Мартін Поллак — письменник, журналіст, перекладач. Будував мости між німецькомовним світом та Східною Європою. З 1987 року працював у часописі Der Spiegel, із кінця дев’яностих — вільний літератор. Українському читацтву добре знаний за перекладами книжок «Мрець у бункері. Історія мого батька», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки» та «До Галичини» (усі побачили світ у видавництві «Книги XXI»), а також «Топографія памʼяті» (видавництво «Човен»), «Жінка без гробівця» («ВСЛ»). Твердо обстоював права України в європейському інформаційному просторі, організовував заходи на підтримку нашої країни, навіть зі шпиталю. У січні 2025 року Мартіна не стало.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
З-під завалів
1944 року пологовий будинок із Лінцу, третього за величиною міста Австрії, що в ньому мешкали Поллаки, перенесли в Бад-Галл, містечко на кілька тисяч людей, — там авіаудари нібито менше загрожували. 23 травня у старому будинку посеред зелено-смарагдових пагорбів почувся крик — Гільде вперше взяла на руки своє немовля. Назвала Мартіном.
Уже в Лінці, коли Мартіну йшов сьомий місяць, нянька Тереза, що була не просто кухаркою та подругою сімʼї, а й тримала на собі увесь дім, почула повітряну тривогу. Вона встигла знести малюка у підвал перед тим, як будинок почали бомбардувати. Віллу, оточену розкішним садом на три тисячі квадратних метрів, трясло від ударів два дні.
Вціліли лише одна чверть споруди й підвал.
Розібравши завали, няньку з дитиною відкопали.
Станція Амштеттен
— Я народився у війні. Напевно, у війні й помру, — каже Мартін.
Ми розмовляємо у його віденській квартирі на Теобальдґассе. Поруч — кафе «Шперл», де колись завсідниками були літератори. Йозеф Рот, скажімо.
На стіні — обгорілий фрагмент картини, яку вдалося врятувати після бомбардувань. Тоді сімʼю Поллаків прийняли селяни з долини Еннс. Хоча їхній дім потім відбудували й вони повернулись до міста, любов Мартіна до села залишилася. Згодом йому приноситиме втіху садівництво та будь-яка робота коло землі.
Зрештою, з десяти до девʼятнадцяти років він прожив в інтернаті у горах біля Зальцбурга. До найближчого населеного пункту треба було йти сім кілометрів. В інтернаті для хлопців не вітали контакту з батьками — до них навіть не дзвонили.
— Ми постійно були на природі, ходили до лісу, лазили по горах, ловили рибу, а взимку каталися на лижах, — згадує Мартін.
Діти мешкали тут з осені, а додому приїздили тільки на Різдво, Великдень та літні канікули.
Саме влітку Мартін їздив до бабусі в Амштеттен. Спершу не розумів, чому їде в іншому напрямку, ніж його брат і сестра. Ніхто не пояснював, а він не запитував. Подорослішавши, збагнув.
— Я сідав у потяг як Поллак, а висідав на станції як Баст. Я був, так би мовити, продуктом перелюбу.
Два вистріли в голову і один — в груди
У квітні 1945 року Мартінова мама, яка доти була одружена з банкіром і художником Гансом Поллаком та виховувала з ним двоє дітей, зрадила його й одружилася вдруге — з Ґергардом Бастом, штурмбанфюрером СС. До завершення Другої світової лишалося кілька місяців.
— Це було, як мінімум, нерозумно, — іронізує Мартін.
Письменник говорить про це з легкістю, його кутики вуст підіймаються. Втім, ми знаємо, що сімейна історія йому боліла і він її довго досліджував, детально розбираючись із минулим.
Біологічний Мартінів батько Ґергард Баст керував гестапо в Лінці. Згодом його розшукували як воєнного злочинця, бо той не лише брав участь у каральних операціях і розстрілах на окупованих територіях, а й очолював їх.
Після війни Ґергард Баст заліг на дно і два роки ховався як підводний човен. Мав фальшиві документи на імʼя Франца Ґаєра, робітника зі словенського містечка Кршко, які мали йому допомогти потрапити до Латинської Америки.
Втім, коли Ґергард хотів перетнути кордон до Південного Тиролю, провідник, який ішов попереду лісовою стежкою, вихопив із сумки пістоля, різко розвернувся і застрелив його. Хотів пограбувати. Два вистріли в голову і один — в груди.
Маленьке татуювання на внутрішньому боці передпліччя та рубці на обличчі, які зазвичай мають учасники буршеншафтів (студентських бійцівських клубів. — Ред.), видали Баста. Поліцейський акт, по який звернувся Мартін, підтвердив, що документи були підроблені.
У 2003 році Мартін з дружиною поїхали на перевал Бреннер, аби знайти місце, де в одному з понад пʼятдесяти бункерів і казематів, споруджених за Муссоліні, лежало тіло вбитого Ґергарда. Знайшли. Біля гірського схилу, густо порослого лісом.
— Ось той бункер, де знайшли труп, — показує на фото.
Коли його батька вбили, Мартіну було всього три роки. З дитинства він пригадує ігри в саду, ставки та гарну природу — і не скажеш, що то повоєнні роки. Хоч памʼятає, коли дорогою до школи знайшов цілий ящик з американськими ручними гранатами.
Про історію свого батька Мартін Поллак напише книжку «Мрець у бункері», яка стане маґнум-опус автора.
Історик Тімоті Снайдер, з яким тісно товаришував Мартін, напише у передмові до книжки: «Поллак не прагне ані захистити памʼять, ані зруйнувати її. Він просто хоче зрозуміти, що насправді трапилося й чому».
Все життя Мартін буде досліджувати тему Другої світової та відповідальності нацистів за скоєні злочини. Ціною розриву з найближчими людьми.
Німецька жінка
Навчаючись у гімназії, Мартін опанував ремісництво.
— Я був столяром, теслею, — згадує. — Студентом у Відні заробляв цим. Ремонтував квартири, меблі та все інше. Це була добра ідея — отримати не лише академічну освіту.
Мартін виріс у нацистській сімʼї. Дідусь — юрист, який допомагав експропріювати майно євреїв. Бабуся була головною ідеологинею родини.
— Антисемітизм та антиславізм уважали нормою, — зізнається Мартін. — В родині казали, що вони не австрійці, а німці, і що приєднання до Німеччини було їхньою метою. Що вони захищалися від «Alliierten», союзників.
Були переконані, що нацисти — жертви. Не євреї чи словʼяни, а вони. Хоч і походили з Нижньої Штирії, де майже не було євреїв. Були переконані, що євреї погані і їх можна знищити, як і словʼян.
Мартін Поллак визнає, що в його сімʼї всі залишилися нацистами до смерті і вважали, що в них усе забрали. Хоч після війни навіть розкішна вілла залишилася у власності сімʼї.
Вітчима Ганса Поллака, до якого Гільде повернулася після смерті Баста, звільнили з банку, де він мав високу посаду, зате дали добру пенсію. Дідусь пʼять років не працював адвокатом, а згодом знову почав.
— Логічно їм не можна було щось пояснити, — розводить руками Мартін. — Хоч вони не були ідіотами, були освіченими людьми. Всі юристи, тобто мали б розрізняти, що правильно, а що — ні.
Запеклі дискусії Мартіна з ріднею нічого не змінили.
— Аргументами крізь цю стіну я не пробився, — каже безсило.
У 1960-му, Мартін, іще школярем, поїхав до Праги. Згодом зумисно, з протесту, почав вивчати східноєвропейську історію як полоніст. І вже тоді писав для газети «Wiener Tagebuch».
Мартін надсилав свої репортажі та політичні звіти з Варшави анонімно.
— Мені здавалося, що я дуже розумний, — сміється Мартін, — і надсилав свої тексти у конвертах з вигаданим імʼям. Про що я не подумав — я був чи не єдиним австрійцем у Польщі. І не треба було бути генієм, щоби зʼясувати, хто писав ці тексти. Вони все добре знали.
Те, що Мартін почав вивчати полоністику, для бабусі стало катастрофою. У відчаї та писала улюбленому внукові безкінечні листи.
«Заради Бога, тільки не приїдь додому з полячкою. Але ще гірше — польською єврейкою!» — лютувала.
«Мій батько теж був у Польщі, і брав участь у повстанні у Варшавському гетто, тільки на іншому боці», — відрізав бабусі Мартін. У листі принципово написав: «Досить. Все. Я не хочу більше нічого чути ні від тебе, ні з Амштеттену!».
Мартінові тоді було 22 роки. Бабуся припинила фінансувати навчання буквально наступного дня після цього листування, і вже за пів тижня юнак опинився без грошей. Тоді й згодилися його навички столяра.
Через десятиліття Мартін замислився — бабуся ж була старенькою овдовілою жінкою, яка любила свого внука і готувала йому пудинг. Може, треба було говорити з нею про погоду і пудинг, не торкаючись політичних тем?
Може, він був зарізкий?
Одного дня Мартіну написали: «Бабуся вмирає». Той одразу примчав, але не встиг її побачити перед смертю. Відчинивши двері, йому з порога гордо сказали: «Вона померла як н і м е ц ь к а жінка».
Уявна мандрівка Галичиною
Тим часом Мартін Поллак почав перекладати польську літературу, зокрема книжки Ришарда Капусцінського та Анджея Бобковського. Подорожував і вивчав Східну Європу. Хотів було до України — радянське посольство у Відні відмовило у візі. Очікувано. У 1980-х, коли у Польщі спалахнули страйки і виник рух «Солідарність», Мартін одразу взявся висвітлювати рухи опору владі.
У серпні 1980-го Мартіна затримали у варшавському аеропорту й оголосили персоною нон-ґрата в Польщі. Тож отримати дозвіл в Україну — теж зась.
— Пригадую, як нерішуче заповнив заяву на візу й подав її до радянського посольства у Відні, — напише він згодом. — Як і слід було сподіватися, мені відповіли негативно. Заяву відхилено!
Мартіну довелося шукати шляхи, як писати про країни, що його цікавлять, без змоги туди поїхати. Ось що спало на думку.
Занурюючись в історичні джерела й архіви, автор подумки мандрував теренами, через які пролягала колись австро-угорська залізниця. Від станції до станції Мартін вишукував історії про Перемишль, Дрогобич, Самбір, Борислав — 17 населених пунктів — аж до Бродів.
У 1984 році вийшла книжка «До Галичини: про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини». Мартінів вітчим, який теж був нацистом (до слова, вони вчилися з Гітлером разом у середній школі) і служив на Галицькому фронті як лейтенант саперів, описував ці землі як край жахіть і страждань. А Мартін хотів зрозуміти більше.
У передмові до українського видання книжки він розповідає, що вважає Галичину та Буковину своєю духовною батьківщиною: «Тут я почуваюся вдома. Чи не занадто нахабне таке твердження? Можливо. Я можу лише сподіватися, що українські читачі ласкаво пробачать мені моє нахабство».
Якось Мартіну Поллаку, коли той уже не лише писав для «Wiener Tagebuch», а й редагував інших авторів, прийшов текст від молодшого на десять років Карла-Маркуса Ґауса. Сорок сторінок про передісторію Зальцбурзького фестивалю. Текст, звісно, не підійшов — для журналу занадто довгий, тож Мартін попросив написати щось інше. Та відтоді між авторами завʼязалася тісна дружба. Австрійський репортер та есеїст Карл-Маркус Ґаус і Мартін Поллак у 1992 році навіть видали спільну книжку — «Багата країна бідних людей. Літературні мандри Галичиною», де розкривають «розмаїття, багатство і магію унікального симбіозу народів і культур» і де є розділи про Гната Хоткевича, Михайла Коцюбинського та Івана Франка.
Поллак не полишає теми Галичини. У 2010 році вийде його книжка «Цісар Америки», де він розповідає про еміграцію з Галичини до Америки наприкінці XIX — на початку XX століття.
У травні 2016 року, читаючи лекцію у віденському Домі літератури, Мартін говорив про Галичину як міф із різними обличчями:
«Як літературний ландшафт, де жили й творили польські, українські, єврейські, а також німецькомовні автори, — сказав він, — як простір, де співіснували численні народності та етнічні групи, що збагачували одна одну, але часто й конфліктували між собою; як батьківщина різних культур і релігій, які надавали цій землі унікального характеру».
Редакція на горищі
Після смерті головного редактора «Wiener Tagebuch», а заразом і близького друга, Мартін перейшов у вільну журналістику. А потім трапився «Der Spiegel», який саме шукав спеціаліста зі Східної Європи. Для цього видання Мартін чотири місяці працював у Гамбурзі, а коли отримав там постійну роботу, поставив одну умову: хотів повернутись до Відня.
Журналіст облаштував кабінет на горищі будинку, де мешкав. У прасувальній кімнаті.
— Це майже нічого не коштувало, — усміхається Мартін. — У мене був секретар, а більше мені нічого не було потрібно.
Одного дня до Мартіна додому прийшов заступник головного редактора «Der Spiegel» і сказав: «Пане Поллак, то де розташований офіс? У цьому будинку?».
Мартін повів колегу на горище. Той зазирнув і запитав, чи десь іще мають бути двері, вхід в інші кімнати. Але дверей не було.
— Це офіс, — ніяково пояснив Мартін.
— Цього не може бути! — обурився колега.
Після цього редакція винайняла приміщення на 125 квадратних метрів, де Мартін сидів зі своїм секретарем. Іще проводив заходи. Там минуло понад десять років життя Мартіна, якого часом називали «Spiegelmann».
До Східної Європи. Не зупиняйся
Тільки коли залізна завіса впала, Мартін уперше зміг поїхати в омріяну Україну. Втім, реальність виявилася ще контрастнішою, ніж він собі уявляв.
— У готелі не було постійної води, тож її набирали у ванни, — згадує 90-ті Мартін. — Умови були жахливі. Це цікаво в ретроспективі, бо усе змінюється. Добре, що це в минулому.
Каже, попри незвиклість до таких умов, почувався навіть із малознайомими як удома.
— Це було дивовижно. Люди чудові. Мене трохи підводить здоровʼя, але я б хотів поїхати в Україну. Будь-коли.
— Навіть зараз, під час війни? — запитую.
— Я був в Ізраїлі у 1967 році, коли була шестиденна війна. Був у Словенії, Хорватії в зонах бойових дій, а також у Боснії. Я війни не боюся.
Мартін ціле життя досліджував Східну Європу, у тому числі Україну. Але дотепер бідкається, що австрійці ніколи не цікавилися цим регіоном і навіть сьогодні контакт є відносно маргінальним.
— Австрійці надто зосереджені на собі, — обурюється.
Він роками «пробиває» східноєвропейську літературу на німецькомовний ринок. Наприклад, Катаріну Раабе, очільницю знаного німецького видавництва «Suhrkamp», запросив до Польщі, показував їй міста. Тоді вона зробила східноєвропейську програму. Був одним із членів журі літературної нагороди Центральної Європи «Ангелус», перекладацької премії міста Штрален.
Також Мартін Поллак курував програму «Транзит» у 2012-2014 роках на Ляйпцизькому книжковому ярмарку.
— Зараз інтерес до України конʼюнктурний, але добре, що це дозволяє зазвучати українським голосам. Добре, що є і справжнє зацікавлення.
Мартін зізнається: йому болить, коли до нього дотепер звертаються як до чи не єдиного спеціаліста зі Східної Європи, — так, ніби ніхто цим більше не займається.
Ще одна з книжок, яку впорядкував Мартін Поллак, — «Сарматські ландшафти. Новини з Литви, Білорусі, України, Польщі та Німеччини», вона вийшла у 2005-му.
— Я відданий східноєвропейській літературі. Сам багато перекладав, але також налагодив звʼязки з людьми, будував культурні мости. Але в якийсь момент я просто фізично втомився.
Уже десятиліття Мартін бореться з важкою хворобою і зізнається, що не може робити так багато. Хоча на початку повномасштабної війни Росії проти України, лежачи у шпиталі на хімієтерапії, організував великий захід у Фолькстеатрі у Відні.
— Це був великий успіх, — згадує Мартін. — Австрійські автори читали українських авторів. Прийшло майже 600 людей, і розголос був неймовірний. Важливо й далі таке робити. І робити індивідуально. Не чекати, поки це зробить якась інституція.
На останньому заході з ним, який я відвідала, люди сиділи на сходах, підпирали стіни — тоді Мартін мав розмову з Танею Малярчук.
— Ти приходила на читання в Альте-Шміде, так? У мене була біопсія кісток у той день, і мені, по суті, свердлили хребет і накладали шви. Це можна було збожеволіти.
Попри хворобу, Мартін їздить на заходи, головує в журі, пише, знімається в документальному фільмі.
Лікарі кажуть йому: «Не зупиняйся, інакше помреш».
Повернути обличчя та імена
Мартін упевнено крокує по Ґумпендорферштрассе. Руки ховаємо в кишені, бо лютневі віденські вітри — немилосердні. Його постать у чорній куртці відкидає довгу тінь.
— Знаєш, у моїй книжці («Мрець у бункері». — Ред.) є сцена зі словацького Донавали про хатинку Кароліни Булевар, де переховувалися семеро євреїв. Згодом їх розстріляли. Коли книжка вийшла чеською мовою, я отримав листа з Праги від жінки, яка розповіла мені, що серед анонімних загиблих — її дядько Єне Кон з дружиною і двома дітьми. Вона була рада дізнатися про те, що сталося з ними. Я думаю, важливо, щоб жертви повернули свої обличчя. Так само в Україні є багато жертв, яких годі ідентифікувати.
Згадую, що 2014 року на Євромайдані, коли була розстріляна сотня людей, ми знали кожне імʼя. Зараз, на жаль, уже звикли до того, що майже щодня падає якась бомба, людей відкопують, є загиблі. Ми втрачаємо чутливість. Боляче усвідомити, що ми не можемо розповісти історію кожного, кажу про це Мартіну.
— Ні, чому? Треба докласти зусиль. Історію треба записувати. У моєму селі Боксдорф на кладовищі є могила з двома польськими прізвищами на ній. Двоє померли в один день, у 1945-му. Мені було цікаво: що там сталося? Випадково хтось сказав мені, що пані Освальд, яка живе поруч зі мною, може щось знати. Я пішов до пані Освальд, виявляється, вона доглядає ту могилу. Двох примусових робітників росіяни розстріляли після війни. Ми цілим селом зібрали історію, а врешті приїхав польський посол, і вони з пані Освальд занесли вінок на те кладовище.
— Проблема в тому, що зараз іде нова війна. Все інше залишається в тіні, — міркую.
— Це не означає, що ми не маємо справи з минулим. Ми можемо дивитися вперед і озиратися назад, адже історія повторюється.
Мартін каже, записувати варто також для того, щоби зберегти памʼять про злочинців та їхні злочини. А крім того, історії про злочинців здатні розказати й про жертв, багато з яких зникли безслідно — безіменні, безликі, вони були спалені на попіл у печах таборів смерті або кинуті десь у ями, щоб бути забутими назавжди. Коли Мартін досліджував історію батька, знайшов численні місця, де були поховані жертви.
— Поховані — це не зовсім правильний термін: убивці просто присипали їх землею, а в деяких випадках навіть про це не потурбувалися.
Про це Мартін пише у книжці «Отруєні ландшафти», а також в есеях у «Топографії памʼяті».
— Тепер росіяни відчули владу «правителів» і думають, ніби можуть робити з людьми все, що заманеться, — обурюється Мартін, поправляючи окуляри.
— Це бруталізація суспільства. Звичайно, те ж саме було і в нацистську епоху. Звичайно, ця жорстокість залишається.
Мартін довго дискутував зі своїм сином, який працює в ООН у Нью-Йорку.
— Він не спеціалізується на темі України, але ми багато розмовляли з ним про війну, — поділився зі мною Мартін у 2022-му для інтервʼю, опублікованому в «Читомо». — Він каже, ООН не бачить ознак геноциду у тому, що чинить Росія. Я сказав: «Якобе, ти мусиш придивитися уважніше до того, що сталося. Тут не йдеться лише про параграфи та папір, що треба поставити галочки у списку. Цього і цього нема, отож це не геноцид. Це смішно. Це не є паперова справа. Це відбувається тут і тепер. Жінок ґвалтують, людей вбивають, дітей замордовують». Для мене це однозначно геноцид, бо зрозумілі наміри. Путін каже, що українці мають зникнути. Немає іншого методу, ніж сказати: «вони всі нацисти, треба вбити нацистів». Тоді буде табула-раса, тоді ми можемо Україну наново заселити. Бо Київська Русь — серце Росії.
Каже, що це ілюзія — вірити, нібито всі злочинці — монстри.
— Було б чудово, якби всі вони були монстрами. Їх можна було б посадити й забути про них. Але вони були звичайними людьми. Мій біологічний батько був прекрасною людиною, чудовим товаришем, великим коханням моєї мами, і, певно, був би хорошим батьком для мене. При цьому він наказував розстріляти польських заручників, узятих для захисту від партизанів. Хоч міг їх і відпустити.
Зло, яке набирає силу
Ми в Інституті гуманітарних наук (IWM) у Відні. Мартін Поллак читає лекцію памʼяті Кшиштофа Міхальського, який у 1982 році заснував IWM спільно з двома німецькими колегами у нейтральній Австрії, щоби створити місце зустрічі для інакомислячих зі Східної Європи та для видатних науковців із Заходу.
У першому ряді переді мною сидять президент Австрії Александер Ван дер Беллен та колишній президент Гайнц Фішер. Лекція має назву «Довга тінь зловісного минулого». Кожне слово, сказане Мартіном, осідає у грудях:
«Мова ворожнечі, ксенофобія, расизм, думки про вищість панівної раси, захоплення сильною людиною, фюрером, який править залізною рукою, набирають обертів так, ніби нацизму ніколи не було, не тільки в Німеччині та Австрії, а й в інших країнах з глибоко вкоріненими демократичними традиціями. […]
Чи є це ознакою якоїсь колективної амнезії? Чи ми, діти нацистів, несемо за це відповідальність? […]
Ми знову безпорадно спостерігаємо, як на наших очах, у Європі та більшості інших куточків світу, набирає силу зло. І кажемо собі, що нічого не можемо з цим вдіяти, що наші руки звʼязані і ми назавжди приречені на роль пасивних спостерігачів і сторонніх. Але чи не є це лише легкою відмовкою? […]
Сьогодні ми знову стикаємося зі зростанням насильства і оголеної сили, можливо, у дещо інших формах, але подібність очевидна. Демократична Європа здається погано підготовленою до цього, люди, схоже, знову воліють закривати очі та вуха. Це може стати фатальною реакцією».
***
В Австрійському товаристві літератури ніде голкою ткнути. Сюди на 80-річчя Мартіна зʼїхалися друзі й колеги не лише з Австрії, а з цілої Європи. Мартін підходить до трибуни, усміхається. Знавець Східної Європи, друг України, дослідник Другої світової. Гучні оплески із залу заглушують будь-які слова. Для мене — лунають досі.
Поллака не стало 17 січня 2025 року. А ми залишилися у світі, де сказане ним продовжує бути страшною правдою.
Його постать віддаляється. Озирається, але не зникає.
