img

Мости, що тримаються на довірі

29.09.2020 Оксана Расулова

Волонтерська програма «Будуємо Україну Разом» виникла шість років тому. Тоді на cході звільняли від окупантів перші міста, а волонтери та волонтерки зі Львова поїхали на Донбас відновлювати зруйновані будинки. Врешті поверталися ще не раз, а згодом поїхали і в інші регіони України. Тепер БУР створює молодіжні простори, допомагає багатодітним родинам і відновлює зв’язки у громадах. 

Та за роки роботи команді вдалося дещо більше, ніж залатати дірки в стінах — прогалини між людьми з різних регіонів країни почали зникати. Натомість з’явилося плетиво мережі активних і небайдужих людей. Ми дали слово чотирьом із них, щоби розповісти про різний шлях до волонтерства, його наслідки в житті і тих, кого дарує цей шлях.

***

Часом одне, здавалося б, авантюрне і несподіване рішення може подарувати роботу та спільноту мрії. Може показати, що рятувати світ не варто, але посильно робити його кращим ― точно треба спробувати.

Іванка Діман колись не волонтерила, але тепер координує одну з найуспішніших українських мереж волонтерів. І ось її БУР-історія.

 

Побачити Україну мрії

Я ніколи не була волонтеркою. Вивчала в Українському католицькому університеті соціальну педагогіку, працювала з дітьми. Але в певний момент зрозуміла, що цього недостатньо і треба рухатися далі. Завдяки своїй викладачці я потрапила у благодійну організацію «Львівська освітня фундація». Навіть не знала, чим можу бути корисною, але прийшла, щоб спробувати. 

Спершу займалася паперовою роботою, перекладала документи, згодом ― працювала PR-менеджеркою і просувала організацію у соціальних мережах. Ці хаотичні зміни фаху тривали пів року. Аж потім, у 2015-му, мені дали можливість координувати освітню програму у Львові для людей зі сходу України ― ми знайомили їх із місцевим бізнесом, соціальними ініціативами, цікавими проєктами. 

Того ж року були перші БУР-табори. Тодішній директор нашої організації запропонував поїхати в Слов’янськ на місяць, щоб відбудовувати сусіднє село Семенівку. Я була координаторкою ― допомагала волонтерам, організовувала культурно-освітню програму. Повернувшись зі сходу, зрозуміли, що треба масштабувати проєкт. Тож наступного року ми обрали 11 міст ― десять на сході й одне на заході ― і я координувала роботу з шістьма з них. Ціле літо ми їздили без зупинок. 

Після такого ритму зрозуміли, що треба збільшувати команду. Я стала HR-менеджеркою ― підшукувала людей, навчала їх. І разом з тим займалася PR. 

Повернувшись зі сходу, зрозуміли, що треба масштабувати проєкт. Тож наступного року ми обрали 11 міст ― десять на сході й одне на заході

У 2017 році ми врешті сформували команду, і я відійшла до операційної діяльності. Відтак на стратегічній сесії ми дозріли до розуміння, що самих тільки таборів недостатньо ― люди приходять до нас, а що робити далі ― не знають. Щоб виправити це, ми поділилися на відділи ― і я стала координаторкою відділу розвитку волонтерів. 

Мій шлях був набором випадковостей, але я радію, що вдалося долучитися до проєкту, який так тішить мене. Я була дівчинкою у рожевих окулярах, що хотіла рятувати світ і вірила, що достатньо запропонувати добро ― і всі кинуться тобі в цьому допомагати. Але життя інакше. Тим не менше, я досі вірю, що ми побачимо Україну, про яку мріємо. 

Професійно я спробувала кілька різних ролей. Зрозуміла, що близьке саме мені, почала інакше думати і навчилася мислити критичніше й стратегічніше ― тепер бачу трохи далі, ніж дозволяє горизонт. Але все ж найбільше пишаюся тим, який колектив ми сформували. Команда ― наша найбільша гордість. І коли мені треба буде десь розповісти про себе, я розповім, яку команду я допомогла створити. 

Три кроки для спільноти

За шість років через БУР-табори пройшли більше як 3000 волонтерів і волонтерок. Наймолодшим було 12-13 років, найстаршому ― за 50. Найбільше приїжджає студентської молоді, хоча спочатку долучалися переважно старші, віком до 30 років ― вони відчували потребу долучитися до фізичної відбудови в перші роки. Серед волонтерів і волонтерок багато молоді з «Пласту», УКУ, УАЛ. Хтось приїздить цільово і знає, чого чекати, а для когось цей тиждень перевертає уявлення про світ. 

Ми завжди активно працювали над тим, щоб до нас долучилося якнайбільше людей ― давали можливість знайомитися, пізнавати нові регіони і допомагати родинам. Це було нашою фішкою. Проте кілька років тому ми зрозуміли, що треба далі щось робити з цими людьми. Інакше вони приходять до нас ― а далі? 

Ми почали шукати шляхи, як підсилити волонтерів і волонтерок та стати для них корисними. Тож наш відділ розвитку волонтерів створив три кроки для зміцнення нашої спільноти. 

По-перше, у 2016 році ми відкрили програму BUR•LAB. Навіть не уявляли, наскільки круто це буде. Навчання на програмі пройшли більше як 250 людей. Не всі змогли втілити власні проєкти, але ми завжди намагаємося допомогти з фінансуванням і менторською підтримкою.

Ми зацікавлені в тому, щоб люди не просто повчилися, а й реалізували свій проєкт ― і ті, хто знає проєктний менеджмент, і ті, хто ще нічого не вміє. Щоб згуртувати їх, ми лазимо по горах, болотах, ночуємо в наметах, сходимо на Говерлу. Опісля є кілька днів навчання, і найкращі отримують кошти. Ми не можемо дати більше як 100 тисяч гривень, але допомагаємо шукати гранти, менторів, підтримуємо.

У 2016 році ми відкрили програму BUR•LAB.Навіть не уявляли, наскільки круто це буде. Навчання пройшли більше як 250 людей

DSC_8143

По-друге, зараз ми запускаємо програму наставництва. Будь-хто з волонтерів і волонтерок може заповнити спеціальну анкету на сайті, щоб отримати ментора чи менторку. Це може бути БУР-друг чи -подруга, волонтер чи волонтерка, хтось із BUR•LAB. У будь-якому разі діє принцип «рівний ― рівному», спрямований на особистісне наставництво чи розвиток ідеї. Так ми використовуємо ресурси власної спільноти.

По-третє, ми маємо волонтерські осередки, найбільший з яких ― на сході. Не дивно, адже ми спрямували туди найбільше зусиль. Тож люди, що після місцевих БУР-таборів хочуть реалізовувати власні проєкти, проводять невеличкі «бурчики», толоки, нетворкінги. Осередки важливі, адже коли волонтер чи волонтерка повертаються додому після табору, їм важливо кудись долучитися, щоб не втратити запалу. 

Довіра та мости

Ті, хто приїжджають до нас на табори, потрапляють у місця, куди навряд чи поїхали б за інших обставин. Вони приїжджають допомогти фізично і торкнутися свого результату ― на вечірніх вартах розповідають, що саме побачити і відчути для них важливо. Спільна робота об’єднує людей, які інакше не змогли б зустрітися. 

Віднедавна ми більше акцентуємо на культурно-освітній програмі, а не на будівництві. Ми розказуємо про успішні українські практики ― проєкти, соціальне підприємництво. Вчимося, вчимо і відпочиваємо. 

Це різнобічна програма, що впливає на особистість. Ми навчаємо брати на себе відповідальність, будувати рівне суспільство різних людей. Для нас важливо довіряти і вірити в Україну ― і ми намагаємося м’яко ці цінності поширювати, без особливого пафосу і тиску.

Зміна суспільства ― це гра в довгу, її не побачити після одного табору. Наші кроки маленькі, ми не єдиний фактор впливу на людей, але хочемо вірити, що хоча б трохи докладаємося до цього. 

І якщо я колись покину цю роботу, то стану учасницею BUR•LAB. Це вчить думати і працювати інакше. Бо БУР будує не тільки Україну, а й довіру. Мости між людьми, що так далеко. Спілкування. А ще ― відповідальність, яку так часто звикли перекладати на інших. Натомість ми кажемо, що її треба брати на себе ― і нести гордо. 

Бо БУР будує не тільки Україну, а й довіру. Мости між людьми, що так далеко

[Цей спецпроєкт виконується в рамках Проекту “Зміцнення громадської довіри” (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]

Оксана Расулова Катя Акварельна

Схожі публікації

4399 8

Студії живої історії

Програма, що розвиває неформальну освіту та публічну історію в Україні

27.02.2017 Світлана Ославська
7176 12

Наталія Ліпська: «Віра в себе — це щонайменше половина успішного лікування»

Директорка благодійного фонду «Крила надії» Наталія Ліпська — про волонтерство, допомогу онкохворим дітям та роботу в режимі вогнегасника

10.05.2017 Наталія Середюк
4748 5

Збудувати майбутнє

Комунікаційна координаторка українського представництва Norwegian Refugee Council Тетяна Степикіна — про те, як міжнародні організації допомагають потерпілим від війни створювати бізнес та починати життя заново

02.02.2018 Ярослава Тимощук

Популярні публікації

63889 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
50634 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
38861 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати