«Я бачив, як йому знесло пів голови від пострілу з танка», «Ховався за тілом вже мертвого, але ще теплого офіцера», «Бабця та готувала нам пиріжки, а потім її рознесло мінами, ми її тіла навіть не знайшли», «Я позбирав його нутрощі всередину, бо надіявся, що він ще може вижити, і потягнув в бік медиків», «Я коли віз його, він ще дихав», «Так хотів тих ягід спробувати, а з дерева кишки звисали, там так смерділо навколо тілами, які догорали і розкладалися, що я постійно блював», — це реальні історії, яких я наслухалася сотнями за десять років поїздок на фронт. І ще стільки ж почую нових. Я збираю жахливі, важкі, колючі, а часом теплі й навіть веселі історії з «нуля», аби люди почули їх на радіо і прочитали в книжках. Аби ті історії не зотліли тільки у спогадах тих, хто їх пережив, у Твоїх спогадах…
А тим часом ми зібрали гроші на новий РЕБ, британці допомогли пригнати нового «праворукого» «корча», це вже наша 48 чи 49 тачка від початку повномасштабки. Я ногами і кулаками трамбую маскувальну сітку в свій мікробагажник, на мене дивляться поліцейські поруч і ніяково хитають головами. Дивом знаходжу препарати для медиків, які чергують на еваку (ідеться про евакуацію поранених, — Авт.) під Кринками. Прошу свого семирічку ретельніше відсортувати глушники від мушководів (мушковод чи коректор мушки — засіб для точної пристрілки на автомати і пістолети, — Авт.) і нарешті виколупати свої поролонові набої з бойового магазину від АК. Так минає наш черговий день, а ввечері я вкотре шкодую, яке лайняне дитинство в мого сина.
А Ти на передку, з виходу на вихід, у холодному підвалі, який орки закидують КАБами (то такі авіабомби, вагою в 250 або 500 кілограмів). Ти майже не спиш, їси сухі батончики, запиваєш розчинною кавою з енергетиками; та ви, бляха, пісяєте в пляшечку, бо вони «сіють» так рясно, що вийти з окопу майже дорівнює «не вижити». Тобі не спробувати велику і таку соковиту шовковицю, яка повисла над твоїм підвалом чи окопом, бо на ній нутрощі окупантів, тому я привезу Тобі і шовковицю, і черешню, аби ти тільки рідше виходив з умовного укриття на «нулі» (Ти після таких виходів блюєш і видлубуєш м’ясо з вечері). А «нам» треба якось таки вижити, тому везу дрони-“бомбери”, антени, генератори і черешню з шовковицею. Бо в нас іще плани поїхати до моря, хоча які в біса плани? Коли ми не те що на місяць не можемо спланувати — ми на день не сплануємо, бо не знаємо, як і чим він завершиться. Ми живемо в повній невідомості і страху, породженому цією безглуздою, липкою і огидною на смак, дотик, нюх і уяву невідомістю. І від того вщент виснажуємося. Мріємо… мабуть, так, мріємо… наприклад, народити дитину і купити їй нового возика, бо усі речі сина ми вже давно віддали ВПО.
Це дуже «стрьомно» хотіти і могти народити дитину, але не робити цього через чортові обставини. Хоча, чесно, я постійно купую тести на вагітність, обнадіюю себе і сама собі засмучуюся через одну смужку.
Коли Ти виходиш на «нуль», я перестаю дихати. Живу не дихаючи.
Хоча я пам’ятаю, як вдихнула запах спеченої паски (спробуй тут не вдихнути), яку Ти зміг скуштувати лише через тиждень, бо був на виході. Малий прикрашав її смішними цукровими кроликами, а я підв’язувала пакетики жовто-блакитними стрічками. Це черговий Великдень, надцяте Різдво наодинці. Мене дратують колядки, гаївки, вертепи і всі ці навколосвяткові потіхи й веселощі.
Колись, як була мала, то батьки на Великдень брали нас із братом до родичів на Волинь. От ходиш від хати до хати, там «напихають» пляцками і пасками, всюди раді обійняти, всюди гамірно й гучно, всі одне з одним давно не бачилися. Якось, я пригадую, в часі Великодня ми повезли чергові «корчі» десь під Мар’їнку, їздили по хатах, де «пооселялися» собі вояки, розвозили їм тачки й паски. В мені прямо випірнув той спогад, як ми по хатах родичів на Волинь їздили, так і тут було — їздиш по хатах морпіхів і їси паски, і всюди так само гамірно й гучно, усі одне одного раді побачити і обійняти, і тепло так, добре, всі свої, я навіть іноді співала там колядки на Різдво. А потім ви всі, і Ти також, ідете в холодну невідомість ЛБЗ (лінія бойового зіткнення). А я повертаюся додому в таку ж невідомість і самотність. Ця невідомість переслідує, вона страшніша за будь-які інші відчуття. Коли ти боїшся голосового від медиків, раптового дзвінка від Твого побратима (який насправді просто хотів попросити дроти до Старлінка, бо їх в окопах миші погризли).
Я отримую від Тебе час до часу повідомлення — «Працюю. Все норм». Завжди — все норм, зрідка — «більш-менш» або «терпимо», але ніколи не «погано». Ніколи. А потім дізнаюся і про пряме влучання КАБу у ваш підвал, і про 300, 200… і про новий вихід і нові повідомлення — «В роботі. Все норм». Я шлю тобі меседжі і фото, в яких розповідаю, як у мене тут, як малий розбив голову на турніку, як ми святили паску, як малювали писанки, як плавали в озері в квітні, як годували кіз на фермі, питаю, який за потужністю Тобі треба генератор, скільки додаткових аптечок, скільки ще «бомберів», і показую, яку круту сукню в пікселі я приміряла, і дівчата повезуть її в Канни. А ти мені час до часу, крім звичного «В роботі. Все норм», пишеш:«Ти в мене красуня» і «Кохаю так само сильно». Думаю, буду ще красивіша: купую собі сукню й білизну на 700 гривень, а потім переходжу дорогу і купую мастило для зброї на кілька тисяч. Ні в чому собі не відмовила, думаю, і подумки усміхаюся. Зате є сукня, яка тобі має сподобатися.
А потім знов КАБи, пилюка в очах, постріли, вибухи, контузії, лікарня Миколаєва, але цього разу всі живі, і знову в роботу. Жадан у своїх крайніх писав — «Життя — це повня. І порожнеча». Години чи навіть дні з Тобою — такі повні, що переливаються своєю повністю через вінця, в них все і всього багато, а тижні і місяці без Тебе порожніші порожнього, терпкіші за найнедостигліші вишні, важкі, як ТЕМПівські плити в незручній плитоносці, як «мішки» під моїми очима від того, що ночі до біса довгі й безсонні, коли Ти не на зв’язку. Коли я знову більше не дихаю, ніж ковтаю повітря. Як мене тато в 6 років водив на плавання, вода була холодна і майже чорна, тренерка нервова — казала затримувати дихання і пірнати у чорну воду. Я чомусь трималася під водою найдовше. А коли випірнула і жадібно вдихнула повітря, то спершу обпеченими хлоркою очима дивилася на плитку, вкриту грибком, а тоді — чи всі випірнули. Було страшно загубити когось в тій чорнезній воді.
Усі теперішні ночі — довгі, холодні і чорні, як та вода у старому радянському басейні в дитинстві.
Отак коли Ти заходиш на “нуль”, я затримую дихання. Тільки зараз то вже не пів хвилини чи хвилина, як у дитинстві. Зараз це 5-10 днів, коли я мимоволі трясуся, не контролюючи цього, часом плачу (але щоб ніхто не бачив), не їм і забуваю купити нові підручники дитині в школу. “Нуль” — то завжди “лотерея”.
У басейні завжди всім вдавалося випірнути. Чи можуть зараз? Я не певна. Правила змінилися, вода почорнішала, хлорка обпікає безжалісніше, терміни затримки дихання збільшилися. Я поки тримаюся. Рятує волонтерка, тачки, дрони… син рятує, повертаючи в реальність своїм «Мам, мам, а можна чіпси?», або хлопці-механіки, які дзвонять і кажуть, що тачка вже на ходу і можна їхати. Мені пощастило: ми женемо «корчі», якими можна доїхати до Тебе.
Це насправді дуже круто, що я можу приїхати до Тебе, коли Ти не на бойовому завданні, коли Тебе відпускають на добу чи дві, а якщо пощастить, то й на три! Три доби! Коли можна говорити про все, що не вдалося розповісти короткими повідомленнями раніше, можна обійматися, дивитися смішний фільм, кохатися і разом готувати вечерю.
Але я їду до Тебе у якесь прифронтове місто, залишаючи дитину вдома з бабусею. І коли я біля Тебе, а на наш регіон ворог спрямовує ракети, я тривожуся за дитину. Читаю в новинах про загиблих від ракет дітей, і мій страх за ці 2,5 роки просто зашкалює. Логічно, це зовсім не правильна думка, що коли я поруч, то зможу вберегти. Бо як я вбережу від ракети?
Єдина думка — якщо вже вмирати, то всім разом. Але ми не разом. Бо я або з Тобою, або з дитиною.
Хлопчиком, який не мав і вже не матиме дитинства, який іде в школу, дивиться на мене вогкими очима і, стримуючи тремор підборіддя, питає: «Можна я не піду на заняття в тривогу в підвал? Там так холодно, треба писати в куртці… Мам, а ти вже сьогодні в Херсон?». Сьогодні. І я їду з гнітючою важкістю і неконтрольованим страхом. Не можу йому дати сім’ї, походів у гори і пляжу з морем, як би то мало бути. Не можу дати йому отого «разом». Він їде позаду в авто і роздумує вголос: «Коли війна завершиться, ви продайте ті свої старі машини, ми купимо великий трейлер і будемо подорожувати всім світом, і в нас більше не будуть стріляти. Цікаво: в нього влізе наш великий пес, який у нас буде після війни?». А я не можу пообіцяти, що ми взагалі виживемо після цієї війни. Не можу пообіцяти, що скоро приїде тато, вітчим чи хрещений. Я йду у військторг і купую три комплекти форми розміру Л. Син коментує — «то для моїх трьох татів». Люди переглядаються між собою і неприємно пхикають. Я більше не реагую.
Ви ж тільки єдине — не співчувайте. Ніколи не співчувайте мені, бо він живий, бо вони живі і я точно знаю, на біса вони там. Не співчувайте моїй дитині, що його тато, вітчим і хрещений на війні. Не співчувайте, бо він точно має найкращі приклади справжнього чоловіка. Йому пощастило, хай рідко, але гордо йти з ними за руку, не лякаючись зелених бусиків і не йдучи замість тата в крамницю, бо той панічно боїться мобілізації. Ви краще зберіть свої сили і поміняйте його «татів». Це точно буде дієвіше за довбане співчуття.
Ірина Вовк, письменниця, журналістка, волонтерка.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення — Вадим Блонський.
