Мій найважчий ребус

Дружина десантника, що втратив на війні обидві ноги, і він сам — про сімейні будні та нове життя

30.09.2016 Ольга Омельянчук

— Мала, чуєш, а ти не знаєш, куди дівають ампутовані кінцівки?

— Хм, не певна, але, здається, у лікарнях є спеціальні крематорії чи щось таке. А що?!

— Я тут просто подумав… Ну, правої ноги ми вже ніяк не знайдемо — вона ж лишилася десь під Донецьком. Але ліва! Ліву ж відтяли в лікарні вже у Дніпрі. То, може, є якесь, типу, кладовище кінцівок? І, може, ми могли б з’їздити до моєї лівої ноги?

Такі дивні діалоги в нашій родині — не те щоби норма, але трапляються. Від поранення Олексія минуло уже півтора року. Тепер він часто піджартовує сам із себе.

Вперше ми побачилися за пару кілометрів від Донецького аеропорту. Це був січень 2015 року. А через три тижні Олексій підірвався — втратив обидві ноги, отримав важку контузію очей, множинні поранення від мінних уламків, через які ледь не втратив ще й руку.

Уже більше року ми одружені. І я не боюся зізнатися: «Олексію Замірку зі Жмеринки, ти — найважчий ребус, який мені доводилося розгадувати у житті».

Молодий військовий

На відміну від багатьох інших контрактників з елітної 79-ї аеромобільної бригади, Олексій не був на строковій службі, та й кар’єру військового будувати не планував.

Бути сином офіцера для нього означало переїжджати, змінювати школи, шукати нових друзів і нові горизонти для самого себе. Тож коли постав вибір: іти шляхом батька чи обрати свій, Олексій вирішив усе ж вчитися на власних помилках.

Він вступив до Вінницького національного аграрного університету, отримав диплом магістра зі спеціальності «облік та аудит», дочекався випускного, а коли почалася війна, вирішив — мусить захищати Батьківщину.

 — Я добровільно призвався, підписав контракт і після навчань разом з іншими хлопцями потрапив в АТО. Мені доручили водити старенький Nissan, подарований волонтерами. Ну а потім якось за його кермо сів не я — інший військовий. Тоді ми якраз і підірвалися, — пригадує на моє прохання Олексій.

Ми сидимо на балконі у типовій висотці столичного спального району. Він якомога глибше затягується своїми улюбленими «важкими» Marlboro, сидячи у візочку з ледь помітним написом «Erna Zins» — так, мабуть, звали того, хто користувався ним до Олексія.

_DSC4765_DSC4746

Про те, як отримав поранення, більш ніж за рік спільного життя чоловік розповідав мені лише раз — пару речень, без подробиць та особливих емоцій.

— Розвідник Сергій із позивним «Тесак», який тоді попросився сісти за кермо нашого авто, сказав, що знає коротку дорогу. Ми їхали на завдання, тож я не пручався — погрузилися, погнали. Це було село Водяне, і це був час, коли ми ще сподівалися відбити залишки Донецького аеропорту, — продовжує Олексій.

Момент вибуху, каже, був неочікуваним і миттєвим — рвонуло з боку переднього пасажира. Праву ногу Олексієві одразу відірвало вище коліна, за ліву пізніше боролися лікарі у Дніпрі, та врешті і її відтяли, врятувавши, утім, коліно.

Зрештою життя моєму чоловікові врятував військовий, який, попри власний шок та поранення, знайшов у собі сили надати Олексієві першу допомогу.

Як невідомий мені десантник накладав джгути на три з чотирьох кінцівок чоловіка, а потім знімав шнурівки із власних берців, бо засобів для зупинки крові не вистачало, мені розповість мама Олексія — Ольга Іванівна.

Це буде за чотири місяці після трагедії.

Якраз тоді чоловік попросив моєї руки.

ArtPopPhoto-1137ArtPopPhoto-0842

«Мій психолог»

— Тат, я повоював. У мене більше нема ніг, — каже хриплим, ледве чутним голосом хлопчина.

Він лежить на лікарняному ліжку у Червоноармійську. Трубки, голки, крапельниці — ось що довкола нього. Щелепа хлопця ледве рухається — вона зламана вибуховою хвилею, зібрана докупи лікарями і тепер зростається з допомогою спеціального металевого каркасу.

Ліва рука юнака стягнута швами, на його обличчі досі численні залишки пороху, які тепер мають вигляд хаотичного татуювання.

Мені нема про що шкодувати: я йшов захищати Батьківщину, зробив би це ще раз і ще раз

_DSC4811

— Нічого, сину, зате живий. Кажи, куди їхати, — стримано відповідає хлопцеві батько.

Тато Олексія — Юрій Петрович — звільнився з лав ВСУ у званні майора. Свого часу був миротворцем у Югославії, звідти повернувся іншою людиною і на власній шкурі знає, що означає бути ветераном.

