— Загинуло двоє медиків і ще троє солдатів. Живими лишилися тільки я і майор наш — Сергій з Десни, йому ударною хвилею руку відірвало. А я ногу втратив.
Гуп-гуп-гуп. Важкий баскетбольний м’яч гучно вдаряється об підлогу. Гравець знову і знову упевнено набиває його. Прицілюється на око. Розраховує траєкторію. Готується зробити кидок. Ще не тепер. Не звідси. Не так.
Тиша навколо така сконцентрована, ніби теж уболіває.
Її порушує лиш те ритмічне гупання, що відлунням розноситься по залу. Й періодичне рипіння гуми об підлогу. Тільки-от риплять не кросівки, а гумові шини.
Спадковий гірняк
Важкі двері при вході на станцію метро «Дружби народів» — одна із десятків перешкод на щоденному шляху 47-річного Олександра Тарасюка. Не те щоби ті перешкоди його сильно засмучували, але доводиться пристосовуватись. От зараз, скажімо, він заледве встигає відсахнутися, коли якась жінка рвучко пірнає у метро просто перед ним, не притримуючи дверей. Треба чекати, поки двері зупиняться, тоді обережно проходити самому.
Стрункий, спортивної статури, одягнений у стилі кежуал. Його майже нічого не вирізняє від решти перехожих. Хіба що милиці.
— Мені зручніше так, ніж на протезі, нога не пріє, та й не болить, — говорить чоловік й простує залою станції.
Два з половиною роки тому Олександр втратив ногу, воюючи на сході добровольцем.
У Києві він орієнтується непогано, хоча й не місцевий. Сам родом із Алчевська, Луганської області, він кілька років до початку війни жив у Станиці Луганській. Олександр — спадковий гірняк, як сам себе називає. Тривалий час він працював прохідником на шахті, а ще — слюсарем на металургійному комбінаті. Кілька разів їздив на заробітки у Росію, де видобував вольфрам. Жив загалом, «як і усі на Донбасі».
Допоки не довелося визначитися, на чиєму ти боці.
Насторожі
— У Станиці мав знайомого активіста, як виявилося, затятого сепаратиста. Якось він прийшов до мене й каже: «Збирайся! Поїхали!». Я сів у машину і навіть не знав куди і навіщо. А був це, як згодом з’ясувалося, набір у батальйон «Восток». Мене добровільно-примусово записали, і я зрозумів, як вляпався. Сказав, що потрібно повернутися додому по речі, а сам — утікати!
Вже тоді, зізнається Олександр, вирішив, що воюватиме за Україну.
Згодом він потрапив до лав добровольчого батальйону тероборони «Кіровоград-2» (тепер 34-й ОМпБ).
Прийшовши до тями після операції, він майже одразу отримав до рук заряджений автомат — ночами очікували нападу ворога, а тримати зброю тут мало хто міг
— Ти біжиш, а по тобі луплять! — так пригадує свої три місяці війни.
Вони устигли звільнити Костянтинівку, Дебальцеве, блокпост «Балу» та закріпитись біля Гострої Могили. Саме тут у серпні 2014 року їхня розвідницька група потрапила під обстріл. Тоді Сергій і втратив ногу.
У Дебальцевому, прийшовши до тями після операції, він майже одразу отримав до рук заряджений автомат — ночами очікували нападу ворога, а тримати зброю тут мало хто міг.
— В реанімаційній палаті місця бракувало — там було повно танкістів із попаленими руками та обличчями. Тож я сідав на інвалідний візок і чергував при вході на першому поверсі. Так два дні. А потім Артемівськ, і далі — Харків. Там нога загноїлась, і мене на швидкій повезли до Києва — до центрального госпіталю.
Після десяти нових операцій, уже в шпиталі у Ірпені, Олександр помалу наново вчився ходити.
Цю історію він розповідає спокійно, без зайвих емоцій — ніби і не з ним усе було. У це і справді важко повірити — за останні два роки його життя змінилось так кардинально, що того «спадкового гірняка» у ньому тепер складно розпізнати. Чоловік закохався, одружився, знайшов нову роботу, а ще — почав займатися спортом.
Двічі на тиждень Олександр Тарасюк відкладає милиці вбік, аби пограти у баскетбол.
Усе тільки починається
1946 року англійський нейрохірург Людвіг Гуттман, серед інших видів спорту, адаптував баскетбол для гравців на візках, аби тренуватися могли військові — ветерани Другої світової війни.
Окрім підтримки фізичної сили, розвитку самоповаги спортсменів, гра сприяє соціалізації та розумінню своєї ролі у групі, а відтак поетапно — у суспільстві
Ще під час воєнних дій він заснував на базі госпіталю в англійському місті Ейлсбері Центр лікування спинальних травм. Займаючись реабілітацією ветеранів та йдучи наперекір укоріненим стереотипам щодо людей з інвалідністю, він часто казав: «Важливо не те, що втрачено, важливо те, що лишилося».
Окрім підтримки фізичної сили, розвитку самоповаги спортсменів, гра, переконував він, сприяє соціалізації та розумінню своєї ролі у групі, а відтак поетапно — у суспільстві. Сьогодні медалі у паралімпійських змаганнях із баскетболу на візках отримують команди із Канади, США, Австралії, Великої Британії, Японії, Сербії та сусідньої Білорусі, проте не українці.
У нас все тільки починається.
Команда «Київ-Баски»
Із станції «Дружби народів» Олександра традиційно забирає на авто Сергій Тріскач — один із ініціаторів створення київської команди з баскетболу на візках. Разом вони рушають на Дарницю. Там неподалік вокзалу за радянськими п’ятиповерхівками заховався спортивний комплекс «Восход». Об 11-й ранку на спеціалізованому автомобілі соціальної служби сюди привозять решту учасників з Києва.
— Хлопці почали займатися лише два місяці тому, тож ще не зовсім у формі, — попереджає Сергій Тріскач і сам до себе дивується, чому нічого подібного у столиці не з’явилося раніше.
В Україні баскетбол на візках все ще не набув популярності, навіть після того, як в країні зайнялася війна, а сотні громадян почали потребувати реабілітації.
— Перша команда із баскетболу на візках була створена у Харкові, потім — в Одесі та Львові, — розповідає Сергій. Столиця зорганізувалась ледь не останньою.
Поки київська команда спортсменів на візках помалу формувалась, тренер львівських баскетболістів із річним спортивним стажем запросив киян випробувати себе на змаганні. Не встигли хлопці отямитись від навантаження перших тренувань, як довелося поводитися як профі та одягати синьо-жовту форму: на кожній майці — прізвище гравця.
Вони приїхали до Львова зі своїми візками, які, щоправда, для баскетболу годяться десь так само, як туфлі — для футболу.
— Ці візки зовсім не годяться, — пояснює Олександр Тарасюк. — На них важко рухатись, а ще вони не захищені. Коли львівські чи харківські хлопці влітають в тебе на швидкості, то тут без варіантів: або перевернешся, або скалічишся. Це дуже небезпечно. На змаганнях хлопці подивились на наші візки і вирішили поділитися своїми. Це ж зовсім інша справа! Ох і зганьбилися ж ми на першій грі! А далі — нічого, увійшли в азарт, а в одному матчі навіть трішки вели.
Олександр легкими рухами крутить колеса візка до середини залу — починається тренування.
Позбутися страхів
— Один хлопець в дитинстві хребет зламав, інший — отримав травму на будівництві, — знайомить з гравцями Сергій Тріскач. — А ось Сергій Сорокопуд (ми разом організовували цю команду) отримав травму на війні в Афганістані.
Співрозмовник і сам воював там же.
— Того дня було дуже багато вбитих та поранених, — пригадує. — Мій товариш витягнув мене, але думав, що я вже неживий. Це не дивно — мені половину черепа знесло. Вночі нас забрав інший підрозділ. Перевезли в Ташкент, потім у Куйбишев. Пам’ятаю, коли моя мама приїхала, а вона у мене — лікар, то побачила мене і свідомість втратила.
Спершу Сергій був повністю паралізований і жив лише завдяки постійній апаратній підтримці, а потім почав потроху рухатись.
Вже наступного року після травми він пішов на другий курс інституту, де встиг провчитися до війни в Афганістані лише рік. Він упевнений, що саме заклопотаність допомогла йому повернутися до життя: звільнитися від комплексів і страхів зміг завдяки навчанню, а пізніше — бізнесу. Отриманий досвід він тепер намагається передати ветеранам війни на сході України.
Перший крок
М’яч скаче із рук у руки. Ті вчаться правильно його вести та передавати. Зосереджено кидають по черзі до кошика. Відпрацьовують точність.
— Тут все — як у звичайному баскетболі. Гравці, якщо горять, то це одразу видно. І правила гри майже нічим не відрізняються, — пояснює тимчасовий тренер команди, голова тренерської комісії Федерації баскетболу України Дмитро Базелевський.
Його підопічні усі як один розповідають, що гра в команді — це те, за чим вони сюди йдуть. Тут кожен — найбільша цінність. Тут вони підтримують один одного, розважаються і оздоровлюються фізично. Але для того, щоб вийти з дому після травми і зробити перший крок, потрібні серйозні внутрішні зусилля.
Для того, щоб вийти з дому після травми і зробити перший крок, потрібні серйозні внутрішні зусилля
— Мені хлопці розповідали, що люди, які отримали серйозні травми, часто не вірять, що це назавжди. І лише коли приймають себе такими, якими є, можуть рухатися далі й бачать куди, — говорить тренер.
Ті, хто приходить на ці тренування, здається, бачать вектор руху. А що з рештою?
— Сотні хлопців не виходять з дому, сидять у депресії, — розмірковує у перерві ветеран Олександр Тарасюк. — Це добре, коли їх підтримують рідні, друзі, проте як часто вони залишаються сам на сам із своєю інвалідністю!
Сергій Тріскач намагався залучити до тренувань якомога більше ветеранів нинішньої війни. Але погодився поки що лише Олександр.
— Телефоную хлопцям, що воювали в АТО та отримали важкі поранення й ампутації, запрошую на баскетбол. А вони говорять, що нізащо в світі не сядуть на візки!
Реабілітація і любов
Олександр не соромився сідати на візок.
— Мені було не так складно реабілітуватись, бо я закохався, — зізнається він.
Не згадує про операції та біль, а лише з усмішкою пригадує, як зустрів свою Надію.
Вони познайомились на протезному заводі у Києві.
— Він був таким сильним і терплячим, — каже Надія сьогодні. Спершу вона доглядала його як медсестра, тепер — як любляча дружина. — Згадую, як його мучили фантомні болі. Сашкові кололи знеболювальне кожних три-чотири години, але він не скаржився.
Їхньої любові, кажуть, спершу не розумів ніхто: ні друзі, ні рідні. Тож їм нічого не лишилося, як ще дужче підтримувати одне одного.
— Тепер усі бачать, як нам добре разом, розуміють, що помилялися у своєму ставленні, — говорить Надія упевнено.
Чоловік нещодавно купив автомобіль та влаштувався на роботу у фармацевтичну компанію. А ще всиновив її 14-річну доньку від першого шлюбу. Родина має власне житло, тож їхнім сімейним благополуччям більше ніхто не переймається.
— Мене колись питали, чи траплялося на війні, попри всю її огидність, щось миле чи смішне. А мені, якщо чесно, було постійно страшно. Кулі вищать — страшно! Перед атакою — страшно! Після — страшно! Ти там постійно відчуваєш себе маленьким, зацькованим і затисненим з усіх боків звірятком. І немає куди подітися.
Більше Олександр не боїться. Він тут на своєму місці.
Упевнено набиває м’яча. Прицілюється. Розраховує траєкторію. Готується зробити кидок. Вже тепер. Отак. Різко розправляє руку.
М’яч у кошику.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
