Наталка Ворожбит — мисткиня в центрі подій

Наталка Ворожбит — одна з найбільш упізнаваних сучасних українських режисерок і драматургинь. Серіал «Спіймати Кайдаша» та фільм «Погані дороги» підсвітили Наталку як шоуранерку. Кінокартини «Кіборги» й «Дике поле» стали свідченням її сценарного таланту. Ворожбит — одна із засновниць «Тижня актуальної п’єси», «Театру переселенця» і «Театру драматургів». А ще були п’єси, що їх ставили театри Великої Британії, США, Німеччини, Швеції. 

Ми говоримо з Наталкою на фестивалі для молодих авторів «Прописи». Вона — одна з цьогорічних менторок, і тут уже йдеться про формування спільноти, наступне покоління, яке творитиме українську культуру. Час від часу до Ворожбит підходять майбутні драматурги: довірливо показують перші чернетки, питають поради в перервах поміж воркшопами. І я розумію чому: Наталка вміє не лише оповідати, а й слухати.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

На старті довгої історії

«Я зростала у 1990-ті — часи повної безнадії. У моєму оточенні, досить маргінальному, освіта була немодною», — починає Наталка. Мистецьких амбіцій майбутній режисерці не бракувало: з ранньої юності писала поезію, пісні, грала на гітарі. У підліткових анкетах (ви ж пам’ятаєте такі, правда?) зазначала, що хоче стати акторкою чи режисеркою. У ті часи актори були зірками, до яких тягнулася молодь. 

Наталка зізнається, що не одразу вступила у виш і якийсь час «пізнавала життя зсередини». В Інститут культури — в народі «Кульок» — допомогли потрапити мамині зв’язки. Але дівчина відчула, що тут не отримує бажаного: «Мрією лишався університет Карпенка-Карого, але там, здавалося, вчилися небожителі. Я була переконана, що мене туди нізащо не візьмуть». 

Одна з викладачок порадила йти у Школу сучасної драматургії і режисури при Департаменті культури КМДА. Школу очолював Анатолій Дяченко, військовий моряк із Севастополя, який любив театр і «чомусь написав пів сотні п’єс». Ворожбит розповідає, що тоді вона майже нічого не знала про драматургію, та й п’єс не читала, адже вони здавалися «просто незручно написаною літературою». Без фанатизму до театру Наталка вхопилася за творчу можливість: «У мене повірили і пообіцяли за три роки зробити професійною драматургинею. Я ще здивувалася: а чому так довго?». 

Дяченко навчався в аспірантурі Літературного інституту в Москві — єдиному в СРСР закладі, де тоді вивчали драматургію як окрему дисципліну. Саме він запропонував Наталці вступати до цього вишу. У Москві Ворожбит і далі писала п’єси: «Писала, бо це було частиною програми інституту. Останній, до слова, виявився суцільним розчаруванням». Пізніше потрапила у середовище авторів, які працювали з новою драмою, — і там почалося справжнє навчання. 

Холодні санаторії та погані дороги

Сценаристи і режисери — дві різні, втім, однаково важливі ролі у кінопроцесі. На запитання, що їй ближче, інтровертна діяльність сценаристки чи командна робота режисерки, НаÑ