Наталка Ворожбит — мисткиня в центрі подій

Наталка Ворожбит — одна з найбільш упізнаваних сучасних українських режисерок і драматургинь. Серіал «Спіймати Кайдаша» та фільм «Погані дороги» підсвітили Наталку як шоуранерку. Кінокартини «Кіборги» й «Дике поле» стали свідченням її сценарного таланту. Ворожбит — одна із засновниць «Тижня актуальної п’єси», «Театру переселенця» і «Театру драматургів». А ще були п’єси, що їх ставили театри Великої Британії, США, Німеччини, Швеції. 

Ми говоримо з Наталкою на фестивалі для молодих авторів «Прописи». Вона — одна з цьогорічних менторок, і тут уже йдеться про формування спільноти, наступне покоління, яке творитиме українську культуру. Час від часу до Ворожбит підходять майбутні драматурги: довірливо показують перші чернетки, питають поради в перервах поміж воркшопами. І я розумію чому: Наталка вміє не лише оповідати, а й слухати.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

На старті довгої історії

«Я зростала у 1990-ті — часи повної безнадії. У моєму оточенні, досить маргінальному, освіта була немодною», — починає Наталка. Мистецьких амбіцій майбутній режисерці не бракувало: з ранньої юності писала поезію, пісні, грала на гітарі. У підліткових анкетах (ви ж пам’ятаєте такі, правда?) зазначала, що хоче стати акторкою чи режисеркою. У ті часи актори були зірками, до яких тягнулася молодь. 

Наталка зізнається, що не одразу вступила у виш і якийсь час «пізнавала життя зсередини». В Інститут культури — в народі «Кульок» — допомогли потрапити мамині зв’язки. Але дівчина відчула, що тут не отримує бажаного: «Мрією лишався університет Карпенка-Карого, але там, здавалося, вчилися небожителі. Я була переконана, що мене туди нізащо не візьмуть». 

Одна з викладачок порадила йти у Школу сучасної драматургії і режисури при Департаменті культури КМДА. Школу очолював Анатолій Дяченко, військовий моряк із Севастополя, який любив театр і «чомусь написав пів сотні п’єс». Ворожбит розповідає, що тоді вона майже нічого не знала про драматургію, та й п’єс не читала, адже вони здавалися «просто незручно написаною літературою». Без фанатизму до театру Наталка вхопилася за творчу можливість: «У мене повірили і пообіцяли за три роки зробити професійною драматургинею. Я ще здивувалася: а чому так довго?». 

Дяченко навчався в аспірантурі Літературного інституту в Москві — єдиному в СРСР закладі, де тоді вивчали драматургію як окрему дисципліну. Саме він запропонував Наталці вступати до цього вишу. У Москві Ворожбит і далі писала п’єси: «Писала, бо це було частиною програми інституту. Останній, до слова, виявився суцільним розчаруванням». Пізніше потрапила у середовище авторів, які працювали з новою драмою, — і там почалося справжнє навчання. 

Холодні санаторії та погані дороги

Сценаристи і режисери — дві різні, втім, однаково важливі ролі у кінопроцесі. На запитання, що їй ближче, інтровертна діяльність сценаристки чи командна робота режисерки, Наталка відповідає: зараз затишніше самій із собою. «Я не така велика комунікаторка, а в чомусь навіть соціопатка, хоч так і не скажеш. Втім, — додає, — драматургія — не завжди справа самотня». І розповідає про документальний театр — п’єси, написані на основі інтерв’ю у співпраці з режисером.

Режисура і драматургія прокачують різні групи мистецьких м’язів. Наталка пояснює, що бути режисеркою означає вести за собою команду, керувати процесом, а головне — вірити в себе й не сумніватися у правильності власних рішень. «А я сумніваюся, завжди. Та одна річ — сумніватися у собі, сидячи в кабінеті, — сумнівайся на здоров’я. А от при пів сотні людей… це одразу зчитується. Доводиться постійно вдавати, що розумієш, куди йдеш». 

Режисерська робота важка ще й фізично: «Все, що я пишу, відбувається в якихось нетрях, у селі взимку, в холодних санаторіях, на поганих дорогах — там і доводиться знімати. Коли пишеш п’єсу, можеш собі сказати: ну все, сьогодні не писатиму. А от після чотирнадцятигодинних зйомок не візьмеш вихідного, завтра — наступна зміна. Втім, виснажлива праця — наркотик, на який підсідаєш». 

