…I’m a witness. Like thousands of prisoners. I speak for them…
Їй непросто говорити англійською. Але вона свідомо зробила цей вибір — розмовляти однією мовою з тими, хто хоче почути правду.
Нехай навіть розказане по-справжньому зрозуміє лиш той, хто пережив подібне. Вона все одно добирає слово за словом.
…Our soldiers are dying in cells. One was screaming for six days. And on the seventh day his body was placed on stretchers by his cellmates…
…Another one died from the torture quietly for six days. Only later we learned about his death cause of lack of medical assistance…
До жінки у світлій сорочці із зачесаним набік волоссям прикуті сотні очей. Перед нею мікрофон, пляшка води, аркуші зі свідченнями, по яких вона час від часу водить пальцем. І табличка: «Taira» Paievska.
Конгрес США. 15 вересня 2022 року.
Лінії японського ієрогліфа, що позначає слово «Тайра», лаконічні та стрімкі. Вони і справді пасують Юлії Паєвській.
«Говорити завжди важливо. Навіть у ситуації, коли ти не можеш покластися на право, ти завжди можеш покластися на людей», — каже правозахисниця Олександра Матвійчук, яка очолює Центр громадянських свобод і цьогоріч отримала Нобеля. — «І такі голоси, як голос Тайри, — надзвичайно потужна річ для того, аби люди розуміли, за що ми боремося і що захищаємо».
Взимку Юлія Паєвська стала лавреаткою премії «Найхоробріша жінка світу».
«Як це — бути символом, який уособлює стійкість і мужність?» — запитую в неї.
«Вам краще знати, як мене сприймають. Я сприймаю себе так само, як і завжди», — відповідає вона.
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Шлях
Листопад 2013-го. Дорогою на тренування Юлія Паєвська заїжджає на Майдан, аби подивитися, що там діється. Бачить людей, які зібралися біля стели. Вони проти рішення уряду зупинити підготовку до угоди про асоціацію з ЄС. Думає: «Молодці, давайте навалюйте». І рушає далі. Їй це не виглядає як щось серйозне. Але у ніч на 30 листопада «Беркут» жорстоко поб’є мітингувальників.
Уже наступного дня Юлія буде на Михайлівській площі. Серед хлопців, які влаштували імпровізоване очеплення, щоб охороняти зібрання, зустріне знайомих по бойових мистецтвах. «О, привіт, на тобі бейджик, ставай». — «Не питання».
Коли 19 січня Хрещатиком прокотиться «на Грушевського б’ють наших», Юлія одразу побіжить туди. Але її зупинить хлопець.
«Ти не пройдеш». — «Як це?» — «Дівчатам не можна». — «Що?» — «Не пропущу, як хочеш».
Тоді помітить, як повз них проходять медики. Піде в Будинок профспілок, візьме футболку з червоним хрестом, шолом і аптечку.
Коли розповідають про Юлію Паєвську, то зазвичай починають її історію саме з Майдану.
Він — як точка відліку для появи нового героя. І нік у комп’ютерній грі World of Tanks стане їй за ім’я. Тайра — медик Майдану, командир загону парамедиків «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю. Волонтер. Дев’ять років, яких стало б на окреме життя.
Тож не дивно, що минуле в її історії скорочують, приміром, до слів: президент федерації айкідо «Мутокукай-Україна». Мабуть, тому, що і справді це ніби випадає з нинішнього контексту. Але то на перший погляд.
«Мені якось спало на думку, що все, що я колись робила, готувало мене до цього шляху», — пояснює Юлія. Шляху воїна.
«Я і зараз не сприймаю себе як ветерана. Сприймаю себе як діючу бойову одиницю», — каже вона.
І тоді те, що видається кількома життями, розділеними на до та після, постає чимось більшим і цілісним. Таким, як і має бути. Як писав засновник айкідо Моріхей Уесіба: «Шлях, подібний до вен, що переносять кров нашими тілами слідом за природним потоком життєвої сили».
Початок
Хакама. Традиційні японські штани — широкі, фіксуються на талії кількома стрічками. Мають п’ять складок спереду і дві позаду.
Це звучить трохи дивно, але зокрема завдяки їм вона звернула увагу саме на айкідо, настільки хакама видавалися їй красивими.
«Я хочу ці штани!» — «Їх можуть носити тільки чорні пояси». — «Окей. Тоді в мене буде чорний пояс».
Вона його отримала, а разом з ним право носити хакама, які забажає.
«Хоч малинові», — сміється Юлія Паєвська.
Вона сидить навпроти у військовому одязі з упізнаваною арафаткою і рюкзаком, у якому, напевно, є те, що за необхідності допомогло б урятувати чиєсь життя. Останні дев’ять років Юлія надає перевагу саме цьому строю. Але це не означає, що з айкідо вони розминулися. Просто її татамі вийшов далеко за межі тренувального додзьо.
«Те, ким я є, — це насамперед продукт виховання моєї сім’ї, — каже Юлія. — Плюс мені дуже пощастило займатися спортом».
Спорт був у її житті, відколи себе пам’ятає. Батьки привели доньку на перші заняття і дали цей поштовх. А вона зловила хвилю, бо ж змусити її щось робити неможливо.
«Якщо я цим займаюсь — значить, мені це потрібно», — каже вона.
Свого часу Юлія навіть вступила до Національного університету фізичного виховання і спорту України. Та обставини змусили залишити навчання: мама потрапила в аварію, зламала хребет, і Юлія її доглядала.
Спорт почався з класичного балету. Кілька років маленька Юля провела біля танцювального станка, але зрештою покинула заняття. «Досить. Це занадто нудно». Потім були роки плавання, підводного орієнтування, синхронного плавання, дайвінгу, водного поло, стрільби з лука, карате, боксу. І — айкідо, якому вона присвятила понад 30 років.
Айкідо Юлія почала займатися в 1990-му. Олексій Кудрявцев, який очолює Федерацію айкідо України, був її першим тренером.
«Юля наполегливо працювала і доволі швидко заробила чорний пояс. Бачу ціль — не бачу перешкод — такою вона мені запам’яталась, — каже Олексій. — Це її сильна сторона. Але часто буває, що наші сильні сторони, водночас є і нашими слабкими місцями».
Він пригадує один випадок.
«Ми були на тренуванні в іншому клубі. Тренер Андрій Самотохін показав цікаве падіння. Юля загорілась: “Я теж так хочу”. Кинулась на татамі, я навіть не встиг її втримати. Тоді вона отримала травму. Про таких людей, як Юля, кажуть: командир безбаштового танку. І мене направду нічого не дивує в тому шляху, яким вона йде. Бо такий у неї характер».
Після років практики Юлія отримала п’ятий дан. Це була важка робота над собою — і фізична, і духовна. Тренувалася в японців Нобуйоші Тамура, Сейдзі Нісіо, Йошімітсу Намада, які колись були учнями засновника айкідо Моріхея Уесіба, а також у француза Стефана Бенедетті.
«Мої вчителі — топові люди в айкідо, — розповідає Юлія. — Це надзвичайні особистості. Вони вчили відчуття, а не просто прийомів. Бо айкідо — не спорт і навіть не суто бойове мистецтво. Це спосіб жити і діяти так, щоб будь-який конфлікт зіграв на твою користь. А це дійсно не лише про фізичне. Це історія про правильне світосприйняття і контроль над ситуацією, якого досягаєш практикою».
Юлія пояснює: спершу тренуєш тіло. Воно нарешті починає рухатись так, як треба. Паралельно з тілом тренуються думки — відстежуєш їх, відкидаєш погані емоції. Те, що псує тебе як особистість.
«Бо ти не можеш стати майстром, якщо ти десь не щирий, десь сфальшивив. Якщо ти не щирий, то в тебе є невпевненість.
Якщо в тебе є невпевненість, ти ніколи не виконаєш гарний прийом або не переможеш у спілкуванні з ворогом.
Тобто спершу — тіло, а потім — думки та емоції. Оскільки рухи — це ще не все. Айкідо — мистецтво жити».
Згодом Юлія сама стала вчителем, створила власний клуб. Їй подобалось викладати.
«Це не заради грошей, а щоб зробити світ кращим. У мене є така потреба щось покращувати — організувати ремонт на базі, підмести в бліндажу. З іншого боку, я і сама намагаюсь постійно вчитися. Це стосується, приміром, і тактичної медицини. Здавалося б, майже 9 років практикуєш як парамедик на фронті, маєш під тисячу врятованих поранених, і все одно: якщо є курси — я йду, бо завжди шукаю нових знань».
Вибір
«Як зрозуміти, що ти вже досягнув майстерності?» — питаю в неї.
«Коли перестаєш робити зайві рухи. Пояснюю на прикладі фізичного айкідо. Перед тренуванням ти одягаєш кімоно, хакама, пояс, капці. Виходиш на татамі. І що вища в тебе майстерність, тим довше на тобі кімоно сидить так, ніби його щойно вдягнув. Спершу воно все розв’язується, перекручується, кімоно злазить, ти в одному топіку. А через десятиріччя воно таке, ніби тільки-но вдягнуте. Єдине що — мокре. Бо це все ж і фізична робота».
Зайві рухи пішли, метушливість зникла, завдяки цьому кімоно сидить ідеально. Але уявіть, якою мусить бути майстерність, щоб у цьому всьому хаосі знайти, як би це сказати…
Юлія підшуковує точне формулювання:
«…вісь часів, на яку все нанизується. І так само ментальна складова: не треба нічого вигадувати, говориш правду, нічого не вигадуєш, існуєш як є. З часом стаєш як явище природи. Можна ображатися на дощ, сніг, ураган, виверження вулкану, але вплинути на них неможливо. Тобто особистість набуває специфічних рис».
Можливо, якби той хлопець з Грушевського пропустив Юлію, то, напевно, її життя склалося б геть інакше. Тоді б вона змішувала коктейлі Молотова і не стала медиком Майдану. Але насправді більше їй подобається рятувати людей, а не робити комусь боляче.
«Мені все життя “щастило”: чи то аварія — я допомагаю, чи хтось упав з висоти, чи я когось витягла з води. Це з дитинства. Я просто сприймаю все це як призначення. Я не можу пройти повз».
Тоді на Майдані і опісля згодився весь медичний досвід — спортивної медицини, яку вона вивчала в інфізі, курси зі східної медицини й домедичної допомоги. З одного боку, заняття спортом вимагали наявності таких знань, а з іншого, — було ще й зацікавлення темою. У дитинстві Юлія мріяла стати травматологом або хірургом.
«Травматологом чи хірургом я не стала. Але війна навчила чого хочеш. Ще мріяла бути військовою. Військовою я стала», — каже вона.
«Мріяли бути військовою під впливом дідуся?» — перепитую в неї.
«Давайте без штампів. Я більша за будь-який штамп».
Після того, як Віктор Янукович утік, а з Майдану поїхали ті, хто ще там лишався, до свого звичного життя Паєвська вже не повернулася.
«Повертатися тоді, коли москалі кричать, що Крим — наш? Ні, ні, ні», — каже вона.
Далі був відомий набір подій — Юлія Паєвська стала інструктором із тактичної медицини у проєкті «Народний резервіст», розробивши власний курс. Збирала його по крихтах. Пізніше співпрацювала з Patriot Defence, їздила на фронт. І якось зрозуміла, що більше потрібна там, ніж у тилу.
«Тому що там реально нікому було працювати. Нічого не було — ні засобів, ані сил. І я лишилася, добровольцем», — пояснює вона.
З’явилася перша евакуаційна машина і знайшовся знайомий, який став водієм. Далі — друга автівка, третя. Так зібралась команда «Янголів Тайри», яка проіснувала до великого вторгнення.
«Насправді для того, щоб бути парамедиком, не треба мати освіту, треба мати хист і бажання. І клепку в голові, аби розуміти, що відбувається. Парамедицина — вузький зріз знань. Її можна було вивчити за ці роки бездоганно з усіма нюансами. І досвіченому парамедику достатньо одним оком кинути на пораненого і він уже знає: виживе людина чи ні. Вмикається якась чуйка. Звісно, багато факторів у цьому відіграють роль — і знання, і досвід, який ні за які гроші не купиш. Досвід, оплачений реальним життям і здоров’ям — своїм здоров’ям насамперед», — каже Юлія.
На момент Майдану її доньці виповнилось одинадцять років.
«Звичайно, важко було її залишати, але абсолютно очевидно, що я все це робила і роблю для неї».
У 2018 році Юлія Паєвська підписала контракт і стала частиною ЗСУ, очоливши евакуаційне відділення 61-го Маріупольського мобільного госпіталю. Вирішила, що армія — це хороший життєвий досвід. Потрапити в систему з певною дисципліною та ієрархією Юлія не боялась, бо доти займалася спортом і бойовими мистецтвами. А це та сама система і дисципліна.
«Ти не маєш права командувати, якщо сам не можеш виконувати накази. Ні морального, ні етичного, ніякого права. І для мене цілком нормально виконувати накази нормального командування. Оскільки кривих наказів мені ніхто не давав, то в армії у мене не виникло жодних проблем, — каже Юлія. — Тим паче на той момент я вже була Тайрою. Люди знали, хто я. Думаю, що і я для армії була корисною. Це була моя надціль, і воно так сталося».
Відтоді у неї з’явилася ще одна ніжна любов. Перша — Київ. Друга — Маріуполь.
«Я закохалася в місто. Дуже добре його знаю».
За мить Юлія виправляє сама себе.
«Знала. Бо того Маріуполя більше немає. Але я його дуже-дуже любила. І досі люблю».
Маріуполь. Полон
Ідеальний бій в айкідо, говорить Юлія, — той, який не відбувся. Але коли зрозуміло, що він неуникний, то треба зробити так, щоб атака на тебе була вигідна тобі.
«Це така базова тактика на татамі на етапі тренувань. Потім вона переходить на вулицю в темному підворітті, десь там у поля під Широкиним чи Бахмутом. І так само працює в глобальній стратегії. Це спосіб контролювати дії, думки, емоції ворога і маніпулювати ними. У цьому надідея айкідо».
Посічені ноги від світлошумових гранат, до яких скотчем примотували гайки, біль в очах через сльозогінний газ, контузії через вибухи — такі травми були на Грушевського на Водохреща 2014-го. За три дні на очах Юлії беркутівці скинуть хлопця з колонади біля стадіону. Поки вона перебігала дорогу, його вже вклали на щити. Вона подивилась на нього. Вистачило секунди, щоб зрозуміти: на місці хлопцю годі допомогти, треба в медпункт.
«Майдан для мене злипся в один нескінченний день-ніч. Включно з днем, коли розстріляли Небесну сотню, — каже вона. — Від Майдану лишилося відчуття, зліпок. Який? Що б не сказала, буде банально. І вся війна, всі ці наступні 8 років не переплюнули його. Майдан був насичений пораненими. Різними. Від зламаних пальців, розсічених губ чи брів до проламаних черепів, перебитих хребтів. І перевищило це тільки повномасштабне вторгнення».
Те, що вона побачила протягом трьох тижнів у блокадному Маріуполі.
Нагрудна камера вихоплює пораненого російського військовополоненого, якого привезли в госпіталь.
«Они не будут к нам такими добрыми», — каже Юлія жінці, що стоїть поруч.
Передбачення, яке потім справджувалося кожного дня.
Цей запис та інші, зроблені тоді в Маріуполі, Юлія зможе передати журналістам Associated Press. Так їх побачить світ.
Поїздка в Маріуполь напередодні повномасштабного вторгнення — то була така випадкова невипадковість. Юлія саме готувалась до участі в «Іграх нескорених», виходила на пік фізичної форми і взагалі не збиралась на фронт.
«Там було досить спокійно. І військові медики справлялися самі. Тільки час від часу потребували допомоги», — каже вона.
Але в друговій автівці буде вільне місце і щось її не втримає вдома. Можливо, та сама ніжна любов до Маріуполя виявиться сильнішою. А можливо, це той самий вибір, зроблений багато років тому. Так чи інакше, вже зовсім скоро Юлія знов опиниться в Маріупольському військовому госпіталі. І знову буде допомагати пораненим, надавати домедичну допомогу військовим і цивільним. У госпіталь будуть привозити понад дві сотні людей щодня.
Рік по тому Юлія напише у фейсбуці: «Ми їхали рік тому на схід, коли більшість ломилась на захід, рятуючи родини. Ми їхали в крижану весну великої війни. Ми не мали уявлення, яка доля чекає на нас, але точно знали, що вибір є завжди. Вибір є завжди, і доля не чекає. Долю творять ті, хто справді здатний на вчинок. На схід? На захід? Уперед»
«Ніяк мене цей досвід не змінив, — каже вона про ті тижні в Маріуполі. — Мене до того міняли 9 років війни. Полон мене радше переконав: я все роблю правильно. І ще я там побачила, що це за люди — наші вороги. Вони хворі на голову. І в тому їхня вина. Бо вони дозволили собою маніпулювати. І ті, хто заражений цією російською хворобою, переважно невиліковні. Це погано насамперед для них самих. Примножуючи свої злодіяння, вони гублять самі себе, свою ідею і свою країну. Уся ця жорстокість — це щоб переконати самих себе: вони мають право робити те, що роблять. Бо будь-яка істота відчуває, правильно вона вчиняє чи ні».
[Читайте також: Чотири життя Андрія Зелінського]
Через вибухові хвилі в будівлі госпіталю вилетіли вікна і всередині не можна було зігрітися. Снаряди прилітали дедалі ближче. 16 березня один потрапив на саме подвір’я. А потім авіабомба влучила у відділення реанімації.
Того дня Юлія і водій Сергій намагалися вивезти з Маріуполя в бік Запоріжжя цивільних і потрапили в полон.
Фізичне, психологічне знущання і невідомість, яка вибиває з-під ніг залишки твердої землі. Останнє було чи не найскладніше.
«Це через нашу звичку все контролювати. Але якщо ти не маєш достовірної інформації, то»…
Вона замовкає на півслові.
«Я просто зрозуміла, що іноді буває так».
Хороша фізична форма дозволила витримати три місяці полону фізично.
«А морально мені допоміг весь мій бекґраунд бойових мистецтв, йоги. Усе мені згодилося», — каже вона. Це те, що в неї відібрати не змогли.
Юлію Паєвську звільнять за три місяці:
«Я йшла і думала: жодна людина не зможе торкнутися мого тіла. Але щойно побачила спецпризначенця в українському однострої, то міцно обійняла його і вперше за три місяці усміхнулась».
Говорити
Страсбург. Вручення премії імені Академіка Сахарова в Європарламенті.
«Ми зібралися, щоби вшанувати лауреатів премії Сахарова 2022 року — сміливий народ України, який представляють його Президент, обрані лідери та громадянське суспільство. Українців, які вже важко б’ються і так багато чим пожертвували заради своєї свободи та наших цінностей», — каже президентка Європарламенту Роберта Мецола.
Серед тих, хто отримав премію від імені України, — Юлія Паєвська, Олександра Матвійчук, Іван Федоров, Ярослав Божко.
Олександра Матвійчук пригадує:
«Після вручення було багато адвокаційних зустрічей. Це доволі виснажливий тур. І в якийсь момент Юлія підійшла до мене. Взяла цукерки і сказала: “Їж”. Видно, побачила як медик, що зі мною щось не так, — усміхається Олександра. — І це така проста людська турбота про людину, яка поруч з тобою, яку ти ще добре не знаєш, але дбаєш про неї як про члена команди. Дуже теплий спогад».
Після свідчень у конгресі США Юлія Паєвська відвідала Європарламент, Давос, безпековий форум у Галіфаксі, Варшавський безпековий форум, сейм Литви. Вона обрала говорити.
«Я дуже рада, що мій голос щось додає до перемоги. Нас таких багато. Це війна проти москальської пропаганди. Вона просто жахливо отруйна. І перемога здобувається в серці і голові, а потім тільки зброєю утримується. Це просто, але дуже важко. Щоб проливалося менше нашої крові, нам треба завойовувати серця», — пояснює Юлія.
На питання як, вона відповідає: наша зброя може бути тільки у правді, лише її можна протиставити абсолютно безумній пропаганді.
«Від себе я зараз домагаюсь чистоти думок і правильності формулювань. Аби кожне слово було вивірене. Я прихильниця точності — без “нібито” і “можливо”. Було так, і все. Бо формулювання важливі, все називати своїм ім’ям важливо. Я ніколи не перебільшую, але ніколи не применшую. Кажу як є. Може, правда, про яку я розповідаю, не завжди красива, але це точні факти».
За словами Юлії, ця робота не складніша і не легша за роботу парамедика, просто абсолютно інша.
«І у мене виходить доносити меседжі до суспільства — що нам потрібно для перемоги і з ким ми маємо справу. Це те, що я на себе взяла і тягну. Я розповідаю про полон, як росіяни поводяться з цивільним населенням на захоплених територіях, як вони руйнували півмільйонне місто. Як усе починалося і до яких жертв і трагедій призвело.
Така зараз моя місія — говорити правду тим, хто хоче чути.
І я бачу, що світ вражений мужністю українців. Я думаю, це такий дух, який, можливо, в XXI сторіччі вже трохи підзабули. І ось він надихає».
Юлія відчуває це в усіх поїздках і розмовах за кордоном.
«Тайра — це надзвичайно потужна сила. Я бачила, як люди замовкають, коли вона говорить, яке це справляє враження, — каже Олександра Матвійчук. — Є різниця, якщо про російські воєнні злочини розповідаю я як правозахисниця, що документує свідчення людей, і якщо розказує людина, яка їх пережила, яка бачила все на власні очі і це стало частиною її досвіду та визначило те, що вона робить і говорить зараз. Тайра знаходить правильні слова і правильні приклади. Вона не занадто йде в емоції, тому неможливо потім списати сказане на неврівноваженість українців. Вона дуже спокійно розповідає про речі, які важко спокійно навіть уявити. Витримує цей баланс інтуїтивно. І тому її слово має силу. Я можу тільки уявити, скільки треба сил, щоб по колу відповідати на одні й ті самі питання, які, до всього, не завжди коректні. Тому що людина має право якусь частину своєї історії залишити собі».
Є й інша важлива річ.
«Тайра не тільки говорить. Вона багато робить. Створила благодійний фонд, який займається справами полонених та підтримкою їхніх родин. І це додає ваги її ролі. Бо вона говорить не лише про минуле. Вона бореться, щоб у цих людей було майбутнє».
Там, у полоні, Юлія багато думала про справи, які треба буде зробити вдома. Однією з них став фонд «Мрія», який допомагає родинам полонених та загиблих воїнів. Офіційно його презентували на початку лютого 2023-го.
«Запитів від родин дуже багато. Масштабів трагедії я ще не осягнула на 100%. Добре, що є Татуся Бо і Дана Яровая, які долучилися до проєкту. Зараз ми фокусуємось на допомозі дітям. Але, можливо, з часом це розростеться в щось більше», — каже Юлія.
Наприкінці минулого року вона разом з командою їздила до родин — проїхали тисячу кілометрів, щоб обійняти двісті дітей.
«Я насправді переживала, не знала, як це сприйму. Але діти й загалом сім’ї виявились настільки світлими, що мені стало навіть трохи легше, коли я з ними спілкувалась. І я знаю, що їм теж. Не думаю, що забуду це колись, і не хочу забувати, щоб не втрачати наснагу, мати силу боротись далі».
Запитую: «Чи були за ці 9 років моменти зневіри?»
«Жодного разу я не відчула цього. Бо знала: те, що роблю, — правильно. Те, що кажу, — правда».
Як написав Моріхей Уесіба: «Твій дух є твій істинний щит».
§§§
Редакція The Ukrainians Media використовує у своїх текстах фемінітиви згідно зі змінами, внесеними до Українського правопису, які закріплюють норми їх творення. На прохання героїні у цьому портреті ми зробили виняток і їх не вживаємо.
