Оксана Линів

Розмова з головною диригенткою Опери австрійського Ґраца

12 Лютого 2017

Її запрошують на роботу в найпрестижніші оперні театри Європи, а концерти за її участю збирають аншлаги.

Українка Оксана Линів — одна з найперспективніших диригенток світу — спершу працювала в Одеській та Баварській операх, а вже цього року стала першою жінкою, яка очолила одну із найбільших австрійських опер — Оперу Ґраца. Та попри це, на думку диригентки, її головні успіхи — попереду.

Про перемогу на Міжнародному диригентському конкурсі імені Ґустава Малера, мистецтво і ремесло диригування, потребу здорової конкуренції та важливість використання усіх шансів ми поспілкувалися із Оксаною.

 

Як ви стали такою, як є зараз?

Я виросла у родині музикантів. Напевно, через це мені було зрозуміло, що буду музикантом, проте ким конкретно — я не знала. Захоплювалася музикою, з п’яти років ходила на уроки фортепіано, бо моя мама грала на цьому інструменті. З десяти років почала грати на сопілці. Це були якраз 90-ті, роки після здобуття незалежності, і надзвичайно популярними стали фольклорні колективи та народна музика. Це мені дуже подобалося.

Мій батько організував родинний ансамбль, який був доволі відомим в Україні. У ньому співали всі разом: я, мої брати, двоюрідна сестра і двоюрідний брат, мої батьки. Батько спеціально для нас аранжував пісні, у нас були різні програми, тому нас часто запрошували виступати на телебачення. Ми були учасниками багатьох фестивалів.

Мені дуже подобався сам процес. Але моє рідне місто — Броди — маленьке. Там не було оркестру чи оперного театру, то, відповідно, про це я навіть не думала. Та мені завжди дуже подобалося слухати платівки із класичною музикою, коли оркестр виконував відомі симфонії.

У колекції моїх батьків було дуже багато музикознавчих книг, альбомів, були листівки з різних театральних оперних постановок, і мені подобалося розглядати ці ілюстрації. Вони мене притягували. Мені здавалося, що це окремий світ — створення костюмів та образів.

Подобалося читати лібрето відомих оперних шедеврів і уявляти, як це — бути актором на сцені і передавати весь сюжет за допомогою музики. Але конкретних планів тоді ще не було.

DSC_7478

Спочатку я вступила у Дрогобицьке музичне училище, потім перевелася у Львів і закінчила народний факультет із факультативним фортепіано. Мені все дуже добре вдавалося, але піаністкою я бути ніколи не хотіла. Мені здавалося, що піаністи — дуже самотні люди, бо вони щодня мусять по сім годин грати на фортепіано і мало хто з них потім стає концертним піаністом. (Усміхається) Більшість просто йде на викладацьку роботу і стоїть у класі, а не на сцені. А мені хотілося на сцену. Хоча й не знала, у якій саме ролі.

Тому спершу я закінчила народний факультет музичного училища. До речі, в Європі взагалі немає такого поняття, як «музичне училище», і тим паче — народних факультетів. Тому переважно, коли ти їм перекладаєш, то потрібно пояснювати, що це спеціальна професійна школа, де молодь продовжує вивчати усі загальноосвітні предмети, як у школі, але з поглибленим вивченням різних музичних спеціальностей.

В училищі на народному факультеті ти повинен опанувати гру не лише на своєму інструменті, а й на різних додаткових. І, крім заняття із спеціальності, для всіх обов’язковим є клас диригування і аранжування. Тобто дуже багато предметів, пов’язаних власне з оркестром. Звичайно, це і обов’язкова гра в оркестрі народних інструментів. Так трапилося, що мені теж дуже подобалося грати в тому оркестрі, і коли наприкінці навчання ми готувалися до державних іспитів, один із них був із диригування.

Іспит відбувався з публікою у формі відкритого концерту. Я виступала останньою і після цього нам на сцені вручили дипломи. Пригадую, спілкувалася зі своїми батьками, це було дуже святково, і до мене підійшло декілька людей і запитали, чи не думала я про диригування як фах. Спочатку це питання мене дуже здивувало, оскільки про диригування я не думала ніколи і вважала, що там навчають лише чоловіків.

Після того, як мені пояснили, що жінки на факультеті — звісно, рідкість, але якщо є всі необхідні дані, то можна спробувати. Пішла на консультацію до завідувача кафедрою симфонічного диригування Юрія Луціва і до Зінаїди Остафійчук — це двоє професорів — і вони мені сказали, що треба добряче готуватися, тому що треба скласти іспити не тільки з диригування, а й так званий колоквіум, дуже складний екзамен з усіх теоретичних дисциплін.

