаній, де яскраві дизайнери по-різному нарощували свою експертизу. Це вплинуло на характер їхніх незалежних проєктів.

«Подивися на київські балкони, — каже Володимир. — От він, борщ. Книжка навіть була про це. Якщо пройтися старим Києвом, то видно ієрархію, в кого балкон з автобусних вікон, а в кого цар-балкон. І це ще одна важлива риса, наш гумор, уміння посміятися». 

Українці не люблять шаблонів 

«Тим, що у блекаут ти працюєш під звуки генератора, уже нікого не здивуєш, всі це вже чули кілька трендів тому», — зауважує Жеребецька й ділиться, що сам факт роботи під час війни вже не цікавий глобальній креативній спільноті, але вони готові відкривати для себе щось більше. Це «більше» для співзасновників Спіілки — оцифрування, що полягає у вмінні українців переносити емоцію продукту в застосунок чи на сайт. 

«Цифровий дизайн дозволяє показати позицію, те, як ти розумієш концепцію продукту. Цифрова айдентика не могла не виникнути в Україні, бо українці не люблять шаблонів. Ми до них не звикли. Ми робимо унікальні штуки, нам важлива ця творча свобода, бо воля — це наш національний дизайн-критерій. Але там, де сильна сторона, там і слабка. Ніхто не дотримується логобуків», — каже Смирнов. 

Літопис українського дизайну

Національна школа дизайну потребує архівування, тяглості і незалежної країни, в якій історію можна досліджувати напряму і неупереджено. Володимир розказує, як на початку повномасштабного вторгнення робив з Настею сайт для одного з підрозділів територіальної оборони й думав, що може залишити після себе як дизайнер, малював дизайни від руки в зошиті в клітинку, бо не захопив із собою в евакуацію компʼютер. «Ворог нам відмовляє у праві на існування, він нам каже: українців немає, є оцей їхній триєдиний народ. А ми такі: та ні, ось ми, ось наші родини, ось те, що ми робимо, є наша культура, і ми не такі, як ви». 

У Насті з Володимиром виникла метафора горокраксів, образу зі світу Гаррі Поттера. Горокракси — це матеріальні обʼєкти, які дозволяють відродитися після знищення, тож дизайнери запитували себе, чи є такі фізичні речі в історії українського дизайну. 

«У нас немає музею українського дизайну! Треба робити музей! Але спершу ми вирішили книжки почитати. Нарбут, Кричевський, «Знак», щось іще про шрифти. Небагато цих книжок, з цього хронотоп не вибудуєш». Поки фотографка знімала Настю й Володимира, я розглядала корінці книжок із названими прізвищами в офісній бібліотеці Спіілки. Смирнов згадує, як дивився курс з історії українського дизайну від дослідниці Олександри Корчевської-Цехош на «Projector» і розумів, що хоче зробити щось у цьому керунку і зануритися в тему ще далі. 

Перша ідея Насті й Володимира полягала у створенні умовної Вікіпедії українського дизайну, але було ясно, що на це забракне грошей, а потенційні партнери сказали, що проєкт занадто нішевий. «Ми дійшли до ідеї друкованого журналу. Але ще не знали, скільки це коштує!» — сміється Настя й повторює, що Вікіпедія була би зручнішою, адже в ній усе було б повʼязане гіперпосиланнями. «Ми вирішили, що потрібно буде докласти більше зусиль до того, щоб усе-таки наші люди цим всім цікавилися і ставилися до історії українського дизайну як до чогось обов’язкового, потрібного. Так ми прийшли до журналу, медіа». 

«Літопис українського дизайну» існуватиме в друці, а перші напрацювання вже можна переглянути на інстаграм-сторінці. «Літопис» охоплює чотири дисципліни: типографіка, графічний дизайн, промисловий та продуктовий дизайни, цифровий дизайн. Команда планує дванадцять чисел, матеріали з яких будуть лягати в одну з цих чотирьох категорій і формувати мережі знань про український дизайн. Настя й Володимир обмежують напрями видання сферами, в яких мають професійний досвід, і кажуть, що, досліджуючи історію, відчули ненадійність сучасних засобів фіксації:

«Ти ж робив якийсь сайт, якісь застосунки, айдентики, але воно так швидко зникає! І потім виявляється, що Кричевський і Нарбут засейвились краще, бо в них є книжки. Вони в слові закарбовані, в папері. А в цифрі не вийде так закарбуватися». 

Проєкт нагадує, як сто років тому мистецьке обʼєднання «Березіль» на чолі з режисером Лесем Курбасом заснувало музей театру, завдяки якому чимало архівів Курбасових вистав і фотозйомки спектаклів були збережені й лягають в основу досліджень і мистецьких проєктів сьогодні. Схоже і з «Нарбутівським збірником» (1933), який був відтворений 2020 року видавництвом «Родовід» зі збережених фрагментів знищеного видання. Володимир і Настя теж зрозуміли, як важливо архівувати, думали спершу над проєктом з пілотною назвою «Укрдизайнархів», де зібрали б історію українського дизайну.

«Є Кричевський, Нарбут, Кульчицька… вони багато працювали з книжками: обкладинки, екслібриси, у них є карбоновий слід у дизайні. А є, наприклад, знамениті логотипи «Приватбанку» чи «Аеросвіту», авторів яких ми довго шукали! Це Микола Агеєнко й Слава Потієвський. Я не певна, що їм зараз буде цікаво бодай згадати ці свої роботи, вони пішли з дизайну», — розказує Настя. 

Перше число «Літопису українського дизайну» команда планує на весну 2024 року й працює над ним просто зараз. На моє питання про те, чи вистачить дванадцяти чисел, Настя каже, що очікує на багато відкриттів і порівнює себе з прибульцями, які досліджують Землю і відкривають незвідане. «Ми зараз прибульці, не те що навіть археологи, які розуміють, що за чим ішло, які кістки до якого періоду належать, ми просто суперсвіжим поглядом дивимось на дизайн, бо є багато чого абсолютно невідомого». Згадую тезу про те, що кожне покоління має наново перекладати класику, — здається, в історії українського дизайну ця формула теж працює.

«Бракує журналістів, які можуть описувати дизайн, — міркує Смирнов. — Людина пише про те, що вона розуміє, про життєві труднощі митців, як вони ставали художниками… Я хочу, щоб контекст уміщався в один абзац, а далі ми говорили суто про дизайн». Настя й Володимир створюють тон для «Літопису українського дизайну», самотужки пишучи перші тексти про Василя Кричевського, історію українських шрифтів. Окреме число планують присвятити українській військовій геральдиці, промисловому дизайну зброї, військовим шрифтам. «Нам важливо в першому числі показати, що ми завжди працюємо водночас із минулим і сьогоденням, що дистанція не така вже й велика». Дизайнери анонсували, що видаватимуть «Літопис»  спільно з «ist publishing», незалежним малим видавництвом, що спеціалізується на інтелектуальному нонфікшені, книжках про сучасне мистецтво та культуру.

Кенселінг радянського дизайну

«Наша ідентичність — це щоденний плебісцит», — пояснює Настя динамічність креативної сфери. Тема деколонізації є ще одним виміром, у якому працюють дизайнери, адже радянський період охоплює велику частину історії передусім українського промислового дизайну. «Радянська історія пов’язана з промисловістю. Коли з’явився конвеєр, тоді з’явився дизайн. Літаки, машини, навіть стільці. Це велосипед «Еней», возик «Мальвіна», легкомоторні літаки від техніків заводу «Антонов» тощо», — каже Володимир. 

«Наше завдання — реально архівувати це все і показати, що це були українці, — перехоплює Настя. – А якщо ми не будемо цього робити, росіяни зразу заявлять: це моє. Так само з архітектурою, з усім. Якщо по-справжньому все кенселити, тоді доведеться знести половину Андріївського узвозу, бо це — російська ізба. Нам треба прийняти те, ким ми є. Мені теж іноді хочеться від Нарбута стрибнути в сьогодення, сказати, мовляв, ось наша «Таврія» і взагалі вона має звʼязок із трипільцями. Але так не вийде. Ми хочемо зберігати правдиву історію не тому, що її треба забетонувати, — її просто треба памʼятати». 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки