Мінливість інтересу до української культури добре ілюструє, що жодне мистецтво не є поза політикою

Двійко мистецтвознавиць: Галина Глеба, яка працює із сучасним візуальним мистецтвом, та Вероніка Склярова, спеціалістка з перформативних практик і театру, — в розмові міркують про процеси й тенденції в українській культурі в останнє десятиліття й запрошують до коментарів експертів. На думку Вероніки й Галини, ключовими є тенденції самозбереження і самовіднайдення, тобто українська культура поєднує в собі як процеси творення й росту, так і архівації. Більше читайте у діалозі.

[Ця розмова є частиною спільного проєкту журналу Reporters та KSE «Портрет українців десятиліття»]

Про тенденції десятиліття

Галина Глеба: Аналізувати певні тенденції або спротив культурним політикам 1960-х, 1980-х або навіть межі тисячоліть, імовірно, простіше, ніж досліджувати сьогодення, бо є часова дистанція, яка втишує емоції. Саме час дозволяє зрозуміти, які явища, процеси й люди визначали його своєю діяльністю або навіть випереджували своїми ідеями. 

Натомість XXI століття як ніколи досі прискорило і гібридизувало життя і культуру. У ньому щільно переплелися залишки минувшини з новітніми технологіями, способи ідеологічного, а також колоніального впливу — з новими інструментами до поширення такого впливу. Власне, це і є те, з чим ми маємо справу останні 10 років, — гірке і криваве подолання в собі залишків радянщини та хаотичні спроби вберегти наступні покоління від новітніх носіїв цього колонізуючого вірусу. 

Вероніка Склярова: Але насправді стрибок останніх десяти років у культурі цілком можна вважати квантовим. Міркую про театральну сферу: 2014-2015 рік подарував нам величезну кількість важливих незалежних ініціатив: театр PostPlay у Києві, що працював на Нижньоюрківській, Театр переселенця, театр «Прекрасні Квіти» у Харкові, «Запорізька нова драма», Перше сцена: «Drama UA» у Львові, «Театр сучасного діалогу» в Полтаві. Ці організації стали осередками експерименту, дослідження документального та постдокументального театру, театру свідка та інших перформативних, сучасних методів роботи. 

Хочу згадати Міжнародну літню школу театральних кураторів та освітній проєкт «Десант», обидва проєкти організовані Йоанною Віховською спільно з платформою EEPAP. Ці стратегічні події вплинули на цілу генерацію українських митців і мисткинь, що наразі очолюють громадські організації, фестивалі й театри. Вперше ми використовували ненасильницькі, горизонтальні методи дослідження власної ідентичності через сценічні практики.

Мистецтво — це процес у рівній мірі свідомий та підсвідомий. Він, часто непрямо, відображає проблеми епохи, в якій ми живемо. Часом театр прямо ретранслює реальність, використовуючи власні інструменти, глибинні сенси та процеси. Дивлячись на український мистецький сектор, можемо оцінити, чи стали ми спільнотою «посткомунізму», чи зробили крок далі від ярма тоталітарної травми, зневіри, непотизму, фрагментації сектору. 

А як ти бачиш ці процеси у своєму секторі?

Г.Г.: Спроба узагальнити ці десять років у візуальному мистецтві зводиться до того, що всі мої враження і спогади вже зарамковані війною, хоча в часі проживання цього десятиріччя так не здавалося. Гірко усвідомлювати, що зарамковані вони не війною з 2014-го року, як це мало б бути (вірогідно, тому, що я не була в той час суспільно свідомою та готовою це все осмислити), — а повномасштабним вторгненням, яке згодом безпосередньо вплинуло на розгляд минулого вже через знання, що відбуло