Викривлене й некоректне сприйняття університету як такого, його функцій, місії, доданої вартості та відмінності від інших закладів вищої освіти породжує хибні очікування від освіти і втрату сенсу перебування в університеті. Тож для багатьох диплом вишу має всього лише «магічно-терапевтичну роль» без жодної практичної цінності.
Чому так відбувається та як можна змінити ситуацію, розповів Микола Скиба, експерт напряму «Освіта» Українського інституту майбутнього.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
§§§
Університети — це не лише освітнє, а й культурне явище, ба навіть культурна індустрія. Чи не так?
Університети одночасно перебувають на території культури, науки, технологій та суспільних відносин, але передовсім це саме культурний феномен. Вони передають досвід, цінності, практики — культуру в широкому сенсі слова. Крім того, є суто мистецький феномен: наприклад, університетські музеї часто можуть позмагатися за якістю колекцій з великими музеями.
Ще один прояв культури в університетах — модель коворкінгів, креативних просторів, яка з 70-х років розвивалася у Великій Британії. На кампусах уже існувало те, що згодом назвуть креативним простором. Офіс Google зветься кампусами, бо його засновники познайомилися у Стенфорді і культуру університету перенесли у власну компанію.
Також університети беруть активну участь у розвитку креативної сцени. Наприклад, навчання в Університеті імені Томаша Баті у чеському місті Злін будується з максимально органічним поєднанням теорії і практики. Студенти в рамках навчальної програми беруть учаcть у Zlin Design Week, де працюють у креативних проєктах менеджерами, створюють експозиції, проводять екскурсії.
Як би ви охарактеризували стан вищої освіти в Україні?
В Україні ставлення до вищої освіти нагадує карго-культ, подібний до того, що був у мешканців островів, на які американські військові доправляли дари цивілізації (консерви, ручки, одяг). Коли ці військові покидали острови, тубільці щоразу влаштовували ритуали викликання вантажних літаків. Вони розмальовували себе, імітуючи військові відзнаки, й маршували злітною смугою.
Так от, те, що відбувається з вищою освітою в Україні в останні десятиліття, нагадує ці карго-культи.
Пишуть тонни рефератів, дипломних робіт і дисертацій, які за гамбурзьким рахунком не мають цінності для науки, потім іще кілограми звітів. Упродовж 1990-х — початку 2000-х у нас інститути чи технікуми перейменували в університети, відкрили кілька приватних. І скрізь видають дипломи та присвоюють наукові ступені. Все це й нагадує маршування тубільців злітною смугою з дерев’яними раціями в руках. Бо дуже часто ми імітуємо освіту, вкладаючи в слово «університет» ерзац-сенси, відмінні від тих, що формувалися десятками поколінь впродовж історії європейської цивілізації.
Тоді що ж таке університет насправді і як він трансформувався протягом своєї історії, як долав кризи?
Університет — це кумулятивний ефект цивілізації, який потребує певних умов. Цей феномен має епіцентр винайдення (Європа, передусім — Італія, Франція, Німеччина), ареал поширення — на сьогодні це 99,9% країн світу — і який розвивається за певними законами. Він виник унаслідок набуття інтелектуалами суб’єктності. Це тягнеться ще з часів Середньовіччя, коли сформувалися перші університети як корпорації викладачів і студентів.
У певному сенсі, університети постали як побічний ефект розвитку відносно автономних міст. Адже що таке скупчення людей на певній виділеній з дикої природи території для торгівлі, ремесла, владних функцій? Серед іншого — це створення, обробка і обмін інформацією. Міста є ще й місцями перетину вертикалей і горизонталей — «площ» і «веж» за Нілом Фергюсоном. З одного боку, тут вибудовується ієрархія, домінування, але з іншого — так званий ефект мудрості натовпу, у якому виокремлювалися люди, котрі почали на чомусь спеціалізуватися і обмінюватися послугами. Третій важливий момент — це те, що ринок і місто є нероздільними. І ринок треба розглядати не лише як спосіб товарно-грошового обміну, а і як обробки інформації. Ринок концентрував усі відомі на той час блага, технології, рольові моделі, і навколо нього виникла нова роль — ремісників інтелекту, тобто людей, зосереджених на певній розумовій діяльності. Люди почали організовуватись як носії експертиз.