У момент, коли зрозуміла, що така можливість є, я наче відчула якийсь електричний заряд. Коли поставили два дроти — і вони зімкнулися. Відбулася якась реакція. Тоді у моїй голові пройшов такий імпульс, що я зрозуміла, що це, напевно, та спеціальність, яка об’єднає все, що мені дотепер подобалося: і вокал, і гру на інструментах, і спів, і сцену, і костюм, і перформенс.

DSC_7475

Мене засмоктало у цей новий для мене простір. Він здавався дуже захопливим. Коли я склала усі іспити і дізналася результати, тодішній завкафедрою професор Юрій Луців прискіпливо на мене подивився і сказав: «Чи ти розумієш, на який серйозний шлях стаєш? Ця спеціальність потребує служіння впродовж життя. Ця професія не терпить поверховості, ти мусиш їй віддати все».

Це був особливий момент, наче посвячення у якийсь таємний орден. Неможливо було йому в цей момент не відповісти і не усвідомити сказаного. Але в ту мить ти ще не знаєш, наскільки це складно, яка це кропітка робота і що боротьба за місце у професії триватиме роками. Це один із найяскравіших моментів для мене. Вже після цього почалося навчання, завдання кожних півроку, які ти мусиш опановувати, нові й нові партитури, практика з оркестром і так далі.

Хто був вашим вчителем, першим наставником?

Учителями є всі. І навіть не диригенти. Коли ти вчишся, то вбираєш як губка різні імпульси й враження. Навіть те, що не подобається, теж тебе вчить. Бо усе це досвід і ти накопичуєш необхідний багаж, який потім буде дуже потрібен.

На факультеті було дванадцятеро осіб на всіх курсах. І лише двоє дівчат. Я почала займатися диригуванням із Зінаїдою Остафійчук. До неї мене спеціально дали, бо вважалося, що жінка-професор і студентка-жінка зможуть краще порозумітися, і щоб мені легше було навчитися диригуванню. Але через два роки мені хотілося змінити методику. 

Диригування — складне і магічне мистецтво. Що різносторонніше ти підійдеш до справи, то краще буде для тебе

Диригування — складне і магічне мистецтво. Що різносторонніше ти підійдеш до справи, то краще буде для тебе. Мені захотілося ознайомитися з методикою іншого викладача, який працював у львівській консерваторії. Я відвідала декілька його уроків, поспостерігала, як він працює із студентами, і мені дуже сподобалося. Тоді я й вирішила змінити викладача.

DSC_7419DSC_7393

Тому останніх три роки я займалася в класі Богдана Дашака, якого я вважаю своїм першим вчителем із диригування. Він почав звертати мою увагу на диригентську техніку. Не на музику, не на емоційність, а саме на ремісничі навики, на те, що потім робить із тебе майстра. Бо емоції були, але хотілося дізнатися, яким чином я можу в найкоротший термін побудувати контакт із оркестром.

Для цього потрібно мати арсенал технічних засобів. А він дуже добре умів пояснювати це. Заради цього я прийшла у його клас. І ті речі, які навчилася в Богдана Дашака, я змогла розвивати далі уже після закінчення консерваторії. Це те, що стало основою мого власного диригентського стилю.

Вже потім у мене був ще один викладач у Дрездені — професор Блєм, — який дуже підтримував мене морально. Чогось конкретного він не зробив, але я приходила до нього на уроки і він, по-перше, давав мені ті знання, яких мені не вистачало, коли я приїхала з України, по-друге, він мене дуже чітко спрямовував до вибору літератури, яка на той момент була мені дуже корисною… А для диригента це дуже важливо — не інтуїтивно знати, що ти хочеш зробити, а володіти ключами до стилю й інтерпретацій кожного композитора.

Відомо, що німецька музика стала основою, фундаментом симфонічної музики у світовому масштабі. Бетховен, Шуман, Брамс — усе це німецькі композитори. Мені хотілося зрозуміти симфонічну школу зсередини і у тій країні, де вона виникла. Хотілося потрапити у те середовище і зрозуміти його через менталітет людей, через літературу, через роботу з історичними джерелами. Тоді мені цього не вистачало.

Наскільки складно тоді було потрапити у те середовище?

Зрозуміло, що непросто. У ті часи набагато складніше було виїхати. Окрім візи, потрібна була і стипендія. Бо якщо ти із малозабезпеченої сім’ї, то вижити там доволі складно. Тим паче, якщо ти хочеш не їхати і підпрацьовувати, а власне навчатися,  тобі потрібен час, який можна інвестувати у свій розвиток. Це було доволі важко.

Якщо немає перспектив, то будь-який шанс — це величезна можливість

Але подією, яка змінила усе моє життя і дала перспективи, був Міжнародний конкурс імені Густава Малера у Німеччині. Флаєр про нього лежав у нас на кафедрі у Львові. Коли я прочитала умови конкурсу і зрозуміла, що ще є час подати документи, то дуже зацікавилася. Луців порадив не подаватися, бо, на його думку, якщо б і прийняли документи від українських аплікантів, то навряд чи розглядали б.

Але якщо немає перспектив, то будь-який шанс — це величезна можливість. Я вирішила обов’язково подавитися на конкурс, бо вже тоді розуміла, що не зможу жити без музики.

DSC_7444

Перспективи для себе ви тут не бачили?

Не бачила. І справа була не лише у корупції, а й у зв’язках. Якщо ти не з певного клану, який у цей момент є при владі, то ти не матимеш майбутнього. Воно, в принципі, так і залишається. Бо якщо ви зараз прослідкуєте, то побачите, що доволі рідко відкриті місця у нас виписуються за чесним конкурсом, на який усі можуть подати документи, взяти участь і після відкритого голосування дізнатися результати конкурсу.

У нас навіть якщо і оголошують конкурс, то таке враження, що рішення вже прийняте наперед. Змагання наче є, але все одно візьмуть людей, які домовилися про це попередньо. І така ситуація загалом в Україні.

Усі бояться конкуренції, а вона насправді лише підвищує рівень

І це наша біда. Бо усі бояться конкуренції, а вона насправді лише підвищує рівень. Бо коли кожен диригент, кожен директор, кожен скрипаль і вокаліст знатиме, що йому у спину дихають молоді, сильні і зацікавлені люди з України і з усього світу, то буде постійно вдосконалюватися, відповідально ставитися до спеціальності та роботи.

А відчуття, що все буде так, як є, створює оце наше, так зване, «болото». А потім ми самі нарікаємо, чому у нас не такий високий рівень, як на Заході. Тому що немає конкуренції.

Саме конкурс став переломним моментом?

Так. Я подала документи і поїхала на цей конкурс. Можете уявити моє щастя, коли я побачила лист у електронній скриньці, у якому писало, що з 365 претендентів я потрапила у шістнадцятку учасників. І єдина представлятиму Україну!

Працювала з партитурою, порівнювала записи і намагалася зазирнути в глибину інтерпретації кожного диригента, зрозуміти деталі, нюанси, трактування

Я сама до нього готувалася, бо на той момент уже закінчила навчання. У інтернеті переглядала виступи найкращих диригентів з усього світу. Працювала з партитурою, порівнювала записи і намагалася зазирнути в глибину інтерпретації кожного диригента, зрозуміти деталі, нюанси, трактування. Читала листи Малера, хотіла максимально дізнатися про композитора, про те, як він писав симфонію тощо.

Та коли я приїхала на конкурс, то зрозуміла, що не маю права повернутися без премії. Це був мій шанс, який дається один раз у житті, і я розуміла, що все залежить тільки від мене.

І це було правильне відчуття, бо на конкурсі мені вдалося здобути третю премію. Після перемоги я спілкувалася із представниками журі, у якому були найкращі диригенти світу, а також внучка Малера — Марина. Вони заохочували і рекомендували їздити на майстер-класи й здобувати більше міжнародного досвіду. Я тоді відповіла, що це неможливо, бо живу у Львові, де не маю ні роботи, ні особливих професійних перспектив. Мінімальна участь у хорошому майстер-класі тоді коштувала приблизно 350-400 євро, а стипендія становила близько двадцяти доларів. Різниця космічна, і той інший світ видавався мені недоступним.

Тоді журі конкурсу вирішило мене підтримати. Вони організували для мене стипендію на півроку від Ґете-Інституту і запрошення бути асистентом головного диригента в Бамбергському симфонічному оркестрі, в якому проводили конкурс. Це для мене був величезний шанс.

Я зрозуміла, що моя дорога лише починається і потрібно докласти максимум зусиль, аби впевнено стартувати. Відразу почала студіювати німецьку мову, і самотужки, без репетиторів, вивчила її за чотири місяці. Розуміла, що це необхідно і що це ключ, який може відчинити мені всі двері.

Коли я приїхала, то дирекція була шокована, що я почала говорити німецькою, оскільки на конкурсі я не могла номерів тактів назвати. Взагалі нічого. (Усміхається) Але у мене був гігантський стимул, тож я не гаяла часу і робила все цілеспрямовано і швидко.

Я намагалася якомога продуктивніше використати час перебування у Німеччині, мала змогу купувати партитури, не переживати, що буду їсти і де буду жити. Побут був влаштований, тому всі сили і час інвестувала у власний розвиток.

Це був мій шанс, який дається один раз у житті, і я розуміла, що все залежить тільки від мене

DSC_7452

За цей час жодна з українських інституцій не намагалося вас переманити?

Ні. Більше того: коли я приїхала з премією з Німеччини, з найпрестижнішого диригентського конкурсу, то у львівських газетах з’явилося всього дві статті. Львів мовчав.

Під час перебування на програмі я зрозуміла, що мені потрібно далі вчитися, мати німецького професора-наставника, який би спрямовував мене у правильне русло. Тоді я поїхала навчатися у Дрезденську консерваторію, а вже після трьох років навчання отримала дзвінок з Одеси.

Один мій колега — Андрій Юркевич — став головним диригентом в Одеській національній опері. Там театр щойно відреставрували, і вони розширювали свій репертуар. Отримали додаткові ставки, статус національного і шукали нових, молодих і талановитих працівників. Мене як молоду перспективну диригентку запросили зробити кілька вистав.

В Одесі я продиригувала три вистави і отримала дуже гарні відгуки і від оркестру, і від усього колективу. Мені запропонували попрацювати до кінця сезону, а потім залишитися ще на наступний і так далі. Таким чином, в Одесі я працювала п’ять років.

Ця робота була дуже цікавою. Мій професор з Дрездена відразу мене відпустив і сказав, щоби я не переживала за свій диплом, бо диригентові найкраще вчитися на практиці. Тим паче, в Одесі йшла вся класика: Верді, Пуччіні, Чайковський. Для мене це був шанс опанувати новий репертуар на практиці. Вже за три роки я диригувала більше п’ятнадцяти опер і робила свої постановки й концертні програми.

Вийшло так, що на одній із моїх вистав випадково побував концертмейстер Ізраїльського філармонійного оркестру. Видатний скрипаль Ілля Коновалов приїхав в Одесу зі своєю дружиною. І одразу у першому антракті він підійшов до мене та висловив своє захоплення. Сказав, що у світі дуже мало яскравих диригентів, що я повинна рухатися далі і він говоритиме з менеджером свого оркестру, аби я мала змогу приїхати до них на гастролі з концертом.

Ми почали спілкуватися, і я йому розповіла, що дуже складно рухатися далі, тому що немає агентів, ніхто не зацікавлений співпрацювати з жінкою-диригентом. Це взагалі один шанс на мільйон. Тоді він пообіцяв якимось чином мені допомогти, взяв контакти і диск із фрагментами моїх виступів.

Вийшло так, що через рік мій диск потрапив до Кирила Петренка, який якраз отримав посаду генерального музичного директора у Мюнхені в державній Баварській опері. Ця робота була дуже відповідальною, і йому був потрібний власний музичний асистент. Права рука, яка представлятиме його музичну команду і зможе допомагати йому абсолютно у всьому.

Коли мені зателефонували і сказали, що Кирило Петренко прослухав мій диск і хотів би мене запросити на цю посаду, то, звичайно ж, погодилася. І це незважаючи на те, що в Одесі я була одним із провідних диригентів, а там мала стати асистентом. Я вирішила опанувати новий репертуар, який до того моменту не мала змоги опанувати в Україні. 

DSC_7562DSC_7481

Кирило відразу поставив умову інтенданту театру, що для Оксани Линів буде зроблено виняток, оскільки вона не студентка, а досвідчений диригент, яка залишає свій пост в Одесі заради роботи з ним. Тому вона буде виступати тут паралельно як гостя.

Так у мене була подвійна робота: асистентом у Кирила Петренка та свої постановки. Пізніше до мене почали звертатися різні оркестри і театри з цікавими пропозиціями.

Того року, коли я отримала запрошення на конкурс головного диригента в Ґраці, то паралельно отримала ще п’ять таких запрошень від різних колективів. Тоді вирішила, що потрібно спробувати, якому колективу буде комфортно працювати зі мною і який сподобається мені.

Того року, коли я отримала запрошення на конкурс головного диригента в Ґраці, то паралельно отримала ще п’ять таких запрошень від різних колективів

У жовтні я продиригувала дві вистави в Ґраці. Складність конкурсу полягає у тому, щоти диригуєш виставу без репетиції. Прилітаєш в аеропорт чужого міста, їдеш на виступ із чужим оркестром, хором, солістами, яких ти не знаєш. Але повинна провести виставу для повного залу публіки. Це іспит, під час якого ти — нова людина в колективі, — маєш показати такий професіоналізм, наче працюєш з цими людьми сто років. Мені це вдалося.

Вистави пройшли дуже добре, критики наступного дня написали, що публіка влаштувала такі овації після вистави, що відразу було зрозуміло, хто з шести кандидатів є фаворитом. Але вирішальне слово було за оркестром. Мала співбесіду із оркестровою радою, на якій говорили про розвиток театру і про плани щодо репертуару.

Дуже цікаві були запитання про те, як я буду поводитися у різних змодельованих конфліктних ситуаціях, які можуть виникнути. Були питання, які стосувалися не так музики, як стратегії, яку вестиме керівник, яку атмосферу творитиме в колективі і як буду формувати співпрацю. Уже після цього відбулося велике голосування, у результаті якого у фінал потрапило три кандидати.

У фінальному турі була відкрита репетиція. Але вже із симфонічним репертуаром, тому що ця посада є подвійною: головний диригент оперного театру та філармонійного оркестру. На репетиції були представники Міністерства культури та ради оркестру і вона відбувалася на основі творів, які становлять основу симфонічного репертуару. Це такі австрійські класики, як Густав Малер та Моцарт, і моя робота із симфонією Малера була тим козирем, який побив інших кандидатів.

Це дуже відповідально. Ґрац — друге за величиною місто в Австрії після Відня, тому всі музичні кола будуть спостерігати, як все відбуватиметься

Оркестру дуже сподобалася моє заглиблення в партитуру. На репетиції я змогла у найкоротший час, порівняно з іншими, завоювати авторитет серед музикантів. Це було видно по тому, як вони зі мною працювали. Крім того, я ставила перед оркестром цікаві художні завдання, змогла перелаштувати їх, і при цьому всіх контролювала. Це поєднання стало визначальним. Після цього я отримала більшість голосів.

Відтак ми підписали контракт на три роки. Це дуже відповідально. Ґрац — друге за величиною місто в Австрії після Відня, тому всі музичні кола будуть спостерігати, як все відбуватиметься.

DSC_7450

Чим для вас є успіх і чи ви вважаєте себе успішною диригенткою?

Дуже складно починати, коли тебе ніхто не знає. Всі бояться першими тебе запросити, бо не впевнені, чи буде твоя робота достатньо переконливою і професійною. Але у тому статусі, в якому зараз перебуваю, часто відмовляю я, бо не можу поїхати скрізь, де запрошують.

Впродовж наступного року у мене тридцять обов’язкових вистав у Ґраці, і через це навіть змушена була розірвати деякі контракти, які підписала. Та тепер, коли мене добре знають, усі зацікавлені у взаємодії.

Коли я підписувала контракт у Ґраці, жінка-інтендант розповіла, що зацікавилася мною ще 2009 року, коли я була студенткою Дрезденської музичної академії. Весь цей час вона за мною спостерігала. Тоді мені здавалося, що я нікому не потрібна. А виявилося, що за мною багато хто спостерігав.

Успіх для мене — це не статус чи матеріальне становище, а можливості для творчості

Успіх для мене — це не статус чи матеріальне становище, а можливості для творчості. Це коли ти маєш заповнений вщент календар і на полицях лежать партитури, які ти мріяв все життя продиригувати.

Коли минулого року мені подзвонив агент і сказав, що мною цікавиться Metropolitan Opera, що я вже є у списках головних диригентів-дебютантів, то зрозуміла, що шансів на середній результат немає.

І усе це незалежно від того, чи втомилася, чи з літака, чи в іншій державі — нікого нічого не цікавить. Ти постійно перебуваєш під мікроскопом і у фокусі цілого світу. І тут не може бути іншого варіанту: завжди потрібно працювати на усі 100%.

Вас зараховують до трійки найкращих жінок-диригенток. Чий стиль вам до вподоби?

Номером один серед жінок-диригенток вважають Сімону Янг, австралійку, але вона вже старшого покоління. Вона піонер цієї справи. Їй було найважче. Вона казала: «Я вже розчистила дорогу, і всім, хто йде за мною, буде значно легше».

Тоді мені здавалося, що я нікому не потрібна. А виявилося, що за мною багато хто спостерігав

На жаль, я не можу виокремити когось. Мені подобаються інтерпретації, які найоригінальніше передають стиль якогось композитора.

Найбільше я навчилася у свого шефа — Кирила Петренка, який з 2018 року очолюватиме головний симфонічний оркестр світу — Berliner Philharmoniker.

Це велика відповідальність бути першою жінкою, яка диригуватиме оркестром, за всю історію Опери Ґрацу.

У конкурсі за кожного кандидата голосували чесно і неупереджено, відповідно до професійних якостей диригента. Тому зараз я можу з впевненістю і з високо піднятою головою приїхати туди у вересні, тому що знаю, як мене оцінювали.

Звісно, є відчуття особливої відповідальності через велику кількість згадок у пресі і цікавість до моєї особи. У зв’язку з цим призначенням мені телефонували з усіх-усюд, і навіть знімають про мене документальний фільм. Така публічність і розголос дещо ускладнюють мені життя. Я розумію, що буде особлива увага до прем’єри, а це означає, що потрібно і надалі багато працювати, не здаючи позицій. Кожен виступ має бути на високому рівні, бо ти не знаєш, хто сидітиме у залі сьогодні. Можливо, це буде директор Metropolitan Opera.

Тут не може бути іншого варіанту: завжди потрібно працювати на усі 100%

DSC_7699

У мене є ідея зробити майстер-клас для дівчат-диригенток, які є початківцями і які мріють про сцену. Хочуть стати за пульт, але бояться. Я отримую дуже багато листів, у яких мені дякують, кажучи, що я є прикладом для них. Мені приємно допомагати людям, які чогось прагнуть у житті. Жінки мають підтримувати одна одну.

Попри такий завантажений графік, ви співорганізатор фестивалю класичної музики у Львові — LvivMozArt. Скажіть, будь ласка, чому ви вирішили його організовувати?

По-перше, мені шкода, що сина Вольфганга Амадея Моцарта — Франца Ксавера — забули. При чому не лише у Львові, а й у Європі.

Франц Ксавер Моцарт жив тридцять років у Львові, заснував оркестр і хор, був диригентом у міському театрі. На наших теренах писав музику, закохався, і це був один із найкращих періодів його життя і творчості.

Я вважаю, що це була занадто визначна людина, аби її просто ось так забути. Його постійно порівнюють з батьком, але Вольфганг Амадей Моцарт був унікальним явищем Всесвіту, не просто композитором, а генієм. І будь-хто у порівнянні з ним опинився б у його тіні.

Наймолодший син був направду обдарованим і його зламала така несправедливість. Коли я читаю спогади сучасників про нього і знайомлюся з його музикою, то мені хочеться зробити щось добре про цього митця. У минулому таку ситуацію ми змінити не можемо, але дещо можна зробити зараз.

Хто має можливість їхати за кордон — їдьте, слухайте, навчайтеся  і повертайтеся

І, до речі, цей момент став дуже актуальним у Європі, тому що у Зальцбургу пройшла спеціальна виставка Франца Ксавера Моцарта, де були оприлюднені його твори та листи.

У зв’язку з тими обставинами, що склалися, вважаю, що це дуже актуально. У нас триває війна і багато говориться про те, де майбутнє України, чи ми належимо до Європи і якою повинна бути наша стратегія. Коли ж ми просто подивимося на історичні факти — тут взагалі не має виникати якихось питань чи дискусій. Нас з Європою пов’язують набагато міцніші культурні зв’язки, ніж дехто думає.

Організація фестивалю вимагає багатьох зусиль і роботи, але саме зараз у мене є всі можливості для того, аби на своєму прикладі переконати людей, що варто приїхати в Україну, до Львова, і відкрити для себе щось нове і невідоме. Закохатися в цю країну і в людей, які тут живуть.

Що би ви порадили молодим українцям і українкам?

Тарас Шевченко гарно сказав: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Хто має можливість їхати за кордон — їдьте, слухайте, навчайтеся  і повертайтеся.

Усі фото — Іван Борис.

>

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки