Моя скляна різдвяна куля

Журналістка про диво, завдяки якому ми перемагаємо і рятуємо країну

3 Січня 2023

Я живу на горі. Щодня бачу, як сонце робить півколо довкруж мого дому. Встає у вікні спальні й сідає у вікні кухні, малюючи червоні геометричні фігури на стінах, меблях і книжках. Село лежить унизу, я милуюся ним щоранку, коли розсуваю штори. Дивлюсь на садки, городи, сільську церкву, клуб, вулиці зі стародавніми назвами Козацька, Панська, Монастирська, Замкова. Є, щоправда, й вулиця Ватутіна, але про неї я не думаю. А з іншого боку — далека-далека смуга води, це Дніпро.

Я завжди мріяла про такий вид з вікна. Заради нього ми й поселились тут. У перші місяці, коли переїхали сюди з центру Києва, я не могла звикнути до такої неймовірної краси. До щоденної зміни кольорів неба, хмар, пейзажу, співу птахів, кукурікання півнів, тиші, нічних скриків лисиці чи ще якихось невідомих звірів. Я безкінечно робила фотографії, відео, слала друзям і писала, що ніколи не повернуся жити в місто, бо цей вид просто цілющий для мене.

Рівно рік тому, наприкінці грудня 2021 року, вдарив мороз і повалив густий сніг. Він тривав кілька днів, позамітав дороги, двори, вулички. Село стало тихим, глухим і білим. Всі казали: «Оце нарешті справжній Новий рік». 

Пригадую, як одного такого дня через цей снігопад усі гості запізнились до нас в ефір. Ми якраз обговорювали публікацію Bild і The Washington Post про плани російського вторгнення.

Виводили на плазму карту з жовтими стрілками наступу на Київ, Полтаву, Дніпро, слухали політиків і військових. Усі погоджувалися, що ці публікації — лише інформаційна операція західних спецслужб, крок на випередження, так би мовити. І що реальний наступ малоймовірний. Загалом тон розмови був іронічним. Я слухала дискусію й думала про те, як я по такому снігу і заметах виїду на нашу гору і що давно треба було навчитись одягати на колеса браслети.

Я любила повертатись із пізніх ефірів, все ще у гримі, на адреналіні. Їхати порожнім нічним містом, потім вигинами траси серед лісів, слухати музику.

Того вечора я легко піднялась на гору, бо виявилося, що трактор почистив не лише центральну вулицю, але й наші бічні Монастирські й Козацькі. Пообіймалась із собакою, підійшла до вікна і відчула, ніби ми всередині скляної різдвяної кулі: у світлі ліхтарів тихо падає сніг, скрізь блимають різдвяні гірлянди, на деревах, у вікнах, на фасадах будинків, білим світлом сяє дротяний розкарячений олень на подвір’ї у наших сусідів, звично перегавкуються сільські пси. І в цей момент я раптово і гостро відчула, що вторгнення точно буде. Що його не може не бути.

У мене в голові якось дуже моторошно і ясно, як Трієрова Меланхолія, оприявнилась думка, що Путін неодмінно це зробить. І що оце все у мене заберуть.

[Читайте також: Стати самим собі ціллю. Літературознавиця Віра Агеєва про те, чому при вулиці Петлюри не може існувати музей Булгакова]

Зараз мені здається, що все, що було після цього вечора аж до 24 лютого, — лише спроба усвідомлено прожити кожну мить і запам’ятати кожну деталь мого світу перед втратою. Але втрата виявилась не такою, як я собі уявляла. З’явилося дещо інше.

Цієї зими вечорами я відчиняю вікно у спальні й бачу холодну темряву. Майже цілковиту пітьму з поодинокими вогниками десь далеко і кількома жовтими квадратами сусідських вікон. Ця пітьма глухо, хижо рокоче голосом десятків генераторів. Село звучить як великий сильний звір. Така зимова нічна затятість вражає.

Це прояв того дивовижного явища, яке я бачу в моєму народі уже втретє за своє життя (на обох Майданах і під час війни), але ніяк не можу дібрати правильних слів, аби описати, хоча його відчувають усі і говорять про це в різний спосіб. Це диво з’являється в нас на історичних зламах та в часи катастроф, і завдяки йому ми перемагаємо і рятуємо країну.

Це щось містичне. Як це назвати? Сила духу? Незламність і витривалість? Блискавична солідарність і злиття воєдино тисяч і тисяч людей? Неймовірна соціальна взаємодія, довіра, спільне надзусилля? Все разом. Я розумію, з чого Воно складається, якою кров’ю і потом дається. Та все ж для мене Воно — ірраціональне. Бо Воно на нас сходить. Саме сходить у найбільш вирішальні моменти і перекриває все зайве та неважливе. 

Взимку 2014 люди на Грушевського цілими днями пробивали рівчаки в товщі льоду, щоб відводити воду, якою міліція поливала протестувальників із водометів. Чи був практичний сенс у цих зусиллях? Чи раціональною була бруківка в жіночих руках, що кидали нею в тих, хто стріляв з автоматів? Не знаю. Це радше було про інше. Над усіма витав той самий дух, до якого ми всі хотіли бути причетними.

Коли я бачу, як американські конгресмени стоячи вітають Президента Зеленського, тягнуться, аби доторкнутися до нього рукою, я розумію, що і вони, і ще мільйони людей у різних країнах також відчувають і хочуть бути причетними до сили, яку ми відкриваємо самі собі і світові. 

Тому мені хочеться бути причетною до цієї сьогоднішньої темряви, яку я бачу у вікні. До дітей, які навчаються онлайн, сидячи з ноутом на підлозі супермаркету, до спокою і витримки людей, які лишаються кожен у своїй професії, до армії, яка кров’ю і потом тримає країну. Я з жахом думаю, що могла б проґавити цей момент, — бо хочу бути приналежною до нього, яким би нестерпно болючим і тяжким він не був. Якою б утомленою не була я.

Пишу цей текст напередодні Нового року. Я знаю, що днями росіяни готують новий ракетний удар, щоб погасити країну на час свят. Цілком імовірно, що аеродром, звідки злітатимуть російські стратегічні бомбардувальники, називається «Українка». Як не дивно, за всієї дикості і абсурду цієї символіки, я відчуваю щось на зразок полегшення.

Я взагалі якоюсь частиною свідомості відчуваю полегшення протягом десяти місяців повномасштабної війни. Від того, що нарешті маски зняті. Що ми відкрито подивилися правді в лице.

Що мільйони з нас зрозуміли, хто справжній ворог і чого він прагне. А інші з нас перестали вдавати, що не розуміли цього раніше. Все стало на свої місця, куди й належить.

Отже, цього року моя різдвяна скляна куля саме така. Я не просто приймаю її. В якомусь сенсі зараз мені в ній краще, впевненіше, ніж рік тому, в ті кілька місяців передчуття і страху. Я знаю точно, що її ворогу розбити не вдасться. 

У грузинського філософа Мераба Мамардашвілі в «Лекціях про Пруста» є прекрасна розмова про те, як складно відрізнити живе від мертвого, бо для кожного життєвого стану є його мертвий дубль.

Він каже, як тяжко в людині виростає, викристалізовується здатність розпізнавати, внутрішній камертон. І що цей камертон, чутливість пов’язані навіть не з вихованням, не з читанням класиків, а зі складними «внутрішніми актами, щоб у душі визріли еквіваленти того, що зовні існує у вигляді людських завоювань чи поривів». 

Я часто думаю про те, що на нашу долю випав час, коли, попри втрати, пітьму, холод, можливо, переживаємо найбільш справжню і важливу частину свого життя. Ми є свідками цієї колосальної сили духу одне одного, сотень вражаючих історій про те, як вона рухає людьми на передовій, в тилу, у темних знеструмлених містах і селах, що зносять випробування гідно і стійко. Просто достатньо дивитися навколо себе, бачити цю силу і пробувати, просто навіть пробувати відповідати їй. Навіть у повній темряві.

Мирослава Барчук, журналістка, віцепрезидентка Українського ПЕН

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

новини

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки