— Татуювання — такий собі свідомий мазохізм: навмисне довіряєш комусь своє тіло, обираєш ескіз, лягаєш під голку та витримуєш дійсно сильний біль. А потім виходиш задоволеним та умиротвореним, — міркує 26-річна Галина Іванова, вставляючи голку в тату-машинку.
Ледь чутний звук, який видає машинка, коли працює, схожий на дзижчання комара. Руки майстрині, вбрані у рожеві рукавички, вправно проводять чіткі контури — власний стилізований ескіз фрагмента картини Леонардо да Вінчі «Благовіщення». Такий малюнок вона створюватиме на ділянці шкіри трохи вище грудей першої ранкової клієнтки.
— Кожен вкладає в тату власний сенс та символ, — говорить, готуючись до роботи, Галя. — Людина сама обирає картинку, яку готова транслювати в світ. Набиваючи собі щось, ти вчишся жити з наслідками своєї історії, сприймати та нести відповідальність за своє минуле. Мабуть, це один зі способів навчитися сприймати себе. Ти наче промовляєш собі та всім: так, у мене був такий період у житті, я не цураюсь його і не боюся пам’ятати. Йдеться про глибинне усвідомлення своєї особистості. А це дуже важливий момент у житті, хіба ні?
Дослухатися до себе
Галя просить називати її tattoo artist. За здобутим фахом вона — психолог. Професійний старт у сфері татуювання відбувся лише три роки тому. Замість світлої майстерні мала орендовану однокімнатну квартиру в холодній австрійській будівлі. Замість кушетки — рипучий диван. Замість нового обладнання — зібрані частинами матеріали.
Тоді ж вона працювала в студії графічного дизайну, роблячи редизайн та векторизацію логотипів. Формат роботи «офісного планктону» забирав усі сили та вбивав оригінальність. Маючи художні здібності, 100 доларів стартового капіталу та кілька хороших друзів, вона ризикнула покинути все.
— З появою екзистенційної кризи виникає логічне запитання: «Що ти взагалі хочеш?» — каже майстриня, набиваючи контур архангела Гавриїла. — Я пробувала себе в IT, у сфері обслуговування, в дизайні; працювала на фрілансі та в офісі з постійним графіком і лікарняними. Але це все не те. Пригадавши своє дитяче хобі, я знову почала малювати.
Спочатку була хна. Розмальовуючи людей, Галя відкрила у собі любов до шкіри.
— Колись я малювала своєму дядькові зображення AC/DC хною, а пізніше він дав мені 100 баксів на машинку і свою руку на справжнє тату. І хотів він не маленьку ластівку чи квіточку, а цілий рукав із купою деталей в стилі хорор. Всі обставини казали мені: Галю, нічо не вийде.
І насправді вийшло так собі, але це був довгоочікуваний старт без можливості натиснути Ctrl+Z.
— Моїми першими клієнтами на безкоштовні експериментальні тату були мої друзі. Вони знали, що я б’ю партаки (неякісні тату, — прим. ред.), але це просто люди такі: їм пофіг. Вони в мене вірили. Мені зараз дійсно соромно за ті татухи, але я безмежно їм вдячна. Набиваючи людей, я набивала руку.
Пов’язати діяльність із мистецтвом, виливати в нього ентузіазм і думки, вміти на цьому заробляти й реалізовуватись — це вже неабияке досягнення
Розповідь Галі періодично переривається на розмови з клієнткою про її самопочуття — болісна процедура триває вже понад годину.
Нинішня Галинина тату-майстерня розташувалась на чотирьох квадратних метрах у приміщенні, де за сусідніми столами саме роблять манікюр. Робочий простір Галі — стерильний та світлий. Це одне з головних її правил:
— Чистота та якість — найважливіше. Краще фанатично перестрахуватись, ніж холерично облажатись, — вона тримає у руках машинку впевнено, наче олівець.
Раптом до розмови долучається клієнтка — нині вона взяла вихідний на роботі, щоб зробити собі вже третє тату.
— Я не думаю, що татуювання викликають залежність, — каже вона. — Мабуть, це міф.
— А як давно ти набила перше? — питаю я.
— Два місяці тому, — усміхається і, вочевидь, забирає свою першу репліку назад.
Минає друга година. Галя відволікається, щоб змінити голку, — завершальні штрихи цього татуювання мають елементи дотворку. Це такий стиль, у якому картину створюють за допомогою великої кількості крапок. Мисткиня пояснює: від початку обрала саме цей стиль, бо боялась прямих ліній.
Сама Галя не називає себе тату-майстринею — каже, тут ідеться не про майстерність, а насамперед — про мистецтво. Створюючи різноманітні ескізи, стилізуючи фрагменти всесвітньо відомих картин, вона вкладає у них власне бачення. Жоден ескіз не є механічним, це завжди власна творчість.
Власні принципи
Останні крапки зроблено. Галя викидає серветки й рукавички, дістає фотоапарат, а клієнтка довго дивиться в дзеркало, кажучи лише: «Круууто!».
