Незручні

Це був бордовий коленкоровий планшет з орденами й медалями. Муарові стрічки, що обплітали колодки, пістрявіли різнокольоровими смугами. Кути золотих та срібних зірок були такі гострі, що, здавалося, можна було поранити руку. Планшет був магічний, вабив мене і подовгу не відпускав.

Дитиною я приходив до діда по татові, ліз в одну з шухляд радянського гарнітуру й поміж картонних коробок з шитвом і стосами з документами знаходив той чарівний планшет, діставав його і подовгу роздивлявся нагороди свого прадіда. У Другу світову він літав і знищував німця, скидав на голови бюргерів бомби, руйнуючи галереї, театри й нацистські бункери. Здається, ніхто з нашого роду не мав такої поваги й ні про кого не берегли пам’ять із таким трепетом. А зрештою, ні в кого більше не було нагород.

А за якихось двадцять років я відчув, що от і до мене ставляться якось Ð