— Коли я повернувся з Югославії, у мене був важкий період. Став агресивним, подекуди навіть жорстким. Тоді дружина сказала мені, що треба рятувати родину, і ми обвінчалися. Льошка тоді був іще зовсім маленьким. Оля стала моїм психологом, вона витягла мене. А тепер ти станеш психологом для Олексія, і я певен — у вас усе буде гаразд, — скаже мені за пару тижнів до весілля майбутній свекор.

Вдома ми уникаємо розмов про війну — попри мою професію журналіста, спільне коло друзів-волонтерів та військових, з Олексієм ми зазвичай говоримо про плани на майбутнє, займаємося хатніми справами, дивимося фільми.

Був період, коли мені здавалося життєво важливим зрозуміти, як чоловік сприймає після поранення світ, як він ставиться до військових, що пройшли війну без поранень, і що відчуває, коли згадує себе з обома ногами.

Тепер я знаю: насправді це не так і важливо. Стати для Олексія власним психологом означало не ставити зайвих запитань, вірити на слово і просто бути поруч.

***

Я ні про що не жалкую, хоч і не вірю в долю. Коли запитують, чи пішов би я на війну, якби знав, що втрачу ноги, відповідаю — пішов би. Мені нема про що шкодувати: я йшов захищати Батьківщину, зробив би це ще раз і ще раз.

Хочу одного дня побудувати центр для реабілітації військових із ампутаціями. Мрію, аби там було все, що є зараз в аналогічних місцях за кордоном, і навіть іще краще. Це буде місце з найдосвідченішими лікарями, психологами та передовими технологіями.

_DSC4777

_DSC4798

Я усвідомлюю, що одного разу може статися так, що я більше не зможу вдягнути протези і залишуся назавжди прикутим до візка. Читав, що люди, які з молодого віку користуються протезами, у років під 50 через болі у спині пересідають у візок. Не переймаюся через це: чому бути — того не минути. Щоправда, періодично натякаю дружині, що нам треба народжувати хлопців, бо хто ж тягатиме мене на плечах, коли я буду старим.

Мені складно жити у Києві. Єдине місце у столиці, де я почуваюся повністю захищеним, — Центральний військовий госпіталь. Я провів там досить багато часу — там зробив перші кроки на протезах, падав на нових металевих ногах, відчував нестерпний біль і величезну радість, коли на власні очі бачив щасливі історії одужання. У госпіталі я знайшов справжніх друзів. Це місце, безперечно, стало для мене іще одним домом.

Коли я вперше після порання побачив хлопця з подвійною ампутацією, то запитав, чи зможу жити повноцінним статевим життям. Це був Сашко Чалапчій, в якого висока ампутація обох ніг. Він тоді подивився на мене з усмішкою і сказав: «Та без ніг усе ще краще виходить, не переживай взагалі!»

Ходити на протезах — це часто дуже боляче. Якщо у двох словах, то все натирає й пріє. Іноді натертості переростають у синці й рани. Лікарі кажуть, що з часом це минеться. Я вірю їм, а утім, якщо навіть болі будуть і надалі, не відмовлюся від протезів —  з ними я можу відчувати себе повноцінним.

Мені складно жити у Києві. Єдине місце у столиці, де я почуваюся повністю захищеним, — Центральний військовий госпіталь

_DSC4818

До мене періодично приходять «фантомаси» — так я називаю фантомні болі. Це коли болить, колить, стріляє, пече або чешеться кінцівка, якої у тебе вже немає. У таких випадках намагаюся вмовляти сам себе, що це все в моїй голові, що насправді ніякого болю нема. Таке трапляється переважно під вечір чи серед ночі.

Коли держава забезпечить мене обіцяною землею під забудову — я обов’язково побудую дім. Одноповерховий і без порогів — аби там можна було розсікати на візочку.

Вважаю, що краще бути великою людиною у маленькому місті, аніж маленькою у великому. Дружина, корінна киянка, мабуть, понад усе боїться, що одного разу я прокинуся вранці і скажу: «Кидай свою журналістику — ми їдемо жити у райцентр, кудись подалі від столиці». Зараз я ще не готовий цього зробити, але років за п’ять-шість, мабуть, наважуся. Певен, що виховувати дітей краще у маленькому місті. 

Я — щаслива людина. Я кохаю і коханий. Мене розуміють і чують близькі люди. У мене найкращі у світі батьки і найкрутіші друзі. Я маю змогу працювати повний робочий день так само, як і звичайні люди.

Знаю — попереду іще багато випробувань. Але життя без них було би зовсім нецікавим.

_DSC4849_DSC4841

Весільні фото — Артем Попков

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Ольга Омельянчук Аліна Смутко

Схожі публікації

1687 6

Все, як у кіно

У бою під Лисичанськом Владислав Кузнєцов втратив руку, рятуючи товаришів. Але в душі досі лишився дитиною

18.02.2016 Марічка Паплаускайте
2324 11

І один у полі воїн

Навіщо бізнесмен, у якого забрали справу й дім, уперто продовжує боротися за життя рідного селища

27.03.2017 Аля Гармаш
2434 8

850 днів на воді

Шість сотень українських моряків більш як два роки замість дому живуть на кораблях ВМС

13.08.2016 Ірина Кипоренко

Популярні публікації

36225 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
37224 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
27446 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати