Іноді мені здається, що, перемагаючи руzню, ми здійснюємо мрію всіх «ботаніків» нормального цивілізованого світу, в якому завжди було і є «зло» локального, невидимого масштабу. Маленьке за суттю, воно було великим за масштабами руйнування. Такий собі «мачо» або «мачка» — тупі, сильні, часом навіть красиві й багаті, але іноді — ні. Такі собі, що хотіли плювати й плювали на тихих розумників, неструнких та немодно вдягнених, на чужих за соціальним походження чи кольором шкіри, на виразно інших — гідних, спокійних та відсторонених від битви за місце головного самця/самиці у прайді ідіотів.
Оточені шакалами-підспівувачами, вони знущались, били, сміялися, виштовхували на маргінеси, давали огидні прізвиська… Вони нищили гідність і віру в те, що добро має перемагати. Звісно, розумники виросли й вистояли. Зрештою, ними і тільки ними тримається світ, в якому ми живемо.
Але та давня мрія — відпи*дити кривдника так, щоб він вмився юшкою, — залишилися у дитинстві. Якими б успішними не стали розумники після, отруйний присмак дитячої чи підліткової безпорадності завжди дається взнаки. Не можна повернутись назад, щоб виправити цю безпорадність та припинити приниження. Їхнє добро перемогло на довгій дистанції, а на короткій — залишився біль самотніх ботаніків, немодно вдягнених, позірно відсторонених, але так сильно прагнущих бодай раз у житті дати відсіч.
Україна здійснює мрію всіх, хто був принижений за визначенням сильнішим, брутальнішим, підлішим суперником. Ворогом, якщо точно.
Таким, який вважав, що двох-трьох щиглів вистачить, аби розтоптати й зламати, перетворити розумника на раба, щоб нищити далі, користуватися й повсякчас насміхатися. Так, наша здатність перемогти московію — це історія про Давида та Голіафа, про Гаррі Поттера та Воландеморта. Але й та, й інша — міфологічні, книжкові, тобто такі, які всі розумники сприймали як заспокійливу, але ніколи так і не втілену в реальному житті історію.
Наша війна йде у прямому етері, в ній немає нічого казкового. Все по-справжньому — щоб перемогти ворога, потрібні не лише сили, а й здатність битися стільки, скільки необхідно. І згода померти в бою, але не стати переможеним.
Кожний удар, який ми завдаємо руzні, це удар всіх, кого вважали слабкими, в кого не вірили, аж допоки на них не починав триматися світ. Страх усіх кривдників та їхніх шакалів, їхні обсіцяні штани, їхній подив через те, що ніхто їх уже не боїться, — це біль усіх скривджених, який нарешті розчиняється не у сльозах, а у крові ворогів. Це символічна відплата за зневажене добро, порушені закони, за спаплюжену гідність.
Тупі м’язисті виродки зі шкільних класів зрештою потім ніколи не стають тими, хто править світом. І ніде правди діти, серед тих, хто реально ним керує, повно прагматиків, наляканих у шкільному дворі несильним ударом по лобу. Але навіть вони — розумні боягузи — не можуть втримати захоплення від здійснення їхньої давньої мрії.
Ціна. Ціна. Ціна. Ціна. Ціна. Ціна.
Українці зараз краще за всіх знають, про що це. Як, утім, знають і те, що втілюють не чужу, а свою власну Мрію.
І тут знову — ціна, ціна, ціна, ціна. З давніх часів до сьогодні вона зростає і зростатиме, аж допоки ворог не буде знищеним. Краще — припинить своє існування.
А до того — до того є життя, котре визначається відрізком часу «до персональної ракети». До «моєї персональної ракети»… У цьому відчутті, коли воно стає стійким та неминучим, люди роблять геть різні речі. Хтось — і я певний час була частиною цієї спільноти — живе так, ніби «персональна ракета» — це таке собі Алісине «варення на завтра», що ніби є, але ніби й немає. Разом із завтра, що може не настати. Тому кожний день — не останній гостро, а такий само останній, яким можуть бути інші навіть не у війні. У Києві це можна було собі дозволити…
У тих, кому відразу загострилося і згорювалося Ірпенем, Маріуполем, Ізюмом, у нових, наступних очікуваннях останньої ракети іноді загострюються мрії — все нездійснене і таке, що здавалося нездійсненним. Або все відкладене на потім.
Один мій колега, який вибрався з Маріуполя наприкінці березня, коли це вже здавалося геть неможливим, пішов вчитися оперного співу. У Львові. Інша, що втратила в Бучі маму, купила глини і робить глечики. Поки що дарує на пам’ять. Але хіба я намагаюся цю пам’ять утратити, забути її?
Є знайома, що вчить італійську: рагацці, палаццо, лібрі… Почала давно — після березневого Чернігова.
Моя подруга повернулася до Гостомеля в травні і знайшла свої не покрадені ошатні сукні. Тільки вони чомусь і лишилися у геть пограбованому будинку. Тепер носить їх всі, по черзі, — навіть на прибирання у волонтерському центрі приходить у коктейльній. Інша подруга — плаває. Не знаю навіщо. Вона і до того вміла плавати, і тіло в неї хороше, красиве. Але щодня вона ходить до басейну. Під час тривог — разом з усіма — просто в купальнику — біжить до підвалу. А коли тривозі відбій — доплавує своє і тільки тоді йде додому.
Є воїн, який по п’ятницях пише з першої лінії фронту: «Поки я тут виконую наші спільні мрії, ви там — виконайте мою. Усім сьогодні — танцювати, знімати та надсилати мені відео». До лютого воїн був тренером з фітнесу.
Є знайомий, який їздить до ліса кричати. Встиг вивезти своїх з Ізюму, але досі не може повірити в це. Каже: «Завжди хотів навчитись кричати так, ніби тебе ніхто не чує, а ти — просто собі поранений звір».
З найкращих, звісно, сусід, що дрилить стіни й робить ремонт, починаючи з 24 лютого. Не виключаю, що робить його вже по третьому колу. Але молоток та дриль майже ніколи не сплять. І я з ними. Але ми всі — всім під’їздом — любимо і цінуємо цього сусіда. А якщо й хочемо десь прибити, то це просто нерви. Нерви ні к чорту.
З тих пір, як я випала зі спільноти «останній, як і всі інші», то стала поглядати на тістечко «Анна Павлова». В принципі, за один раз я можу з’їсти цілий торт, це означає, що за той самий один раз я зможу з’їсти приблизно п’ять-шість Павлових. А потім — на ніч — іще дві.
Я давно вже (якщо чесно, завжди) «бережу фігуру», бо якщо цій «фігурі» не затулити рота, то вона буде важити десь 120 кіло. А «фігура» — марнославна. Вона хоче бути якщо не стрункою, то бодай приємною на вигляд.
А тепер я думаю: на одній шальці — Анна Павлова (шість штук), на іншій — питання — «для кого я, власне, бережу фігуру? Для чого?»
З резонів, які все ще тримають баланс терезів, — ціна на «Анну Павлову» та бажання вдягти нову красиву сукню, яку я куплю собі на парад до Дня Перемоги.
З неприємного — що додає ваги Анні та потенційно мені — оця клята «персональна», «моя» ракета, після прильоту якої може не бути тіла, на яке купують сукні.
***
Ще волосся рожевого кольору. І бузкового теж. Зубні імпланти. Уколи краси — усі місця на обличчі. Мої знайомі виглядають так незвично, що я їх ледь впізнаю. А один чоловік, що раз на два тижні ганяє автівки на фронт, між поїздками нарощує собі чубчика.
***
І тату. Люди середнього та післясереднього віку роблять тату. Декотрі — щоб здійснити нарешті щось заборонене у дитинства. Інші — на честь загиблих синів, копіюючи собі на тіло їхні картинки.
***
Ми здійснюємо мрії, які колись комусь здавалися божевільними й неможливими. Одну — Велику, і тисячі, сотні тисяч — малих. Своїх і чужих, часом — дуже дивних, часто — з присмаком горя.
Олена Стяжкіна, письменниця, докторка історичних наук, авторка роману «Смерть лева Сесіла мала сенс», засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського PEN.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
