Львів’янка Марта Сирко займається концептуальною фотографією і своїми фотопроєктами досліджує тілесність. Мистецтвознавиця за освітою, Сирко зіставляє прийоми різних епох, щоб розповідати актуальні історії. Її найновіший проєкт зображає військових з ампутаціями, яких глядач бачить схожими на античні скульптури: «Саме так я захотіла показати неоціненність та безцінність військових і подякувати їм за те, що вони захищають нас».
Про відчуття краси, роль випадку в історії мистецтва й концептуальну фотографію під час війни — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Марто, як працює фотопортрет, що він відкриває глядачеві?
Портретом можна назвати багато способів знімання людини. Я дуже рідко фотографую лише обличчя. Мені важливе тіло, я намагаюсь обʼєктивізувати саме оголеність, тілесність. Хочу, щоби глядач передусім бачив портрет особистості, яку я знімаю, а в другу чергу усвідомлював, що на ній не так уже й багато одягу.
Я розповідаю історію життя людини через портрети. Я знімалася в різних фотографів, це щоразу дуже різні історії, цікаві мені з психологічного погляду. Я люблю поговорити з людиною, зачепитися за розмову й відобразити це. Часто журналісти, які працюють із відомими спікерами, не мають змоги працювати з фото так довго, переважно мова йде взагалі про хвилини. Все одно їм вдається робити чудові кадри. Я певна, що фотосесія як розмова справді дозволяє передати історію особистості.
Як ви почали досліджувати тілесність у фотографії?
Часто чоловіки говорили мені такі компліменти… Мовляв, ти така нестандартна, нестандартно красива. І ти думаєш: а що такого в мені нестандартного, навіщо на цьому наголошувати? Як би ти не сказав — неприємно. Чому не сказати просто: ти для мене красива. Додаткові прикметники все псують.
Я просто хотіла зняти історії людей. Почалося все з дівчини, яка на той момент 11 років боролася з раком. Перед хіміотерапією вона захотіла зйомку, а я тоді страшенно вигоріла, була дуже втомлена. Вона хотіла, щоб я передала через фото її худе тонке тіло, бо розуміла, що хімія вплине на її зовнішність. Тіло цієї дівчини було ледь не аноректичне.
Після цього в мене виникло бажання шукати красу в усьому, що було неінстаграмним.
Мені дуже подобалися виразні кістки, розтяжки, складки, я хотіла акцентувати увагу на таких характеристиках і робити це красиво. Коли я викладала такі знімки, мені писали, що я хайпую, показуючи ожиріння… Я зрозуміла, як багато людей не сприймає те, що хтось виглядає трохи інакше. Це було десь чотири роки тому. Після того я зняла своїх бабусю з дідусем, спровокувала їх. Я зняла портрети з мінімумом одягу майже всіх членів моєї сімʼї.
Як ви знайшли ключ до військових під час реабілітації?
На початку повномасштабного вторгнення я була у Львові й допомагала тим, хто приїздили в місто. Я не могла брати камеру до рук. В архівах я знаходила роботи в кольорах українського прапора й розповсюджувала їх через соцмережі, щоб бодай так привертати увагу людей з інших країн. Минув час, я мала кілька проєктів за кордоном, але відчувала, що не знайшла себе в нових умовах. Я не можу знімати зону бойових дій через стан свого здоровʼя, і віддаю велику шану колегам, які роблять це.
Я вже мала проєкт із чоловіками-атлетами, надзвичайно схожими на скульптури, але спершу ще не могла зіставити це з військовими, які втратили кінцівки. Побачивши античні скульптури в Луврі, я вмить зрозуміла: я хочу зняти цих людей так. У грудні 2022-го я почала шукати героїв, це було найважче — знайти першого й пояснити, що я від нього взагалі хочу. Мені пощастило із Сашею Тереном, він — доброволець 2022 року. Уже пізніше я зрозуміла різницю між новобранцями й кадровими військовими, що переважно тримають усі емоції при собі.
Я дуже боялася публікувати перші кадри. Перед зйомками ділилася з друзями-військовими ідеєю проєкту, вони не були певні, чи я зможу знайти героїв, готових оголитися. Зараз я маю вже дванадцятьох героїв. Моя знайома реабілітологиня, яка працює в одній з клінік, знайомить мене з потенційними героями, але часто вони не готові до таких відвертих зйомок. Було навіть таке, що ми вже знімали, а опісля мені казали: ні, все ж не публікуй.
Коли ми дивимося на відомі скульптури без частин тіла, то сприймаємо їх цілісно й повноцінно — це сильний прийом для погляду на військових.
Річ у тому, що саме ця серія — про те, що скульптури були створені цілими. Упродовж часу через певні обставини вони зазнали пошкоджень. При тому вони перебувають в одному з найвідоміших музеїв світу. Вони безцінні — їх неможливо придбати за жодні гроші, забрати звідти — вони під найвищою охороною.
Цей проєкт — моя вдячність. Саме так я захотіла показати неоціненність та безцінність військових і подякувати їм за те, що вони захищають нас.
Ворог у нашій війні — очевидний. Кількість добровольців засвідчує особливість цієї війни. Тому ми мусимо підтримувати наших військових.
Поки що в мене не було цивільних героїв. Поки веду серію саме з військовими.
Часто люди приходять до фотографа з бажанням побачити себе в певній рамці краси, яку пропонує популярна культура. Як ви працюєте з категорією краси і як поєднуєте її з історіями, показаними через зйомки?
Мій підхід до фотографії — це поєднання власних проблем і комплексів із художньою практикою. Колись я, наприклад, знімала собак у притулку, бо хотіла подолати свій страх перед тваринами.
Я ніколи не вважала себе красивою. Так склалося, що в часи моєї юності дуже популярними були красиві «інстаграмні» дівчата. До мене приходили на зйомки неймовірно гарні жінки. Я згадую розмови з ними як ті, що стаються часом у потягах: ти один раз ділиш поїздку з цією людиною і більше ніколи її не побачиш. У мене було враження, що ті жінки під час зйомки розповідали мені про всі свої проблеми. Я дуже часто знімала один на один ню та еротику. Ці прекрасні жінки мали стільки тарганів у голові і вигаданих проблем. Часто приходили після розлучення. Я намагалася підтримати й зарадити.
Відтоді я почала інакше дивитися на красу, бо зрозуміла, що неймовірно красиві люди зовсім не вважають себе такими, шукають недоліків.
Пізніше я почала вивчати історію фотографії, на мене вплинула Діана Арбус і ті фотографи, які сприймають тіло інакше. Я почала по-іншому дивитися на поняття краси, бачити естетику там, де хтось може не бачити. Хотіла знімати саме таке.
Що для вас сьогодні означає «красива людина»?
Мені теж непросто про це говорити — в мене є ті самі проблеми з тілесністю, про які ми говоримо з вами у ширшому контексті. Як би ми зараз не боролися зі стереотипами краси чи зі стигматизацією, не говорили, що краса всередині. Так, вона всередині, але коли ти взаємодієш із соціумом, тебе передусім сприймають через зовнішність. Розмови на цю тему трохи міняють цей підхід, але, на мою думку, естетика все одно перемагає.
Для мене краса — це впевненість людини в тому, що вона робить, і її любов до себе та прийняття себе.
До нас тільки приходить сприйняття ейджизму. Я іноді ловлю себе на тому, як дивлюся на відомих жінок, наприклад, артисток, і думаю: ого, як вона постаріла! Тоді я зупиняю себе, аналізую цю думку.
Я сама маю сильний страх старості, але усвідомлюю, що він навʼязаний суспільством. У Європі ти дивишся на людей, яким не 20 і не 30, — усе в них добре, вони мають партнерів, яких спокійно називають «мій хлопець» чи «моя дівчина», жодних проблем. Моїм подругам близько 35 років, вони починають приймати на себе патерн старіння і труднощів, які начебто мають приходити. Я стараюся зупиняти їх, адже так не має бути. Я дуже надіюся, що саме з нашим поколінням це зміниться.
Кожна епоха має свій ідеал краси. Чи маєте ви улюблені історичні епохи із близьким вам поглядом на тіло?
В історії мистецтва усе вже давно втілене. Сучасні художники повинні знати історію мистецтва, щоб уміти запозичати ідеї з минулого і втілювати їх у сучасності. Мені здається, всі сьогоднішні роботи — це омаж минулому.
Як ви зіставляєте своїх героїв з історією мистецтва?
Я цікавлюся певною особою, знімаю її і під час зйомки зіставляю це з образами з історії мистецтва. У моїй роботі був період, коли мені дуже подобалися руді дівчата. А рудоволосі жінки — це образ із дуже короткої епохи прерафаелітів, у тих юних художників просто була одна прекрасна руда модель. Вони боролися з принципами академізму, хотіли зробити щось інше… за духом це відчувається мені як французькі кінематографісти, які вийшли на вулицю з камерами й почали робити нове кіно.
Тобто іноді випадкові обставини у тусівці визначають майбутні канони епохи й краси. Чи Караваджо, який малював повію і вона теж стала каноном краси. У мене теж була рудоволоса подруга, яку я часто фотографувала.
Я знімала атлетів. Звісно, кожен знає статую Давида й усі порівнюватимуть атлетичні чоловічі тіла й мою роботу у світлих тонах зі скульпутрою Мікеланджело. Я звертаюся до Відродження, але й до античності. Та коли я знімаю дівчат з округлими формами, то звертаюся не тільки до Відродження, а й до рококо, бо мої моделі дуже білошкірі. Хоча у рококо вже всі були затягнуті в корсети. Я виплітаю свої образи через суміші епох.
Для мистецтва важливим є випадок.
Так! Роль випадку, фортуни. Це лотерея, ніколи заздалегідь не знаєш, хто кого розкрутить. Може, якби Гала не напружувала Далі, то чогось в історії мистецтва таки й не сталося б.
Ваші зйомки, які досліджують тілесність, також провокують дискусії про інклюзивність — відкритість до прийняття іншого.
Після зйомок я й сама почала більше говорити про інклюзивність. Колись я жила з людиною з інвалідністю, й розумію, що це, як іде адаптація. Мені важливо те, що сьогодні суспільство набагато більше зважає на це питання, бо це допоможе й тим людям, які й до великої війни мали проблеми з пересуванням, — і ми повинні були раніше значно більше звертати на це увагу.
Сьогоднішня ситуація може стати поштовхом до змін, люди мають значно вільніше почуватися в усіх просторах. Якось я була в опері в Амстердамі й нарахувала пʼять інвалідних візків — люди самостійно в них пересувалися. Мене це дуже вразило, я б хотіла, щоб у нас було так.
Як мистецтво може допомагати нам ставати відкритішими?
У Парижі з початку ХХ ст. проводили ярмарки мистецтва. Коли Мане показав свою роботу «Сніданок на траві», де оголена дівчина в парку сидить із двома чоловіками… Усі в суспільстві знали, що це абсолютно реалістичне зображення, що в парки до чоловіків приходять повії, але Мане показав це на публіку. Було обурення, художника не хотіли виставляти на ярмарку. Є багато авторів минулого, яких не приймали, а зараз це неймовірно відомі імена в мистецтві.
Зараз, дивлячись на те, що відбувається у мистецтві у світі, я не певна, що сама все сприймаю.
У Львові жваво обговорювали скульптуру Василя Корчового «Впевнена», яка зображує жінку з неконвенційною для мейнстрімної культури зовнішністю. Як гадаєте, чому досі в суспільстві ми часто критикуємо такі твори?
Ми всі живемо в бульбашках і не усвідомлюємо, скільки людей не цікавиться мистецтвом і не потребує його. У Львові це вже третя історія зі скульптурами, яка викликає ажіотаж. Я не хочу критикувати, тому краще згадаю тут про власний мистецький досвід.
Коли я лише починала свою найновішу серію про тілесність українських військових, мені писали таке: «Як можна показувати каліцтва красивими? Для чого це взагалі показувати?»
Я ловила себе на думці, що такі розмови нагадують мені час після Другої світової, коли радянська влада вивозила чи ховала поранених ветеранів. Проблема в тому, що немає хорошої базової освіти з художньої культури, яка би пропонувала підходи до взаємодії з мистецтвом.
