Її запрошують на роботу в найпрестижніші оперні театри Європи, а концерти за її участю збирають аншлаги.
Українка Оксана Линів — одна з найперспективніших диригенток світу — спершу працювала в Одеській та Баварській операх, а вже цього року стала першою жінкою, яка очолила одну із найбільших австрійських опер — Оперу Ґраца. Та попри це, на думку диригентки, її головні успіхи — попереду.
Про перемогу на Міжнародному диригентському конкурсі імені Ґустава Малера, мистецтво і ремесло диригування, потребу здорової конкуренції та важливість використання усіх шансів ми поспілкувалися із Оксаною.
Як ви стали такою, як є зараз?
Я виросла у родині музикантів. Напевно, через це мені було зрозуміло, що буду музикантом, проте ким конкретно — я не знала. Захоплювалася музикою, з п’яти років ходила на уроки фортепіано, бо моя мама грала на цьому інструменті. З десяти років почала грати на сопілці. Це були якраз 90-ті, роки після здобуття незалежності, і надзвичайно популярними стали фольклорні колективи та народна музика. Це мені дуже подобалося.
Мій батько організував родинний ансамбль, який був доволі відомим в Україні. У ньому співали всі разом: я, мої брати, двоюрідна сестра і двоюрідний брат, мої батьки. Батько спеціально для нас аранжував пісні, у нас були різні програми, тому нас часто запрошували виступати на телебачення. Ми були учасниками багатьох фестивалів.
Мені дуже подобався сам процес. Але моє рідне місто — Броди — маленьке. Там не було оркестру чи оперного театру, то, відповідно, про це я навіть не думала. Та мені завжди дуже подобалося слухати платівки із класичною музикою, коли оркестр виконував відомі симфонії.
У колекції моїх батьків було дуже багато музикознавчих книг, альбомів, були листівки з різних театральних оперних постановок, і мені подобалося розглядати ці ілюстрації. Вони мене притягували. Мені здавалося, що це окремий світ — створення костюмів та образів.
Подобалося читати лібрето відомих оперних шедеврів і уявляти, як це — бути актором на сцені і передавати весь сюжет за допомогою музики. Але конкретних планів тоді ще не було.
Спочатку я вступила у Дрогобицьке музичне училище, потім перевелася у Львів і закінчила народний факультет із факультативним фортепіано. Мені все дуже добре вдавалося, але піаністкою я бути ніколи не хотіла. Мені здавалося, що піаністи — дуже самотні люди, бо вони щодня мусять по сім годин грати на фортепіано і мало хто з них потім стає концертним піаністом. (Усміхається) Більшість просто йде на викладацьку роботу і стоїть у класі, а не на сцені. А мені хотілося на сцену. Хоча й не знала, у якій саме ролі.
Тому спершу я закінчила народний факультет музичного училища. До речі, в Європі взагалі немає такого поняття, як «музичне училище», і тим паче — народних факультетів. Тому переважно, коли ти їм перекладаєш, то потрібно пояснювати, що це спеціальна професійна школа, де молодь продовжує вивчати усі загальноосвітні предмети, як у школі, але з поглибленим вивченням різних музичних спеціальностей.
В училищі на народному факультеті ти повинен опанувати гру не лише на своєму інструменті, а й на різних додаткових. І, крім заняття із спеціальності, для всіх обов’язковим є клас диригування і аранжування. Тобто дуже багато предметів, пов’язаних власне з оркестром. Звичайно, це і обов’язкова гра в оркестрі народних інструментів. Так трапилося, що мені теж дуже подобалося грати в тому оркестрі, і коли наприкінці навчання ми готувалися до державних іспитів, один із них був із диригування.
Іспит відбувався з публікою у формі відкритого концерту. Я виступала останньою і після цього нам на сцені вручили дипломи. Пригадую, спілкувалася зі своїми батьками, це було дуже святково, і до мене підійшло декілька людей і запитали, чи не думала я про диригування як фах. Спочатку це питання мене дуже здивувало, оскільки про диригування я не думала ніколи і вважала, що там навчають лише чоловіків.
Після того, як мені пояснили, що жінки на факультеті — звісно, рідкість, але якщо є всі необхідні дані, то можна спробувати. Пішла на консультацію до завідувача кафедрою симфонічного диригування Юрія Луціва і до Зінаїди Остафійчук — це двоє професорів — і вони мені сказали, що треба добряче готуватися, тому що треба скласти іспити не тільки з диригування, а й так званий колоквіум, дуже складний екзамен з усіх теоретичних дисциплін.
У момент, коли зрозуміла, що така можливість є, я наче відчула якийсь електричний заряд. Коли поставили два дроти — і вони зімкнулися. Відбулася якась реакція. Тоді у моїй голові пройшов такий імпульс, що я зрозуміла, що це, напевно, та спеціальність, яка об’єднає все, що мені дотепер подобалося: і вокал, і гру на інструментах, і спів, і сцену, і костюм, і перформенс.
Мене засмоктало у цей новий для мене простір. Він здавався дуже захопливим. Коли я склала усі іспити і дізналася результати, тодішній завкафедрою професор Юрій Луців прискіпливо на мене подивився і сказав: «Чи ти розумієш, на який серйозний шлях стаєш? Ця спеціальність потребує служіння впродовж життя. Ця професія не терпить поверховості, ти мусиш їй віддати все».
Це був особливий момент, наче посвячення у якийсь таємний орден. Неможливо було йому в цей момент не відповісти і не усвідомити сказаного. Але в ту мить ти ще не знаєш, наскільки це складно, яка це кропітка робота і що боротьба за місце у професії триватиме роками. Це один із найяскравіших моментів для мене. Вже після цього почалося навчання, завдання кожних півроку, які ти мусиш опановувати, нові й нові партитури, практика з оркестром і так далі.
Хто був вашим вчителем, першим наставником?
Учителями є всі. І навіть не диригенти. Коли ти вчишся, то вбираєш як губка різні імпульси й враження. Навіть те, що не подобається, теж тебе вчить. Бо усе це досвід і ти накопичуєш необхідний багаж, який потім буде дуже потрібен.
На факультеті було дванадцятеро осіб на всіх курсах. І лише двоє дівчат. Я почала займатися диригуванням із Зінаїдою Остафійчук. До неї мене спеціально дали, бо вважалося, що жінка-професор і студентка-жінка зможуть краще порозумітися, і щоб мені легше було навчитися диригуванню. Але через два роки мені хотілося змінити методику.
Диригування — складне і магічне мистецтво. Що різносторонніше ти підійдеш до справи, то краще буде для тебе
Диригування — складне і магічне мистецтво. Що різносторонніше ти підійдеш до справи, то краще буде для тебе. Мені захотілося ознайомитися з методикою іншого викладача, який працював у львівській консерваторії. Я відвідала декілька його уроків, поспостерігала, як він працює із студентами, і мені дуже сподобалося. Тоді я й вирішила змінити викладача.
Тому останніх три роки я займалася в класі Богдана Дашака, якого я вважаю своїм першим вчителем із диригування. Він почав звертати мою увагу на диригентську техніку. Не на музику, не на емоційність, а саме на ремісничі навики, на те, що потім робить із тебе майстра. Бо емоції були, але хотілося дізнатися, яким чином я можу в найкоротший термін побудувати контакт із оркестром.
Для цього потрібно мати арсенал технічних засобів. А він дуже добре умів пояснювати це. Заради цього я прийшла у його клас. І ті речі, які навчилася в Богдана Дашака, я змогла розвивати далі уже після закінчення консерваторії. Це те, що стало основою мого власного диригентського стилю.
Вже потім у мене був ще один викладач у Дрездені — професор Блєм, — який дуже підтримував мене морально. Чогось конкретного він не зробив, але я приходила до нього на уроки і він, по-перше, давав мені ті знання, яких мені не вистачало, коли я приїхала з України, по-друге, він мене дуже чітко спрямовував до вибору літератури, яка на той момент була мені дуже корисною… А для диригента це дуже важливо — не інтуїтивно знати, що ти хочеш зробити, а володіти ключами до стилю й інтерпретацій кожного композитора.
Відомо, що німецька музика стала основою, фундаментом симфонічної музики у світовому масштабі. Бетховен, Шуман, Брамс — усе це німецькі композитори. Мені хотілося зрозуміти симфонічну школу зсередини і у тій країні, де вона виникла. Хотілося потрапити у те середовище і зрозуміти його через менталітет людей, через літературу, через роботу з історичними джерелами. Тоді мені цього не вистачало.
Наскільки складно тоді було потрапити у те середовище?
Зрозуміло, що непросто. У ті часи набагато складніше було виїхати. Окрім візи, потрібна була і стипендія. Бо якщо ти із малозабезпеченої сім’ї, то вижити там доволі складно. Тим паче, якщо ти хочеш не їхати і підпрацьовувати, а власне навчатися, тобі потрібен час, який можна інвестувати у свій розвиток. Це було доволі важко.
Якщо немає перспектив, то будь-який шанс — це величезна можливість
Але подією, яка змінила усе моє життя і дала перспективи, був Міжнародний конкурс імені Густава Малера у Німеччині. Флаєр про нього лежав у нас на кафедрі у Львові. Коли я прочитала умови конкурсу і зрозуміла, що ще є час подати документи, то дуже зацікавилася. Луців порадив не подаватися, бо, на його думку, якщо б і прийняли документи від українських аплікантів, то навряд чи розглядали б.
Але якщо немає перспектив, то будь-який шанс — це величезна можливість. Я вирішила обов’язково подавитися на конкурс, бо вже тоді розуміла, що не зможу жити без музики.
Перспективи для себе ви тут не бачили?
Не бачила. І справа була не лише у корупції, а й у зв’язках. Якщо ти не з певного клану, який у цей момент є при владі, то ти не матимеш майбутнього. Воно, в принципі, так і залишається. Бо якщо ви зараз прослідкуєте, то побачите, що доволі рідко відкриті місця у нас виписуються за чесним конкурсом, на який усі можуть подати документи, взяти участь і після відкритого голосування дізнатися результати конкурсу.
У нас навіть якщо і оголошують конкурс, то таке враження, що рішення вже прийняте наперед. Змагання наче є, але все одно візьмуть людей, які домовилися про це попередньо. І така ситуація загалом в Україні.
Усі бояться конкуренції, а вона насправді лише підвищує рівень
І це наша біда. Бо усі бояться конкуренції, а вона насправді лише підвищує рівень. Бо коли кожен диригент, кожен директор, кожен скрипаль і вокаліст знатиме, що йому у спину дихають молоді, сильні і зацікавлені люди з України і з усього світу, то буде постійно вдосконалюватися, відповідально ставитися до спеціальності та роботи.
А відчуття, що все буде так, як є, створює оце наше, так зване, «болото». А потім ми самі нарікаємо, чому у нас не такий високий рівень, як на Заході. Тому що немає конкуренції.
Саме конкурс став переломним моментом?
Так. Я подала документи і поїхала на цей конкурс. Можете уявити моє щастя, коли я побачила лист у електронній скриньці, у якому писало, що з 365 претендентів я потрапила у шістнадцятку учасників. І єдина представлятиму Україну!
Я сама до нього готувалася, бо на той момент уже закінчила навчання. У інтернеті переглядала виступи найкращих диригентів з усього світу. Працювала з партитурою, порівнювала записи і намагалася зазирнути в глибину інтерпретації кожного диригента, зрозуміти деталі, нюанси, трактування. Читала листи Малера, хотіла максимально дізнатися про композитора, про те, як він писав симфонію тощо.
Та коли я приїхала на конкурс, то зрозуміла, що не маю права повернутися без премії. Це був мій шанс, який дається один раз у житті, і я розуміла, що все залежить тільки від мене.
І це було правильне відчуття, бо на конкурсі мені вдалося здобути третю премію. Після перемоги я спілкувалася із представниками журі, у якому були найкращі диригенти світу, а також внучка Малера — Марина. Вони заохочували і рекомендували їздити на майстер-класи й здобувати більше міжнародного досвіду. Я тоді відповіла, що це неможливо, бо живу у Львові, де не маю ні роботи, ні особливих професійних перспектив. Мінімальна участь у хорошому майстер-класі тоді коштувала приблизно 350-400 євро, а стипендія становила близько двадцяти доларів. Різниця космічна, і той інший світ видавався мені недоступним.
Тоді журі конкурсу вирішило мене підтримати. Вони організували для мене стипендію на півроку від Ґете-Інституту і запрошення бути асистентом головного диригента в Бамбергському симфонічному оркестрі, в якому проводили конкурс. Це для мене був величезний шанс.
Я зрозуміла, що моя дорога лише починається і потрібно докласти максимум зусиль, аби впевнено стартувати. Відразу почала студіювати німецьку мову, і самотужки, без репетиторів, вивчила її за чотири місяці. Розуміла, що це необхідно і що це ключ, який може відчинити мені всі двері.
Коли я приїхала, то дирекція була шокована, що я почала говорити німецькою, оскільки на конкурсі я не могла номерів тактів назвати. Взагалі нічого. (Усміхається) Але у мене був гігантський стимул, тож я не гаяла часу і робила все цілеспрямовано і швидко.
Я намагалася якомога продуктивніше використати час перебування у Німеччині, мала змогу купувати партитури, не переживати, що буду їсти і де буду жити. Побут був влаштований, тому всі сили і час інвестувала у власний розвиток.
Це був мій шанс, який дається один раз у житті, і я розуміла, що все залежить тільки від мене
За цей час жодна з українських інституцій не намагалося вас переманити?
Ні. Більше того: коли я приїхала з премією з Німеччини, з найпрестижнішого диригентського конкурсу, то у львівських газетах з’явилося всього дві статті. Львів мовчав.
Під час перебування на програмі я зрозуміла, що мені потрібно далі вчитися, мати німецького професора-наставника, який би спрямовував мене у правильне русло. Тоді я поїхала навчатися у Дрезденську консерваторію, а вже після трьох років навчання отримала дзвінок з Одеси.
Один мій колега — Андрій Юркевич — став головним диригентом в Одеській національній опері. Там театр щойно відреставрували, і вони розширювали свій репертуар. Отримали додаткові ставки, статус національного і шукали нових, молодих і талановитих працівників. Мене як молоду перспективну диригентку запросили зробити кілька вистав.
В Одесі я продиригувала три вистави і отримала дуже гарні відгуки і від оркестру, і від усього колективу. Мені запропонували попрацювати до кінця сезону, а потім залишитися ще на наступний і так далі. Таким чином, в Одесі я працювала п’ять років.
Ця робота була дуже цікавою. Мій професор з Дрездена відразу мене відпустив і сказав, щоби я не переживала за свій диплом, бо диригентові найкраще вчитися на практиці. Тим паче, в Одесі йшла вся класика: Верді, Пуччіні, Чайковський. Для мене це був шанс опанувати новий репертуар на практиці. Вже за три роки я диригувала більше п’ятнадцяти опер і робила свої постановки й концертні програми.
Вийшло так, що на одній із моїх вистав випадково побував концертмейстер Ізраїльського філармонійного оркестру. Видатний скрипаль Ілля Коновалов приїхав в Одесу зі своєю дружиною. І одразу у першому антракті він підійшов до мене та висловив своє захоплення. Сказав, що у світі дуже мало яскравих диригентів, що я повинна рухатися далі і він говоритиме з менеджером свого оркестру, аби я мала змогу приїхати до них на гастролі з концертом.
Ми почали спілкуватися, і я йому розповіла, що дуже складно рухатися далі, тому що немає агентів, ніхто не зацікавлений співпрацювати з жінкою-диригентом. Це взагалі один шанс на мільйон. Тоді він пообіцяв якимось чином мені допомогти, взяв контакти і диск із фрагментами моїх виступів.
Вийшло так, що через рік мій диск потрапив до Кирила Петренка, який якраз отримав посаду генерального музичного директора у Мюнхені в державній Баварській опері. Ця робота була дуже відповідальною, і йому був потрібний власний музичний асистент. Права рука, яка представлятиме його музичну команду і зможе допомагати йому абсолютно у всьому.
Коли мені зателефонували і сказали, що Кирило Петренко прослухав мій диск і хотів би мене запросити на цю посаду, то, звичайно ж, погодилася. І це незважаючи на те, що в Одесі я була одним із провідних диригентів, а там мала стати асистентом. Я вирішила опанувати новий репертуар, який до того моменту не мала змоги опанувати в Україні.
Кирило відразу поставив умову інтенданту театру, що для Оксани Линів буде зроблено виняток, оскільки вона не студентка, а досвідчений диригент, яка залишає свій пост в Одесі заради роботи з ним. Тому вона буде виступати тут паралельно як гостя.
Так у мене була подвійна робота: асистентом у Кирила Петренка та свої постановки. Пізніше до мене почали звертатися різні оркестри і театри з цікавими пропозиціями.
Того року, коли я отримала запрошення на конкурс головного диригента в Ґраці, то паралельно отримала ще п’ять таких запрошень від різних колективів. Тоді вирішила, що потрібно спробувати, якому колективу буде комфортно працювати зі мною і який сподобається мені.
У жовтні я продиригувала дві вистави в Ґраці. Складність конкурсу полягає у тому, щоти диригуєш виставу без репетиції. Прилітаєш в аеропорт чужого міста, їдеш на виступ із чужим оркестром, хором, солістами, яких ти не знаєш. Але повинна провести виставу для повного залу публіки. Це іспит, під час якого ти — нова людина в колективі, — маєш показати такий професіоналізм, наче працюєш з цими людьми сто років. Мені це вдалося.
Вистави пройшли дуже добре, критики наступного дня написали, що публіка влаштувала такі овації після вистави, що відразу було зрозуміло, хто з шести кандидатів є фаворитом. Але вирішальне слово було за оркестром. Мала співбесіду із оркестровою радою, на якій говорили про розвиток театру і про плани щодо репертуару.
Дуже цікаві були запитання про те, як я буду поводитися у різних змодельованих конфліктних ситуаціях, які можуть виникнути. Були питання, які стосувалися не так музики, як стратегії, яку вестиме керівник, яку атмосферу творитиме в колективі і як буду формувати співпрацю. Уже після цього відбулося велике голосування, у результаті якого у фінал потрапило три кандидати.
У фінальному турі була відкрита репетиція. Але вже із симфонічним репертуаром, тому що ця посада є подвійною: головний диригент оперного театру та філармонійного оркестру. На репетиції були представники Міністерства культури та ради оркестру і вона відбувалася на основі творів, які становлять основу симфонічного репертуару. Це такі австрійські класики, як Густав Малер та Моцарт, і моя робота із симфонією Малера була тим козирем, який побив інших кандидатів.
Це дуже відповідально. Ґрац — друге за величиною місто в Австрії після Відня, тому всі музичні кола будуть спостерігати, як все відбуватиметься
Оркестру дуже сподобалася моє заглиблення в партитуру. На репетиції я змогла у найкоротший час, порівняно з іншими, завоювати авторитет серед музикантів. Це було видно по тому, як вони зі мною працювали. Крім того, я ставила перед оркестром цікаві художні завдання, змогла перелаштувати їх, і при цьому всіх контролювала. Це поєднання стало визначальним. Після цього я отримала більшість голосів.
Відтак ми підписали контракт на три роки. Це дуже відповідально. Ґрац — друге за величиною місто в Австрії після Відня, тому всі музичні кола будуть спостерігати, як все відбуватиметься.
Чим для вас є успіх і чи ви вважаєте себе успішною диригенткою?
Дуже складно починати, коли тебе ніхто не знає. Всі бояться першими тебе запросити, бо не впевнені, чи буде твоя робота достатньо переконливою і професійною. Але у тому статусі, в якому зараз перебуваю, часто відмовляю я, бо не можу поїхати скрізь, де запрошують.
Впродовж наступного року у мене тридцять обов’язкових вистав у Ґраці, і через це навіть змушена була розірвати деякі контракти, які підписала. Та тепер, коли мене добре знають, усі зацікавлені у взаємодії.
Коли я підписувала контракт у Ґраці, жінка-інтендант розповіла, що зацікавилася мною ще 2009 року, коли я була студенткою Дрезденської музичної академії. Весь цей час вона за мною спостерігала. Тоді мені здавалося, що я нікому не потрібна. А виявилося, що за мною багато хто спостерігав.
Успіх для мене — це не статус чи матеріальне становище, а можливості для творчості
Успіх для мене — це не статус чи матеріальне становище, а можливості для творчості. Це коли ти маєш заповнений вщент календар і на полицях лежать партитури, які ти мріяв все життя продиригувати.
Коли минулого року мені подзвонив агент і сказав, що мною цікавиться Metropolitan Opera, що я вже є у списках головних диригентів-дебютантів, то зрозуміла, що шансів на середній результат немає.
І усе це незалежно від того, чи втомилася, чи з літака, чи в іншій державі — нікого нічого не цікавить. Ти постійно перебуваєш під мікроскопом і у фокусі цілого світу. І тут не може бути іншого варіанту: завжди потрібно працювати на усі 100%.
Вас зараховують до трійки найкращих жінок-диригенток. Чий стиль вам до вподоби?
Номером один серед жінок-диригенток вважають Сімону Янг, австралійку, але вона вже старшого покоління. Вона піонер цієї справи. Їй було найважче. Вона казала: «Я вже розчистила дорогу, і всім, хто йде за мною, буде значно легше».
На жаль, я не можу виокремити когось. Мені подобаються інтерпретації, які найоригінальніше передають стиль якогось композитора.
Найбільше я навчилася у свого шефа — Кирила Петренка, який з 2018 року очолюватиме головний симфонічний оркестр світу — Berliner Philharmoniker.
Це велика відповідальність — бути першою жінкою, яка диригуватиме оркестром, за всю історію Опери Ґрацу.
У конкурсі за кожного кандидата голосували чесно і неупереджено, відповідно до професійних якостей диригента. Тому зараз я можу з впевненістю і з високо піднятою головою приїхати туди у вересні, тому що знаю, як мене оцінювали.
Звісно, є відчуття особливої відповідальності через велику кількість згадок у пресі і цікавість до моєї особи. У зв’язку з цим призначенням мені телефонували з усіх-усюд, і навіть знімають про мене документальний фільм. Така публічність і розголос дещо ускладнюють мені життя. Я розумію, що буде особлива увага до прем’єри, а це означає, що потрібно і надалі багато працювати, не здаючи позицій. Кожен виступ має бути на високому рівні, бо ти не знаєш, хто сидітиме у залі сьогодні. Можливо, це буде директор Metropolitan Opera.
Тут не може бути іншого варіанту: завжди потрібно працювати на усі 100%
У мене є ідея зробити майстер-клас для дівчат-диригенток, які є початківцями і які мріють про сцену. Хочуть стати за пульт, але бояться. Я отримую дуже багато листів, у яких мені дякують, кажучи, що я є прикладом для них. Мені приємно допомагати людям, які чогось прагнуть у житті. Жінки мають підтримувати одна одну.
Попри такий завантажений графік, ви співорганізатор фестивалю класичної музики у Львові — LvivMozArt. Скажіть, будь ласка, чому ви вирішили його організовувати?
По-перше, мені шкода, що сина Вольфганга Амадея Моцарта — Франца Ксавера — забули. При чому не лише у Львові, а й у Європі.
Франц Ксавер Моцарт жив тридцять років у Львові, заснував оркестр і хор, був диригентом у міському театрі. На наших теренах писав музику, закохався, і це був один із найкращих періодів його життя і творчості.
Я вважаю, що це була занадто визначна людина, аби її просто ось так забути. Його постійно порівнюють з батьком, але Вольфганг Амадей Моцарт був унікальним явищем Всесвіту, не просто композитором, а генієм. І будь-хто у порівнянні з ним опинився б у його тіні.
Наймолодший син був направду обдарованим і його зламала така несправедливість. Коли я читаю спогади сучасників про нього і знайомлюся з його музикою, то мені хочеться зробити щось добре про цього митця. У минулому таку ситуацію ми змінити не можемо, але дещо можна зробити зараз.
Хто має можливість їхати за кордон — їдьте, слухайте, навчайтеся і повертайтеся
І, до речі, цей момент став дуже актуальним у Європі, тому що у Зальцбургу пройшла спеціальна виставка Франца Ксавера Моцарта, де були оприлюднені його твори та листи.
У зв’язку з тими обставинами, що склалися, вважаю, що це дуже актуально. У нас триває війна і багато говориться про те, де майбутнє України, чи ми належимо до Європи і якою повинна бути наша стратегія. Коли ж ми просто подивимося на історичні факти — тут взагалі не має виникати якихось питань чи дискусій. Нас з Європою пов’язують набагато міцніші культурні зв’язки, ніж дехто думає.
Організація фестивалю вимагає багатьох зусиль і роботи, але саме зараз у мене є всі можливості для того, аби на своєму прикладі переконати людей, що варто приїхати в Україну, до Львова, і відкрити для себе щось нове і невідоме. Закохатися в цю країну і в людей, які тут живуть.
Що би ви порадили молодим українцям і українкам?
Тарас Шевченко гарно сказав: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Хто має можливість їхати за кордон — їдьте, слухайте, навчайтеся і повертайтеся.
Усі фото — Іван Борис.
