Театр, попри всі вітри та негаразди, вперто тримає завойовані ще до античності позиції, нічим не поступаючись новим словам у способі вираження мистецтва. Багато хто чув про Шекспірівський театр, хоча жодного разу там не був. А чи можна справді оцінити якість вистав, яких ніколи не бачив? Світова слава — річ завжди суперечлива.
А от в Театрі Курбаса у Львові побувати можна. Ця будівля легко може виявитись бібліотекою таємниць з нового фільму про доктора Стренджа. А у перспективі — бібліотекою Борхеса. Бо на п’ятому поверсі цієї споруди тяжіє над містом затишна книгозбірня, в якій і відбулась розмова з Олегом Стефаном, як можна було здогадатися, актором вищезгаданого театру.
Олег давно прописався в театрі — в найширшому значенні цього слова. Це тяжіння з’явилося ще в дитинстві й не втратило своєї гравітаційної сили до сьогодні. Про це і спілкуємося.
Як ти став тим, ким ти є, і чому?
Можливо, нам тільки здається, що ми знаємо, ким ми є і ким ми стали. Так складалося з самого початку. Були певні бажання, вони реалізувалися, з’явилася саме така професія. В часи моєї молодості вона була дуже популярною, і потрапити в інститут було майже неможливо. Тричі пробував вступити — і вже в Харкові, після армії, мені це вдалося, мене почули. Навчання тільки підтвердило мій вибір. А вибір був зроблений вже дуже давно. Можна сказати, ще з восьми років.
А от уже всі випробування, які стаються в університеті чи після нього, інакше, як долею, я не назву. Просто потрібно бути уважним, слухати внутрішній голос, який підкаже ту дорогу, якою ти маєш іти.
А що більше живеш, то більше розумієш, що ти не все вирішуєш у своєму житті. Завжди є декілька дверей, в які ти можеш увійти.
А як прийшло усвідомлення отого вибору у вісім років?
У вісім років питання «ким бути?» переслідувало мене постійно. Чому саме в тому віці, я не знаю, це ж робиться несвідомо. Я питав різних дітей: ким вони хочуть бути? Нічого мені не підходило, аж поки одна дівчинка не сказала, що буде артисткою. Все!
Я відчув, що вона дала відповідь на моє питання, я визначився і ні про що інше вже не думав. Батьки, звісно, ставились попервах до цього бажання трішки з іронією, бо яка дитина не хотіла би бути актором хоча б раз? Але коли бажання залишилося незмінним у 8-9 класі, це було для них справжнім випробуванням.
А що означає бути актором?
Коли актор починає усвідомлювати, що інструментом його творчості є він сам і цей інструмент потребує постійного вправляння: робота над звуком, над тілом, над жестами, коли починаєш займатися цим серйозно, то розумієш, що це тільки скелет твоєї професії, форма. А м’язами, суттю, духовним ефіром тебе яко інструмента має стати світогляд, твої людські якості, те, як ти живеш, як мислиш, що відчуваєш. Ікебана внутрішнього світу, яку ти формуєш сам. На кін же виходить людина, якій є що сказати, людина, яка чує, відчуває і здатна прожити будь-яку людську історію як свою.
Чомусь згадав зараз Антонена Арто — письменника, актора, художника, який свого часу, на початку XX століття, написав маніфест «Театру жорстокості». Він закликав до жорстокості в театрі, і не всі могли його зрозуміти. Адекватного нормальній людині в Арто було мало, зрештою, як і у будь-якого справжнього митця.
Більшість вважала його божевільним. Але, прочитавши уважно цей маніфест, можна зрозуміти, що є суттю нашої професії. Вогонь. Здатність горіти, принести своє багатство, свій світ у жертву. Свідомо та красиво. Цей акт жорстокості — як акт любові на сцені. Публічно. Коли душа горить, а тіло щасливе від болю.
Прочитавши уважно цей маніфест, можна зрозуміти, що є суттю нашої професії. Вогонь. Здатність горіти, принести своє багатство, свій світ у жертву. Свідомо та красиво. Цей акт жорстокості — як акт любові на сцені. Публічно. Коли душа горить, а тіло щасливе від болю
Недаремно перед виставами деякі актори кажуть «зустрінемось на тому боці». Бо є такі вистави, в яких ти вмираєш на якомусь енергетичному рівні. І якщо це чесно та неповторно, на раз (а актор — це завжди мистецтво на раз), то відбувається самоспалення. Якусь частину себе ти даруєш світові.
Хочу запитати про театр. Якщо порівнювати український театр і європейський: у чому різниця? Чи нам вдається?
Різниця колосальна. Різниця в тому, що є театральні країни, а є нетеатральні. От і все. Такі країни, як Польща, Росія, Румунія, Франція, — вони є театральними. Це як казати «ось ця планета існує». А коли театральної країни немає, то і планети нема.
У нас існування у театральному космосі — це поодинокі метеори та комети. Ми застрягли в часі. Наше театральне мистецтво не відповідає реальності. Лишень якісь прояви її виявляються. У нас не побудована система конкурентної спроможності. Ми не змагаємось — у хорошому сенсі цього слова. Ми аутсайдери.
Я не песиміст за натурою. Тому страшенно радію, коли з’являються ці метеори. Більше того, я свято вірю, що забуття може породити абсолютно нову територію в світовому контексті. Український театр зможе дати свою мову. Але наразі нам потрібно подолати колосальну дистанцію. Ми ще, до прикладу, не перепробували абсурдний театр.
Понад те, я не бачив в Україні театру абстрактного чи сюрреалістичного. А от у Польщі бачив виставу (щоправда, грецького театру), в якій актори розмовляють цифрами. Він і Вона зізнаються одне одному у коханні, цифрами. Майже статика, пластика тіла, рук, пальців, цифр. Це неймовірно.
Мова — це тільки засіб. Головне, що відбувається з цією людиною, яка з неї валить енергія. І вона говорить: двічі на два буде чотири, двічі, двічі, дві-чі, чі, чі, чо, чорити, п’ять, п’ять, вісім, дванадцять, дванадцять на два — двадцять чотири. Двадцять чотири, чотири, проценти, центи, центи в квадраті… І робиться фізичний крок вперед, удар, крапка, вдих.
Так це триває: з процентами, коренями квадратними… А перед Ним сидить красива Вона і так широко та радісно усміхається, і ти бачиш, що вона реально розуміє те, що Він їй говорить. І це триває 55 хвилин. Так, це певний естетичний шок.
Як відбувається робота між режисером та актором? Оцей процес знайомства та подальшої роботи.
Кожен режисер пропонує свій хід, який йому видається близьким. Буває так, що він обирає акторів, може обрати для конкретної вистави саме тих, яким подобається ця ідея, цей матеріал. Буває так, що режисеру важливо, що акторові розходиться на ролі, що в цьому випадку актор бажає виконати саме цю роль, а не тому, що актора просто призначили. А буває і зовсім навпаки. (Усміхається)
Це дорога дослуховувань, домовлянь між собою, вони об’єднані бажанням зробити цю річ. Буває, що режисер просить акторів зробити певні покази щодо тієї чи іншої сцени. Далі йде обговорення цього матеріалу і актори працюють над сценами в контексті нових завдань. І так ось, step by step, доходять до прем’єри.
Для мене найкращим зразком роботи є вистава, де режисера не видно. Коли режисер розчиняється в акторі
Інший режисер приходить вже зі своїм баченням, внутрішньою конструкцією для вистави. Він пропонує певну форму — і тоді завданням актора стає зробити цю форму органічною для себе. Відбувається вростання в цей матеріал. І хороший актор може зробити це так, що глядач і не помітить руки режисера.
Для мене найкращим зразком роботи є вистава, де режисера не видно. Коли режисер розчиняється в акторі (люблю акторський театр, ну що з цим поробиш!) Через аналіз та пропозиції він дає акторові рости в цій ролі, і тоді ми навіть не помічаємо третьої руки, настільки органічною є історія між людьми у виставі.
Є приклад такого всесвітньовідомого польського режисера — Кристіана Люпи. Він не працює в одному базовому театрі, він працює з різними трупами. Коли він приходить у новий театр, то приглядається до вистав: як їх грають. До акторів: чи хтось з них зможе почути його. Це приклад, коли режисер приходить ззовні і починає працювати з акторами, які йому невідомі. Процес трансформації, переходу акторів на територію розуміння режисера та автора, якого він пропонує. Через місяць, два, півроку народжується твір. Та ще й який! І така трансформація може статися із будь-ким.
[Там внизу, показує Олег з вікна на вулицю, можна розгледіти людей, які поодинокими постатями збираються в гурти та компанії. Спускаючись з п’ятого поверху на другий, можна також почути гул публіки: сьогодні теж відбудеться самоспалення. Ось-ось пролунає перший дзвоник. Олег ще розмовляє з колегами, а ми тим часом озираємось театром. Третій дзвоник, тьмяніє світло. Актори виходять на кін.]
Що є Бог?
Все. Все, що є в мені, і все, що мене оточує. Макро і мікро. Бог не може бути уособленням чогось одного. Це не суб’єкт, і навіть не об’єкт. І не субстанція. Хоча і перше, і друге, і третє. Бо можна говорити, що Бог є голосом, який іноді приходить до тебе. Бог — це як наша сутність. Ми його вдихаємо і видихаємо. Ми його вживаємо і випускаємо з себе.
Античний погляд на божественне мені став найближчим: сприймати життя як божественне у всьому. Ми можемо входити в річку, і в античних людей вона мала свою назву — це був бог цієї ріки. Коли я підходжу до Чорного моря чи до Середземного, чи до Атлантичного океану, я завжди згадую, що входжу в божественне, входжу в Бога.
Античним людям, певно, легше було це уявити, бо коли вони молилися небу, то знали, що воно є богом, який має свою назву, як і земля чи гори, — це все є Богом.
Так мені зрозуміліший Бог. Очевидно, він є в мені і він є в кожному з нас.
А Любов?
Як і з Богом, я не зможу остаточно відповісти. Я не дам відповіді. Її можна відчувати, і її не підробиш, її не заміниш. Вона матеріальна й ідеальна, висока і низька. Вона різна і вона єдина. Вона — джерело.
Її можна відчувати, і її не підробиш, її не заміниш. Вона матеріальна й ідеальна, висока і низька. Вона різна і вона єдина. Вона — джерело
А Смерть? Чим є вона?
Питання смерті мені дуже близьке. Це поняття, з яким я весь час вчуся жити, вона завжди поруч. Коли згадуєш про смерть в розмові з кимось, реакція, як правило, тривожна, бо тема небажана. Небажано чути щось пов’язане зі смертю. Всі одразу починають говорити щось на зразок «ну що ти таке кажеш, ти ще будеш довго жити, давай поговоримо про щось інше». І оце «інше» робить прірву між життям і вічністю.
І що старшим я ставав, то більше розумів те, що колись говорила моя бабця: що вона не боїться смерті, що це нормально, коли людина відходить у той світ. Що життя не має кінця, що смерть — це зустріч із чимось ще. Моя бабця все життя прожила у вірі, і вона знала, що її зустріне на тому світі. Звісно, це було тим, у що вона вірила.
Смерть потрібно дорівняти до вічності, а у вічності нічого страшного немає. Смерть — це всього лише мить. Смішно боятися цієї миті. Це навіть не секунда. Перехід. Ми от наче спостерігаємо, що зараз людина вдихає, а через мить вона видихнула — і це назавжди. І цей видих — як потрапляння в якийсь океан іншого буття.
І це буття, на мою думку, значно багатше, аніж та дорога, ті моменти щастя та страждання, які нас випробовують тут.
Смерть, гадаю, завжди стоїть поряд. Коли я почав відчувати оте потойбіччя, то став зрозумілішим певний обман життя. Коли східні філософи говорять про життя як про ілюзію, то для людини, яка вже трохи прожила, це стає очевидним.
Якщо людина не живе минулим і в певний момент озирається назад, то починає страшенно дивуватися. Мовляв, о, в мене було таке, я був у такій країні, а ще була така вистава, а ще були такі друзі, а 25 років тому з отим колумбійцем ми займались тренінгом і так далі. Задаєшся питанням «а це взагалі було зі мною?». Ці спогади приходять як картинки, і слава Богу, що щасливих більше, аніж болючих.
Але відчуття постійної присутності смерті поряд дає мені смак життя. Якщо ти реально відчуваєш її поряд, то отой колір життя, яким би він не був (сьогодні сірим, завтра чорно-білим, післязавтра кольоровим, а потім взагалі, як сонце), стає ще реальнішим. Життя стає змістовною, красивою книгою. Відчуття смерті загострює багатство існування в самому житті.
Про такі теми варто говорити, бо людина не має про це забувати. Нас відділяє від того світу лишень затримка дихання в одну хвилину. Вічність поруч.
Що таке страх?
Страх супроводжує людину все життя. Кожен спогад про смерть відгукується й якимось страхом. І людина не може його позбутися остаточно. Хтось з великих сказав, що пізнати абсолютну свободу людина може, лише остаточно позбавившись страху. З віком приходить розуміння, що таке не-страх.
А смуток?
Мені подобається цей стан, але він має різні барви. Мене тішить світлий смуток. Він не може бути подібним до шалу, ейфорії, депресії чи щастя. Це стан внутрішньої благодаті. Це стан, коли, наприклад, читаєш автора, він стає тобі близьким, він стає тобі другом, а українського перекладу більше немає. Або коли дивишся прекрасну виставу і розумієш, що ти в ній не грав. На жаль. Але вона тебе обдарувала. І ти сумуєш не депресивно, а сумуєш красиво. Ти багатий. І стан цей може тривати дні чи навіть тижні. Це стан, коли кришталево прозоре озеро сліз твоєї душі пронизують промені сонця.
[Після подорожей за кордон — мовляв, чужого научайтесь і свого не цурайтесь — Олег незмінно повертається в Україну. Щоб тут знову і знову виходити на кін — як і усі інші актори й колеги по професії, що, як і все справжнє, перетворюється у життя. Колись так робив і легендарний Лесь Курбас.]
А можеш розповісти про Леся Курбаса? Бо от всі знають, хто це такий, бодай чули ім’я, але ніхто конкретно не може пояснити, в чому його революційність і чому він такий важливий для української культури.
Ну зауваж, що ти питаєш про це людину, яка не працювала з Лесем Курбасом. Але мені пощастило працювати в тому театрі, де «Березіль» набув своєї найбільшої слави.
Коли ми робили свій диплом в стінах якраз того театру, це була вистава «Мина Мазало» Миколи Куліша, у нас, молодих, було шалене бажання зроби це «по-курбасівськи». Про Леся Курбаса і його метод праці на той час відомо нічого не було. Були стіни театру, деякі фотографії і наше відчуття, якийсь тваринний нюх, що треба робити саме так. Вистава мала ефект бомби.
Ми, до речі, дружили з Юлією Фоміною та Романом Черкашином. Це подружня пара акторів, яка працювала з Лесем Курбасом. Вони були наймолодшими серед березільців. Курбас жартома називав їх Ромео і Джульєтта. Вони бачили нашу роботу.
Роман Олексійович тоді говорив, що ця вистава не схожа на ту, яку вони грали в 30-х роках, але вона має курбасівський дух. Я це до того, що насправді не тільки рукописи не горять, а й Генії не вмирають. Вони в різний спосіб повертають нам знання про себе через багато років людського забуття.
Ромео і Джульєтта. Вони 50 років не могли про Курбаса нічого говорити. Коли я питав в Юлії про Курбаса, то в цієї бабці раптом починали світитися очі, і вона, згадуючи уривки з вистав, починала особливо рухатися, як з часів своєї молодості. Чогось конкретного про Курбаса Юля сказати не могла. Вона не згадували про нього як про персону, а як про явище. Говорила просто, що Курбас — це світло.
Ця людина була наділена дуже сильною і потужною енергією Любові. Вона буквально випромінювала її через творчість, вона пульсувала і заражала своєю любов’ю до театру багато сотень людей
Тобто ця людина була наділена дуже сильною і потужною енергією Любові. Вона буквально випромінювала її через творчість, вона пульсувала і заражала своєю любов’ю до театру багато сотень людей. А Роман Черкашин проніс свої спогади через усе життя — і про Курбаса ми можемо читати в його книзі «Ми — березільці».
Курбас з молодості мав філософську освіту, і отримав її у Львові, хоча навчався ще у Відні, постійно відвідував театри, був присутнім на репетиціях вистав. Він — універсально освічена людина, знав декілька мов. Його манила територія театру, і по поверненні в Україну він почав експериментувати.
Йому важливий був цей симбіоз сучасної європейської і української сцени. Курбас — це ціла епоха. Він прожив менше, ніж я зараз. Йому було 50, коли його розстріляли. Останні роки він творив на Соловках. Він чув ноту істини і не міг збрехати перед цим звуком. І подібних людей не так багато в світі.
Навіть великі сучасні режисери: Пітер Брук, Кристіан Люпа, Роберт Уілсон, Теодорос Терзопулус, яким вже стільки років, вони театр давно склали як кубик Рубика. І що їх примушує досі творити? Наче внутрішнє усвідомлення місії. Вони можуть цього не робити, але вони не мають на це права. Хтось має давати звук. Лише тоді планета під назвою «Театр» буде крутитись.
А як воно — бути актором в радянські часи?
Наше виховання за радянських часів було побудоване на тому, що ми є елементами системи. Ніхто ніколи не ставив собі питань «хто я як людина?» чи «для чого я народився?» Ми були щасливими рослинами, ми мислили, але не в цей спосіб. А потім руйнується все — і ці питання як стовп постають перед тобою.
Слава Богу, що ми тоді ще формували свою натуру, було ще не пізно сприймати ці питання серйозно, думати над ними, не відкидати їх. Вони переслідували мене щодня, багато років. Я з ними і зараз живу.
Мені в той час філософія Сходу дуже допомогла. Якраз філософія буддизму, даосизму і та література, яка почала з’являтися. Вона говорила про людину і сенс її буття в першу чергу. Тоді ж з’явився Гессе і «Гра в бісер». Це мене рятувало і формувало. А ви питаєте, як ви стали тим, ким є. (Усміхається)
Що б ти міг сказати людям, які читатимуть це інтерв’ю?
Я хотів би, щоб вас не покидала краса. Бо тільки з нею є сенс жити.
Я хотів би, щоб вас не покидала краса. Бо тільки з нею є сенс жити
***
Будь-яка вистава, як і будь-яка розмова, добігає свого логічного завершення. Актори скидають маски та виходять до публіки, щоб стати, так би мовити, лицем до лиця.
Тепер глядачі можуть побачити обличчя тих, які щойно ніби належали іншим людям, відігравали інші сюжети, розповідали чужі історії як свої. Хтось відчув катарсис, хтось насолодився технікою виконання, хтось просто нічого не зрозумів. Ніхто ж ніколи не знає, що він у підсумку отримає, сідаючи на своє місце.
От тільки щось після цього напевно змінилося. Адже кожен раз — завжди ніби останній.