— Тату вимагає максимальної довіри. Це дуже приємно, коли люди тобі довіряють. Це мотивує не облажатись, а приносити щастя, — усміхається Галя, фотографуючи власну роботу.
Часу на перепочинок небагато — клієнтка просить підкоригувати татуювання, які вже має.
— Маю кілька власних правил, яких суворо дотримуюсь, — розповідає Галя. — Крім очевидного (стерильність та якість матеріалів), я завжди беру завдаток, не копіюю вкрадених з інтернету картинок без дозволу автора, не б’ю тату в інтимних місцях. Ці принципи, звісно, не взяті зі стелі — вони сформовані життєвим досвідом.
Але навіть на початках своєї роботи, каже Галя, вона була досить принциповою.
— Не набивала антиестетичної фігні та працювала в одному стилі. Через це я досі часом втрачаю гроші. Зате пишаюся тим, що на кілька десятків татуювань з ієрогліфами та знаком безконечності на зап’ясті стало менше, — усміхається.
Сеанс закінчено. Усі тату заклеєно прозорим захисним пластирем, а Галя нагадує про правила догляду. Дівчина, щаслива та втомлена, дякує, прощається й цілеспрямовано іде додому спати. Галя пояснює: люди виснажуються у процесі і фізично, і морально.
Треба розуміти, для чого ти робиш те, чим займаєшся, і чого прагнеш. Всі банальні цитати великих людей чи мудрості філософів насправді працюють
Минуло майже чотири години, але сама вона, каже, не відчуває втоми. Швидко прибирає робочу частину, яку, між іншим, орендувала місяць тому. Наголошує, що місце біля Оперного театру значно збільшує кількість клієнтів, бо хатнє тату і тату, зроблене в майстерні, — це різні рівні сприйняття. Хоча на якість роботи і не впливає.
— Успішний етап розпочався у березні. До того часу я відкладала у спеціальний конверт гроші на нове обладнання. Я не працюю на ставку при тату-салоні — я незалежна у своїй роботі. Важко сказати, скільки конкретно я заробляю, бо постійно є непередбачувані витрати, до яких тепер плюсується оренда приміщення.
Ми сидимо на рожевому дивані, п’ємо каву і рахуємо приблизний заробіток, дивлячись у чіткі послідовні записи у планері. За нами зацікавлено спостерігають майстрині манікюру, перешіптуючись. Нараховуємо, що в середньому за місяць виходить від 8 до 15 тисяч. Мінімальна вартість тату — 600 гривень. Каже, хоч наразі не йдеться про великі суми доходу, вона впевнено рухається до мети.
— Про те, наскільки я собою задоволена, говорити складно. Я постійно розвиваюсь і знаю, як рухатися вперед. Я думаю, що заробляти 100 доларів на день — більш ніж реально. Я цього неодмінно досягну. Наразі витрачаю багато часу на супутнє: смм, сео-оптимізацію, спілкування з потенційними клієнтами. Все це мають робити інші люди.
Знаки долі
Залишаємо майстерню і виходимо надвір — уже темно, біля Оперного театру гамірно.
— Насправді, — каже Галя поправляючи шапку, — я не опускаю рук і працюю ледь не цілодобово завдяки підтримці мого чоловіка. Ілля не має тату, і це не зовсім його стихія, але він вірить у мене. Не злиться, коли я працюю понаднормово, допомагає в усіх хатніх справах і постійно підбадьорює. Думаю, підтримка — це надважливо. Без неї зможе далеко не кожен.
Вона трохи мовчить, а тоді додає:
— Треба не боятися ризикувати. Треба вміти похвалити себе та покритикувати. Треба розуміти, для чого ти робиш те, чим займаєшся, і чого прагнеш. Всі банальні цитати великих людей чи мудрості філософів насправді працюють. Треба щось робити, щось змінювати, а не скиглити на роботі, яку ненавидиш.
Ми заходимо в заклад, і Галя зізнається, що навіть такі дрібниці, як поїсти не вдома, її тішать. Вона ще не заробляє бажаного, але її життя однозначно стало щасливішим. Як мінімум через те, що тепер вона часто усміхається, йдучи на роботу.
Сидимо за столиком і моделюємо утопічну картину світу, де тату більше не мають попиту. Що тоді?
— Завжди будуть люди, які потребуватимуть корекції старих татуювань, — сміється. — А якщо серйозно, то я вже маю створений бренд, який можна розвивати та розширювати по-різному. Якщо колись люди позбудуться потреби самовираження способом татуювання, то стильні органайзери, одяг чи будь-що інше, пов’язане з візуальним мистецтвом, навряд чи втратить актуальність. Я забезпечила себе навичками, які ніколи не дадуть пропасти. Пов’язати діяльність із мистецтвом, виливати в нього ентузіазм і думки, вміти на цьому заробляти й реалізовуватись — це вже неабияке досягнення. У якийсь момент я просто пригадала своє дитяче хобі та усвідомила, що мистецтво супроводжує мене все життя. Всесвіт завжди дає знаки, треба лише вміти їх побачити.
Фото авторки та з особистого архіву героїні.
***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
