Шо нам танки, ми з Баштанки

Глава 1. Кому належить імʼя

У місті щезали вулиці. Зникла Чкалова — того самого радянського льотчика, який не мав стосунку ні до України, ні до цього міста на її півдні. Називаючи українські вулиці його іменем, совєтська влада затіняла здобутки авіаторів «з околиць». Пропала вулиця Маяковського, російського поета, що вміло користався словом на догоду більшовикам. Викреслили з мапи й вулицю Ісси Плієва — хіба ж мали берегти імʼя генерала совєтської армії, чий наказ був — стріляти в людей, які вийшли на протест у Новочеркаську в Росії після злету цін на продукти? Наказ Плієва забрав 26 життів. 

За підписом мера українського міста зникли вулиці 1-го і 9-го Травня, Дружби народів (бо яка тут дружба?), Гагаріна, Кошового й 40-річчя Перемоги. Натомість зʼявилися — Козацька, Київська, Чернігівська, Херсонська, Григорія Довженка. Часом містяни обирали самі, і тоді поставали Медова, Бузкова чи Сонячна. 

Тільки-от подобалось це не всім. Люди противились і якось вулицям навіть повернули старі назви. Але ненадовго — Інститут національної памʼяті через суд перейменував їх знову. 

Найдужче кричали заслужені вчителі історії: «Це ж такий спадок!»

«Ну який спадок? — питав їх колега, директор місцевого краєзнавчого музею. — Спадок меншовартості?!». Він входив до групи з перейменування вулиць і переконував людей, що позбуватися імперського тягаря — чесна справа. Аж поки одного дня не побачив назву не вулиці, а всього свого міста у переліку тих, що містять символіку російської імперської політики, тобто підлягають перейменуванню. 

У довгому списку назв, які Інститут нацпамʼяті хотів змінити, його рідну Баштанку вписали під номер 81. Підстава така: «У 1928 році Полтавка перейменована на Баштанку — на честь “Баштанської республіки”, проголошеної 1919 року місцевими більшовиками». Простими словами, в інституті вважали, що збройний виступ місцевих селян допоміг більшовикам захопити тут владу. 

Тільки-от директор місцевого краєзнавчого музею знав інше — і взявся це довести. 

*

Щоби зрозуміти, слід повернутись у степи сучасної України на зламі XX століття, де надовго не панувала жодна влада, а панував хаос. Поки Російська імперія билась в агонії, а Українська Народна Республіка боролася за існування, шукаючи підтримки серед країн, що ще воювали у Першій світовій, селяни Надчорноморʼя терпіли голод, відбивались від ситуативних банд і чекали на владу, яка нарешті дозволить їм самим розпоряджатися землею.

Першою приватну власність на поміщицькі землі скасувала Центральна Рада — земля мала перейти селянам без викупу. Тільки таке рішення не сподобалось тим, хто землею досі володів. За кілька днів Рада опублікувала роз’яснення: самовільно захоплювати наділи заборонено, а землевласникам залишать по 40 десятин землі (два середніх поля з пшеницею). Краще не стало: тепер селяни вважали, що Центральна Рада захищає поміщиків. Невдоволеними лишилися всі.

Коли в січні 1918 року владу в Україні захопили більшовики, вони теж узялися за поміщиків, але радикальніше. «Усі землі поміщиків з усім живим та мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані та безплатно передані селянам», — цитує тогочасний маніфест історик Юрій Котляр. Він же пише, що з такого рішення раділи як бідні, так і багаті селяни. Поміщики ж — зрозуміло — ні. 

Потім і Гетьманат, і Директорія УНР пробували вгодити й селянам, і землевласникам, але марно. «Селянство мало розуміло боротьбу за незалежність і вимагало безплатної роздачі землі. Ці вимоги не виконали самостійницькі влади, тому більшість селянства на початку 1919 року підтримала більшовиків», — пише Котляр.

Та остаточне утвердження більшовиків поділило селян на бідноту, середняків і «куркулів» — просто за площею землі, не зважаючи ані на якість ґрунтів, ані на кількість ротів у родині.

Під один аршин ставили селянина з невеликим садом і бідняка з кримінальним минулим, який досі ніколи на землі не працював.

Кожна нова влада ще й силоміць мобілізувала селян, тож одна й та сама людина могла змінити три-чотири армії, а потім піти в повстанці. Бачив Бог, воєнного досвіду й зброї ставало усім.

*

Перш ніж узятись до справи, натоді 39-річний директор Баштанського музею Олег ТребуÑ