Насправді класно, що є таке активне обговорення. Є частина людей, які виписують свою злість у коментарях. До речі, обговорювали ж і скульптуру сина Моцарта. Сьогодні всі це забули, памʼятник стоїть і ніхто не звертає на це уваги. Мені шкода, бо на цій виставці сучасної скульптури в межах «Скульптурного маршруту» представлено чимало цікавих авторів, але увага — лише до одного.
Просто потрібен час. І автори, яких вважали дуже концептуальними, стануть класичними й залишаться вагомими передусім для людей, що цікавляться мистецтвом. Не все мистецтво має бути мейнстрімним, не все зможе сприйняти глядач, який не цікавиться цим на щодень. Для цього, певно, й потрібні медіа, які можуть розказати історію навколо якогось обʼєкта і трохи його адаптувати.
Але є інша сторона теми інклюзивності, і нею починають користуватися креативні агентства, задіюючи для реклами абсолютно всього не тільки військову тематику, але й людей з протезами. З іншого боку, може, таке надмірне використання корисне й потім і такі образи стануть просто прийнятними та нормальними, як у модній індустрії, де моделі теж можуть бути різних віку й статури. А двадцять років тому це б викликало ажіотаж.
Ваша серія з військовими розширює наше розуміння воєнної зйомки — це частина життя військового, але не така, яку ми бачимо з нуля. Чиї фотоісторії з нуля вам найцікавіші сьогодні?
Саша Маслов, Костянтин і Влада Ліберови, Євген Малолєтка. З ними я спілкувалася і про свої роботи. Боюся когось не згадати.
Хоча я не порівнюю свою роботу з їхньою, адже роблю мінімальний внесок. У цих авторів життя — у значно більшій небезпеці. Вони роблять величезну роботу.
Я почуваюся у своїй роботі незалежною, не потребую дозволів. Я знімаю те, що й до великої війни, — фотографую тіла, історії. Змінилися герої.
Коли ви відчули силу знімка як мистецького обʼєкту?
Я поки не знаю, чи зі мною сталася «саме та фотографія». Я довго йшла до файн-арт-фотографії, бо потрібно було працювати і знімати комерцію, а жанр файн-арту в нас іще не надто сприймають, він лише розвивається. Продажі фоторобіт, виставки відбуваються за кордоном. Навіть люди, які підтримували цю культуру, не могли зробити проєкти прибутковими.
Фотографія дуже часто документувала концептуальне мистецтво — до речі, це ще одна її функція. Наприклад, перший «Фонтан» Дюшана з 60-х не зберігся, але є фотографія.
У нас не цінують файн-арт-фотографію. Я почуваюся трохи самозванкою, запитую себе, нащо робити те, що тут — не потрібне. А потім приїжджаю на мистецькі ярмарки в Європі й бачу, яка велика кількість людей хоче показувати й купувати таке мистецтво, обговорювати його. Навіть коли переглядаю роботи з війни, то розумію, що будуть історичні знімки моїх колег, вони потраплять у важливі видання й колекції — ми будемо памʼятати ці знімки. Так само як колись фотографи агентства Magnum робили знімки, які тепер знають усі.
Як ми можемо долучатися до цієї сфери?
Наш ринок дуже юний. І я не маю відповіді, як підтримувати його системно. Думаю, державні кошти потрібно вкладати зараз передусім у нашу армію. А опісля — в ту культуру, яка розповідає, що в нас діється.
Марто, що вас надихає на нові проєкти?
Важко сказати «надихає»… мабуть, радше провокує. Мене провокують політичні фактори, вони впливають на моє життя і я відображаю це в мистецтві. Митець завжди реагує на те, що відбувається у світі і з ним. Я ніколи не лізтиму в тему расизму, бо не відчувала цього на собі. І тому зараз багато митців працюють із темою війни, це нормально, бо це певним чином їх стосується. Кожен має працювати з тим, що його торкає, як на мене, — і я завжди в художніх проєктах працюю з особистим досвідом.
Мені цікаві і інші жанри. Уже під час повномасштабного вторгнення я займалася літографією і зробила серію зображень кіл від снарядів на полях Херсона. Херсон мені дуже близький, я їздила туди знімати, любила природу. Я побачила кола з гугл-карт і перетворила їх на літографії. Чорною тушшю я закривала поля Херсонщини й таким чином показувала, як багато земель заміновані.
