Наші страхи

Письменниця — про відповідальність за себе, за інших, за країну

7 Лютого

Час від часу я думала про смерть і власну смертність. Більшою мірою це було абстрактне думання, я ніколи не переносила причину смерті іншої людини на себе, але міркувала, чи боюся її, чи ні. Я радше боялася болю, бо цього найменше хочеться, як і усвідомлення близької смерті та її очікування. 

Під час окупації Києва німцями одна ромка сказала моєму татові, що він двічі поцілований Богом, але піде з життя «не своєю смертю». Ми часто з ним обговорювали, що це має означати, інколи переходили в площину чорного гумору, інколи відчували, як страх крадькома проникає в серце, бо це щось страшне, магічне і невідоме.

Коли почалася повномасштабна війна, мій київський район був загроженим, я чула не лише вибухи ракет, а й артилерію, що здавалася дуже близькою, вже потім ти вчишся подумки вимірювати відстань і розуміти це все. І я думала про смерть. З тиждень, а може, й більше, ми з київськими подругами перед тим, як пробувати спати, прощалися з певною фатальною інтонацією. Потім це минуло.

Побороти тваринний страх виявилося легше, ніж побороти ті страхи, які народжувалися в результаті рефлексій. 

Існує кілька вимірів страху: від глобального, історично зумовленого, екзистенційного до локального, навіть технічного. Звичайно, в кожної людини свій поріг як болю, так і страху, й адаптивність та вразливість у людей різні. Хтось більш емпатичний, із сильнішою уявою, хтось менше переймається досвідом і травмами інших. Тут важать і підтримка, і локація, і досвід, та й сама здатність до рефлексій. 

Крім страхів, іще є невпевненість, гнів, розхитаність, що цими страхами зумовлені та харчуються — і навпаки.

Якщо пройтися ними наче картинною галереєю, провести авторську екскурсію, то можна побачити, зокрема, такі: 

Знемайбутнення. Неможливість уявити себе навіть за місяць, бо кожен день життя може стати його кінцем. Жахлива втома через це, бо людині важливо уявляти своє життя, розвиток, мріяти, планувати.

Невпевненість. Ти ніби стоїш на линві понад проваллям, але проблема в тому, що невідомо, де ця линва і це провалля завершуються. Відповідальність за ухвалене рішення в таких умовах — це дуже страшно, якщо робити цей вибір за себе і часто за інших. Залишатися тут. Полишати країну. Йти на фронт. Працювати в тилу.

«Жити своє найкраще життя попри все».

Страх відкладеного життя на «після перемоги». Цього «після перемоги» може не бути, або тебе не буде після перемоги. Що таке «після перемоги» — також погано уявляється. Спільний кордон великий. Зранена країна зі зраненими людьми. Страх, що очікувати на цю перемогу доведеться роками. А що зараз? Де ми зараз? Ця тривожність і страх зістарюють тебе раніше за вік. 

Страх не змогти і не пригадати, як це: жити без війни. Тут багато чого залежить від рівня реальної травмованості, але деяких людей трясе від кожної повітряної тривоги. В когось ці наслідки вже помітні на рівні фізіології: смикання очей, підборіддя, частіше ковтання, стискання рук у кулаки. 

Страх нормалізації війни. Це допомагає триматися, але ж це не нормально, бо війна — не нормальне явище.

Страх за фізичну безпеку дитини. Й особливо загострюється, коли дізнаєшся, що ракета знову вбила чиюсь дитину.

Страх за майбутнє дитини, яка пов’язує себе з Україною і чітко дає знати, що інакшого життя вона не хоче. 

Страх утрати дому. Передовсім не як майна, а як свого світу, середовища, людей — усього, що ти створювала роками. Ракетні обстріли тривають, навіть у глибокому тилу.

Страх бідності. Коли на очах руйнується інфраструктура — зерносховища, порти, ТЕЦ, коли маліє та виїздить бізнес і захиталися навіть великі правничі компанії — це не про абстрактні для більшості «інфляцію», «стагнацію» чи «макроекономічні зміни». Це про тут і зараз. Чимало людей, які ненадовго приїхали до Києва, полишивши його в лютому 2022-го, нині вражені цінами і питають, як ми виживаємо й де береться оплачувана робота. 

Страх економічної залежності. Це як серйозна кредитна кабала на довгі роки. 

Страх тимчасової окупації, а отже, й тактики і стратегії російської армії: тортури, депортація, фільтраційні табори, викрадення цивільних, сексуальне насильство, вбивства. 

Страх знекровлення. Страх того, що кожна людина в найближчому колі має того/ту, що виїхали, того/ту, що воює, тих, хто помер/загинув. Про це годі не думати, це як знекровлення міста, нації. Страх знекровлення — дуже глибокий, дуже екзистенційний. 

Страх непочутості, крику, замовчування. Коли люди, що мають різні досвіди, просто не здатні чути одне одного. Травма кричить або німіє, будь-яке слово може бути болючим, і легше припинити говорити, щоб не травмувати іншого й не травмуватися самим. І спілкуватися лише криком та мовчанням.

Страх екологічної катастрофи, замінованості, руйнації, втрат. Якщо накласти на детальну мапу України заміновані ділянки, зруйновані місцини, міста, селища, поля, водойми, ліси, цьому годі не вжахнутися. 

Страх віктимності. Чому це зробили з нами? Чому це роблять із нами? Чи не краще перетворитися на невидимку? Страх геноциду позначається на людині класично: завмирати, втікати, асимілюватися, боротися. 

Страх, історично зумовлений: росіяни хочуть нас знищити, тому вони не зупиняться. А партнери можуть втомитися й кинути нас. Тоді нам залишається вмирати в бою, виїздити, забути про те, хто ми. 

Страх мілітарності на покоління. Власне, українська нація волелюбна і миролюбна. Ми не нація загарбників, ми повставали проти поневолення, за свою незалежність, мову, волю, ідентичність. Зараз рівень мілітарності й агресії зростає. І, певно, зростатиме. І це також варто зрозуміти, прийняти, зжитися з тим. 

Я думаю, що тут кожна людина може дописати щось своє. Або навпаки — ще глибше це все сховати. Інколи здається, що схованого страху не помічають інші і ти живеш в ілюзорній безпеці. 

Проте певні страхи стимулюють діяльність — ти дієш, борешся, лютуєш і даєш відсіч, сильніше любиш. Але час від часу сукупність цього тиску заганяє в емоційний окоп, де вчишся заново глибоко дихати і не можеш узяти до рук зброю. Але потім обов’язково візьмеш, бо страх можна зрозуміти — і можна побороти. 

Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. 

На головному зображенні ілюстрація Вадима Блонського.

Теги
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку