Новий відлік

Як переселенці допомагають одне одному будувати бізнес і не бути чужими у своїй країні

12.08.2016 Марія Педоренко

З моменту окупації Криму й частин Донецької та Луганської областей свої домівки полишили майже 1,8 мільйона українців. І це лише офіційні дані. Для когось це було зважене рішення. Інші діяли швидко, змушені обставинами. Але всіх їх об’єднала потреба починати нове життя.

Тепер для них важливо — перестати бути чужими у своїй же країні.

Із 2014 року в Києві існує створена переселенцями громадська організація «Кримська діаспора». Вже другий рік поспіль вона підтримує ініціативу «Новий відлік», котра надає гранти для підтримки малого бізнесу переселенців. За дві хвилі проекту лише в Києві шанс профінансувати власну справу отримали більш ніж три десятки учасників. Не гірша статистика й у Львові, Одесі та Харкові, де також реалізують проект.

Ми зустрілися з переможцями перших двох хвиль «Нового відліку» і подивилися, як просувається їхній новий бізнес.

Втеча до курника

— Оце ми в селі Ніжиловичі, — повз очі пролітає захований в хащах лісосмуги вказівник. — Ми його спеціально обрали. Тут гарна дорога. 50 кілометрів від Києва. Немає котеджів. І майже немає інтернету.

За кермом — 45-річна Марина Брагіна. Якби вона була супергероїнею, то на запитання: «Хто ти без костюма?» спокійно відповідала б: «Будівниця, психологиня, соціологиня, фермерка». І ще, можливо, «майстриня з вибирання кавунів». Ось вона зупиняється біля ринку. Виходить із машини, наспівуючи собі під ніс щось незв’язне. Проводить ритуал із поплескування й постукування. І разом з продавцем несе два величезних кавуни до автівки.

− Просто щастя якесь. Ми так любимо кавуни. І донька, й чоловік. А я взагалі люблю їх із хлібом!

Марина в’їжджає на ділянку, де в майбутньому виросте її новий будинок. Сьогодні туди може прийти кожен — територія нічим не обгороджена. З усіх боків до вуха долітає різноманіття звуків: рипіння дверей, рохкання свиней, бекання овець. Гавкаючи підскакує маленький собака з довгою чорною шерстю.

IMG_9558

− Чарлююююсік! Чарлііік! Ми його з Донецька привезли. У нас тепер п’ять собак. Чарліка підібрали перед війною. Його хтось полишив на узбіччі.

Виїзд із Донеччини Марина зі своїм другим чоловіком Кирилом готували ще з 2013 року. Втім, причина була та ж сама, що й у всіх переселенців, — утекти від війни. Вже тоді вони як соціологи робили невтішні висновки. Попереджали тих, кого консультували, радили не робити великих покупок і берегти гроші.

— Але самі переселилися, вже коли півень клюнув, — жінка розповідає бадьоро, наче нічого не сталося. — У березні 2014 року ми проводили дослідження, яке показувало, що лише 27% населення підтримувало ідею вступу Донбасу до складу Росії. Я зберігала всі анкети, в яких були вказані, зокрема, імена й телефони респондентів. Якось вранці мене попередили, що офіс захоплюватимуть сепаратисти. Права рука Гіркіна. Аби знищити все, я поїхала туди, завантажила документи в машину… І хтось на мене доніс.

IMG_9537

До офісу компанії, де працювали Марина й Кирило, приїхав комендант і п’ятеро автоматників. Захопили машину й вимагали її відкрити. Телефону у Марини не забирали, тож в якийсь момент вона скористалася можливістю подзвонити чоловікові.

— Навпроти мене сидить автоматник. Перезаряджає Калашникова. Дивиться на мене. Я плавно беру телефон. Він не реагує. Дивимося одне одному в очі. Я набираю номер. Він не реагує. Перезаряджає.

Чоловік дзвонив усім, кого знав серед відомих у Донецьку людей. За кілька годин Марину вдалося звільнити. Автомобіль так і залишився закритим.

— Вночі я палила у себе вдома всі ці анкети. Я не мала права нічого залишити після себе. А наступного дня виїхала. Одягу не брала. В машину завантажила тільки чотирьох собак, двох котів і кролика висловухого.

Уже за місяць після цих подій знайшлися хлопці, які допомогли вивезти кіз, що все ще залишалися в Донецьку. Машина з ними потрапила під обстріли, але ніхто не постраждав.

Кожен на новій батьківщині Брагіних іде до Марини по чергову порцію любові. От маленьке біленьке козлятко. Звуть Ковбаса. Бо завжди всюди пролазить. А це Білява, предводителька стада. Вона дуже ревнива і цього разу, як завжди, починає тертися об хазяйку і вимагати уваги й поцілунків.

— Хто красуня?! Ти красуууууня, — у жінки вистачає часу й любові на всіх.

І не тільки на кіз. На скрип дверей реагує товстезний хряк — Іванич. Чорний, із жорсткою шерстю, він тицяє п’ятаком у ноги Марини. Й одразу отримає бажане — жінка чухає його живіт, на що Іванич відповідає схвальним рохканням.

— Кози в нас траву стрижуть. Вівці все ідеально прибирають. А якщо треба коріння вирити чи перекопати щось, то це вже хрюші.

IMG_9514

За два роки поголів’я зросло приблизно до шести десятків. Перші з них з’явилися після поїздки Марини й Кирила до Греції. Подружжя потрапило на острів Крит і завітало на місцеву сироварню.

— Усе було так смачно, що ми вирішили завести своє господарство. Протягом тижня Кирило купив кіз, вівці в нас уже були. Ми знайшли людей, які за ними доглядали, і почали виготовлення сиру. В домашніх умовах. Як ми кайфували! Люди замовляли в нас згущене молоко, сир. Це було хобі.

Сьогодні вона розуміє, що сироварня й ферма допомагають їм пережити ситуацію, в якій вони опинилися. Господарка спонукає їх до втілення своїх ідей, повертає вміння працювати і не дає приймати надто близько до серця все, що відбувається навколо.

— Коли ти займаєшся цією інтелектуальною діяльністю, — Марина стишує голос, — коли ти розумієш процеси, які відбуваються в суспільстві, коли бачиш, що ніхто цього не розуміє, психологічно дуже важко. Як можна себе огородити? Зайнятися тваринами, порпатися у багнюці.

IMG_9524

Тому молочні вироби — не єдине, по що до Марини з Кирилом приїжджають люди. Першого року було дуже багато переселенців. Проводили в Ніжиловичах вихідні, відновлювали сили й долали емоційне навантаження. Згодом на фермі почали з’являтися клієнти Марини-психолога. Багатьом треба було буквально походити серед гною і подоїти кіз.

Самі вони наразі живуть у курнику. Будівництво нового дому потребує більших грошей, аніж вони можуть сьогодні вкласти. Втім, фундамент уже є — початок покладено.

Сироварня теж поки що працює на виїзді — у знайомих. Санітарні умови не дозволяють робити все вдома. Марина планує, що вже невдовзі вони з чоловіком оброблятимуть 100 літрів молока на день. Обладнання для цього вже є. Торік жінка стала учасницею першої хвилі проекту «Новий відлік». Два місяці занять, захищений бізнес-план і вкінці — перемога.

— Було таке велике відчуття внутрішньої консолідації. Всі люди пережили одне й те саме. Підтримували одне одного. За час навчання виникла цікава тенденція, на яку я як соціолог звернула увагу. На тренінгу з мотивації серед десяти основних причин, чому люди вирішили брати участь у проекті, не було жодної, де йшла б мова про гроші. Тобто мотивація була різною — розвиток, бажання відкрити свою справу, зробити щось для України. Але не гроші.

На тренінгу з мотивації серед десяти основних причин, чому люди вирішили брати участь у проекті, не було жодної, де йшла б мова про гроші

З точки зору психології, пояснює Марина, люди, які пережили подібний стрес, просто обрали те, що для них сьогодні є найважливішим. І, як виявилося, це не гроші.

— Для того, щоби вийти з цього підвішеного стану, в якому опинилися переселенці, треба опуститися на дно. Зрозуміти, що іншого виходу, ніж почати нове життя, немає. Для когось такий момент настає, коли в родині закінчуються гроші, в іншому випадку — коли хтось починає хворіти або дитину треба віддавати в університет. Але без цього люди перестають використовувати власні ресурси.

Із самого початку жінка розуміла, що Донецьк вона полишає надовго. Не на рік чи два, а на десятиріччя. Вона пояснює це тим, що всередині теперішнього покоління вже почалися нові процеси. Аби воно дійшло до головного питання — хто ми? — має минути 25 років. Так само сталося під час Майдану, після якого виникло чітке розмежування між Україною і Росією. Українці почали розуміти, що вони — українці.

На старих воротах своєї ферми Марина Брагіна намалювала синьо-жовтий прапор. На звинувачення в сепаратизмі, що лунали на початках від сусідів, відповідала жорстко: «Бажаю, щоби ваша дупа не знала, що таке «Гради»!

— Сьогодні настав час, аби зрозуміти: ми не повинні залежати від когось, просити когось про допомогу. Ми самі все можемо. І народ до цього готовий. Він — наче дерево. Одна гілка тонка і гнеться донизу — це залишки старої влади. А народ формується окремо — міцний, зелений. Об’єднати ці дві гілки нереально. Нам залишається тільки плекати нову.

Кров’ю і потом

— Життя крихке. Сьогодні воно є, завтра — нема. Треба його цінувати, — за столом у просторій кімнаті з високою стелею сидить світловолоса жінка. Очі блищать й відкриті так широко, наче намагаються побачити більше, ніж дає кут зору. — Мені 41 рік. До пенсії вже треба готуватися, а в мене, як у 20-річної студентки, нове життя почалося, − сміючись говорить вона.

— Я зайшла й заверещала від страху. На верхній полиці в дівчини на грудях бігав щур. Жінка навпроти намагалася нагодувати кицьку. Та сиділа в неї в торбі. Майже всі їхали з тваринами. Така спека була.

Два роки тому Наталя Понімаскіна, не маючи зворотніх квитків, разом з дітьми сіла на потяг Луганськ — Київ.

Про події літа 2014 року вона розповідає неохоче й пошепки. На окупованій території залишився дім. Рідної землі не хоче полишати мама. Друзі зі спільноти євангельських християн почали переїжджати до Києва. Сьогодні Наталя вже не тішить себе думками про повернення.

IMG_9455

Сьогодні вона невпинно працює. За спиною в неї оверлок та швейна машинка. На ще одному столі акуратно складені лінійки, ножиці й булавки. Біля дверей на балкон своєї долі чекають три чорні безголові силуети.

— Спочатку я займалась танцями. Поряд було швейне училище. Я пішла. Там була спецгрупа і свій колектив, який спонсорувала швейна фабрика. Ми увесь час танцювали й танцювали. Майже не вчилися. Це вже потім я вивчилася за гроші. Кравчиня, закрійниця, технолог легкої промисловості.

Простого шляху Наталя не шукає. З-під її рук виходять складні сукні на основі прихованого корсету. Такі шиють у європейських домах моди. А вона створює їх у двокімнатній орендованій квартирі.

IMG_9474IMG_9465

— Кров’ю й потом. Я шию на побутовій машинці. Сама не розумію як. У мене сукні в крові. Бо я проколюю пальці. Тепер я розумію цю приказку.

Кров’ю й потом доводилося обживатися і в Києві. Справжні випробування чекали на неї вже після переїзду. За плечима численні спроби влаштувати сина до школи. Десяток змінених помешкань і життя у різних районах столиці.

— А потім у нас сталося горе. Почала помирала дитина, — минуло вже півтора року, а жінка й досі говорить про це зі сльозами на очах і хрипотою в голосі. — Смертельне захворювання. Важка форма невриту. Вражає кору головного мозку. Потім пішло вже на мозок і спину. 95% помирає, 5% виліковується за короткий термін. У нас був дуууже запущений випадок. З галюцинаціями. З паралічем.

Сьогодні вона вже намагається дисциплінувати свої думки. Трохи поплакати. Але не впадати в депресію. Сльози вона промокає маленьким рушником. Підіймає очі й знову усміхається.

— Нам доводилося жити в лікарні. Потрібні були тисячі доларів. Знайомі написали про нас у Facebook. І саме тоді ми відчули гостинність киян. Вони приносили супи в банках, котлети, гроші, одяг, ковдри… Я прийшла до лікарні на початку зими, а виходила, коли вже сніг танув. Ми тепер проходимо обстеження й нам кажуть: «Цього не може бути!» Спочатку він просто вижив. Потім був візочником. А згодом знову почав ходити.

Вона ніколи не думала, що в житті так все могло накластися одне на одне. Стрес від важкої хвороби сина звалив з ніг і чоловіка, і саму Наталю. Тепер з усмішкою вона говорить про те, як усі вижили.

— Життя прекрасне, але крихке. Треба цінувати його. В мене тоді було таке відчуття, що хтось бере мене за голову й топить. Хотілося сказати: «Дайте мені вдихнути — й топіть далі». Я тоді зрозуміла, що треба щось робити, бо інакше я з глузду з’їду. Я погладшала. В мене не було нормального одягу. Але я встала і пішла до київських дизайнерів. Просто встала і пішла.

Життя прекрасне, але крихке. Треба цінувати його. В мене тоді було таке відчуття, що хтось бере мене за голову й топить.  Я тоді зрозуміла, що треба щось робити, бо інакше я з глузду з’їду

IMG_9444

Для людини, на її думку, головне в житті — бути на своєму місці, якісно виконувати свою роботу. У професійному середовищі її за це будуть цінувати й поважати. І не дивитися на те, звідки вона — з Луганська чи зі Львова.

Себе вона вже знайшла. Кравчиня з 15-річним стажем. У Києві вона зупинилася на преміум-сегменті клієнток. Шиє вбрання тим, для кого нова сукня є дрес-кодом, а не розкішшю, — телеведучих, співачок, менеджерок.

— Виявляється, тут дуже мало таких майстрів. Тому вони відразу ж узяли мене. Все, що я взяла для себе, — це знання. Існують закриті спільноти майстринь. Вони розбирають всі дорогі сукні з подіуму. Шиють корсети, складні сукні. І вони мене дуже підтримали. Дівчата з різних країн.

Втім, Наталя шиє не так, як це роблять звичайні люди. Процес вона порівнює з виготовленням безе. Яєчний білок можна збити міксером, а можна виделкою. Наталя використовує другий шлях. Щось шиє вручну, щось на побутовій машинці, деталі доводить до пуття в ательє.

— Я перфекціоніст, я не задоволена результатом. Але в Луганську боялася купувати нову машинку. Якби війна прийшла до нас? Куди бігти? Що брати?

Сьогодні в неї вже зовсім інші цінності. Дизайнерки в модних шоу-румах запитують, чому вона не пошиє корсет і собі? Але Наталя не розуміє, навіщо він їй. Бігати в метро? Прості джинси, біла майка, блакитна сорочка, — жінка виглядає аскетично, аж доки не повернеться спиною. Різнокольоровими пелюстками на сорочці вимальовується голова лева. Суворого у своєму спокої.

— Я сплю по три години. Працюю вночі. Починаю говорити й забуваю… Про що ми?

Із «Кримською діаспорою» вона перетнулася випадково. Колись підписалася на оновлення їхньої сторінки, а потім отримала дзвінок. Усе почалося з простого спілкування на тему швейного бізнесу. Потім Наталя вчила переселенців кравецької справи. А згодом їй знову зателефонували — цього разу запросили на проект «Новий відлік — 2».

— Менеджмент — це настільки не моє! Я ж творча людина. Але потім ця інформація вляглася в голові — і тепер я все розумію. Я бачу свій бізнес у цифрах. І розумію — все, що я робила 15 років, було простим хобі. А вкінці я ще й перемогла.

