Інтерв`ю

Наталка Рибка-Пархоменко: «Я ніколи так сильно не хотіла жити, як у час війни»

Акторка й співачка — про роботу театру під час війни й силу української народної пісні

Тоня Андрійчук, Катя Москалюк
17 Серпня

Акторка й співачка Наталка Рибка-Пархоменко з перших днів російського вторгнення волонтерить. Спершу — у «Воєнному хостелі Les Kurbas Theater» — шелтері, облаштованому для переміщених людей у львівському театрі, де акторка з колегами понад місяць підтримувала побут українців, які рятувалися від війни, перетворивши театральну сцену й глядацький зал на тимчасове житло. Згодом — у приватному збиранні коштів для друзів і колег, які захищають Україну на фронті. Чуттєва мисткиня, Наталка повертається до музики і театру, щоб підтримувати українців удома і розповідати про Україну світові. 

Про відчуття своєї корисності в час війни, про фах актора і про силу народної української пісні — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Наталю, в перші дні після вторгнення театр Курбаса став прихистком для людей, які рятувалися від війни. Чим ви займалися у театрі в цей час, коли не могли грати?

Творча частина мого я — дуже об’ємна. Насправді це все моє життя. Як же ж бути? Підказала дружина міського голови Катерина Садова: вона порадила зробити в театрі шелтер і давати людям прихисток. Ми відкрили наш шелтер 27 лютого, не знаючи, як це все організувати. Відслужили йому 40 днів — інтуїтивно, з любові. Ми прийняли понад 300 людей з цілої України. У театрі Леся Курбаса є своє бомбосховище, у нас також була своя кухня, тут працювали медсестра, юрист, психолог. 

Ви з колегами мали конкретні позиції в театрі. Як вони змінилися в шелтері?

Усі займалися всім. Окрім побутових речей, ми помагали перенаправляли гуманітарні вантажі в інші частини України, шукали людям шляхи виїзду за кордон, бо наш шелтер не був місцем для постійного мешкання. Це був потужний, глибокий і унікальний досвід. Це війна — люди втратили будь-які гарантії, лишилися самі в себе, зі своїми серцями.

Час роботи в театрі-шелтері став одним з найлюдяніших періодів у моєму житті. 

Для нас це була не просто технічна праця. Ми не лише допомагали застеляти ліжка, прибирати чи готувати їсти, а й слухали купу історій — через що пройшли люди. Це одна з найпотужніших драм, яку мені випало спостерігати. Весь час ми говоримо, що таке справжній театр, як це. Коли я згадую ті ліжка посеред театральної сцени, то розумію, що це була одна з наших найглибших і найсправжніших вистав. Це була вистава ціною в життя. 

Поки ви розуміли, що волонтерський центр важливіший, театр не міг відбуватися. Чи скучили ви за ним?

Ні, я не переживала за це. Я творча людина і розумію, що творчість може бути в усьому: у спілкуванні з іншими людьми, в готуванні їжі, в комунікації зі своєю дитиною. Це все єдиний творчий процес. Тому я сприйняла шелтер як творчість, як ресурс, як новий досвід, де я можу відставити своє его, своє «хочу-не хочу» або «буду-не буду» і прислужитися людям.

Яку першу виставу ви зіграли після 24 лютого?

Першою виставою була «Марко Проклятий, або Східна легенда» за текстами Василя Стуса. Перші два тижні після відновлення роботи театру було важко ввійти у процес, ми роздумували, чи взагалі це потрібно зараз, може, це зайве, а ми йдемо по накатаних рейках, бо це професія і ти знаєш, що мусиш грати. Але дуже швидко побачили, скільки до нас приходить не-львів’ян. А значить, це змога людям, які вимушено переїхали, розвантажитись, поміркувати про щось інше, окрім того, що ти втратив, отримати нові сенси в іншому місці.

Ми часто повторюємо фразу Теодора Адорно: «Писати вірші після Освенцима — варварство». Потім філософ усе ж визнав, що це — можливо. Театр Курбаса знову грає вистави — після того, як став шелтером для вимушених переселенців. Яким було це повернення?

Дуже добре пам’ятаю той день, коли після прихистку ми повернулися до творчості. Це був символічний для нас день — День театру, 27 березня. У нас іще стояли ліжка з шелтера, жили люди, переважно зі сходу України. Тоді виникла ідея не розбирати цей шелтер і зробити концерт гурту «Курбаси». 

У нас із Марічкою (Марія Онещак співзасновниця й вокалістка гурту «Курбаси» — TU) є концертна програма «Пісні лісу», яку ми тепер називаємо «Пісні українського лісу». У ній звучать веснянки, балади й пісні про кохання з Полісся, Буковини, Полтавщини, Поділля, Центральної України 

Особливу атмосферу створюватимуть такі музичні інструменти: шруті-бокс-індійська маленька фісгармонія, глюкофон, каратали-тибетські музичні тарілочки, гуцульська дримба, співаюча тибетська чаша й чотири стихії-коші. У «Піснях українського лісу» є нові воєнні пісні, які сьогодні найкраще озвучать ситуацію в Україні.

Ми вирішили, що зіграємо цю програму на нашій сцені — просто посеред ліжок. На цьому камерному концерті були присутні тільки наші гості шелтеру, наші близькі й кілька міжнародних журналістів. Тоді існувала висока загроза від диверсантів, тому ми зібралися вузьким колом.

Чим був особливий цей перший після довгої перерви концерт? 

З нами був талісман, який тепер мандрує всіма нашими гастролями. У 2014 році, коли театр Леся Курбаса їздив у Маріуполь, бійці батальйону «Азов» подарували театрові прапор України. На цьому прапорі були побажання й написи про перемогу і мир в Україні. Цей прапор жив у театрі всі ці роки. Під час вистави ми повісили його над нами з Марічкою, провели під ним весь концерт. 

Перед цим концертом ми купили ще один український прапор наприкінці вечора всі люди, які були в залі, маркерами його підписали. Цей прапор поїхав до підрозділу «Гонор» — наших друзів, які зараз воюють у гарячих точках. Цей прапор, як місточок, потрапив до них на передову.

Якими будуть театр, музика по тому, що ми побачили після 24 лютого?

Думаю, що мистецтво не може бути таким, яким було до повномасштабної війни. Зараз благодатний час для народного співу. Така музика дуже швидко відкриває серця, проникає в людину, у її емоційні стани і відчиняє правильні двері людської душі.

Саме спів є одним з найпотужніших інструментів, якими можна представляти Україну в світі. Не просто зранену Україну — а сильну, вільну, красиву й багату.

Таку, якими і є наші українські народні пісні.

Чому зараз, у війну, ми повертаємось до народної музики? Що вона дає?

Перші 40 днів у мене взагалі рот не відкривався для пісень. Я не хотіла співати. А з кінця березня потроху повернулась до співів. Зараз чую, що набрала ті оберти, як і раніше, але з інакшим баченням роботи. Музика є універсальним інструментом. Пісня швидко торкається серця людини. Нею можна зсувати гори. Це такий скарб! Так мало країн, які мають те, що маємо ми. У нас таких могутніх пісень дуже багато. У нас досі по селах іще живуть ті бабці, носії української пісенної традиції, які можуть навчити нас і пісень з різних регіонів, і глибокого коріння співу. Пісня — це велика зброя. 

Що особливого в українській народній пісенній культурі?

Це наш великий скарб і унікальний, давній пласт нашої культури. Це пісні, створені на українській землі: в українських лісах, степах і горах. Тому вони є віддзеркаленням нашої ідентичності.

Через українські народні пісні можна швидше і глибше відкривати серця людей, згадувати, хто ж ми такі.

Українські народні пісні — це така структура нашої культури, яка нікому не дасть забути, що ми українці.

Ви багато їздили на музичні фестивалі — які особливості у народній пісні різних культур бачите?

Мені важко відповісти на це запитання, бо для цього треба детально вивчати пісенну культуру інших країн і народів. Але можу сказати про кримськотатарські пісні. Це одна з найближчих мені пісенних територій. Крим — це Україна, а кримські пісні — частина нашої пісенної культури. Недавно я повернулась із семінару «Співоча стихія», який організовувала зі своїми подругами й колегами на Гуцульщині. Там був чоловік, який заграв на акордеоні гуцульські мелодії. Вони мені дуже нагадали за мелодикою і ритмікою кримськотатарські пісні. Я подумала: «Господи, які ж ми всі єдині! Безумовно, ми відрізняємося, але наше ядро, зерно — одне».

Кримськотатарські пісні — мелодійні, мають красиву структуру, особливу подачу і ритми. У них часто описують красу і велич природи. В цих піснях багато філософських думок. Вони оспівують красу конкретних регіонів, природні ресурси, любов і красу жінки. Ну просто вау!

Народна музика стає дедалі важливішим елементом популярної культури. Як ви ставитеся до цього? 

Зв’язок із народною музикою може починатися з поверхових речей. Але це — перший крок для знань. Я дуже добре ставлюся до цього явища, як і до того, коли українізуються ті міста, що раніше були російськомовними, коли потихеньку вони починають цікавитися народною культурою в найширшому сенсі: вишивкою, піснями, історіями. Це дуже важливо. З маленьких складників складеться та велика держава, яка не буде сумніватися і розділятися.

Ви працюєте з народною музикою з різних регіонів країни, а іноді навіть різних народів. Як ви перетворюєте ці музичні історії на власні, чи почуваєтесь гостею?

Я — акторка, яка співає. Ще в 16 років я вступила в університет мистецтв у Харкові. Театр іде поряд зі мною все моє життя. Він мене виховав, виструнчив, дав мені опору і професію. Театр — це дар, який дав мені унікальну призму погляду на пісні. Я не можу підходити до української народної пісні з точки зору етнографії, бо я не етнографка. Проте саме театром я займаюся професійно, і це дає мені велику свободу імпровізувати з музикою різних народів світу. 

У музичному проєкті «Yuşan-Зілля», в якому ви берете участь, українські мелодії переплітаються з кримськотатарськими. Як ви працюєте з культурою іншої національної спільноти, аби стати її голосом? 

Тут є містична сторона. Кримськотатарська тема зі мною десь з 2000-х років. Я проводила багато часу з кримськими татарами на території Криму. Навіть коли у 2006 році я переїхала до Львова, кримські татари наздогали мене і тут. Я познайомилася з Халілом Халіловим і Алімом Алієвим, кримськотатарськими діячами. Завдяки їм для мене продовжилась ниточка кримськотатарського контакту. Потрапивши до Львова, я вже співала багато українських народних пісень. Гріх було не досліджувати культуру ще одного народу, в який я була закохана. Кримськотатарська культура дуже близька мені. Іноді навіть здається, що я маю коріння звідти. Я почуваюся вдома. Коли співаю ці пісні, не відчуваю розділеності, відчуваю їх своїми. 

Ви постійно працюєте на камерній сцені театру Курбаса, де бачите очі кожного глядача — це неймовірно близький енергетичний контакт, який не допускає фальші. Як ви будуєте кордони? 

Для мене театр Курбаса став переходом. Треба було дуже сильно відкритися, щоб бути так близько до глядача. Поступово я виховала в собі довіру до глядача, якого я бачу, чую, дослухаюсь до нього, співтворю з ним виставу. В акторів є такі магічні моменти, коли стоїш на сцені і відчуваєш, що глядач у твоїй владі, ти маєш над ним мистецьку силу. Він настільки тобі довіряє, що ти можеш його повести тим шляхом, який тобі потрібний, у бік змістів, які ти складаєш. Він як дитина, що за тобою йде, а ти її ведеш.

Якою була ваша перша театральна роль?

Свою першу роль тяжко згадати. Але у мене є ключові ролі, які я добре запам’ятала. У Харкові після закінчення університету я вперше пішла до театру «Постскриптум». Там режисерка Світлана Пасічник запропонувала мені взяти участь у виставі за творами Ліни Костенко «Циганська муза». Я читала поетичну композицію з двох частин: «Циганську музу» Ліни Костенко і вірші Олени Теліги разом з іншою акторкою. І так мені подобалась ця поезія, саме цей твір Ліни Костенко! Якось ми приїхали в театр Леся Курбаса зіграти цю виставу. Коли ми її зіграли, це був дуже знаковий для мене вечір. Після нього до мене в гримерку зайшов Володимир Кучинський і сказав: «Чи не хотіла б ти переїхати і працювати в нашому театрі?» Мені знадобилося ще три роки, щоб наважитися і зробити цей крок, про який я не пожаліла жодного разу.

Якою була ваша перша роль у театрі Курбаса?

Дуже добре пам’ятаю свою першу роль, коли я приїхала в театр Леся Курбаса. Це була підхожа мені роль у виставі «MA-NA HAT-TA (Небесна земля)» за радіоп’єсою Інґеборґ Бахман «Добрий Бог Мангеттену» — роль Дженіфер із цієї п’єси, сучасної дівчини, яка переїхала до Нового Світу (дія відбувається у Нью-Йорку) і в неї там розгортається історія любові. Це трошки і моя історія.

Коли я приїхала у Львів, для мене, так само як і для героїні п’єси, місто було новим. Сам театр для мене був невідомим.

Я переїжджала з Харкова, який є більш авангардним містом, ніж Львів, і відкритим, як і Нью-Йорк.

У цій виставі йдеться про дівчину, яка дуже любила одного чоловіка. Любов з ним не склалась, але дівчина була відкрита. У ній було багато почуттів. Для Дженіфер було багато невідомого, і для мене це був час невідомості. Мені ця вистава відгукнулася за внутрішнім настроєм. Я пам’ятаю шалену рожевого кольору сукню й беретку, в якій грала цю роль. Чогось мені це ну дуже подобалось. Я почувалася органічною в цьому образі.

Як ви залишилися в театрі? Коли відчули, що це — ваше місце?

Я відчула це вже постфактум, коли озирнулася і побачила, як довго займаюсь театром. До того я нічого не відчувала. Більше того, я хотіла бути журналісткою. Але на той час бюджетних місць на кафедрі журналістики у Харкові не було. Моя бабуся була лікаркою і знайшла жінку, яка допомогла мені підготуватись до вступу в університет мистецтв. Сказати, що я з дитинства хотіла бути акторкою, не можу. Не так давно згадала, що з самого дитинства дуже хотіла бути співачкою. Я щаслива, що цей талант мене наздогнав. Спів — важлива історія в моєму житті.

Актор грає роль, проживаючи її. Якою є роль Наталки Рибки-Пархоменко сьогодні?

Перша точка відліку для мене — жінка, яка творить. Я намагаюся бути ресурсною для своєї дитини, родини і професії. Приношу свій спокій, свою силу і віру. Разом з цим я роблю роботу, іноді непублічну, але знаю, що вона наближає перемогу.

Ви харків’янка. Яким є ваш зв’язок з Харковом під час повномасштабної війни?

Чимало моїх родичів зустріли 24 лютого в Харкові. Мої тато і брат з вагітною дружиною на той час були там. Це дуже драматична історія. Мої родичі спершу не змогли виїхати через брак палива, виїхали з міста через два тижні. 

Вони перебрались до Львова. Зараз живуть у квартирі моєї подруги і колеги Оксани Линів. Вона дала житло моїй родині, і я дуже вдячна їй за це. Тут народилася моя племінниця Поліна-Вікторія. Війна дає багато болю і суму, але в той же час і багато радості, бо дітки й далі народжуються.

Під час повітряних тривог у театрі Курбаса ви просите глядачів переходити в укриття. Які нові досвіди дає вам театр після початку повномасштабної війни?

Кілька разів повітряна тривога починалася просто посеред вистави. Я потрапила на тривогу лише раз, коли грала у «Лісовій пісні». Це наша нова реальність. А значить, ми маємо навчитися з цим жити, розуміти це і пристосовуватися. Я точно знаю, що такими, як раніше, ми вже ніколи не будемо, і Україна такою, як до 24 лютого, теж вже ніколи не буде.

Я доволі швидко припинила глибокі рефлексії, бо перевела ці думки в дії. Ще на початку повномасштабної війни я зрозуміла, що треба приймати все, що б не відбувалося. Тому для мене тривога під час вистави були такою ситуацією, яку я програла всередині ще до того, як вона сталася. Я була абсолютно готова до повітряної тривоги під час вистави. Живу тут і тепер. Приймаю все, що б не сталося, і дякую за те, що жива, що ходжу вулицями, маю розкіш творити, ставити вистави, співати й бачити свою дитину. Це велике щастя.

Чого ви найбільше боїтеся зараз?

Понад усе боюся жити життя в країні, яка не вистрибне з травматичної болючої матриці. Мені хотілося б до старості встигнути пожити в країні, колективна свідомість якої буде здоровою і сильною. Нам є чим пишатися. Завдяки цій війні я вперше зрозуміла, що ми годуємо зерном пів світу. Але цього ніколи не було озвучено, ніколи по-справжньому не підкреслювали, що це наша сила і зброя. Які ми маємо природні ресурси! Але поки що немає відповіді на питання, чому і далі йде переписування історії.

Мені здавалося, нам більше не треба буде переписувати історію. Я запитую себе, чому ми постійно повинні проживати біль? Чому нам нарешті не вийти на такий рівень, коли ми насолоджуємося красою своєї держави, ресурсністю, багатством, що їх маємо? Чому ми не можемо просто вкладати кошти в розвиток наших дітей, в розвиток інфраструктури? Ми весь час витрачаємо свої сили, фінанси, ресурси на роботу з історією. Ми весь час працюємо з драмою й болем. Чому так? 

Я живу поруч із Марсовим полем (військовий меморіал у Львові, прилеглий до Личаківського цвинтаря, де ховають полеглих воїнів, TU), і часто бачу похорони. Сьогодні я проходжу — і там ховають чергового хлопця, мама біжить по полю. Я дивлюсь і думаю — чому це все триває? Навіть не чому, а для чого це? Щоби ще раз утвердитися в тому, що ми — вартуємо життя? 

Що вам дає сили рухатись далі і жити?

Я ніколи так сильно не хотіла жити, як у час війни. До цього я сиділа і мріяла, що колись піду на водіння. Саме під час війни мені вдалося реалізувати одну зі своїх мрій. Це ніби дрібний момент, але він показовий. Хочу жити і бути на своєму місці.

Я часто запитую себе: «Для чого я тут?» «Де мені добре, а де погано?» «З ким мені хочеться бути, а з ким ні?» Війна застала мене в осмисленому віці з непоганим розумінням себе. 

Яким є головний виклик війни для вас?

Воєнний час потребує багато сил. Ми маємо бути максимально продуктивними, здоровими й цілісними на своїх місцях, щоб якомога швидше наблизити мир. Маємо справу з серйозним, жорстоким, безкомпромісним, кровожерливим ворогом, в якого відсутня логіка й людяність. На жаль, територіально ми перебуваємо в такій ситуації, коли не можемо це скасувати. Питання в тому, що, попри всю складність, треба спробувати не ненавидіти його, а робити більший акцент на тому, що ми — на своїй землі й переможемо. Тобто не зливати свою енергію на ненависть. Ненависть — це те, що не дасть мені як людині сил.

Я концентруюсь на тому, що я на своїй землі. Не на тому, щоб проклинати Путіна, а на тому, щоб зібрати кошти на дрон або рації.

Це більш екологічне спрямування енергії. Мене теж розриває, але я стараюся дуже усвідомлено це перескеровувати — й вірити в мир.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!