Її батько слухав уночі «Голос Америки» і навіть не міг припустити, що колись цю мережу очолить його донька. 2001 року журналістка Мирослава Гонгадзе отримала політичний притулок у США та оселилася разом із дітьми у передмісті Вашингтона. Такий крок був вимушеним через особисту трагедію — викрадення та вбивство чоловіка, журналіста Георгія Гонгадзе. Аби дати донькам відчуття безпеки й поставити їх на ноги, у чужій країні Мирославі довелося невтомно працювати. Зізнається, інколи навіть не було часу на сон. Та, попри всі труднощі, їй усе вдалося.
Спершу вона стала позаштатною кореспонденткою «Радіо Свобода», а згодом започаткувала щоденне телевізійне мовлення на «Голосі Америки». Потому у жовтні 2015 року Мирослава очолила Українську редакцію Всесвітньої служби. Так, за її словами, несподівано втілилася неозвучена дитяча мрія.
На The Ukrainians Festival 2020 в інтерв’ю з Марічкою Паплаускайте, співзасновницею The Ukrainians та шеф-редакторкою Reporters, Гонгадзе розповіла про особисту та американську мрії та чому важливо плекати приклад сміливих людей.
Публікуємо текстовий фрагмент цього інтерв’ю за підтримки інформаційного партнера фестивалю Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні.
Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
Американська мрія — ідея, що кожна людина володіє певними здібностями, якщо вона є енергійною, працьовитою, докладає зусиль, то може досягти успіху, бути заможною. Не зважаючи на те, що багато скептиків називають цю ідею соціальною утопією, це все одно залишається головною рушійною силою, яка змушує людей емігрувати до Америки. У вашій ситуації переїзд до США був вимушений. Він був пов’язаний з особистою трагедією — із загибеллю чоловіка. Тим не менше, вам вдалося реалізувати американську мрію. Але зрозуміло, що, з погляду на обставини, — це було непросто. Розкажіть, завдяки чому вам все ж таки вдалося?
Почнімо з концепції американської мрії. Чому люди, які багато працюють, ставлять собі мету, досягають цієї мети? Тому що існує система координат, у якій люди працюють. Дуже чітка, зрозуміла система. Якщо ти робиш один крок, ти знаєш наслідки свого кроку. Робиш інший крок — знаєш наслідки цього кроку. Якщо багато працюєш — кожна людина може досягти тут успіху.
Досягти свого, своєї мети, стати успішним можна, якщо існує чітка і зрозуміла система координат і система відповідальності
Досягти свого, своєї мети, стати успішним можна, якщо існує чітка і зрозуміла система координат і система відповідальності. Це те, чого дуже сильно не вистачає в Україні. Бо ти весь час будуєш замки на піску, і врешті-решт хтось може прийти і цей замок зруйнувати. У Сполучених Штатах, якщо ти будуєш цей замок, то фундамент закладається на багато поколінь уперед.
Щодо мене особисто, в мене трішки інша була історія. У мене не було завдання стати успішною тут, у Сполучених Штатах. Відверто кажучи, я не знала, що мене чекає. Їхала вимушено, несвідомо. Була готова робити все, що доведеться, щоб прогодувати своїх дітей, свою родину. Тому що я розуміла, що в мене нема на кого розраховувати.
Поділіться спогадом, історією про той період свого життя. От ви лише приїхали до Америки з двома дітьми. Як ви почувалися? Як шукали можливостей зачепитися? Можливо, є якась історія, яку зараз згадуєте з усмішкою, а тоді були геть інакші емоції?
Повертатися в минуле дуже важко. Ці перші роки були надзвичайно важкими. Важкими, тому що двоє дітей в тебе на руках і ти не маєш права зупинитися, не маєш права розслабитися. Чому вдалося? Тому що іншого шляху не було. Думаю, що саме це мене стримало, щоб не розклеїтися повністю і рухатись вперед. Я це зрозуміла набагато пізніше. Зрозуміла це вже, коли діти виросли і коли була можливість більше заглибитись у себе і задуматись про це.
Зараз я згадала, коли ви питали мене про мрію, що це була підсвідома річ. Десь два роки тому, коли була в Гарварді (Мирослава стала однією із стипендіаток Nieman Fellowship. — TU), почала глибше про це думати. І зрозуміла, що ця мрія насправді була. Пригадала, що мій батько слухав по ночах «Голос Америки». Це не була озвучена мрія, але воно десь в усвідомленні настільки відклалося мені, що врешті-решт я очолила станцію цього самого мовника, якому довіряв мій батько. Коли я це осмислила, була шокована.
Стосовно історій. Багато сумних. Я по ночах працювала, інколи ридала, коли діти спали, тому що треба було дуже багато працювати і не було часу спати. Треба було доглядати доньок цілий день. Пам’ятаю: візочка у нас вже не було, але діти — зовсім малі, а мені треба було шукати роботу. І так ми утрьох долали кілометри по Вашингтону, я ходила з ними на інтерв’ю.
Такий трішки смішний момент пам’ятаю, як в національному прес-клубі у Вашингтоні організували конференцію, на якій зібралося дуже багато американської преси. Мої діти сиділи в першому ряду, бо я не мала їх з ким залишити. Звичайно, як нормальні діти, вони активно спілкувалися між собою. Тоді Адріан Каратницький, який очолював Freedom House, підняв руку, каже: «Діти, тихо. Ми тут працюємо». І це був звичний спосіб життя. Пам’ятаю, як їздила до української громади, коли ми заходили у величезний зал, де зібралося 300-400 людей, діти йшли прямо на сцену, тому що вони знали, що я буду виступати. Такі от дрібні сміхотворні моменти. Насправді ці перші моменти були більше важкі, аніж веселі.
Я хотіла творити телебачення. Вже тоді в Сполучених Штатах я працювала на «Радіо Свобода», і це була прекрасна робота. Багато свободи і багато приємних моментів. Але я прийшла до свого керівництва і мені сказали, що «Радіо Свобода» не готове робити телебачення. Тоді я пішла до «Голосу Америки» і сказала: «Давайте ми будемо». «Голос Америки» вже мав тижневу програму «Вікно в Америку», але ще не було щоденних новин, включень. Тоді Андріан Кармазін, директор української служби «Голосу Америки», попросив мене прийти до них працювати. За якийсь час я це зробила.
Кілька наших спікерів протягом двох з половиною днів говорили про те, що молодь, яка виїжджає з України за кордон, має доволі чітку схему, чого вона може досягти. Є певна стеля, в яку вона може в певний момент впертися. Натомість Україна — країна необмежених можливостей для людей, які тут живуть, тому що вони, якщо захочуть, можуть зробити більше. Чи ви можете з цією думкою погодитись? З вашого заокеанського погляду, чи так є?
Ну, бачте, я не живу в Україні вже давно. Тому я дивлюсь на це все збоку, і тому мені легше, напевно, судити. Україна — молода демократія. В Україні можна швидко реалізуватися. Можна так само щось збудувати. Це країна, яка зараз дозволяє кожній людині в якийсь спосіб проявити себе. Україні просто необхідна елементарна річ — будування системи координат. Коли оця система координат буде чіткішою, Україна зможе швидко «вистрілити» як успішна країна.
У нас є проблема з олігархією та з медійними ресурсами, які належать олігархам. Всі ці роки Україна робить один крок вперед, а два кроки назад. Але поступ на видноті. Це все історія, це все психологія, це все складнощі нашого територіального розташування. Травма поколінь, яку українці пережили, так просто нікуди не зникає. Люди досі бояться брати на себе відповідальність і обережні в своїх кроках. Покоління, яке боялося. Покоління, батьки, діди яких загинули чи яких знищили, виховують нове покоління, яке так само боїться.
Чого ми досягли за цей період вже незалежної України? Те, що ми бачили, — дві великі революції. Але другу революцію зробили діти, які на спинах своїх батьків брали участь у Помаранчевій. Це нове покоління людей, яке готове брати на себе відповідальність.
Ще одна річ, яка мені здається дуже важливою. Так само потрібно працювати з освітою. Освіта досі, за винятком декількох університетів, а в школах, то взагалі — величезна проблема. Не вчать критичного мислення. Ми говоримо про виховання покоління. Про виховання лідерів. Про виховання людей, які можуть взяти на себе відповідальність.
На Заході чи в Сполучених Штатах дітей змалечку, навіть з дитячого садка, вчать бути лідерами. Вчать брати на себе відповідальність. Вчать аналізувати прочитане. Можливо, вже щось змінилося в Україні, але боюся, що не настільки якісно. У нас досі в Україні вчать запам’ятовувати. Запам’ятовувати і повторювати. Так лідерів не виховують. Лідерів виховують в дискусіях, в суперечках, в навчанні критичного мислення. Нам треба починати як мінімум покращувати цей сегмент освіти — і тоді це покоління буде швидше ставати на ноги.
Що робити з травмою поколінь?
Нічого з нею не зробиш. Травма залишається травмою. Треба, щоб розвинулось нове покоління. Дуже важливо те, що робите ви, те, що робить «Історична правда». Розповідати про наших героїв. Давати людям більше знань, більше розуміння того, що в Україні насправді було багато сміливих людей. Приклад сміливих людей дуже важливо плекати. Плекати в свідомості нових українців.
Швидко все не відбудеться. Простих рішень не існує. Травма, на жаль, в українців на генетичному рівні. Ми всі травмовані. Треба визнати це. Коли ти називаєш речі своїми іменами, коли ти визнаєш проблему, тобі легше з нею справитися. Якщо говорити, наприклад, про себе. То коли в мене з’явився час, я усвідомила, наскільки глибоко травмована. Після всіх трагедій, які сталися зі мною… Я почала більше читати, почала розуміти. Це важливо і для суспільства. Нам потрібно більше діалогу. Потрібно працювати над своїми емоціями. Потрібно навчитися не плювати одне в одного, а більше розуміти. Приймати одне одного.
Розповідати про наших героїв. Давати людям більше знань, більше розуміння того, що в Україні насправді було багато сміливих людей
Ця вся агресія, яка існує в суспільстві, — це ж просто страх. Як цього позбутися? Дуже важко відповісти. Я би просто закликала кожного спробувати знайти час заглибитися в себе. Хто сильніший, може справитися з цими травмами самостійно. Декому це набагато важче зробити. Декому потрібен психолог.
Травма впливає на наші рішення, на нашу свідомість. Впливає на те, які ми суспільні рішення приймаємо. Коли суспільство обирає тих чи інших людей, так само обирає таких же травмованих і нездорових керівників. Дуже важливо це усвідомити. Коли люди будуть критично дивитися на своїх лідерів, вимагати від них відповідальності, тоді все налагодиться. Але це не відбудеться швидко. Можливо, за одне-два покоління дітей.
Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