Кожен з учасників проекту по закінченні навчання мав захистити бізнес-план власного підприємства. Найкращі з них отримали в нагороду гранти на придбання обладнання для своєї справи. Для Наталі перемога — це дві професіональні швейні машинки. Жінка всміхається, навіть коли говорить про бюрократичну тяганину, яка прийшла з отриманням гранту. Закони в Україні — одні, а практика зовсім інша. Тепер вона збирає всі необхідні документи, щоб одержати омріяне обладнання.

IMG_9484

— В ідеалі я хотіла б відкрити ательє ручного шиття, от кутюр. У нас таких майже немає. Але я реаліст. Я думаю про те, як знайти гроші, аби зробити це. Хоча все, що було закрито для мене в Луганську, тепер відкрито в Києві. Коли я знаю, що мені потрібні гроші, я шию дорогі сукні. Але тільки такі сукні мені й подобається робити. Складні.

Жінка впевнена — корсет дарує дівчині розуміння, що вона королева. Коли людина боїться виступати перед публікою, їй треба розпрямити плечі. Цей рух дає мозку посил, що людина вільна й успішна. Саме так робить і корсет. Розгинає дівчину з усіма її внутрішніми страхами, виганяє їх.

— Раніше всі носили корсети. Потім з’явилася Коко Шанель і скасувала їх. Усі почали носити брючні костюми. Сьогодні ми живемо в унікальний час. Вранці можна бути в костюмі, а вже ввечері — у корсеті. Вранці в нас можна бути на війні, а потім сісти в потяг і опинитися зовсім в іншому світі.

Поряд із будинком, де живе Наталя, триває будівництво. З вікна відлунням долітають розмірені удари по металу.

— Бах — і мені здається, що це бомби. Я терпіти не могла цього гуркоту. Розуміла, що це будівництво, але всередині все… Звісно, потім звикла. Переселенці — особлива категорія населення. Тільки в таких організаціях, як «Кримська діаспора», ми можемо зібратися й обговорити наші проблеми. Далі ми зливаємося зі звичайними людьми. Але я розумію людей, які не розуміють наших проблем.

І хоча луганське життя відвернулося від неї, вона почала все наново. На кухні три тарілки, але щотижня вдома гості — донька вийшла заміж і приходить з новою родиною, не забувають і друзі з церковної спільноти.

— Таке воно крихке це життя, — вкотре повторює Наталя. — Але жінка може все. Я просто озирнулася на своє життя і сказала: «Я хочу бачити наполовину повну склянку». І я маю жити.

Побороти ефект надкушеного яблука

За темними дверима столичного офісу в одній із промислових багатоповерхівок на лівому березі Дніпра відкривається зовсім інший світ: різнокольорові стіни, вазони з квітами, малюнки на мольбертах, під стелею — паперові журавлики. Посеред кам’яних джунглів столиці виросла невеличка Країна Чудес. Тут навіть є свій Капелюшник. І хоча капелюха він не вбирає, випити чаю пропонує одразу ж.

Усміхнений чоловік без капелюха — Анатолій Засоба. Сьогодні він голова правління громадської організації «Кримська діаспора». Країна Чудес, а точніше IDP-Hub — простір для внутрішньо переміщених осіб, — справа його рук. Яскраве приміщення пасує керівнику — червоні брюки, сорочка в огірки та на довершення образу — червоно-синій метелик у горох. У Криму він мав кілька бізнес-проектів. Один із них — студія свят, згодом розкаже він. Про те, що тут не лише п’ють чай, говорять столи з комп’ютерами та з дюжину зайнятих своєю справою людей.

IMG_1247

Кабінету в Анатолія Засоби немає. Ділові питання він вирішує у просторій кімнаті з блакитними стінами, де зазвичай проводять тренінги, майстер-класи і навіть заняття з театральної майстерності. За товариство йому — німий свідок зелений папуга, який поводиться напрочуд тихо і майже не нагадує про свою присутність.

— Я народився в легендарному містечку Інкерман. Усе життя прожив у Севастополі й нікуди не переїжджав, — говорячи про півострів Анатолій Засоба й досі використовує теперішній час. — Моя родина живе в Криму у п’ятому поколінні.

Втім, сьогодні він з дружиною і двома дітьми мешкає у Броварах. Про півострів Анатолію постійно нагадує його майже дворічний син:

— Він народився в Києві. У свідоцтві про народження в нього написано: «Київ», але звати його Марк. Це абревіатура. Ми називаємо його «Мальчик Автономной Республики Крым».

Два роки тому, за день до референдуму 16 березня, родина Засобів поспіхом збирала речі — потяг на Київ вирушав за дві години. Дві валізи на трьох — от і весь багаж. Тоді вони були впевнені, що їдуть на тиждень. Розуміння того, що в столиці вони надовго, прийшло за три дні, 18 березня. Тоді на екранах телевізорів з’явилися кадри, де Аксьонов, Константинов та Чалий усміхнено тиснуть руку Володимиру Путіну.

— Я до кінця не вірив, що Путін візьме на себе таку відповідальність. Можливо, я просто не хотів у це вірити. Але це сталося. І одразу було зрозуміло, що повернення у найближчі роки, — Засоба на секунду затинається, — не буде.

У Севастополі він тільки починав будувати свою фортецю — мав бізнес, займався громадською діяльністю, придбав квартиру, разом із дружиною ростив шестирічну доньку. Втім, у березні 2014-го побудоване перетворилося на картковий будиночок — рідний дім довелося полишити. Цим скористалися колишні бізнес-партнери і проросійські активісти, котрі згодом привласнили студентську організацію «Студактив», яку Анатолій Засоба очолював вісім років. Натомість 18 березня, яке в усіх сенсах стало точкою неповернення, допомогло зміцнити йому фундамент нового життя: якщо ти залишаєшся, то маєш шукати нове житло й нову роботу.

IMG_1299

— Тому ми й створили потім «Кримську діаспору». Для того, щоб люди якомога скоріше прийняли рішення, куди вони рухаються, — пояснює він трохи ламаною українською. — Переселенцям зі сходу в цьому плані було важче. Їм іще тодішній кандидат у Президенти говорив, що антитерористична операція має тривати дві доби. Вони втікали від війни та дуже довго були змушені сидіти чекаючи.

Засобі 30 років. На скронях уже пробивається сивина. Тільки зараз він починає відчувати наслідки стресу дворічної давнини — там болить, тут ниє. Він називає це «ефектом надкушеного яблука». Коли просто лежить на столі — воно не гниє. Але як тільки від нього відкусять шматок — починає жовтіти й розвалюватися. Так само і всередині людини, яка не може поговорити про свої проблеми ані з друзями, яких розкидало по країні, ані з рідними, які не захотіли переселятися, ані зі спеціалістами, яких недостатньо.

— Перших півроку я ходив Хрещатиком не знаючи, що робити, куди йти, де працевлаштовуватися. Хоча я розумів, що вмію створювати бізнес, але на новому місці не мав жодних соціальних контактів. Їхня відсутність — це одна з найболючіших проблем усіх переселенців. Найбільшу підтримку він отримував від дружини. Вона довірилася йому і ніколи не намагалася посіяти в голові Анатолія зернятко сумніву в тому, що він робить.

Історія «Кримської діаспори» почалася 17 березня, коли банкомат не дав Засобі зняти жодної копійки з банківської картки. Нерезидент. Меседж «Крим — це люди» відразу ж став головним у діяльності організації:

— Ми нагадували нашим політикам, що Крим і Донбас насамперед є не територією. Що стратегія повернення Криму й Донбасу — це стратегія повернення людей. Для нас, переселенців, ці речі чомусь зрозуміліші, ніж для політиків.

Діаспоряни у своїй же країні? Ані Анатолій Засоба, ані його товариші не змогли знайти слово, яке краще змогло б охарактеризувати спільноту людей, що вимушено полишили свої домівки. Діаспора натомість була зрозумілою всім.

Хаб для переселенців став пілотним проектом організації. Створити його вдалося руками самих же переселенців. Щось вивезли з Криму, щось уже створювалося на місці, — кожен робив те, що вмів найкраще. Засоба постійно наголошує, що простір вдалося створити без міської, державної та міжнародної підтримки. Це вже згодом з’явився фонд «Відродження», який, попри брак великого досвіду за плечима новоствореної організації, довірив їй виконання проекту «Новий відлік», створеного для підтримки підприємницьких ініціатив переселенців.

Шанс профінансувати власний бізнес за рік існування проекту тільки в Києві отримали більш ніж три десятки українців зі сходу та Криму. Не гірша статистка й у Львові, Одесі та Харкові, де також реалізують «Новий відлік».

IMG_1309

— На Заході більш як половина населення задіяна у підприємницькій діяльності і є представниками середнього класу. Натомість у нас більшість людей не розуміє, як створити бізнес і отримувати з цього гроші. Ми їх навчаємо, — Засоба і сам є продуктом неформальної освіти. Після двох років у виші Анатолій зрозумів, що українська система вищої освіти не відповідає його очікуванням. На противагу лекціям із менеджменту організацій в Європейському університеті Севастополя він обрав лідерські програми й тренінги, в яких мав змогу отримати лише ті знання, яких прагнув. Саме тому 80% діяльності «Кримської діаспори» пов’язані з неформальною освітою для дорослих.

Два місяці тому організація провела опитування, яке показало, що 79% переселенців не мають наміру повертатися на окуповані території у найближчі п’ять років.

— Але у держави немає планів на цих людей. У бізнесу також немає на них планів, — говорить Засоба з сумною усмішкою.

Тому головний напрямок діяльності в «Кримській діаспорі» — це інтеграція. Він упевнений: якщо хоча б півроку не займатися людьми, які так радикально змінили своє життя, вони ризикують стати соціальними інвалідами:

— Найчастіше їм не потрібні гроші. Вони знайшли своїх однодумців, об’єднали своє обладнання, орендували одне приміщення й рухаються далі. Головне — надати людям можливість познайомитися. А далі вони все зроблять самі — це ж українці! — зі сміхом у голосі говорить він.

Офіційно членами «Кримської діаспори» є близько тисячі осіб. Це ті люди, які написали заяву і платять невеличкі членські внески. Але спільнота людей, які беруть участь у проектах і заходах організації, налічує приблизно 15 тисяч осіб.

Бажання працювати з цими людьми, рухатися з ними далі й будувати нове майбутнє сьогодні є головним для Анатолія Засоби. Саме тому, відповідаючи на запитання про те, чи хотів би повернутися до Криму, він спочатку довго мовчить, а потім робить глибокий вдих:

— Зараз — ні.

Сьогодні в нього є дружина й діти, є діяльність, яку він хоче продовжувати, є друзі й близькі люди. Тому це його свідомий вибір.

— Я не хочу чекати, поки щось станеться і Крим скаже: «Повертайтеся». Це обов’язково буде, але колись потім.

IMG_1280

На блакитній стіні кімнати із зеленим папугою висить годинник — різьблені стрілки й блакитний птах. Напис англійською під циферблатом каже: «Дім — це там, де починається твоя історія». В Анатолія Засоби ця історія вже почалась.

Усі фото — авторки.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Марія Педоренко

Схожі публікації

6696 9

Очі війни

Журналісти, які працюють на передовій — про страхи і перемоги, і про те, чи варто змінювати мікрофон на кулемет

01.03.2018 Ольга Омельянчук
2862 5

Деокупація. Три історії зі звільненого Донбасу

Чому в місті, яке залишила війна, мир так і не настав

03.08.2016 Роман Губа
2451 8

Жодного дня без війни

Як шпитальні волонтери не втомлюються тримати тил

07.03.2017 Леся Дяк

Популярні публікації

43517 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
37862 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
58819 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати