Це був бордовий коленкоровий планшет з орденами й медалями. Муарові стрічки, що обплітали колодки, пістрявіли різнокольоровими смугами. Кути золотих та срібних зірок були такі гострі, що, здавалося, можна було поранити руку. Планшет був магічний, вабив мене і подовгу не відпускав.
Дитиною я приходив до діда по татові, ліз в одну з шухляд радянського гарнітуру й поміж картонних коробок з шитвом і стосами з документами знаходив той чарівний планшет, діставав його і подовгу роздивлявся нагороди свого прадіда. У Другу світову він літав і знищував німця, скидав на голови бюргерів бомби, руйнуючи галереї, театри й нацистські бункери. Здається, ніхто з нашого роду не мав такої поваги й ні про кого не берегли пам’ять із таким трепетом. А зрештою, ні в кого більше не було нагород.
А за якихось двадцять років я відчув, що от і до мене ставляться якось по-особливому. Така собі пастельна суміш мовчазної поваги, обережних жартів про ПТСР і погано прихованої зацікавленості. У 2016-2021 роках моє оточення складалося винятково з цивільних, які не мали жодного стосунку до армії. Будь-яких ветеранських тусовок я уникав, згадування мене як письменника-фронтовика — дратувало. Я не носив форми, але охоче розповідав про воєнний досвід. Поважав бійців, але зневажав армію як таку. І, зрештою, пообіцяв собі ніколи знову не ступати в цю замулену ріку.
За шість років між моїми війнами я прожив кілька життів. Я багато писав і ще більше працював — переважно руками. Це був важкий, але щасливий період. І коли життя за мою роботу виплатило мені всі дивіденди, все, що я намріяв, — я знов одягнув костюм солдата.
Нині в моєму оточенні складно знайти людей чоловічої статі, які б не мали стосунку до армії. Не всі бойові, але всі у Силах оборони. Тепер у компаніях мій досвід не є унікальним: ніхто не дивиться зацікавлено, ніхто не розпитує. Повага, як газ, розподіляється на всіх. Ба більше, мій бойовий досвід нерідко тьмяніє на тлі досвідів інших. І ніхто не називає мене героєм. Власне, я ніколи не чув, щоб героєм називали бодай когось. Ну був, ну стріляв, повернувся, вижив — як усі. Нічого надзвичайного, нічого суттєвого. Маленький подвиг, крихітний особистий внесок, приватний досвід. Один із сотень тисяч. Як усі. Ніхто ж не хвалить одну випадкову дошку в паркані. Хвалять увесь паркан. Що міцний, що красивий, що захищає від приблудних собак і підозрілих перехожих.
Мені вже давно здається, що всі ми (а ми — це не лише ті, хто мають військовий квиток) — одне ціле — масивне й щільне. Разом в одній упряжці, разом в одному замісі. Тримаємо небо, підтримуємо одне одного, стоїмо.
З одного боку — ніби ж наділяємо себе рисами нації героїв, що протистоїть вічному, як Хронос, планетарному злу, але ніхто окремо не назве себе героєм, а часто просто відмахнеться: недостатньо робив, замало допомагав, мінімум вкладав.
І ті, хто долучилися у перші тижні війни, і хто збагнув усю необхідність стати до строю пізніше, і навіть ті, кого за гриву притягли з вулиці чи виловили змерзлого і заплаканого з Тиси, — всі вони так чи інакше допомагають, вкладають. І ті, хто їх чекає, і хто не дочекався, і хто тягне і тягне з тилу на фронт, і хто у вайлуватому страху бути мобілізованим не виходить із дому, але по-тихому на горищі збирає FPV-дрони, — теж діють, аби підтримати своїх і стримати чужих. Жодним чином не вдаюся до порівнянь внесків цивільного-донатера й умовного піхотинця, що мочиться в окопі у банку з-під тушонки і другу добу в очікуванні евака спостерігає, як відмирає рука нижче турнікета. Але й не можу роз’єднати їх у єдиному бажанні справедливого миру. Чи бодай у бажанні не повторити подій столітньої давності. Вони й без мене давно роз’єднані — у світоглядних сенсах.
А коли умовна піхота повернеться з полів і зайде в цивільний простір, то, з великою ймовірністю, цей простір зустріне їх ворожо. Та й умовна піхота знайде чимало ворогів серед тих, хто не був, не пішов, не відчув. І чи стане цей піхотинець героєм для громади? Чи не дратуватиме його, коли його називатимуть героєм? Чи не дратуватиме його, якщо героєм не називатимуть? Чи матиме він справжню неофіційну шану від сусідів, родичів, знайомих? Чи хотітимуть вони цю поламану людину любити? Як взагалі любити поламаних і травмованих? Тих, хто поруч — ворушиться, пахне, заважає, — а не закарбованих у глянці красивих історій? Як любити дратівливу людину з ампутованою кінцівкою, що заливає свій досвід алкоголем? Як пробачати йому всю цю емоційну бурю і весь цей чуттєвий штиль? Як пам’ятати, що цю руку він віддав, аби не віддати цю землю? І як жити йому в далекому сірому містечку з усвідомленнями свого досвіду й бажанням цей досвід забути?
Нічого не зміниться. Нічого й не мало змінитися.
Всі війни однакові. І повернення такі ж — як після всіх цих однакових воєн.
І героями ми будемо називати не тільки героїв. І не кожного героя. І будуть вони нахабні, злі, відсторонені, печальні.
А головне — незручні.
І не в кожного з них будуть коленкорові планшети з нагородами. І не кожен з них пишатиметься тими нагородами. Але кожен із них знатиме, що ця висока ціна — вся наша, від усіх нас, від колективного героя, що не програв, хоч і був так близько до програшу. Що не здався, хоч був так близько до капітуляції. І що все це було недарма!
Якщо все це дійсно було недарма…
Артем Чех, письменник, сержант ЗСУ, у 2015-2016 роках добровільно став на захист України, від початку повномасштабної війни знов у лавах ЗСУ.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
