Мрія думати кримськотатарською

«Як будете виходити, дверима сильно не грюкайте, будь ласка. Може розболітися голова», — посміхається сивий чоловік за кермом. Йому незручно казати, але я знаю, в чому річ: поки ми їхали, розповів, що на війні мав кілька контузій, демобілізувався і працює водієм, однак усе те дається взнаки головними болями. Уточнює: що там сьогодні в центрі Одеси? Бо ж вихідний, а люди — ген уздовж вулиці. Почувши, що акція на підтримку полонених українців та перформанс, присвячений увʼязненим кримчанам, зітхає: «Я думаю, скоро знову піду туди. Усі підуть, хто зможе встати. А виходу нема. Усі, хто тут, той вибір зробив, правда?» — каже й шукає мій погляд у дзеркалі заднього виду.

На Дерибасівській знову жінки, діти, чоловіки з прапорами й плакатами. «Борися за них, як вони боролися за тебе», — виведено на шматку цупкого картону червоними літерами. Люди збираються щонеділі. Стоять тут, нагадуючи про тих, хто досі не повернувся додому. 

Якось до них підійшла дівчина з довгим волоссям. Розповіла, що в неї немає близьких у російському полоні, але всі полонені їй насправді близькі, бо весь її народ — у заручниках. Зробила й собі плакат і тепер щоразу стоїть пліч-о-пліч. 

На бруківці

Її звуть Азіза Ескендер, вона — мисткиня й активістка з міста Кезлев (окупаційна назва — Євпаторія) у Криму. Зараз живе на Одещині й створює артпроєкти в Україні та за кордоном, розповідаючи людям, як це — опинитися в окупації і щомиті жити в загрозі розчинитися у памʼяті людства назавжди. 

Може, це ще одна причина, чому вона стоїть поруч з тими, хто намагається зробити так, аби памʼять не зникала.

Сьогоднішня неділя — день боротьби за права кримськотатарського народу і день пам’яті жертв його геноциду. Азіза бере різнокольорову крейду, малює на лискучій бруківці Дерибасівської контури України і швидкими рухами одне за одним вписує імена увʼязнених з 2014 року кримчан. За пів години відполіровані десятиріччями каменюки вулиці вкриті десятками імен.

Музика. Поруч схилили голови — ті, хто тримає портрети бранців Кремля: їхня доля достеменно невідома, але рідні вірять у силу спільного добра. За якийсь час до Азізи долучається співорганізаторка перформансу — режисерка з Акмесджиту (окупаційна назва — Сімферополь) Галина Джикаєва. Сідає на тротуар, бере аркуші й починає виводити на них щось пальцем. Стає зрозуміло: Галина пише важливі для всіх слова — честь, сила, мужність, правда, Крим. Пише власною кровʼю. Азіза забирає аркуші, розкладає їх на бруківці, притискаючи округлими плесковатими камінцями. Саме тими, які режисерці вдалося вивезти з Криму, коли рятувалася від окупантів. 

У цьому перформансі сенс має геть усе — у повітрі розвіваються вплетені у довгі коси Азізи червоні стрічки, написане крейдою й кровʼю складається в історію, яку можна не стільки розказати, скільки передати із серця в серце. 

«Зазвичай після перформансу я ще якийсь час перебуваю наче не в цій реальності. Ні втоми, ні болю, ні спраги. Я в безумовному прийнятті моменту і щасті, що змогла це зробити. Лише згодом повертаюся до буденності. Цього разу дуже втомилася, все тіло болить, руки трясуться. 18 травня — страшний для нас день, усі ці імена бранців, їх так багато, так багато тих, хто в полоні, в неволі. Осягнути це й передати — надважливо для мене», — пояснить Азіза згодом.

Раптом починається тепла травнева злива. Пахне акацією.

Картини на картонках

Вона зростала в родині, де мистецтво було частиною щоденного: батько захоплювався музикою і в юності створив бенд, мріяв про власний рок-гурт, а мама обожнювала живопис і театр.

«Тато хотів повʼязати життя з музикою, але тоді були нелегкі часи, тож його батько сказав, що син має здобути “серйозну” професію, і той став інженером. Але музика завжди була з татом і з нами. Deep Purple, Metallica… Завдяки мамі вдома мали багато книжок про мистецтво й картин. Мама — лікарка за фахом, але теж марила мистецтвом. Наприклад, казала нам із сестрою: “Або прибираєте, або малюєте”. Ми обирали малювати, тож стіни дому були обвішані нашими роботами — яскравими, сміливими, іноді незвичними. Це було неочікувано для кримськотатарської родини, бо в народній традиції панують спокійні, геометричні візерунки, ніжні кольори і стриманість», — згадує Азіза.

Як і всі кримськотатарські сімʼї, у 1944 році їхню теж депортували. У 1990-х, коли українським родинам в цілому було нелегко, кримці, котрі щойно повернулися з депортації, мусили починати життя з нуля в буквальному сенсі, тож грошей на хобі доньок бракувало. Батьки Азізи повернулися до Кезлева (попри те, що місто ще в 1778 році російська окупаційна влада перейменувала на Євпаторію, місцеві вживали питому назву), але за фахом працювати не мали змоги: довелось торгувати всілякими дрібничками й сигаретами. Шматки картону від блоків цигарок правили дівчатам за полотна.

«Насправді це було досить стильно. Я малювала картини на прямокутних картонках, носила їх до школи, соромлячись, що не маю альбому, як інші, але зараз розумію: роботи були цікаві. Любила перемальовувати Маттіса, Клімта, Ван Гога, Гогена, обожнювала їхні кольори, символізм, гру геометрії, форм та відчуттів», — розповідає. 

Обох доньок відправили вчитися в гімназію імені Сельвинського — одну з найкращих у місті, що діяла з кінця ХІХ століття, попри труднощі. У цій гімназії до четвертого класу, поки не почалася нацистська окупація Криму, навчався дідусь сестер, тож мріялось, аби діти вступили саме туди. 

Діда звали Азіз (або картбаба Азіз, як зверталися до нього онуки), він був дитиною, коли нацисти силоміць спровадили його в концтабір. Внучка каже: переплутали з євреєм, коли гуляв вулицями Кезлева. Але від картбаби вона мало чула про минуле, бо «в радянські часи після німецьких таборів люди проходили пекло російських» і боялися їх не менше. 

Після звільнення з нацистського концтабору дід поїхав на пошуки депортованої в Узбекистан рідні. 

«Мій картбаба Азіз так і не повернувся жити додому, до Криму. Але його середній син, мій тато Ескендер, здійснив його мрію. Дід був надзвичайно добрим і життєрадісним. Якщо заходив в автобус і в цей час хтось в іншій частині автобуса сміявся, починав реготати з іншими. Чуже щастя було для нього своїм. Умів радіти дрібницям. Тато нам малим розповідав, як дідусь їв у таборі з власних калош. При цьому це було сказано дуже легко, бо і мій тато був надзвичайно оптимістичною людиною попри важке виживання в Криму. Згадував, що мав у роду прапрадідуся апиза (дослівно — “святу людину”) або ж ашика. Ашик у перекладі — “закоханий у Всевишнього”, народний співець, поет, мандрівний музикант, дервіш, людина, яка не думає про матеріальне, а бачить метафізичну суть Всесвіту», — говорить Азіза Ескендер. 

Хоча після смерті Сталіна в СРСР почалася так звана «відлига» та подекуди — реабілітація засуджених, корінному народові Криму тоді повернутися не дозволили. У радянський час деякі родини, щоб бодай глянути на батьківський дім, їздили в Крим у відпустку. Так одного разу зробив і картбаба Азіз:

«У нашому будинку жили по пʼять російських родин одночасно. Коли картбаба хотів винайняти кімнату у своєму ж домі, нові “господарі” заборонили це зробити. Тому він зняв житло поруч. Виходить так, що в Криму народилося третє покоління росіян, доки ми змогли повернутись додому. І вони вже вважали себе “кримчанами”, а ми були нібито прибульцями», — згадує дівчина. 

Після повернення, що сталося з розпадом СРСР, родина Азізи не очікувала ані репарацій, ані вибачень. В Узбекистані її батьки мали і нерухомість, і хороші роботи. Як і тисячі інших, продали все за безцінь, щоб почати з нуля в Криму.

«Тато сам поїхав будувати наш дім, їв тільки горох, утратив здоровʼя, щоб викопати фундамент, звести стіни, — продовжує. — Через рік приїхали ми, довелося жити без даху, без води, без газу, в одній кімнаті, де розставили всі меблі. Від дощів і негоди вони швидко перетворилися на труху».

Добудовувати хату допомагали родичі й друзі, але, крім проблем із житлом, додалися інші: маму, яка мала освіту і досвід роботи гінекологинею, не брали на роботу за фахом:

«Причина була єдина: вона кримська татарка. Геть неочікувано для себе ми зіштовхнулися з шовінізмом в Криму, він був прихований і явний, він був огидний. Нас називали дикими, тупаками і “немитими”. Батьки мусили заробляти важкою працею, чіпляючись за будь-яку можливість, щоб прогодувати нас. Лише через багато років мама нарешті змогла працювати лікаркою швидкої допомоги, що в ті часи вважалося найменш престижним місцем роботи серед медиків, але вона й тому була рада. Я думаю, що це — обурливо несправедливо», — каже Азіза.

До тієї, ще дідової, гімназії у Кезлеві Азіза щоранку добиралася понад годину. Вставала щодня о пʼятій і поверталася після шостої вечора, а потім сідала за уроки. Попри велике навантаження, займалася у шкільному театрі. Це було непросто, але її так захоплював театр, що не могла його покинути. Прагнула всім довести, що кримськотатарські діти — нічим не гірші за інших.

«У школі ми з сестрою були єдині кримські татарки, і це теж було викликом», — каже дівчина. 

Вчителі бачили в неї і очевидний музичний талант, однак дитиною та не дуже вподобала заняття на піаніно, а спів давався легко. Вечорами, коли втомлена мама приходила додому з роботи, вони сідали у дворі, і Азіза співала на прохання матері: жінка відпочивала під ці звуки і так переконувалася, що гарує до ночі недаремно, вкладаючи всі сили в освіту доньок. 

Колонія

Ще під час навчання в університеті мистецтв у Харкові захопилась ідеєю поєднувати різні види мистецтва, які любила найбільше, в одному проєкті. Їй хотілося створювати музику, писати вірші, писати картини, робити театр — і все це одночасно. 

«Спершу міркувала, що головніший для мене — театр. Потім думала: не можна займатись і театром, і музикою одразу, треба сконцентруватися тільки на музиці, бо, зрештою, музичний концерт — теж перформанс. Але з початком повномасштабної війни почала розуміти: насправді можна використовувати все, що я люблю і можу, щоб ділитися почуттями з іншими, щоб ми могли пережити це разом. Виходить, я знайшла своє рішення у 2022 році», — говорить вона.

Перші Азізині проєкти поєднували живопис, слово і благодійні збори. Це були картини-послання всьому світові про війну, про Крим, про заручників окупантів і тих, для кого опір колонізації є невіддільною частиною світоглядних цінностей.

«Усі картини, які я намалювала з початку повномасштабної, назвала “Щоденник моєї смерті”. Бачила в цьому документування сучасності. Це було і про історію, і про Крим, і про героїв сьогоднішнього часу. А потім хтось надіслав лінк на оголошення: мовляв, можна створити перформанс, знайти підтримку і розповісти про все на широку аудиторію. Так народився проєкт “The Colony” — про мій особистий шлях деколонізації, усвідомлення себе як людини, яка розвиває свою ідентичність, осмислює свої помилки, свій шлях, і про колонізований Крим в цілому», — розповідає мисткиня. 

Понад усе хотіла зробити проєкт про те, як це — віднайти свою ідентичність, коли твої рідні депортовані, коли твою мову знищували і насміхалися з неї, коли ти був частиною іншої культури, бо спілкувався російською. Як це? Коли почала досліджувати кримськотатарську мову, історію, культуру, це змінило Азізу. Вона знає, що означає бути колонією всередині себе і що означає — перестати нею бути, стати собою. 

Перша презентація за кордоном відбулася в Тунісі. Для цього, за умовами конкурсу, мала знайти партнерів, тож довелось написати чимало листів у різні організації, шукаючи однодумців. І такий зрештою знайшовся. Після цього надіслала заявку до Ґете-Інституту, а за деякий час мала відповідь: заявку підтримали. Обрала Туніс із багатьох причин: невелика держава в Африці, яка має величезну історію колоніального поневолення, сповідує ісламську культуру та європейські демократичні цінності. Щоби втілити задум, подолала понад 4000 кілометрів в екологічний спосіб — ще одна умова — поромами та автобусами. У проєкт вклала чимало власних коштів, адже витрати перевищили підтримку інституту. 

У Тунісі мала місяць, щоб підготуватися: сама повинна була спілкуватися з жителями південного міста Габес, шукати необхідне для заходу, малювати арт, готувати театральну, музичну частини. Аж раптом зʼясувалося, що виступ скасовано владою — довелось терміново переносити все до міста Сфакс.

«Я не знаю причин, це був серйозний стрес. Можливо, влада вирішила, що мій перформанс — політичний. Напевно, так воно і є, бо я говорю про життя через мистецтво, а не роблю мистецтво заради нього самого. Як воно може бути неполітичним? Хоча не вважаю, що це — політика. Боротися за свободу свого народу — не політика. Я проти, наприклад, щоби кримців, яких переслідує Росія, називали політичними вʼязнями. Політичні вʼязні — це їхні політики, які себе називають опозиціонерами абощо. А кримці — не політики, вони — заручники окупантів», — переконана. 

На перформансі у Сфаксі зробила виставку артів із кримськими заручниками Кремля. І наголошувала на тому, що важливо звільняти людей. Глядачі підходили, багато питали, цікавилися.

«Звісно, ніхто з них нічого не знав про Крим, про кримських татар, про те, що Україна має значну мусульманську спільноту, яку вона, на відміну від багатьох інших країн, не колонізувала», — наголошує Азіза.

Добрі люди взяли зброю

«Колонія» була частиною шляху. Нині Азіза Ескендер заповзято втілює свої мистецькі задуми в Україні. 

Крім артпроєктів, пише музику в жанрі трип-хопу. Робить це досить давно, зараз виступає у камерному форматі для всіх, кого цікавить сучасна авторська українська кримськотатарська музика. З благодійними концертами-перформансами «Ant etkenmen», «Серце Часу» їздить до Одеси, Полтави, Острога, Харкова. Музику викладає в ютубі, робить стріми і збирає донати на ЗСУ. 

«Це, напевне, для того я народилася у цей світ. Ця музика — більша за мене і переживе мене. Я поки що не маю підтримки, щоб зробити це масштабно, тож граю в камерному форматі. Знаю точно, що мої стріми дивляться люди з країн Європи, Америки, звісно ж, українці. Дуже цінно — почуватися частинкою свідомої спільноти людей, яким важить кожне слово, кожна інтонація. Однак треба розуміти, що це ще й постійний бій за право існування музики під час війни. Кожен онлайн-концерт я сприймаю як останній, бо концерти і арт-стріми часто відбуваються під звуки шахедів і ракет», — пояснює. 

Маючи підтримку однієї зі спільнот — RicktheUkrainian — зібрала кошти на обладнання для музичних стрімів. Артистка каже, що така допомога засвідчує: вона не одна, вона серед однодумців. Наприклад, більшість із восьми картин, які малювала для виставки «Крихкість» на підтримку полонених, а також пʼять картин з виставки «QIRIM» продані на аукціоні за донати також завдяки спільноті RicktheUkrainian.

Один з її проєктів називається «У Темря Ві» й виник під час блекаутів в Україні, складається з білих віршів:

«Це скоріш сенси — абстрактні, дивні, без обличчя, як хаотична думка, що народжується у темряві, — пояснює артистка. І додає: все частіше ця думка у неї народжується кримськотатарською мовою. — У мене є пісня кримськотатарською, там слова: “Добрі люди взяли в руки зброю” (Yahșı adamlar ellerine silâ alalar). Важливо пояснити їх світові. Росіяни щось кажуть про пацифізм — вони обожнюють це робити. Насправді за цими словами криється вбивця — це добре знають кримські татари та українці. Ми можемо створити свій затишний світ, правильний, ідеальний, а потім його просто хтось прийде і зруйнує, бо ми не будемо готові захищатися. Тому я скрізь говорю про спротив. Добрі люди повинні вміти боротися. Коли росіяни показують свою знамениту “маленьку людину”, вони ніби кажуть: боротьба не має значення, здайся. Але ні, боротьба має сенс завжди», — пояснює поетка, художниця, музикантка.

Азіза тепер пише українською, англійською, німецькою. Змалку сама говорила російською, тож її проєкти — і про власні внутрішні перетворення. 

«Не завжди усвідомлювала, що мова — це і є інструмент культури, код мислення нації. Коли перейшла на українську, почала думати українською, зрозуміла, що стала іншою. І вона теж зазнала страшного впливу русифікаторської політики. Пісня українською має інші сенси. Українська мова дала мені надію колись повернути собі кримську мову, я мрію думати кримськотатарською», — говорить дівчина з міста Кезлев. 

Зараз біль зросійщення вона відчуває так само сильно, як біль депортації. Каже, це ще й біль за батьків, втрачене покоління, яке провело найкращі роки в депортації, виживало в атмосфері несправедливості, невидимості для України, бідності. 

Тепер у літньому віці, вони знову оточені тим самим ворогом, в пастці, серед тихого терору, кривих дзеркал і того ж таки тотального болю. 

«Не знаю, яким буде світ у майбутньому. Але знаю, в якому світі мені не хочеться бути, — говорить на прощання Азіза і поправляє наплічник, в який склала аркуші паперу, помереженого кровʼю літер. “Крим — це Україна”, — написано на трьох із них, по слову на кожному. А в мене в кишені — теплий камінчик із південного берега Криму, подарунок режисерки Галини Джикаєвої. 

Вони з Азізою вірять, що покладуть ці камінці там, звідки їх колись узяли.