От саме в таких умовах і зароджувались університети, які довго існували як корпорації, аж до появи національних держав, домодерної епохи та індустріальних революцій. Згодом вони пережили певну кризу і відродилися в новій іпостасі дослідницького університету. Власне, в історії західного університету нараховують близько десяти криз, які завершувалися певними оновленнями, завдяки політичним зусиллям або проривним інноваціям. Так криза ранніх європейських церковних університетів обернулася навчальною програмою із семи «вільних мистецтв»; криза схоластичного університету — хартією на право реалізації освіти; криза неоліберального університету — постанням універсальної лінійки міжнародних рейтингів тощо.
Повертаючись до контексту України, що відбувалося у нашій вищій освіті?
Україна довго була на периферії усіх цих процесів, що відбувалися у Європі. З часу першої хвилі середньовічно-ренесансних університетів у нас з’явилися лише Острозька і Києво-Могилянська академії, які, втім, за деякий час припинили існування. Але, на відміну від своїх ровесників у Європі, вони мали «патронів», тобто людей, які заснували ці заклади і впливали на контент. Це дуже принциповий момент. Бо скажіть зараз: хто заснував Паризький університет — прототип сучасного викладацького університету, або хто заснував Болонський університет, чи Оксфордський? Так, існує легенда про Генріха ІІ, але немає жодного документа, котрий би засвідчував, що це тяглість власності й спадщини. Отже, за історією цих університетів стоятиме корпоративний, цеховий дух. Самоорганізація. Звідси, до речі, бере початок історія академічної свободи.
В українській історії наявність патрона сприяла індоктринації освіти. Академічне середовище як носій цінної для влади експертизи було контрольованим. Університети, як і люди інтелектуальної праці, не володіли суб’єктністю. Позбавлені суб’єктності інтелектуали не можуть створити суб’єктну інституцію, задовольняючись місцем в ієрархії покірності в «закладах».
Ця модель мультиплікувалася на тлі невизначеності 1990-х та 2000-х, коли диплом про другу чи третю вищу освіту мав таку собі магічно-терапевтичну роль. Ця радянська спадщина не лише не спонукала шукати особистий сенс у здобутті вищої освіти, але на якомусь підсвідомому рівні казала людям, що не потрібно ставити питання «навіщо?». Натомість у Європі та Північній Америці інтелектуали були першими, хто ставили питання «навіщо?», «а що, якщо?» та подібні. Одна з конотацій слова «університет» говорить про певну присягу, яку складають одні одним рівні за статусом люди — інтелектуали. Вони скріплюють свою готовність навчатися разом, спільно шукати відповіді на ці питання. Звідси навіть слово «універсал» спільнокореневе з «університетом» і означає документ, тобто закріплені на папері домовленості.
Чи розуміє українське суспільство цінність університетів зараз?
Тут парадокс. Формально Україна — одна з найосвіченіших націй. Близько 83% випускників шкіл отримують вищу освіту. Але, з іншого боку, цінність диплома як документа різко падає і довіра до якості університетської освіти під питанням. Звідси й інститут ЗНО, який народився внаслідок недовіри до вступних іспитів у вишах. Проблема у тому, що, хоч ми й маємо високий попит на цю освіту, але він сприймається як доступ до якогось спільного уявного блага, шматочок якого має дістатись обов’язково кожному. Знову ж таки, для багатьох в Україні вища освіта є обов’язковим ритуалом і не більше. А оскільки це ритуал, магія, то природно, що все це не конвертується у практичні результати. І саме тому так часто люди з декількома освітами змушені ще і ще проходити різноманітні курси, щоб отримати практичні знання.
І цікаво, що навіть викладачі часто ставляться скептично до університетів, у яких працюють. Це також, як на мене, промовистий момент.
Так, хоч в університеті працюють дуже різні люди, і варто провести дослідження, якого досі немає в Україні, про антропологію університетських спільнот. Але побіжне емпіричне спостереження підказує, що, на жаль, відбувається негативний відбір, тому що на повну ставку в університет дуже часто потрапляють люди, які з різних причин не йдуть у бізнес, в управління, у тому числі державне, для яких єдиною формою існування є робота на кафедрі. Таких людей дедалі менше, але все одно встиг сформуватися певний типаж. Понад те, є й ті, хто пишається, що двадцять років пропрацював на одній кафедрі. Як правило, за цей час ці люди не проводили лекцій чи семінарів у інших університетах. Це дуже впливає на інтелектуальну погоду в українських університетах, які є герметичними утвореннями й потребують чимало ритуальних кроків, щоб здійснити один крок практичний.
Виглядає, що українські університети — досить неповороткі структури, але все-таки: чи можливі реформи у цій системі?
Існує багато різних поглядів щодо реформ у вищій освіті. Хтось виступає за так звану санітарну чистку, тобто скорочення університетів, для того, щоб зосереджувати ресурс кількох найкращих, які могли б дати потрібний суспільству ефект (ми бачимо, що вже зараз є грант від Світового банку, спрямований на оптимізацію системи вищої освіти). Дехто переконаний, що для того, щоб впливати на університети, потрібно заходити в наглядові ради, а хтось вважає, що цю систему не варто чіпати, натомість будувати паралельні інститути. І це вже практикує бізнес, котрий відкриває корпоративні університети чи академії, зокрема ІТ-компанії, що організовують набір нових співробітників через власні навчальні програми.
Ще інше рішення — створення приватних університетів, як-от Український католицький університет у Львові, де, окрім власне університету, функціонує низка інститутів та бізнес-школа. Спроби створити добрі приватні університети є також у Дніпрі й Харкові, «Метінвест» відкриває приватну політехніку в Маріуполі, але випадок УКУ — наразі унікальний.
Важливо розуміти, що однозначних рецептів реформ немає і не може бути. Понад те, університет потребує не так реформ, як перезаснування, перевинайдення системи.
Передусім для того, щоб надати суб’єктність університетам як платформам роботи інтелектуалів.
В Українському інституті майбутнього я координую проєкт «Майбутнє університету». Рік тому від досліджень ми перейшли до напрацювання рекомендацій, які виклали у документі «Концепція українського університету нового покоління за аналогією до Нової української школи». Щоб сформувати цю свого роду політичну заяву, попередньо ми провели дискусії за участі представників державних та приватних університетів, бізнесу. Ми також брали до уваги контекст. Адже зміни, що відбуваються з 2014 року, призвели до утворення в освіті певної ректорсько-деканської касти, яка самовідтворюється і закривається від змін навіть шляхом впливу на міністерство. Це наслідок того, що не було свого часу усвідомлено і артикульовано реальний стан справ — не названо, не показано, не проговорено.
Одним із кроків подолання такої ситуації має стати представницька і принципова дискусія, в результаті якої має з’явитися розуміння, для чого українському суспільству університети і які саме функції вони мають виконувати для теперішнього і наступного поколінь. Не менш важливо — публічно виокремити і назвати коло людей та інституцій, які мають впливати на стан справ в університетах як засновники і стейкхолдери. Поки вплив зацікавлених сторін залишається тіньовим і неартикульованим, корупцію у вишах навряд чи вдасться подолати.
Нам як суспільству потрібно залучити людей з певним рівнем довіри та репутації світового масштабу, які стали б свого роду посередниками. Так, стейкхолдерами можуть бути представники європейських університетів, світового офісу «Еразмус».
Маючи відповідь на питання, які університети нам потрібні і хто у них зацікавлений та готовий інвестувати час, зусилля, фінанси, треба оновлювати законодавство. Попри не дуже сприятливі політичні умови, слід напрацьовувати законопроєкти, адже, як показує історія, коли з’являється якийсь політичний злам, постає питання позитивної програми. На жаль, її не було у 2014 році. Але сьогодні вже є згустки сенсів, уривки дискурсів, які варто узгодити між собою і синхронізувати з викликами часу.
Але, перш ніж починати реформи, треба розуміти, що не завжди ті інституції, які звуть себе університетами, є такими де-факто.
Так, важливо диференціювати типи інституцій вищої освіти. Виділити університети в окрему групу, тоді ми, скажімо, не будемо очікувати науки там, де нам потрібна передовсім кваліфікаційна підготовка. Університетів у країні вряд чи може бути більше п’ятдесяти. У них повинні зосереджуватися усі ті характерні функції, що, власне, і роблять університет університетом, — як-от наука, формування громадянських компетенцій, інтернаціоналізація. Щодо останньої, то часто університети допомагають молоді долучатися до міжнародних мереж через програми академічної мобільності. Решта мають стати вищими професійними школами, коледжами, освітніми інституціями якогось нового для України типу, де поєднано інтереси органів місцевого самоврядування, бізнес-об’єднань інших зацікавлених сторін із використанням відповідних моделей приватно-публічного партнерства.
Ще одне важливе питання — університетська автономія. Власне, які умови роблять університет справді автономним?
Існує чотири рівні автономії: академічна, організаційна, кадрова, фінансова. Вони повинні працювати синхронно і в синергії. Наприклад, організаційна автономія без фінансової і кадрової не має сили. Для того, щоб університет був автономним на цих чотирьох рівнях, має бути якісна внутрішня структура та середовище університету і зовнішні гравці. У цьому контексті нам не уникнути «sharing government», учасницької моделі урядування, коли до управління університетом залучають зовнішніх гравців: місцеве самоврядування, бізнес, інвесторів. Держава, уряд, має виконувати роль парасольки, тобто створити для університетів безпечні, сприятливі умови для розвитку, але не втручатися у практичні рішення.
Як університети можуть будувати стратегії? Здається, що в державних українських університетах відсутні будь-які довготермінові планування…
Сьогодні дедалі частіше з’являються документи, на першій сторінці яких є слово «стратегія», але що стоїть за цим словом — уже інше питання. Найчастіше це знову ж таки «карго-культи». Тоді як стратегія має і може стати суттєвим інструментом урядування і саме з неї повинна випливати структура університету.
Для побудови стратегії університет повинен розуміти свою місію, тобто призначення у конкретному географічному, суспільно-політичному, культурному просторі. Попри те, що університет — це дуже глобалізована структура, одночасно він матеріальний та залежний від конкретного ландшафту, і сам дуже впливає на цей ландшафт. Сьогодні немає університетів, які б існували поза містами. З цього урбаністичного контексту повинен починатися пошук місії та візії і вже тоді стратегування. Звичайно, стратегія — це прагматика зі смарт-цілями, проєктами, що показують, як ці цілі й задачі будуть досягнуті, але якщо будуть відповіді на питання «навіщо це все?», тоді будь-яке «як?» стане вже не таким складним.
З огляду на це, яке майбутнє прогнозуєте для українських університетів?
Швидше за все, інституційний ландшафт вищої освіти суттєво зміниться і «виживуть» далеко не всі. Державні університети у великих містах мають великий запас міцності, який дозволить існувати тривалий час, навіть якщо вони поступляться першістю іншим університетам. За деякий час вони таки трансформуються чи бодай адаптуються до нових реалій, але, звичайно, це будуть втрати для тих, хто там працює і вчиться. Не уявляю іншого сценарію, оскільки зараз потужність інерції така, що про якісний перезапуск говорити не випадає.
Щодо приватних університетів, то вони мають значно більші шанси стати частиною різних екосистем в Україні. Але зміни не відбудуться швидко, і тут варто говорити в контексті досить довгих часових проміжків. Крім того, зміни відбуватимуться поступово на рівні окремих структурних підрозділів, наукових шкіл, неформальних угрупувань.
І на завершення — цікаве спостереження. Сьогодні бізнесові еліти в Україні знову повертаються в університети для навчання на конкретних програмах. Доволі часто вони беруть гуманітарні курси, зокрема філософію. Про що говорить ця тенденція?
Якісна освіта допомагає людині формувати картину світу, вмикає її інтелект, фізичні параметри, соціальні зв’язки, і усе це дає нову якість і життя, і ведення бізнесу. Як правило, тенденцію повернення до навчання ми бачимо серед людей, що вже відбулися: це інвестори, топменеджери. З одного боку, навчання для них — це свого роду сатисфакція, можливість відчути свою значущість, а з іншого боку, воно потрібне, щоб здійснювати якісне управління, де об’єктом є не так люди, як системи. Тож доводиться формувати системне мислення.
Стратегування і будь-яка комунікація неможливі без високої якості мислення і вміння формулювати те, що досі не було запаковане в якісь форми думки.
Сьогодні бізнес-продукти існують у парадигмі світів. Компанії створюють не просто продукти чи сервіси, а набір рольових моделей і правил, субкультур, у які вони фактично запрошують нас з вами. Тож клієнт не просто споживає продукт, він живе в мультиверсумі, оповитому ореолом бренду. Без потужної історії, етичних імперативів нічого не спрацює. Якщо ви хочете вплинути на всю індустрію, вам треба запропонувати новий світ, а без гуманітарних дисциплін годі це зробити. Ви можете досягнути успіху як підприємець, але коли хочете створити продукт глобальний, потрібно щось більше, ніж просто управлінський талант. Добрі топменеджери це розуміють і повертаються в університети або звертаються до інтелектуалів для пошуку потрібних сенсів, які віднаходять через вивчення літератури, філософії, психології, когнітивних наук.
Тенденція повернення до навчання буде лише поглиблюватися. До слова, головна теза стратегії Стенфордського університету до 2023 року звучить як Open Loop University («університет відкритої петлі»). Програми побудовані таким чином, щоб люди поверталися в університет для короткочасних курсів, для мережування. Найкращі університети це уже зрозуміли і позиціонують себе як такі, що дають людям нову якість професійного життя.
