Мартін Поллак. Озираючись на минуле

Мартін Поллак — письменник, журналіст, перекладач. Будував мости між німецькомовним світом та Східною Європою. З 1987 року працював у часописі Der Spiegel, із кінця дев’яностих — вільний літератор. Українському читацтву добре знаний за перекладами книжок «Мрець у бункері. Історія мого батька», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки» та «До Галичини» (усі побачили світ у видавництві «Книги XXI»), а також «Топографія памʼяті» (видавництво «Човен»), «Жінка без гробівця» («ВСЛ»). Твердо обстоював права України в європейському інформаційному просторі, організовував заходи на підтримку нашої країни, навіть зі шпиталю. У січні 2025 року Мартіна не стало. 

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

З-під завалів

1944 року пологовий будинок із Лінцу, третього за величиною міста Австрії, що в ньому мешкали Поллаки, перенесли в Бад-Галл, містечко на кілька тисяч людей, — там авіаудари нібито менше загрожували. 23 травня у старому будинку посеред зелено-смарагдових пагорбів почувся крик — Гільде вперше взяла на руки своє немовля. Назвала Мартіном.

Уже в Лінці, коли Мартіну йшов сьомий місяць, нянька Тереза, що була не просто кухаркою та подругою сімʼї, а й тримала на собі увесь дім, почула повітряну тривогу. Вона встигла знести малюка у підвал перед тим, як будинок почали бомбардувати. Віллу, оточену розкішним садом на три тисячі квадратних метрів, трясло від ударів два дні. 

Вціліли лише одна чверть споруди й підвал. 

Розібравши завали, няньку з дитиною відкопали. 

Станція Амштеттен

— Я народився у війні. Напевно, у війні й помру, — каже Мартін. 

Ми розмовляємо у його віденській квартирі на Теобальдґассе. Поруч — кафе «Шперл», де колись завсідниками були літератори. Йозеф Рот, скажімо.

На стіні — обгорілий фрагмент картини, яку вдалося врятувати після бомбардувань. Тоді сімʼю Поллаків прийняли селяни з долини Еннс. Хоча їхній дім потім відбудували й вони повернулись до міста, любов Мартіна до села залишилася. Згодом йому приноситиме втіху садівництво та будь-яка робота коло землі.

Зрештою, з десяти до девʼятнадцяти років він прожив в інтернаті у горах біля Зальцбурга. До найближчого населеного пункту треба було йти сім кілометрів. В інтернаті для хлопців не вітали контакту з батьками — до них навіть не дзвонили. 

— Ми постійно були на природі, ходили до лісу, лазили по горах, ловили рибу, а взимку каталися на лижах, — згадує Мартін. 

Діти мешкали тут з осені, а додому приїздили тільки на Різдво, Великдень та літні канікули.

Саме влітку Мартін їздив до бабусі в Амштеттен. Спершу не розумів, чому їде в іншому напрямку, ніж його брат і сестра. Ніхто не пояснював, а він не запитував. Подорослішавши, збагнув. 

— Я сідав у потяг як Поллак, а висідав на станції як Баст. Я був, так би мовити, продуктом перелюбу.

Два вистріли в голову і один — в груди

У квітні 1945 року Мартінова мама, яка доти була одружена з банкіром і художником Гансом Поллаком та виховувала з ним двоє дітей, зрадила його й одружилася вдруге — з Ґергардом Бастом, штурмбанфюрером СС. До завершення Другої світової лишалося кілька місяців.

— Це було, як мінімум, нерозумно, — іронізує Мартін. 

ПисьменниÐ