Навіщо нам постколоніальна теорія?

Філософ — про те, чому слід обстоювати своє право на буття і звільнятися від будь-яких ознак імперського минулого: і фізичних, і символічних

15 Січня

Іще до повномасштабного вторгнення для багатьох із нас, і не тільки в Україні, було очевидно, що, попри підступну мімікрію, Російська імперія лиш обирає слушний момент, аби здійснити остаточне підкорення наших теренів, які завжди вважала своїми, а після розпаду СССР і поготів. А якщо враховувати й історичне минуле щонайменше з XVIII століття, коли відбулося поглинання автономії Гетьманщини, то наша риторика з виразним антиімперськими наголосами про теперішню війну звучатиме цілковито природно. Проте для декого у західному світі, де, до речі, не припиняється переосмислення власної практики колонізації, наведені аргументи й досі звучать незрозуміло.

Чому? Позаяк Україну ще донедавна бачили органічною частиною Росії. І це виявлялося не лише на рівні повсякденної свідомості чи популярної культури. Підхожі уявлення карбувалися в західних університетах у межах славістики, котра донині залишається, правду кажучи, русистикою, на що завжди щедро витрачалися чималі кошти заради створення образу «великой русской литературы».

Тоді як на різних світових значущих подіях, як-от книжковий ярмарок у Ляйпціґу, українське письменство представляли як літературу малих мов. Але нарікати ми маємо не тільки на інших, але й на себе, бо не докладали належного зусилля, щоб інформувати світ. А що вже казати про представників так званого глобального півдня, котрим узагалі невтямки, чому це колотнеча між білими європейцями мусила б мати ознаки деколонізації. Як же тоді нас стосується загальна проблема колоніалізму? Аби це збагнути, підсумуймо деякі дефініції Марка Павлишина, Лоренса Філіпса та Пітера Барі.

Поразка нацизму після Другої світової війни оголила реальну загрозу расистських поглядів, які допровадили до скоєння посутнього злочину — Голокосту. З одного боку, це стало неабиякою пересторогою, хоча відмовитися від імперського загарбання більше спонукали програні колоніальні війни. З іншого боку, пожвавились антиколоніальні рухи в країнах, які виборювали незалежність. Остання тенденція живилась і текстами з антиколоніальної тематики, що їх у 1950–60-ті роки писав Франц Фанон.

Але що таке антиколоніалізм?

Це рішуча протидія колоніалізму, що здійснювалася передовсім зі зброєю в руках і супроводжувалася перевертанням цінностей, а її виразники позбавлялись імперського насилля, визнаючи підхожий тип владарювання ворожим і протиставляли йому автентичну силу національного первня.

Тому суто з хронологічних міркувань у минулому колонізовані західними імперіями й урешті звільнені народи та регіони почали називатися «постколоніальними». Своєю чергою вихідці з нещодавніх метрополій поволі почали приділяти увагу творам англійською мовою про колоніальне життя, помічаючи матеріальні та культурні наслідки, зумовлені імперською уніфікацією. 

Чільну роль у цім аналізі відіграли ті погляди на літературу, що суттєво підважили універсалізм. Адже жодну велику літературу неможливо тлумачити з точки зору вічних істин. І власне з розвідки про «орієнталізм» американського дослідника палестинського походження Едварда Саїда й постали постколоніальні студії. Саїд оперся на підхід історика ідей та ніцшеанця Мішеля Фуко, згідно з поглядами якого знання є формою влади, тобто завжди несе певну нормативність і не буває нейтральним.

Отож, орієнталізм є свідомим і послідовним творенням репресивної системи знання, що легітимує владу нібито розвиненішого Заходу щодо недоладного Сходу.

Тимчасом залучення вчення Жака Дерида про структури, що містять панівну і підконтрольну складові та породжують осередки домінування, дало змогу розглядати принципи владарювання метрополії над колонією та деконструювати подібні утвори. Поступово сюди додавалася ціла низка методологій: неомарксизм, семіотика, психоаналіз, структуралізм, постструктуралізм, постмодерна теорія, феміністична критика, гендерні й афроамериканські студії тощо. Так і постала міждисциплінарна оптика, крізь яку розглядалися постколоніальні феномени в контексті протидії глобальному капіталізмові, позаяк мережу імперій зводили вже великі корпорації. Проте було чути й застороги обмежено застосовувати, скажімо, постструктуралізм до проблем колоніалізму, щоби не захопитися грою поодиноких емансипованих елементів у структурі взаємодії між владним/підкореним і не робити з альтернативності панацею.

Втім, окремим напрямом університетської освіти постколоніальна теорія стала лиш у 1990-ті роки і провадилася здебільшого як порівняльне літературознавство, хоча викладали її й вихідці з раніше колонізованих ареалів.

У колоніалізмі добачали свавільну спробу встановлення імперської влади над поневоленими народами та намагання їх схилити до служіння завойовнику, включно з економічним визиском і насаджуванням своїх соціокультурних інститутів.

Але критики студій усе одно наголошували на бракові у навчальних програмах текстів, створених мовою підкореного, вказуючи, що такі розвідки нагадували радше творення чергового колонізаторського дискурсу. Стверджувалося, що Захід і надалі визначає провідні теорії, а на додачу вважалося, що текстуальний аналіз ніколи не може замінити вивчення фактів реальної колонізації. Втім останнім часом набуває розголосу концепція деколонізації Вальтера Міньйоло, де замість універсальності висувається ідея реляційності, що долає геополітичні розбіжності та включає взаємозв’язок між усім органічним світом і планетарними та космічними формами життя, відкидаючи будь-яке сингулярне домінування, що спричиняється до колоніальної відмінності.

Хай там як, а постколоніальні студії вже відрізнялися від антиколоніалізму, бо передбачали не пряме відкидання імперського впокорення та не претендували на безхитрісне перевертання навспак ієрархії, а враховували різні чинники й áкторів усвідомленої, а не реактивної дії.

Таким чином, теоретичні засади проблеми колоніалізму спонукали залучати до розгляду категорії Іншого й Чужого, аби дати змогу почути притлумлені дискурсом культурної вищості маргінальні голоси, які нехтувались як абсолютно не унікальні. Дослідники по-новому інтерпретували поневоленого, бо він прагне повернути собі гідне місце. Як наслідок, відбулося розширення поняття «постколоніальне». Воно більше не зводилося до феномену лише західного колоніалізму, а враховувало багатоманітні модифіковані форми, що стосуються зазіхання з боку Російської імперії чи її квазіутворення — СССР або Китаю й інших країн, які завжди мали великі претензії на цивілізаційне месіанство.

Взявши це до уваги, потрібно визнати, що російське колоніальне пригноблення України має свою специфіку. Так, ми спостерігаємо посутні відмінності, бо маємо справу з імперією іншого типу. Замість заморських володінь, вона підкорює сусідні терени, а у випадку з Україною вдається до історичної та культурної апропріації.

Росії важливо привласнити українську спадщину, стверджуючи, що її творцем був один народ, і то російський, а решта — побіжне відгалуження від нього.

Втім, якщо в СССР українській культурі відводили бодай етнографічну нішу, не дозволяючи виходити за межі фольклору, то нині панує наратив, що нічого українського взагалі не існує, а всі його можливі прояви — людиноненависницькі намагання розщепити єдиний народ. 

Отже, на відміну від західної, російська колонізація, кооптуючи українське, маркує визначні постаті нашої культури як свої.

Позаяк расовий чинник не спрацьовує, визначальну роль відведено особливостям культури: достатньо лиш назвати провідні явища, напрями й імена російськими, а все українське кваліфікувати як недорозвинене, малозначуще, провінційне, рустикальне. Нерідко подибуємо думку, ніби деякі українці чимало попрацювали на розбудову імперії. Мабуть і так, але для цього необхідно було, принаймні офіційно, не зважати на українську ідентичність, цуратись її.

Чи ж могла з цих причин Україна бути суб’єктом імперії? Це радше Росія досягала цілей асиміляції. Насправді можна було вважатися українцем, але ця ознака була суто номінальною, рисою регіональної приналежності. Триб життя, мова, звичаї не віталися, бо миттю перетворювалися на атрибути національної відсталості.

В умовах нинішньої війни ми проходимо відразу дві стадії — завершуємо антиколоніальну й оформлюємо постколоніальну.

Оскільки наша війна екзистенційна, ми мусимо відстояти своє право на буття, а через це — маємо позбутися будь-яких ознак імперського минулого: і фізичних, і символічних. Інакше всі залишки імперської присутності й надалі виглядатимуть як органічна частина нашої приналежності до «русского мира». Вони діятимуть за принципом троянського коня, через який імперія поновлюватиме свої домагання.

Та навіть попри війну не раз трапляються тези, мовляв, українське неспроможне на щось вагоме, а відтак необхідно завдячувати імперії за набуті території, практики, інфраструктуру тощо.

Наївність цих міркувань вражає: невже хтось би серйозно міг подумати, що імперія неухильно дбала саме про Україну як незалежну державу, а не трактувала її як сировинний додаток?

Прецінь антиколоніального спротиву нам іще недостатньо. Небагато креативу в тому, щоби писати слово «росія» з малої літери. Це постійно загрожує обернутися на ресентимент — спробу помститися хіба що у своїй свідомості й надалі отруюючи самого себе невдоволенням. Замало згадувати про токсичність імперії. Постколоніальне передбачає іронічне ставлення до загарбника, висміювання його, як це робить Лесь Подерв’янський у своїх відомих творах. Це також увага до цілком самовладних форм існування ще на початках імперської інвазії, що їх описує Софія Андрухович у романі «Амадока», згадуючи про хасидську чи західну та східну барокову традицію на наших теренах.

Отже, разом із захопленими людьми і землями необхідно повернути забрані твори й імена та вказати на перекручені смисли.

Наш український бойкот усякого представництва росіян у світі є не так скасуванням російської культури, як феноменологічною редукцією, паузою, яку ми пропонуємо взяти для того, щоб усі зацікавлені суб’єкти усвідомили тривалу приховану завойовницьку гру Російської імперії.

Але цього годі досягти без відмови росіян від імперської ідентичності. Страх її деконструювати, бо після цього виникає ризик наразитися на посутні втрати, змушує їх вдаватися до косметичних рішень заради продовження легітимації імперської влади.

Проте наш приклад відновлення самобутнього голосу має лунати як заклик до інших колонізованих Росією народів наважитися на власне слово й подолати зачаровану багатолітню мовчанку.

Тарас Лютий, філософ, письменник.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. На головному зображенні колаж Вадима Блонського.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!