Розповідаючи про роботу, Ворожбит раз у раз повертається до думки про універсалізм, що розширює свідомість: неоціненно мати досвід і написання сценаріїв, і режисерської постановки, і продюсування, і акторства — все це дає змогу розуміти особливості кінопроцесу. А ще позбавляє категоричності щодо інших: «Шкодую лише про те, що так пізно прийшла у професію. Я завжди хотіла, але нічого не зробила, щоб знімати кіно, поки мені самій цього не запропонували».

Концентровані історії та сценарна хірургія

Кожне виконання п’єси на сцені відрізняється від попереднього, навіть якщо текст незмінний. Кіновтілення, навпаки, дає змогу зафіксувати конкретний варіант і відтворювати його безліч разів. Вічна варіативність і сталий ідеал. «Театральна п’єса має безліч переваг: якщо в одного режисера постановка не вдалася, в наступного може бути краще. Втім, я не ставлю вистав за своїми п’єсами. Як на мене, вистава промовляє насамперед про режисера, не про драматурга, тому кожна вистава інша. Кіно — це теж про режисера, але раз і назавжди, нічого не виправити. Та оскільки я почала знімати сама, це “раз і назавжди” — моє. Обидва досвіди по-своєму цікаві», — каже мисткиня. А потім додає, що драма складна і тим, що глибоку історію слід розкрити за півтори-дві години — немає часу на авторську рефлексію чи опис відчуттів героїв: «Драма — це концентрат історії. У трьох-п’яти реченнях мусиш створити магію, на яку в прозі є кілька сторінок».

Якщо проза — це терапія, а поезія — психотерапія, то драма — хірургія. Її концентрованість допомагає відсіяти зайве і триматися головного. 

Крім часу, драматург має враховувати обмеженість сценарного простору, пам’ятати, що не все режисер зможе втілити, навіть зважати на особливості гри конкретних акторів, якщо п’єса пишеться під них. До того ж драматургію майже не видають в Україні, тож варто бути готовим до того, що твій текст прочитає лише професійна аудиторія. «Режисер завжди перемагає драматурга своїм трактуванням», — підсумовує Ворожбит. 

Життя на паузі і сатирична п’єса про війну 

Від початку повномасштабки минуло три місяці, перш ніж Наталка змогла знову почати писати: «До того мені, як і багатьом авторам, здавалося, що слова програли, мистецтво програло. Але треба було далі жити — а я, якщо чесно, небагато що вмію». До драматургині звернувся мюнхенський театр Каммершпіле з пропозицією написати п’єсу про досвід біженства, стосунки України з Європою за нових умов. Наталка погодилася з кількох причин: це був шанс зробити щось корисне для України, не збожеволіти, врешті, заробити на життя. «Реалістично писати про все, що переживаєш, було неможливо — таким глибоким виявився мій внутрішній розпач. Я перебувала у пошуку нової для себе форми — так з’явилася сатирична п’єса про наше життя. Чорний гумор допоміг говорити на серйозну і важку тему», — пояснює Ворожбит. Важливою мотивацією вона називає бажання показати іноземцям, що відбувається і які ми, українці. Цим шляхом драматургиня йде ще з 2014-го.

У п’єсі «Неіснуючі», створеній Ворожбит на замовлення німецького театру, ідеться про трьох біженок, які втратили дім. Наталка зізнається, що втрата дому і країни виявилися для неї найжахливішим досвідом: «Коли ми виїжджали, було відчуття, що це вже все, ми не повернемося, не буде куди вертатися (маю здатність усе максимально драматизувати)». Описуючи перебування за кордоном, режисерка додає, що не відчувала права писати чи говорити про війну, «бо я не там, не переживаю цього». А повернувшись на кілька днів в Україну у квітні 2022-го, зрозуміла, що, по-перше, нічого не зникло: Україна жива і сердита, — а по-друге, сама Наталка не зможе жити деінде: «Це було таке полегшення. Я й не знала, що настільки не готова до життя за кордоном. “Неіснуючі” народилися з відчаю, з порожнечі, які тоді відчувала. Здавалося, життя поставлене на паузу. Тіло старіє, але ти більше не існуєш як особистість».

Свідчити про час

У перший рік повномасштабної війни нонфікшн і репортажистика домінували над художньою літературою і чимало українських авторів узяли на себе місію фіксувати дійсність. 

«Звісно, я відчуваю потребу свідчити про те, що діється навколо, — ще з 2014-го громадянська відповідальність відчутно впливає на все, чим я займаюсь. Я залюбки відпочила б від цього обов’язку, але часи не дозволяють», — відгукується режисерка. Коли до неї звертаються з пропозицією попрацювати з темою війни, Наталка завжди погоджується на це «через внутрішній психологічний опір». 

Втім, якщо у 2014-му частіше йшлося про документальний театр, виставу свідків, то тепер Ворожбит хоче не просто переказувати чужі історії, а й художньо їх переосмислювати — створювати штучну дистанцію, уявляти майбутнє, розширювати інструментарій. «Якщо раніше на першому місці для мене стояв документ, то зараз дозволяю собі бути письменницею. Війна триває занадто довго, щоб не шукати нових способів говорити про неї», — каже Наталка.

«Чекати нема чого — треба писати, знімати»

Головний роман про війну, ймовірно, ще не написаний — велика форма вимагає часової дистанції. Однак із фільмами ситуація інша. Міркуючи про сучасне українське кіно, режисерка повертається до думки про способи осмислювати війну. 

«Хтось хоче знімати баталії, перемоги й ура-патріотичні фільми — таке кіно теж потрібне, але воно має бути зроблене зі смаком, щиро, на основі реальних історій. Найчастіше це стрічки для внутрішнього користування, аби вшанувати подвиг і пам’ять захисників, самим себе підтримати й замотивувати», — вважає Ворожбит. Як приклад вона наводить «Кіборгів», до яких писала сценарій. Є ще один важливий нюанс: це дорогі фільми, тож за умов обмеженого фінансування їх навряд чи буде багато. Кіно змінюється, і змінюється оптика, з якою працюють режисери: «Реальність дедалі страшніша, і ми зі своїм інструментарієм від неї поки що відстаємо», — певна Наталка. 

Як приклад вдалого способу говорити про війну режисерка згадує фільм «Медовий місяць» Жанни Озірної — історію про молоду пару, яка ховається від росіян у Бучі в часи окупації. Не показуючи війни напряму, Жанна розкриває цю тему глибше, ніж традиційні бойовики.

Зараз є потреба у дуже різних кінокартинах, вважає Наталка, тож головне — просто робити свою роботу: «Чекати нема чого — треба писати, знімати. Не маємо права спинятись, адже ми в надто небезпечній ситуації. Що більше лишиться художніх, документальних матеріалів, то більше лишиться України». 

Міркуючи про зміну оптики в час війни, Ворожбит зізнається, що перемога України для неї важливіша за мистецьке досягнення: «Якщо я чогось досягну, а Україна зникне, то в цьому досягненні не буде жодного сенсу.

Якщо моя правда зашкодить країні, я радше стримаюся.

Хай це і поразка митця». Свою творчість режисерка описує як ходіння між крапельок: десь недоказати, на щось натякнути, але не фальшувати, бо фальш завжди відчутна. «Я справді не про все можу писати з громадянських міркувань. Що мені важливіше: порушити гостру тему чи щоб Україна перемогла? Звісно, друге», — каже Наталка. 

Розважати західного глядача війною

Хочемо ми чи ні, наша війна для європейців уже відійшла на другий план. І для того, аби лишатися на порядку денному, доводиться шукати нової форми, дивувати. 

«Працюючи на закордонного глядача, маєш у чомусь маніпулювати ним. Так у “Зелених коридорах” я використовувала гумор і сатиру. Мовляв, ми розповідаємо про страшне, але й веселимо вас. У “Неіснуючих” жодного разу не згадала України, бо страх втрати дому універсальний. Так я переконую іноземців, що історія не так про нас, як про них — кожен міг би опинитися в цій ситуації». 

Ворожбит згадує теми, які завжди спрацьовують за кордоном: так незмінно викликають емпатію історії про викрадених дітей. Нещодавно до режисерки звернулися польські продюсери, запропонували створити кіно на цю тему: «І хай як я не хочу цим займатися, не можу відмовити». 

