Молоко

Із фабричних меблів у бабусиній хаті — лише висока фанерна шафа з металевим ключем. Решта — скриня, полиці та обідній стіл — власноруч змайстровані Валерієм з акації. 

У хаті не знайти його особистих речей. Ні молотка, ні пилки, ні сорочки, ні ременя, ні портсигара, ні старого картуза на печі, ні бойових нагород — нічого. Але Валерій тут усюди. 

Мій приїзд у село на початку червня щоразу починався з Валерія. Розчахнені жовті ситцеві фіранки на дверях (розліт жовтого урізнобіч) — і ось він, його портрет на шафі, поруч з бабусиним. Великі вицвілі знімки в зеленкуватих вигорілих паспарту, відтворені з маленьких «карточок». Бабуся для чогось попросила ретушера прималювати Валерієві акуратний завиток темного волосся на чолі. Мені не подобався культ Валерія і те, як вимовляли його ім’я — Валєрій. 

Але всі історії, розказані про нього, діялися у місячному сяйві, а тому видавалися мені магічними й затишними. Кожна розповідь завжди мала в собі  ніжне: «а ніч така мііііісячна-місячна». Ця ніжність геть не пасувала до бабусиної вдачі, твердості її характеру, владності, до її внутрішньої сили й трагічно невтіленого таланту. А отже, історія її найбільшого кохання щоразу відбувалася для мене в іншому житті, з іншою нею. Та, яку я знала, їздила верхи на конях, співала лише виводчицею, мала сильне тіло, красиве муре обличчя з правильними рисами, голубі очі, сиві пасма у темних косах, гострий язик та в’їдливе, дошкульне почуття гумору. За цей норов у селі її називали не Федорою, а єхидно — Дорочкою. Якось її навіть судив сільський товариський суд: кинула сусідці в обличчя валок глини з кізяком за те, що та назвала мене худим скраклем. Але все це значно пізніше. Історія з Валерієм трапилася не з Дорочкою, з Федорою.

Розповіді про її рай прив’язані у моїй пам’яті до мого власного дитячого раю. Ось сідає серпневе сонце у Попівці на Полтавщині. Ми вечеряємо з бабусею під сливою, їмо її налисники з сиром, запиваємо молоком. Я щовечора ходжу по парне молоко до тьоті Галі, сусідки, приношу його у трилітровій банці, притискаючи до грудей. Воно так тепло і близько плескається, що здається, переливається всередині мене. Навколо нас — море темно-зеленого: чорнобривці, майори, флокси, спориш. Я чую перших цвіркунів і ловлю запах помідорів з городу, які ми щойно поливали великою цинковою лійкою. 

У цьому вікні пам’яті вмонтована перша історія про любов. 

Зустріч 

1942 року такого ж серпневого вечора двадцятирічна Федора сидить на рядні в кінці городу і чистить кукурудзу. Гора кукурудзиння за день зібралась у Федорин зріст, вона всілася на ньому як царівна. Це її слово, «царівна». Я знаю, що напередодні вона помила голову пахучим «німецьким милом» (цим милом німці, розквартировані тоді по хатах, примушували бабу Ярину прати їхню білизну). Того дня у Федори дві коси зав’язані білим шнурочком і перекладені на голові вінком. Вона вбрана у голубе плаття в дрібні бордові квіточки, батькові кирзові чоботи, мідні сережки. Жодної цієї речі не збереглося. Часом вона показувала мені осінні дрібні айстри: «Оце ж морозець, до морозів цвістиме, це ж квіточки, що у мене на платті були». Ми з нею розуміли, на якому. 

Кілька німецьких автоматників ведуть колону радянських військовополонених. Федору минають мовчки, лиш лунають поодинокі окрики німців вирівняти стрій. Якоїсь миті один з полонених робить крок убік і пірнає в кукурудзиння поруч з Федорою. Ніхто з конвоїрів не зауважує втечі. Лише як колона відходить далеко, вона розгрібає кукурудзиння, каже військовому: «Вилазь» і вперше бачить «такого красеня, що зроду не стрічала». Один з найважливіших образів моєї дитячої уяви — мить, коли вона розгортає листя і вперше в житті дивиться на нього. 

Через 40 років у київському дворі ми з дівчатами будемо закопувати в землю «секретики»: квіти, листки, кольорові камінчики. В таємному місці я кладу під скельце старе фото Валерія, прикрашаю пелюстками шипшини й засипаю землею, щоб можна було час від часу розчищати землю на скельці й бачити, як проступає його обличчя. 

І Федора, і Валерій розуміли: німці похопляться  по втікача. Тож Федора біжить до хати, вертається з батьковою сорочкою замість радянської гімнастерки і веде Валерія до закинутого сараю, де ховає у яслах із сіном. Там, буквально за двісті метрів од батьківської хати, вона ховатиме його наступні чотири місяці, лікуватиме прострелену ногу і відгодовуватиме. 

Про всі пригоди, про всю цю смертельно небезпечну, зухвалу гру, яка діялася буквально під носом в офіцерів-постояльців — пиріжки, сховані за пазухою, яблука з яблуні в кінці городу, оті самі місячні ночі, батькову бритву, гоєння ран німецькою маззю, — бабуся завжди розповідатиме мені як любовну історію. 

Наприкінці жовтня німців, розквартированих у Попівці, повернули до Кременчука. Наступного дня Валерій вийшов зі сховку й посватався до Федори. Федорин батько, а мій прадід Роман, Валерія спершу не прийняв. По-перше, кацап, що це за Валєрій? По-друге, видно, що грамотний, інженер, Федора йому не рівня. І головне, люди в селі зразу зрозуміють, що він не тутешній, і хтось донесе німцям. «Якщо хочеш тут лишитись і спастись, сватай краще якусь удову». Але мати, моя прабаба Ярина, все одразу відчула достеменно: «Я ще такою Федорку не бачила. Хай іде за нього, бо ще, не доведи Господь, щось зробе з собою. Скажемо людям, що він кременчуцький». Але ніхто ні про що не питав, і ніхто із сусідів не видав. 

За кілька днів Федора й Валерій побралися. З весілля лишилась одна-єдина світлина. Федора у темному м’ятому піджаку, некрасивому намисті і маленькому вінку з білих паперових і воскових квітів. Іще кілька місяців Валерій жив у родині зятем. Тоді ж витесав скриню, полицю і стіл для хатини, де вони жили. Співав з Федорою та її сестрою Дусею на три голоси «Ой при лужку, при лужку». Через сорок років, на Федориному ювілеї, Дуся з чаркою горілки виголосить довгий тост і нагадає, яка лиха година випала на їхню долю. «А й у войну можна буть щасливими», — скаже Федора тільки до Дусі, і вони кілька митей будуть лагідно дивитись одну на одну. 

Втеча

У Попівці літні дощі — рідкість. Кілька разів на літо. Добре, як швидка злива, і тоскно, якщо дощ затяжний. В хаті нема ні телевізора, ні радіо, годинник — і той стоїть. У глухій глиняній хаті під стріхою не чути навіть дощу, мокра сіра нудьга за вікном сіє беззвучно. У сутінках бабуся вносить і кидає в піч мішок тирси й дрібних обрізків із плотні, щоб трохи підігріти у хаті й заразом підсмажити гарбузове насіння. Ми не світимо світла, щоб бачити, як вогонь із печі заливає кімнату жовто-червоним теплом. Бабуся залазить до мене на піч, чеше мені волосся, ми дивимось, як у віконці, майже в повній темряві, вітер рве листя вишні. 

 У цьому віконці я бачу Федорине молоде обличчя і другу історію. 

На початку березня 1943-го уся родина вечеряла за новим акацієвим столом, коли до воріт під’їхала вантажівка. Почулась німецька мова, і в наступну секунду — стукіт у двері. Старі постояльці вернулися, четверо офіцерів, ті самі, що жили влітку. Валерій устиг заскочити на піч, Федора запнула за ним легку ситцеву завіску. Німці приїхали веселі, голосні й п’яні, привезли м’ятні цукерки, джем у банках, макарони, консервовану шинку, кінську ковбасу й самогон. Федора з іншої кімнати дивилась, як німець розкладним ножем різав хліб, ковбасу і шинку просто на столі. Ті насічки колись роздивлятимуся і я, та це станеться за багато років, коли стіл накриватимуть радянською клейонкою з цитрусовим малюнком. Того ж вечора, під час гульні, від рухів людей, холодного повітря знадвору, диму і гамору весь час рухалася завіска на печі. 

П’яні німці поснули під ранок, один на лаві, троє на ряднах долі. Тоді Федора у широкій бабиній сорочці підійшла до печі, Валерій пірнув їй під ту сорочку — і вони разом, нога в ногу переступаючи німців, вийшли з хати. Надворі чекав мішок із теплими речами та хлібом. Валерій вирушив у бік фронту, до своїх. І знову — місячна ніч, холодне весняне небо. Знову щось неймовірне і казкове є в цій історії, переказаній Федорою багато разів.

Зараз мені здається, що цей вечір мусив би виглядати як трагедія, а не як пригода, бо вона мала розуміти, що вони прощаються назавжди.

Перейти лінію фронту і не бути упійманим чи убитим — це скоріше марна надія, аніж імовірна розв’язка. Але у Федориній розповіді не існувало жодних тіней чи передчуттів, лише трепет. Вона ще встигла йому сказати, що, здається, вагітна. Відтак вони мусили побачитися ще.

Прощання

Мене щороку привозили з Києва у Попівку на початку червня. За кілька тижнів перед тим бабуся підсипала квочку, і в перший тиждень червня починали вилуплюватись курчата. З цього таїнства мусило починатись кожне моє літо. 

Ми з бабусею сидимо в коморі на табуретках перед гніздом і допомагаємо мокрим курчатам вилізти з надтріснутих яєць. У мене від священного страху й захоплення гупає серце. Бабуся пересаджує новонароджених зі свого фартуха у велике старе сито. За кілька годин вони обсихають і стають пухнастими і страшенно милими. Бабуся жартує: «Це ж вони знов признáють, що ти куряча мама, як і торік?». Я звично схиляю голову в сито з курчатами, заплющую очі і нюхаю жовтий пух. Курчата збиваються докупи у мене під обличчям, лоскочуть повіки, лоб, заплутуються у моєму розплетеному волоссі, торкаються губ малесенькими блідими гребінчиками, поступово затихають, вмощуються і засинають. Я можу так сидіти довго, годинами, нічого затишнішого у світі для мене не існує. Під вечір бабуся насипає курчатам пшона і ставить посередині воду у бляшанці з-під консерви.

Розповідь про бляшанку — третя історія. 

Федора народила мою маму, Нілу, в листопаді 1943-го, ще в окупації. Фронт наближався до села. Чулося, як за кількадесят кілометрів рвуться бомби, літають юнкерси, десь недалеко працюють зенітки. Дитина мала кілька місяців, коли звільнили Попівку. Відразу ж, напередодні Різдва, прийшла довгоочікувана щаслива звістка. Валерій живий, лише легко поранений, лежить у Крюківському госпіталі. Від Попівки це 30 кілометрів. Дороги, мости — все зруйноване. Я не розпитала і ніколи вже не дізнаюся, як вона добиралась туди з дитиною. Але наступного дня сиділа вже поруч з Валерієм. Я знаю, що Федора заскочила у велику шкільну залу, обладнану під лазарет, почула стогін десятків людей у закривавлених бинтах і простирадлах — і побачила на ліжку його. Вона розповідала, як вони довго і голосно плакали, обійнявшись посеред тої зали. Ніхто не звертав уваги на їхній плач. Решту дня і весь наступний вони просиділи на ліжку, притулившись. Валерій розповідав про форсування Дніпра і страшні жертви при звільненні Кременчука, і про те, що міста фактично нема. Я багато разів чула від мами історію, як на Різдво 1944-го її вперше показали батькові, розгорнувши пелюшки на лікарняному ліжку, на матраці, просякнутому кров’ю поранених. Мамі здавалося, що це якось визначило майбутнє. І її долю, і материну, і батькову. Бабуся згадувала трохи інакше, для неї найбільше важило, як Валерій радів, упізнаючи їхні з Федорою риси в обличчі дитини, як не випускав дитину з рук у ті два дні. 

Мене ж вразило зовсім інше. Поруч з Валерієм лежав Федорин земляк, Андрій, з ампутованою ногою. Андрій мав якусь інфекцію, жар, марив і кричав уві сні. Коли Федора погодувала дитину грудьми, він тихенько попросив: «Мені вночі здавалось, що я не доживу до ранку. А зараз думаю, що, якби випив жіночого молока, то, може б, це повернуло мені сили». Два дні поспіль Федора націджувала у бляшанку з-під консерви грудне молоко і приносила Андрієві. 

8 січня 1944 року Валерія виписали з госпіталю. В цей час уже йшла Кіровоградська наступальна операція, у якій братиме участь і Валерієва 7-ма гвардійська армія. 

Це остання їхня зустріч. Провівши Валерія, Федора ще повернулася назад у лазарет, лягла на його не змінену постіль і тихо лежала на ній. Андрій дивився на неї із сусіднього ліжка і плакав. 

Андрій вижив, став агрономом, одружився, багато років головував у сусідньому колгоспі. Він прожив довге і якесь дуже правильне життя. Дружина — директорка школи в райцентрі, усі три доньки закінчили педагогічний, вчителювали у Києві й Харкові. Вже після його смерті, десь наприкінці 80-х, ми випадково зустрілися з його родиною в Києві, на концерті квартету «Явір». Марії, як і бабусі, було тоді під сімдесят. Після концерту ми стояли під палацом «Україна» й вона розповідала нам, як любить оце Павличкове «я стужився, мила, за тобою, з туги обернувся мимохіть в явора, що, палений журбою, сам-один між буками стоїть». І потім раптом без пауз, через кому, сказала бабусі: «Федоро, я знаю про молоко. Уся наша родина знає. Андрій все життя пам’ятав, вважав, що ти врятувала його, а Валерія так і не дочекалась. І все життя соромився сказати тобі. А ми всі знали. То я зараз тобі за нього дякую». 

На прощання ми обнялися і довго стояли обійнявшись. 

Федора, Марія, її донька, мама і я.