Я живу на горі. Щодня бачу, як сонце робить півколо довкруж мого дому. Встає у вікні спальні й сідає у вікні кухні, малюючи червоні геометричні фігури на стінах, меблях і книжках. Село лежить унизу, я милуюся ним щоранку, коли розсуваю штори. Дивлюсь на садки, городи, сільську церкву, клуб, вулиці зі стародавніми назвами Козацька, Панська, Монастирська, Замкова. Є, щоправда, й вулиця Ватутіна, але про неї я не думаю. А з іншого боку — далека-далека смуга води, це Дніпро.
Я завжди мріяла про такий вид з вікна. Заради нього ми й поселились тут. У перші місяці, коли переїхали сюди з центру Києва, я не могла звикнути до такої неймовірної краси. До щоденної зміни кольорів неба, хмар, пейзажу, співу птахів, кукурікання півнів, тиші, нічних скриків лисиці чи ще якихось невідомих звірів. Я безкінечно робила фотографії, відео, слала друзям і писала, що ніколи не повернуся жити в місто, бо цей вид просто цілющий для мене.
Рівно рік тому, наприкінці грудня 2021 року, вдарив мороз і повалив густий сніг. Він тривав кілька днів, позамітав дороги, двори, вулички. Село стало тихим, глухим і білим. Всі казали: «Оце нарешті справжній Новий рік».
Пригадую, як одного такого дня через цей снігопад усі гості запізнились до нас в ефір. Ми якраз обговорювали публікацію Bild і The Washington Post про плани російського вторгнення.
Виводили на плазму карту з жовтими стрілками наступу на Київ, Полтаву, Дніпро, слухали політиків і військових. Усі погоджувалися, що ці публікації — лише інформаційна операція західних спецслужб, крок на випередження, так би мовити. І що реальний наступ малоймовірний. Загалом тон розмови був іронічним. Я слухала дискусію й думала про те, як я по такому снігу і заметах виїду на нашу гору і що давно треба було навчитись одягати на колеса браслети.
Я любила повертатись із пізніх ефірів, все ще у гримі, на адреналіні. Їхати порожнім нічним містом, потім вигинами траси серед лісів, слухати музику.
Того вечора я легко піднялась на гору, бо виявилося, що трактор почистив не лише центральну вулицю, але й наші бічні Монастирські й Козацькі. Пообіймалась із собакою, підійшла до вікна і відчула, ніби ми всередині скляної різдвяної кулі: у світлі ліхтарів тихо падає сніг, скрізь блимають різдвяні гірлянди, на деревах, у вікнах, на фасадах будинків, білим світлом сяє дротяний розкарячений олень на подвір’ї у наших сусідів, звично перегавкуються сільські пси. І в цей момент я раптово і гостро відчула, що вторгнення точно буде. Що його не може не бути.
У мене в голові якось дуже моторошно і ясно, як Трієрова Меланхолія, оприявнилась думка, що Путін неодмінно це зробить. І що оце все у мене заберуть.
[Читайте також: Стати самим собі ціллю. Літературознавиця Віра Агеєва про те, чому при вулиці Петлюри не може існувати музей Булгакова]
Зараз мені здається, що все, що було після цього вечора аж до 24 лютого, — лише спроба усвідомлено прожити кожну мить і запам’ятати кожну деталь мого світу перед втратою. Але втрата виявилась не такою, як я собі уявляла. З’явилося дещо інше.
Цієї зими вечорами я відчиняю вікно у спальні й бачу холодну темряву. Майже цілковиту пітьму з поодинокими вогниками десь далеко і кількома жовтими квадратами сусідських вікон. Ця пітьма глухо, хижо рокоче голосом десятків генераторів. Село звучить як великий сильний звір. Така зимова нічна затятість вражає.
Це прояв того дивовижного явища, яке я бачу в моєму народі уже втретє за своє життя (на обох Майданах і під час війни), але ніяк не можу дібрати правильних слів, аби описати, хоча його відчувають усі і говорять про це в різний спосіб. Це диво з’являється в нас на історичних зламах та в часи катастроф, і завдяки йому ми перемагаємо і рятуємо країну.
Це щось містичне. Як це назвати? Сила духу? Незламність і витривалість? Блискавична солідарність і злиття воєдино тисяч і тисяч людей? Неймовірна соціальна взаємодія, довіра, спільне надзусилля? Все разом. Я розумію, з чого Воно складається, якою кров’ю і потом дається. Та все ж для мене Воно — ірраціональне. Бо Воно на нас сходить. Саме сходить у найбільш вирішальні моменти і перекриває все зайве та неважливе.
Взимку 2014 люди на Грушевського цілими днями пробивали рівчаки в товщі льоду, щоб відводити воду, якою міліція поливала протестувальників із водометів. Чи був практичний сенс у цих зусиллях? Чи раціональною була бруківка в жіночих руках, що кидали нею в тих, хто стріляв з автоматів? Не знаю. Це радше було про інше. Над усіма витав той самий дух, до якого ми всі хотіли бути причетними.
Коли я бачу, як американські конгресмени стоячи вітають Президента Зеленського, тягнуться, аби доторкнутися до нього рукою, я розумію, що і вони, і ще мільйони людей у різних країнах також відчувають і хочуть бути причетними до сили, яку ми відкриваємо самі собі і світові.
Тому мені хочеться бути причетною до цієї сьогоднішньої темряви, яку я бачу у вікні. До дітей, які навчаються онлайн, сидячи з ноутом на підлозі супермаркету, до спокою і витримки людей, які лишаються кожен у своїй професії, до армії, яка кров’ю і потом тримає країну. Я з жахом думаю, що могла б проґавити цей момент, — бо хочу бути приналежною до нього, яким би нестерпно болючим і тяжким він не був. Якою б утомленою не була я.
Пишу цей текст напередодні Нового року. Я знаю, що днями росіяни готують новий ракетний удар, щоб погасити країну на час свят. Цілком імовірно, що аеродром, звідки злітатимуть російські стратегічні бомбардувальники, називається «Українка». Як не дивно, за всієї дикості і абсурду цієї символіки, я відчуваю щось на зразок полегшення.
Я взагалі якоюсь частиною свідомості відчуваю полегшення протягом десяти місяців повномасштабної війни. Від того, що нарешті маски зняті. Що ми відкрито подивилися правді в лице.
Що мільйони з нас зрозуміли, хто справжній ворог і чого він прагне. А інші з нас перестали вдавати, що не розуміли цього раніше. Все стало на свої місця, куди й належить.
Отже, цього року моя різдвяна скляна куля саме така. Я не просто приймаю її. В якомусь сенсі зараз мені в ній краще, впевненіше, ніж рік тому, в ті кілька місяців передчуття і страху. Я знаю точно, що її ворогу розбити не вдасться.
У грузинського філософа Мераба Мамардашвілі в «Лекціях про Пруста» є прекрасна розмова про те, як складно відрізнити живе від мертвого, бо для кожного життєвого стану є його мертвий дубль.
Він каже, як тяжко в людині виростає, викристалізовується здатність розпізнавати, внутрішній камертон. І що цей камертон, чутливість пов’язані навіть не з вихованням, не з читанням класиків, а зі складними «внутрішніми актами, щоб у душі визріли еквіваленти того, що зовні існує у вигляді людських завоювань чи поривів».
Я часто думаю про те, що на нашу долю випав час, коли, попри втрати, пітьму, холод, можливо, переживаємо найбільш справжню і важливу частину свого життя. Ми є свідками цієї колосальної сили духу одне одного, сотень вражаючих історій про те, як вона рухає людьми на передовій, в тилу, у темних знеструмлених містах і селах, що зносять випробування гідно і стійко. Просто достатньо дивитися навколо себе, бачити цю силу і пробувати, просто навіть пробувати відповідати їй. Навіть у повній темряві.
Мирослава Барчук, журналістка, віцепрезидентка Українського ПЕН
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