В інтерв’ю з Іриною Цілик ми говорили про зйомки Авдіївки: великої частини зафільмованих локацій більше не існує і, на жаль, деякі люди загинули. Здається, частина наших міст, принаймні певний час, існуватиме як зліпки, зафіксовані документально, — хоча це звучить трагічно. Міркуючи про документування реальності, Ворожбит згадує директора школи в Попасній з власної п’єси «Погані дороги»: «У нього був реальний прототип — вчитель історії Віктор Шулік. Він загинув на війні». 

Наталка оповідає про роботу в Авдіївці, Щасті, Попасній — містах, які фактично зникли чи опинилися під окупацією. «Особливо важливою вважаю працю з підлітками у цих місцях. Вони тоді носили російську символіку, мріяли вчитися в Москві. Але після нашої тривалої взаємодії лишилися на стороні України, а дехто вже, на жаль, загинув, захищаючи Батьківщину», — ділиться режисерка. 

Видимість 

У 2020-му «Погані дороги» здобули приз на Тижні кінокритиків у Венеції. Того ж року дебютний повний метр Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» дістав нагороду американського кінофестивалю «Санденс» за найкращу режисерську роботу. У 2022-му в Каннах голосно прозвучав фільм Максима Наконечного «Бачення метелика», де Ірина була співсценаристкою, а Наталка зіграла одну з ролей. Український кінематограф набуває суб’єктності, видимості в очах західної аудиторії. «Я маю обережно оптимістичну позицію щодо цього питання, — каже Наталка. — Як на мене, західна аудиторія усвідомлює нашу окремішність, відмінність від сусідніх країн. Все тому, що наші стрічки яскраві та конкурентоспроможні». 

Втім, нині процес гальмується через брак фінансування і конфлікт спільноти й чиновників: «Чимало фільмів лежать в очікуванні коштів, а продюсери шукають приватні інвестиції та закордонні джерела фінансування. Було б правильно, якби держава давала гроші на кіно, що має мистецьке значення, а не на комерційні стрічки. Цієї осені відбудеться чимало прем’єр, але частину з цих фільмів почали знімати ще до повномасштабки. Навряд чи на наступний рік стільки набереться». 

Міркуючи про причини стагнації кінопроцесу, Наталка говорить про нерозуміння стратегії і справжньої місії кіно, а також про брак комунікації з боку влади та хибні призначення. 

Соціальна драма про грушу

Широкому глядацькому колу Наталка Ворожбит стала відомою як шоуранерка серіалу «Спіймати Кайдаша» за повістю «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. З пропозицією екранізувати класика до неї прийшов тодішній генеральний продюсер СТБ Володимир Бородянський. На каналі думали, що мова піде про комедію і «народу зайде щось таке веселеньке». Насправді ж, переконана Наталка, Нечуй-Левицький створив соціальну драму. «Пропозиція втрапила мені у самісіньке серце, бо це одна з моїх улюблених дитячих книжок. Я ж з дитинства знаю описаних там людей — це мої родичі та сусіди», — розповідає режисерка про проєкт.

Ворожбит згадує, як зростала в селі, а потім, перебравшись до міста, поверталася туди на канікули: «Саме в селі я відбувалася». 

Пізніше, навчаючись у російськомовних міських школах, вона перетворювалась на радянську дитину: «Село дорівнювало Україні. Я не знала української міської культури, тільки радянську, а от на Полтавщині глибоко відчувала тяглість і міцний зв’язок із корінням, віднаходила свою українську самоідентичність. У Київ поверталась як в іншу країну». Пізніше Ворожбит почала звертати увагу на проблеми села. Криза 1990-х призвела до економічного занепаду, люди спивалися. За півтора десятиліття село почало підніматися, але тут війна. «Втім, досі моє місце сили — там, на Полтавщині. Раз на рік я туди приїжджаю і відновлююся», — розповідає Наталка. 

Чужі тексти і власне бачення

Ворожбит була сценаристкою фільму «Дике поле» Ярослава Лодигіна, що постав на основі роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Міркуючи про роботу з чужим текстом, вона зауважує, що час зіграв їй на користь, адже війна підкреслила найвагоміше у романі: «Це історія про боротьбу не за конкретну заправку, а за свою землю. Метафора, яку автор заклав у текст, моментально стала очевидною». 

У роботі з чужими творами найважливіше — відтинати неголовне, хай як це важко: «В результаті доводиться прибирати сцени, які не впливають на сюжет, але важливі для створеного світу. Багато хто саме заради таких сцен і читає Жадана», — додає Наталка. Частину епізодів «Дикого поля», як-от гру у футбол, прибрали вже під час монтажу — сюжетність узяла гору, хоча Ворожбит не цілком приймає цей принцип. 

У 2024-му Наталка працювала на артрезиденції в Оксфорді. Як каже режисерка, поїхала у Британію, аби донька могла вступити в університет, однак Параска ухвалила рішення повернутися додому: «Попри всю прекрасність оточення і чудові умови, мені там було нудно і важко — насамперед морально. В Оксфорді я майже дописала три п’єси і один розділ роману. А от повернувшись в Україну, не створила жодного рядка прози, бо тут життя не дає такої можливості».

Втім, саме Оксфорд звів Наталку з мисткинями й культурними діячками з України.

«Зараз цей рік здається сном», — підсумовує Ворожбит.

П’єса про Голодомор на Шекспірівській сцені

2009 року Наталка написала п’єсу «Зерносховище» — історію селища, що переживає Голодомор. У 2010-му «Зерносховище» було поставлене за кордоном на сцені Шекспірівського королівського театру у Стретфорді-на-Ейвоні. Пізніше в Україні йшла постановка львівського режисера Андрія Приходька — на думку Ворожбит, не надто вдала. Аж у 2022-му режисер Максим Голенко створив свою версію «Зерносховища», і вона вже кілька років іде з аншлагами.

Розповідаючи про роботу над матеріалом і шлях п’єси на українську сцену, Наталка згадує, як представники британського театру приїхали у Москву, шукаючи тем для «Російських сезонів» у Шекспірівському театрі, де до того ставили тільки Шекспіра. «Я тоді варилася в російському середовищі, і мене запросили до участі в цьому конкурсі. Було десять драматургів і десять п’єс, до фіналу дійшли дві — моє “Зерносховище” і одна російська п’єса. Тоді я порушила питання національної ідентичності — і проєкт перейменували з “Російських сезонів” на щось на кшталт “Революції”». 

Ворожбит розповідає про масштаб і амбіції шекспірівської трупи: вони хотіли велику п’єсу «шекспірівського масштабу» і не обмежували авторів ані в кількості персонажів, ані в художніх засобах. Серед найбільших наших трагедій Наталка виокремила Голодомор. Британці нічого не знали про геноцид, але зацікавились. «Я читала доступні спогади, використала історію своєї сім’ї. На якомусь етапі британські режисер і художник з костюмів прилетіли в Україну, їздили селами, спілкувалися зі старшим поколінням. Вони ще дивувалися, що наші люди так неохоче згадують ті роки. Старенькі так звикли бути під цензурою, що відучилися говорити про власні травми». 

Повернути наших дітей

Зараз Ворожбит працює над сценарієм про повернених з Росії українських дітей. Робота почалася з того, що у квітні Наталка поїхала на карпатський ретрит для родин, яким вдалося повернути своїх дітей: «Я брала в них інтерв’ю, і майже кожна розмова тягнула на окреме кіно: від пригодницької історії про вивезення коня з Криму до тонкої психологічної драми про маму, яка повернула дитину, а потім впала в депресію і почала втрачати пам’ять, мабуть, через важке емоційне навантаження останніх років. І тепер ця мама приховує свій стан, не звертається до лікарів, аби дитину знов не забрали».

Як пояснює режисерка, часто повернення дітей — це не хепіенд, а новий виток трагедії.

Наталка згадує й іншу історію — тринадцятирічної дівчинки, яка розповідала про те, як у місті під окупацією моментально зникло все українське: перефарбували стіни, зняли рекламу, в крамницях ціни позначили в рублях. «І от ця дівчинка пішла в магазин, і їй продали український перець “Мрія” — випадково десь останній залишився. Дівчинка розповідала, як розплакалась у цей момент, а я її слухала — і теж плакала. Наталка зізнається, що раніше, у безпечніші часи, думала, про що б написати, а тепер — як саме описати те, що описати неможливо: «Тому сідаєш і вчишся писати — щоразу заново».