[Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ані тиждень тому виповнилося дев’ять. Святкували вдома — із братом Нікітою, мамою Анею і татом Женею. Шоколадний торт купили в магазині навпроти — поруч із дев’ятиповерхівкою, на яку в жовтні росіяни скинули півтонну авіабомбу. Тоді з-під завалів дістали тіла трьох людей — серед них двоє хлопців, 12 і 15 років. Сусіди Ані.
Ну як удома… Їхній будинок на Північній Салтівці після першої воєнної зими сильно затопило, і відтоді вони поволі приводять його до ладу.
Я добре памʼятаю, як уперше побачила Аню з мамою на станції метро «Героїв праці», де родина жила з лютого до жовтня 2022-го. Весь цей час — під землею. Четверо: мама, тато і двоє дітей. Аня й Нікіта. Тоді їм було п’ять і дванадцять. Спали у вагоні, що стояв у тунелі, — вважалося, що так трохи затишніше: менше людей проходить повз, була хоч якась ілюзія приватності. Їли те, що приносили волонтери. Милися теж там. Дивились на мерехтливе світло і відчували постійний протяг на платформі, від якого вже за годину тріскалася шкіра на губах.
У вагоні Аня зібрала цілу колекцію м’яких іграшок — дбайливо розсаджувала їх на підвіконня. Родина довго не могла наважитись повернутися додому. Було страшно. Під час найсильніших обстрілів вібрації відчувалися навіть під землею. І навіть вихід на поверхню до найближчого магазинчика здавався ризиком.
До війни Нікіта ходив у сусідню школу. Тепер він навчається дистанційно — якщо є зв’язок і заряджений планшет.
Аня ж не була у школі жодного дня. Лише бачила, як туди йшов брат, і якось заходила з ним до класу. Тепер це її найбільша мрія — піти до школи.
І коли вона це каже, мені стає фізично зле.
Бо Росія перетворила Харків на місто, де діти змушені мріяти про звичайні речі. Про уроки у класі, випускні не в укриттях, футбол на шкільному подвір’ї.
Але якщо приїхати до Харкова сонячного літнього дня і пройтися парком Шевченка — повз фонтани, охайні клумби, що палають кольорами, — може здатися, ніби місто живе звичним довоєнним життям. Підлітки катаються на скейтах біля Оперного театру, поруч прогулюються закохані пари, родини з дітьми, молодь сміється біля кав’ярень. Та це лише видимість нормальності — тонка плівка, під якою пульсує тривога.
Липке, холодне передчуття — а раптом просто зараз? Один вибух, один приліт — і знову розшматовані будинки, бите скло під ногами, спустілі вулиці. І запах — той самий, який вже ні з чим не сплутаєш: крові, гару, бетонного пилу в повітрі та їдкий — ракетного палива.
Ті, хто вперше приїхав до Харкова вже під час повномасштабної, часто захоплюються: ОСБ-плити з квітами та віршами на забитих вікнах, кав’ярні зі смачною кавою і табличками «броньоване скло», охайні вулиці — комунальники прибирають так швидко, що зранку й не впізнаєш місця нічного прильоту.
Але Харків, яким я його знала, в якому народилася і жила, в якому навчалася, який завжди давав мені відчуття затишку й дому і вулички якого знаю напам’ять, — це не той Харків, яким він є зараз.
Тепер це місто-фронтир. Місто на межі — між нами і Мордором. Місто-символ. Про його стійкість кажуть у новинах. Але за словами про місто-залізобетон стоять цілком конкретні люди.
Я звикла до різних реакцій на фразу «Я з Харкова». Хтось каже: «Як вам дісталося», хтось: «Які ви сильні». Але Харків — це не просто місто в новинах.
Для мене Салтівка, Липці, Вовчанськ — не зони бойових дій. Це — моє дитинство.
Школа. Дача з яблуками і дикою суницею. Русло замерзлого Сіверського Дінця, по якому ходили з родиною.
Коли кажуть: «Харків тримається» — це означає, що тримають його люди.
Такі, як Сергій. Він живе на сьомому поверсі панельної багатоповерхівки на Північній Салтівці. Не виїжджав жодного разу. Коли Салтівку накривали «Гради», жив у підвалі. Згодом повернувся у квартиру — його будинок стоїть боком до обстрілів і вцілів більше за інші. Сусіди залишили йому ключі, він доглядає їхні квартири. Щодня прибирає подвір’я школи навпроти — школи, що так і не відкрилась.
Вибиті вікна, побитий фасад, але Сергій все одно підмітає подвір’я. Бо якщо не він — то хто?
Харків — це студія Aza Nizi Maza (художня студія для дітей і дорослих у Харкові, яка працює тут із 2012 року. — Ред). Вона й до війни була у підвалі, а з початком повномасштабної — стала прихистком. Засновник студії Коля почав ходити в метро з фарбами, пензлями, папером і щодня займався з дітьми, які там жили. Їхні малюнки — двометрового солдата, лікаря, дівчинку — досі можна побачити в метро «Історичний музей». Усі барвисті, з химерними деталями, наче кажуть: «Життя триває».
Харків — це оперний театр, на головній сцені якого досі стоять декорації до «Лускунчика». Його ставили того самого лютого 2022-го. Директор каже, що декорації розберуть після закінчення війни, а зараз — новий театральний сезон, урочисті випускні та концерти проводять в укритті. Під землею, в тій самій опері.
А ще — біля одного з уцілілих торгових центрів щовечора збираються підлітки. Сидять на сходах біля фонтану, бігають через нього, гучно сміються, щось купують і просто тут їдять. Майже як до війни — але ще зухваліше. Як виклик: ми живі.
Цей Харків — інший. Але я його люблю. Він не розчиняється у страху. Він хоче жити — і живе на повну, вже зараз.
Але Харків тепер також — і місто подвійної оптики. Ось ти йдеш знайомою вулицею і бачиш водночас те, що є, і те, що було. Ось тут стояв будинок, де жила моя подруга, — ми прогулювали уроки в неї удома і слухали музику, вдаючи, що доросле життя вже почалося. Ось тут було кафе з привітним баристою, де я часто пила каву — ту першу, «дорослу» — і працювала на своєму новенькому легкому ноутбукові. А ось тут був корпус університету, куди я заходила безліч разів до друзів, на каву, на просто «привіт».
Харків — це місто, що постійно змінюється, і часто не з власної волі. Де майже щодня з’являються нові шрами — і нове життя. Метро стає школою. Стіни — місцем для написів: «Ключі сумують за своїми дверима». Кав’ярні — місцем, щоб обійняти своїх і пересвідчитися, що ти не сам.
Це місто, яке навчилося цінувати тишу. Місто, де «звичайний день» — це вже маленьке свято. Де знають ціну світлу, теплу, безпеці.
Харків живе іншим ритмом. Швидше обіймаємося. Частіше говоримо «люблю». Менше відкладаємо на потім. Більше цінуємо тих, хто поруч.
Харків тримають не стіни. Його тримають люди. Сергій. Коля. Аня, яка обов’язково піде до школи. Кожен з них міг би поїхати. Кожен з них має право на безпеку. Але вони залишаються.
Бо це їхнє місто. Їхнє рішення — бути. Любити. Тримати.
Можливо, саме в цьому і є найбільша перемога. Не в тому, щоб не боятися. А в тому, щоб боятися — і все одно жити.
Марія Авдєєва, старша експертка Центру глобальних досліджень Delphi, фокусується на стратегічних комунікаціях і стійкості до інформаційних впливів.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського.
