Молоко

Із фабричних меблів у бабусиній хаті — лише висока фанерна шафа з металевим ключем. Решта — скриня, полиці та обідній стіл — власноруч змайстровані Валерієм з акації. 

У хаті не знайти його особистих речей. Ні молотка, ні пилки, ні сорочки, ні ременя, ні портсигара, ні старого картуза на печі, ні бойових нагород — нічого. Але Валерій тут усюди. 

Мій приїзд у село на початку червня щоразу починався з Валерія. Розчахнені жовті ситцеві фіранки на дверях (розліт жовтого урізнобіч) — і ось він, його портрет на шафі, поруч з бабусиним. Великі вицвілі знімки в зеленкуватих вигорілих паспарту, відтворені з маленьких «карточок». Бабуся для чогось попросила ретушера прималювати Валерієві акуратний завиток темного волосся на чолі. Мені не подобався культ Валерія і те, як вимовляли його ім’я — Валєрій. 

Але всі історії, розказані про нього, діялися у місячному сяйві, а тому видавалися мені магічними й затишними. Кожна розповідь завжди мала в собі  ніжне: «а ніч така мііііісячна-місячна». Ця ніжність геть не пасувала до бабусиної вдачі, твердості її характеру, владності, до її внутрішньої сили й трагічно невтіленого таланту. А отже, історія її найбільшого кохання щоразу відбувалася для мене в іншому житті, з іншою нею. Та, яку я знала, їздила верхи на конях, співала лише виводчицею, мала сильне тіло, красиве муре обличчя з правильними рисами, голубі очі, сиві пасма у темних косах, гострий язик та в’їдливе, дошкульне почуття гумору. За цей норов у селі її називали не Федорою, а єхидно — Дорочкою. Якось її навіть судив сільський товариський суд: кинула сусідці в обличчя валок глини з кізяком за те, що та назвала мене худим скраклем. Але все це значно пізніше. Історія з Валерієм трапилася не з Дорочкою, з Федорою.

Розповіді про її рай прив’язані у моїй пам’яті до мого власного дитячого раю. Ось сідає серпневе сонце у Попівці на Полтавщині. Ми вечеряємо з бабусею під сливою, їмо її налисники з сиром