[Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
22 липня 2025 року однозначно ввійде у новітню історію України. Не лише і не так тому, що влада у «турборежимі», без жодних суспільних дискусій, фактично перепідпорядкувала Генеральній прокуратурі два ключових незалежних антикорупційних органи — Національне антикорупційне бюро та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, а й тому, що вся країна побачила, кого це не влаштовує. «Це» — не зміни до діяльності окремих правоохоронних органів, не персоналії, а те, про що все своє життя мріяло моє покоління — сорокарічних і старших: захист інституцій. Лише цього вечора на вулиці щонайменше п’ятьох українських міст вийшли тисячі молодих людей, багато з яких не були свідками ані обставин, за яких ці органи створювались, ані контексту — закручування гайок режимом Януковича, відмова від євроінтеграції, Майдан, протести проти міліцейського свавілля, переатестації силовиків, створення нових правоохоронних та антикорупційних органів через відкриті конкурси. Багато хто з цих молодих людей 20+ тоді були дітьми і жили своє цілком законне дитинство. Але це не завадило їм в один вечір зорієнтуватися, чому цей крок влади є прямою загрозою не просто демократії та євроінтеграції, а їхньому життю.
Життю, в якому демократія, право і євроінтеграція вже константа, а не політичний вектор, що від нього власним бажанням можуть відхилятися політичні еліти.
За кілька днів, під тиском протестів та щирого здивування міжнародних партнерів, що ризикувало обернутися, зокрема, й наслідками в оборонній підтримці, влада спробувала відкотити справи назад, зареєструвавши новий законопроєкт, що має повернути антикорупційним органам їхні повноваження. Та питання «навіщо було ухвалювати цей закон взагалі» ще тривалий час висіло в повітрі. Холодний розрахунок можна було б уявити собі приблизно так: пересічний українець погано розрізняє НАБУ, САП, НАЗК та їхні функції: їх багато, це все надто складно, а звʼязок зі щоденним життям, ще й під час війни, — не очевидний.
Мій десятирічний досвід висвітлення реформ приблизно про це і свідчить: як ми не «пакували» матеріали про атестації, відбіркові комісії, конкурси — ну не «залітає» в маси, не «сексі». Можливо, вже пізніше думала я, це й наша провина, провина громадянського суспільства, яке вимагало, лобіювало і моніторило реформи, — погано пояснювали, слабко унаочнювали причинно-наслідкові звʼязки, а часом просто не надто дослухалися до потреб людей в країні, зрештою, слід було більше говорити з ними, а не між собою. Але мій досвід висвітлення протестів та реформ в Україні навчив мене дечого ще: не варто недооцінювати здатності людей відчувати, коли в цій країні дійсно щось іде не так, навіть якщо вони не читають новин про НАБУ чи погано розуміють, чим саме воно займається.
Роки (якщо не століття) боротьби за справедливість у різних її проявах навчили українців відчувати несправедливість, а заразом і зневагу до себе на рівні інтуїції.
Читаючи спогади колег, як починався Майдан, я не могла не згадати головного: невдоволення та протести почалися не з одноосібного рішення Януковича зупинити євроінтеграцію у листопаді 2013-го. Вони почалися з відмови терпіти міліцейське свавілля — у маленьких районних центрах, у відділках. Це не активісти та антикорупціонери штурмом брали міліцейський відділок у 2013-му у Врадіївці, Миколаївська область, де група місцевих силовиків зґвалтувала та ледь не вбила місцеву жінку. Це не активісти й антикорупціонери потім пішки йшли на київський Майдан, бо їх «дістало». Звісно, сказати, що пересічного українця в нинішніх умовах війни дістала централізація влади, було би, мʼяко кажучи, перебільшенням.
Та останні події довкола антикорупційної реформи, а заразом і силового блоку, — це не про централізацію влади, а про головний український нерв — нерв справедливості.
Влада скасувала щось, що їй не належало, щось, за що люди проливали кров і навіть без знання абревіатур це «щось» уже стало частиною уявлення про справедливість.
То нам тепер пропонують терпіти те, що ми вже давно перестали терпіти, побороли? I can’t believe I have to protest this shit again — «Не можу повірити, що мушу протестувати проти цієї фігні знову» — читаю гасло на деяких плакатах у руках протестувальників мого покоління. Вдивляюся в обличчя молодих людей, що також вийшли на протести до Театру імені Івана Франка у Києві, читаю їхні дотепні плакати — вже за день вони організували порядок на площі, роздачу питної води. Які ж вони класні. Вони обурені, і на плакатах є й матюки(!). Але вони не закликають скидати владу, не заохочують до насильства чи безладу. Вони дуже добре знають, що таке порядок і право, — краще, ніж знають старші покоління, бо вже виросли з ними. І хай як комусь хочеться применшити значення цих протестів, це не «гепенінг» далекої від реалій життя міської молоді.
Це здатність української молоді доволі інтелігентно й організовано артикулювати цілком народне попередження — не гнати, як то кажуть, коней, дослухатися.
Адже історія України не раз показувала — воювати одразу на два фронти — погана ідея.
Ангеліна Карякіна, журналістка та медіаменеджерка, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу, радниця голови правління Суспільного.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.