І один у полі воїн

Навіщо бізнесмен, у якого забрали справу й дім, уперто продовжує боротися за життя рідного селища

27.03.2017 Аля Гармаш

П’ята ранку. Ще тільки-но розвиднилось, а біля пункту пропуску «Майорськ», що межує з окупованою територію, уже вишикувались чергою машини і натовп людей, котрі приїхали сюди автобусом. Усі чекають на відкриття: стоять, гомонять. І тільки один чолов’яга у кепці, опущеній на самі очі, тиняється туди-сюди. Обходить чергу кілька разів. Приглядається. Тоді підходить до двох жінок, нервово озирається, тихцем щось говорить до них — і зрештою веде до своєї машини.

Таке тут звичне. Чолов’яга в кепці — один із підприємливих перевізників, що возить людей через лінію розмежування в окуповану Горлівку і назад. Не всі із них чесні. Деякі беруть подвійні гроші (від 600 гривень і більше), обіцяючи «порішати» проходження контролю на КПВВ без черги.

За цією сценою пильно спостерігає молодий і зосереджений чоловік у камуфляжі. Це — Володимир Весьолкін, голова Зайцівської військово-цивільної адміністрації. Разом зі співробітниками Національної поліції він частенько влаштовує рейди, перевіряючи чесність роботи таких перевізників.

— Ми-то й не проти, — каже Весьолкін, — аби люди гроші заробляли. Багато ж хто роботу втратив з тим усім. Але це аж ніяк не виправдовує бажання декого наживатись на чужій біді.

SLW_3118

Після таких рейдів, пояснює голова адміністрації, кількість «рішал-перевізників» різко зменшується. А тому, хоч це і не належить до його посадових обов’язків, час від часу Юрійович, як його кличуть місцеві, встає спозаранку і рушає на пропускний пункт.

— Просто хочу навести лад у рідному селі, — багатозначно розводить руками.

Двічі селищний голова

У коридорах колишнього дитячого садочка тихо. Через обстріли дітей звідси вже давно забрали. Тепер тут розмістили Зайцівську військово-цивільну адміністрацію. Її єдиний працівник, він же — голова адміністрації, в своєму кабінеті буває рідко, все більше справ вирішує поза ним.

У мене був вибір. Міг бути, як всі: «ми за мир», і сиди тихо, сподіваючись, що все минеться саме собою. Але я розумів: якщо не звільнити Горлівки — буде погано

До війни Володимир мав власну пекарню, кілька магазинів і невеликий будівельний бізнес. Мав стабільний прибуток і постійно вкладав кошти у розвиток виробництва. Але так звана «русская весна», що охопила Горлівку 2014-го, змінила життя бізнесмена докорінно.  

— У мене був вибір. Міг бути, як всі: «ми за мир», і сиди тихо, сподіваючись, що все минеться саме собою і тебе не заберуть на підвал. Та я не зміг так. Розумів: якщо не звільнити Горлівки — буде погано.

У червні 2014-го Володимир з родиною перебрався до Києва. Поки у Горлівці тривав так званий «референдум», співробітники Весьолкіна вивезли 70% обладнання пекарні.

— Грошей ми не зберігали, все вкладали у нові об’єкти нерухомості в Горлівці. Тож лишилися без готівки. Продали машини — мою і дружини. І почали все майже з нуля. Взяли вивезене обладнання, докупили необхідне і відкрили нову пекарню у Київській області.

SLW_3146

Одразу після того, як сім’я Весьолкіна залишила Горлівку, їхню квартиру захопила окупаційна влада. За словами друзів Володимира, там і понині живуть російські військові.

Влаштувавши родину в Києві й залишивши дружині управління бізнесом, Володимир вирішує піти добровольцем на фронт. Близько десяти місяців він прослужив у батальйоні «Артемівськ». Разом із батальйоном «Донбас» звільняв Бахмут, у складі розвідувальних груп підходив до окупованої Микитівки, що під Горлівкою.

Але ще перед тим, до війни, у тепер далекому 2013-му, Володимир переміг у позачергових виборах селищного голови у Зайцевому — селищі міського типу, що межує з Горлівкою. Відколи посів посаду, почав облаштовувати життя в селищі. Налагодив освітлення й прибирання вулиць, за власні гроші купив для селян трактор й вантажівку — аби ті мали змогу працювати на себе.

— Дружина казала: «А чи не багато ти для Зайцевого купуєш?». Я їй тоді свою машину віддав, на тому й домовились, — сміється згадуючи. — Насправді дружина мене у всьому підтримує і розуміє. 

У нього в буквальному сенсі відібрали дім, відібрали все те, на що він заробляв роками. Але він не обізлився, не зневірився

Тож тепер, після повернення з війни, залишатися в Києві не зміг — поїхав у рідні місця і на громадських засадах почав виконувати обов’язки голови.

У листопаді минулого року Президент підписав указ про створення Зайцівської військово-цивільної адміністрації. У грудні Володимир взявся до роботи уже офіційно. Після нового року перевіз дружину і трьох дітей до Бахмута, де вони всі разом зараз і живуть.

— Думаю, Володимиром керує почуття помсти, — каже про рішення Весьолкіна очолити адміністрацію Зайцевого його товариш, офіцер групи «СІМІС» Центру цивільно-військового співробітництва Олег. — Помсти не у руйнівному, а у конструктивному сенсі. У нього в буквальному сенсі відібрали дім, відібрали все те, на що він заробляв роками. Але він не обізлився, не зневірився. Він щодня їздить в Зайцеве, аби тут стало трохи легше жити, щоб люди зрозуміли, що в Україні жити краще, аніж на окупованій території.

Жованка «до» і «після»

До війни Зайцеве було мальовничим місцем: селищем протікає красива річка Бахмутка, біля неї споконвіку водились дикі фазани. А в одному з районів — так званій Жованці — кілька років тому місцевий підприємець викопав два ставки. Поряд побудував заміський готель і ресторан. Багато людей з Горлівки — колишні шахтарі, «регресники» — купували чи зводили тут будинки. Мріяв про садибу у Жованці і Володимир — хотів зробити там етномузей.

Та не судилося.

Нині Зайцеве поділене надвоє: адміністративна частина, де розташовані приміщення колишньої селищної ради, школи, клубу й цвинтар, лишилась окупованою, територіально більша частина — підконтрольна українській владі. Сюди входять Жованка, Бахмутка, Піски (так у народі називають історичні частини Зайцевого) та приєднане тепер колишнє передмістя Горлівки — Майорськ.

SLW_3143

Від приватного готелю лишилися самі руїни. Майже кожен будинок тут зазнав пошкоджень, є й такі, що зруйновані вщент. Жованка була в епіцентрі бойових дій одразу у 2014-му. За неї тривали серйозні бої, і врешті українським військовим вдалося відбити селище та зайняти ключові позиції поблизу.

Вулиці тут простягаються на відстані менш як кілометр від розташування українських військових. На териконах навпроти — позиції бойовиків.

Ось уже дев’ять місяців у Жованці немає світла.

Страх і ненависть у Жованці

— Юрійовичу, ти нам скажи, коли це все закінчиться? — допитуються у голови адміністрації дві місцеві бабусі. Щойно вони жалілися йому на страшні обстріли попередньої ночі — спати довелося у родичів на іншому краю селища.

— Та я ж звідки знаю! — відповідає той.

— Та знаєш ти, тільки нам не кажеш, — наполягають старенькі. — То ж українські військові вчора стріляли!

SLW_3139

— Самі себе, отже, обстрілювали? — ледь помітно усміхається Володимир. — Тут же їхні позиції за кілька метрів… Я тут постійно. У мене вони теж стріляють?

Такі діалоги йому доводиться вести ледь не щодня. В селищі давно немає світла, тож телевізори не працюють, а все ж місцеві продовжують ненавидіти все українське — особливо владу і військових. Це навіть попри те, що сюди час від часу приїздять волонтери з різних куточків України, а ще місцевим допомагають офіцери групи «СІМІС».

— Я для них теж «бандера», бо воював, — каже Володимир. — Але ж я місцевий, мене і до війни пам’ятають. В очі нічого поганого не скажуть. Сподіваюсь, щось у свідомості людей поступово таки змінюється.

Далі на тій самій вулиці кличе Юрійовича інша бабуся — Надія Григорівна. В її будинок нещодавно влучив снаряд. Сарай — зруйнований, фасад будинку і вікна — розбиті, навіть меблі всередині потрощені. Показуючи нам усе це, бабця не може стримати сліз.

— До сина поїду, — плаче, — в Горлівку. Допоможеш речі перевезти, Володю? Більше нема кому.

Звісно, що так.

SLW_3133

— Володя їм допомагає, старається, але мені здається, що не всі оцінять… — говорить Вадим Хачатуров, власник зруйнованого готелю у Жованці. Зараз він допомагає Весьолкіну як радник на громадських засадах. — «Ополченці» прийшли в мій готель влітку 2014-го. Хтось з місцевих їм сказав, що там базується «Правий сектор». За чутками, цифра «правосєків» змінювалась: від п’яти осіб до двох автобусів.

Готель розграбували, а потім підпалили. Частину речей звідти мої друзі потім бачили у дворах деяких місцевих… Мої батьки і ще кілька сімей не ходили на так званий «референдум», інші ж бігли і хотіли в Росію… Хтось зараз прозрів, а хтось досі ні. Але, може, і не треба того прозріння такою ціною….

На «гаражі»

Центром суспільного життя Жованки стала пуста хата, де складають і видають гуманітарну допомогу. Місцеві називають її «гаражем». Тут мало місця: одна невеличка кімната з грубою, інша велика, але там темно, бо вікна, що виходять на вулицю, забиті дерев’яними дошками. Тож волонтерський пункт діє у меншій кімнаті: серед коробок різних розмірів — «робоче місце» Людмили, жінки років 50-ти.

Людмила втратила роботу в Горлівці ще на початку війни. Тепер вона опікується видачею і розподілом гуманітарної допомоги, яку привозять міжнародні організації. Людмила на постійному зв’язку з Володимиром, контактує з представниками різних гуманітарних місій та організацій. Вона добровільно взялася виконувати цю роботу, бо зізнається — селищний голова не може постійно контролювати особисто процес роздачі. Тим паче, часто той процес перетворюється на колотнечу.

Волонтери вже не раз пропонували ініціативній Людмилі виїхати і почати нове життя подалі від війни, але жінка боїться їхати у невідомість. Для неї це навіть страшніше, аніж жити під обстрілами.

SLW_3070

— Вчора сиділи всю ніч у підвалі. Так лупили… У підвалі води по коліно. Знайшли там куток, притиснулись одне до одного, сиділи зі сльозами й корвалолом і молились… А куди їхати? Роботи не знайти, квартиру винайняти дорого, у чужих людей жити не зможу… — зітхає Людмила.

І лишається тут, аби бути корисною на місці.

Окрім того, що в селищі вже стільки місяців немає світла, нещодавніми обстрілами пошкоджено ще й водопровід — люди залишились без питної води. У колодязях вода мутна й має неприємний запах. Та іншої немає — кип’ятять її по сорок хвилин, лише після цього п’ють.

Допомагають різні волонтери й міжнародні організації: «Червоний Хрест» привозив вугілля, продукти, видавав курчат для вирощування та посівний матеріал. Представники Євангельської церкви із Бахмута привозили буржуйки, пальне для генераторів, продукти, свічки. Вони також інколи проводять у «гаражі» служби: читають проповідь, грають на гітарі й співають з людьми молитовні пісні.

Людмила скаржиться, що у лютому в Донецькій ОДА обіцяли видати 120 літрів пального, та отримали всього 30. Їх віддали у магазин, щоб заправити генератор — там люди по черзі можуть хоча б зарядити ліхтарі й телефони. Цього місяця пального ще не давали взагалі.

— Коли був масовий збір гуманітарної допомоги для жителів Авдіївки, Зайцевому теж трохи перепало, — розповідає Людмила. — Привезли три КамАЗи: перший з крупами, цукром, макаронами, другий — з салом і консервацією, у третьому одяг був. 

Поки ми спілкуємось на ґанку перед «гаражем», представники «Червоного Хреста» якраз передають чергову порцію гуманітарки. Аж раптом неподалік чутно звуки обстрілу.

— Зайдіть у приміщення, будь ласка, — рішуче каже один з військових.

Маленькі перемоги

Володимир Весьолкін зізнається: позитиву в його роботі небагато. Особливо під час загострення ситуації на фронті.

Бюрократичні перепони часто стоять на заваді процесам відновлення. Головна проблема, пояснює він, у тому, що раніше Зайцівська селищна рада була підпорядкована нині окупованій Горлівці. У вересні-жовтні Зайцеве і Майорськ приєднали до Бахмутського району. Проте з бюджету області не можуть виділити кошти на відновлення будинків, адже вони не перебувають на балансі у відповідних органах Бахмутської районної адміністрації — всі документи залишились в окупованій Горлівці.

А все ж деякі зрушення є. З вересня минулого року повністю відновили соціальні виплати для населення: пенсії, «регресні», «дитячі» виплати. Тоді ж вдалося полагодити світло хоча б у Майорську. У самому Зайцевому цей процес триває: опори для ліній електромереж уже встановили. Володимир сподівається, що на запуск електропостачання у Зайцевому цього року виділять більш як мільйон бюджетних коштів.

SLW_3065

— Все не так добре, як хотілося б, але уже краще, ніж навіть півроку тому, — каже він.

Скоро у Весьолкіна з’являться ще й офіційні помічники — уже затверджено штат з семи працівників Зайцівської ВЦА.

— Вже зараз є людина, що буде працювати моїм заступником. Він буде повністю займатись проблемою пошкоджених будинків: фіксувати всі руйнування, комунікувати з міжнародними фондами і організаціями.

Насправді знайти людей, готових працювати у прифронтовій зоні за оклад, трохи вищий від мінімального, — справа не з легких.

Хоч буває і навпаки. Медсестра Марина до війни працювала в Горлівці, з початком бойових дій довго сиділа без роботи. Тож можливості працювати у рідному селищі вона зраділа. Так у Майорську почав діяти фельдшерський пункт.

— Возимо стареньких людей на обстеження. До нас люди самі часто приходять. Ліків не завжди вистачає, але усе найнеобхідніше є, — розповідає.

Дітей у Зайцевому залишилось небагато, більшість з них — близько 15 — з Майорська. Десять з них ще до нового року їздили до школи в окуповану Микитівку, проте після різдвяних канікул п’ятеро перейшли до української школи в Опитному поблизу Бахмута. Володимир пригадує, як особисто вмовляв батьків, котрі возили дітей на окуповану територію, віддати їх до української школи.

— Не можна тут дітям залишатись, тут небезпечно навіть у Майорську. Ніколи не знаєш, коли прилетить… Але ж то батьки вирішують. Ми не маємо права їх примусово евакуювати. Я сам знаю, як це все втрачати і їхати. Сам біля печі цілодобово стояв, випікав хліб. Ладен був землю гризти, або тільки діти у безпеці були.

Під прицілом

На початку березня до Зайцевого приїздила волонтер Юлія Толмачова з подарунками для дітей і літніх людей. На зворотному шляху, на відрізку дороги від Жованки до Майорська, машину з волонтерами обстріляли. За повідомленням прес-штабу АТО, вогонь вів снайпер з позицій бойовиків. Людмила із Жованки добре пам’ятає той день.

— Юля тоді якась втомлена була, приїхала до нас після Авдіївки… І у неї просто посеред білого дня стріляли… Ну ти ж снайпер, сидиш, дивишся в оптику свою… Я розумію — військові, це війна, тут свої нюанси. Але ж ти бачиш, що вона людям допомагає! У нас бабусі називають Юлю «Святим Миколаєм», — говорить, і сльози на очі навертаються. — Завжди приїжджає на всі свята з подарунками, до всіх бабусь підходить, всіх заспокоїть, така світла, як сонечко…

SLW_3226

Першу медичну допомогу Юлії та пораненим з нею військовим надавали медики-волонтери служби «ASAP EMC» — вони приїхали трохи раніше за цивільну «швидку». Дорога до Жованки часто небезпечна, тому цивільна «швидка», буває, взагалі відмовляється їхати. Тоді медики-волонтери стають єдиним порятунком для поранених та важкохворих.

— Нам Володя Весьолкін каже, щоб ми, коли цивільна «швидка» відмовляється їхати, йому дзвонили, і він з ними розбирається. Воно, може, й треба, щоб так все було, за законом, але ж ми не можемо чекати. Коли поранення або серцеві напади, то рахунок на хвилини йде… — каже медик служби «ASAP EMC» Людмила. — Наше завдання — підсилювати медичні служби військових. І офіційно ми підпорядковані Міністерству оборони. Але ж не можемо цивільним відмовити.

Людмила розповідає, що волонтери їхньої служби раз на кілька тижнів проводять огляд людей у «гаражі» у Жованці. Проте часто це буває небезпечно.

— Та сама дорога до Жованки зверху вся прострілюється. А ще й бойовики, коли ми приїжджаємо в селище, починають прицільно стріляти. Не зупиняє їх те, що люди, здебільшого старенькі, по допомогу йдуть… Вистежують наші машини, хоч ми і з «хрестами», стараються в нас поцілити, — жінка безпорадно розводить руками — такої логіки їй не зрозуміти.

SLW_3018

Тією дорогою, де посеред білого дня прилітають снаряди, щодня їздить голова Зайцівської ВЦА Володимир Весьолкін. Втомлений, ввечері він повертається до родини в Бахмут, щоби вже наступного дня о п’ятій ранку знову зустрічати аферистів-перевізників на КПВВ у Майорську.

Рідко коли йому вдається взяти вихідний. Але що вдієш, коли твоя робота і є твоїм життям.

Фотографії — Лєван Джахія.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Аля Гармаш

Схожі публікації

4109 5

Траєкторія війни

27 репортажів про слід, який лишає в житті кожного з нас війна, що досі триває на сході

27.03.2018 The Ukrainians
2287 5

Запустити серце наново

Два роки тому Едуард Ткач шукав способу уникнути армії і навіть не уявляв, що зовсім скоро у лавах Збройних Сил…

10.02.2016 Альона Мельнікова
3074 5

Деокупація. Три історії зі звільненого Донбасу

Чому в місті, яке залишила війна, мир так і не настав

03.08.2016 Роман Губа

Популярні публікації

33273 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
27292 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
49343 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати