§§§
[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Коли чуєш про місто на річці, то уявляєш собі таке, як Київ або Дніпро, — є лівий берег і є правий берег з легким міфічно-культурним протистоянням між ними, де кожен вважає, що в іншого хіба вид із вікна кращий. Миколаїв — місто на двох річках, але лівого-правого берега тут нема. Миколаїв — півострів, тут опозиція «відносно інше — абсолютно чуже» працює дещо специфічно, «через перешийок». Тому справжнісіньким шоком було повідомлення на самому початку повномасштабного вторгнення, що в місті розводять мости (інформація виявилася хибною): позаяк у такий спосіб в уявленні про «своє» зникала вісь «відносне» і залишалося «абсолютне», залишався загрозливий шок чужості.
Я маю улюблену байку про воєнний Миколаїв. Якраз світоглядну, так би мовити, акурат про блага приналежності. Зараз розкажу.
У вранішній черзі по чисту воду влітку 2022-го стояли самі тітоньки — типаж жінок від тридцяти до п’ятдесяти, які знаються на роботі піклування і практикують сувору любов. Їхати в Миколаїв 2022-го і залишатися там було страшно. Мій страх минув весь і одразу якраз у такій черзі.
Десь щось весь час бухало і бабахало, на сирени уваги ніхто не звертав, вони з обстрілами не синхронізувалися, як то й буває у прифронтових містах, та от раптом вибухнуло щось ніби поруч, аж повітря здригнулося (влучила російська крилата ракета в будинок культури неподалік, потім уже дізналися). Тієї ж миті я, не тямлячи себе від жаху і втоми, підстрибнула на місці, голосно скрикнула і присіла автоматично поруч зі своїми порожніми баклагами, хіба що руками голови не прикрила. Жодна з тітоньок не зреагувала на вибух, але всі повернулися у мій бік. Та-що-стояла-найближче презирливо обдивилася і пояснила коліжанкам уїдливо: «Туристка!». От тоді мені стало соромно і перестало бути страшно. Південні тітоньки уміють припекти так, що каїнова печатка здається гіпстерським татуювання.
Туристам у віддаленому передмісті міста М., де востаннє ставалося щось цікаве, коли князь Вітовт за Князівства Литовського митницю тут поставив, робити нема чого. І туристкою бути тут я не воліла. Живу ж тепер у цім місті, от і баклаги мої для чистої води, бачите? (Се атрибут і дисплей миколаївського автохтона, щоби ви знали). Встала на прямі ноги, сама перша зареготала. Черга підхопила сміх — тітоньки міста М. прийняли мене за свою.
Місто М. часів великої війни пихате й зарозуміле. Я йому цим не докоряю: всіх такими роблять пережиті досвіди екстреми.
Тут почуханий зусібіч зелений авто-смарт нахабно переганяє джипи в камуфляжі, а на задньому склі у нього трафаретом — «Доброго вечора, ми з Миколаєва!».
Тут з осені 2022-го, коли активно запрацювали передані установки Хаймарс, вулицями розсікає фенсі-чорна автівка (не перебільшую, це лексус, понімаєте) з оригінальними номерами «HIMARS».
Тут розказують поблажливо одеситам, як рятуватися під час масованих обстрілів, забувши помітити, що саме Одеса тепер у прицілі, а Миколаїв ночами спить.
Тут бабці на базарі, яким іще два роки тому розказувала, як зветься їхній товар українською, що її вони почали опановувати, нині намагаються правити мені наголоси у слові «полядвиця». А найгірша образа, яку викрикують одна одній ті баби, що сваряться на базарі через ціну на сало, і від якої самі ж сатаніють, — «наводчиця».
Тут «на п’яточку» під магазином можна сварити будь-якого політика і навіть військового, розказувати, як треба закінчувати війну і кого ми всі наобирали собі на голову, але не можна слова кривого про генерала Марченка, бо Марчелло, по-перше, тутешній, а по-друге, він врятував Миколаїв, за образу на його адресу можна і прочухана дістати.
Коли країною пройшла хвиля перейменувань вулиць, приятелька якось болісно-буденно зронила репліку: «Знаєш, нестерпно жити на вулицях, названих на пошану пам’яті твоїх друзів». Перейменування в місті М. проходили складно, з напруженим громадським обговоренням. А тепер тут є вулиця Гліба Бабича, скажімо: Миколаїв почав дізнаватися про поетів і героїв, яких породив, — як завжди, із сильним запізненням.
Тут масово вживають обставину часу «після війни», від якої все всередині перевертається і кричить криком, поки не збагнеш як даність: ідеться про звільнення Миколаївської області і Херсону, коли місто М. припинили щодня кошмарити.
І тоді я собі згадую, як описував війну у Сараєво на одній з презентацій Міленко Єрґович: «Коли бомблять сусідні квартали, а не твої, ти п’єш вино, бо сьогодні війна — у сусідньому кварталі, а в твоєму кварталі сьогодні її нема».
Мабуть, такий вигляд і мала б мати війна на півострові.
У дворі бачу щодня Настю.
Її родина переїхала до будинку, де живе моя мати, років п’ятнадцять тому. Відразу купили квартиру собі, батькам і дітям — в одному під’їзді на різних поверхах. Анастасія років на п’ять молодша за мою маму. Дуже красива, в чудовій формі — струнка і легка, щодня сусідам розказувала про насолоду щоденної йоги.
Після першого ж обстрілу Настя «попливла». Батьки померли кілька років тому, діти-онуки вчасно виїхали, натомість Настя лишилася удвох з чоловіком. Щодня вона тепер розказувала — дуже емоційно, з криками і сльозами, — як сильно обстріляли напередодні будинок ракетами, як завалився під’їзд від прямого влучання авіабомби, але вона з онукою на руках дивом урятувалася. Закінчувала історію і починала знову.
В наш будинок не прилітало. Вона ту історію розказувала людям, що живуть у будинку, якого в її уяві уже не було. Спочатку Настю слухали жалісливо, потім роздратовано, за тим — коли мікрорайон уже крили чим-попало й нон-стоп — переривали й гидливо від неї відверталися, наче вона заразна.
Влітку 2022-го жінка евакуювалася в Болгарію до дітей, чоловік перебрався жити до самотньої сусідки. Настя повернулася цього року. Така ж тоненька й легка. Тільки погляд специфічний, розфокусований, ніби всередину себе дивиться, — таке, буває, бачу в людей, котрі вживають літій. Настя ходить тепер двором і розмовляє з квітами і деревами. Розказує, як жила з онукою на морі і бачила дельфінів. Квітник просто у мене під вікном, часто чую її, поки пишу собі зранку щось на балконі.
Сусіди її більше не уникають, ласкаво вітаються і бажають хорошого дня, більшість із них навіть не помічають, що Анастасія змінилася. Окрім хіба тих, хто був тут весь час, вони — все ще дивляться на неї із сумішшю огиди і страху.
Не знаю, як я на неї дивлюся. Я боягузливо намагаюся її уникати.
Нині місто М. нічим не різниться від інших міст неглибокого тилу. Більше стає російської мови, якої певний час уже просто не стало чути, але все ще відповідають українською, коли до них перша українською заговориш.
Уже давно не знайти вільних місць для парковки у колись порожніх дворах. А двори тепер красиві: саме передмістя, де живу, було значно пошкоджено обстрілами і на нього скерували увагу партнери з Данії, тож тепер тут нові вікна, десь нові двері під’їздів, нові хідники, оновлені дитячі і спортивні майданчики. А головне — заштукатурені-зафарбовані шрами від уламків і підпалини на будинках.
Школа неподалік — у неї двічі два дні поспіль влучала ракета й відновленню будівля не підлягає — оточена високим бетонним забором, більше не видно руїн. Краса! Тепер уже треба бронювати місця наперед у хороших популярних рестораціях. І, не соромлячись, брати на виніс гарбузове лате на соєвому молоці, але — відстоявши за ним чергу, хоч і меншу за черги по воду тоді, на початку повномасштабної.
У чергах тепер є й чоловіки у цивільному, тільки часто ще й у стоптаних берцях, варто лишень уважніше глянути. Поблизу автобусних зупинок стоять бетонні укриття, яких усе ще гостро бракує у спальниках передмістя.
Кажуть, дві стіни більше не допомагають, поки що в місті М. цьому не вірять, але — як бачу — коли в паузах між 7-годинними вимкненнями електрики починають світитися вікна сусідів, то більшість усе ще довіряє магії хрест-навхрест-скотчем…
Сьогодні війна в сусідньому кварталі.
Миколаїв воєнного часу — місто-з-минулим. У статті в Вікіпедії, присвяченій передмістю, що про нього тут розказую, тепер поруч із митницею князя Вітовта згаданий і розірваний ракетою Будинок культури — уже, прошу, два меморіальні об’єкти на район. Але не те минуле, щоби приваблювало сюди туристів. Ці історії — переважно для своїх, вони — про приналежність.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
