І один у полі воїн

Навіщо бізнесмен, у якого забрали справу й дім, уперто продовжує боротися за життя рідного селища

27.03.2017 Аля Гармаш

П’ята ранку. Ще тільки-но розвиднилось, а біля пункту пропуску «Майорськ», що межує з окупованою територію, уже вишикувались чергою машини і натовп людей, котрі приїхали сюди автобусом. Усі чекають на відкриття: стоять, гомонять. І тільки один чолов’яга у кепці, опущеній на самі очі, тиняється туди-сюди. Обходить чергу кілька разів. Приглядається. Тоді підходить до двох жінок, нервово озирається, тихцем щось говорить до них — і зрештою веде до своєї машини.

Таке тут звичне. Чолов’яга в кепці — один із підприємливих перевізників, що возить людей через лінію розмежування в окуповану Горлівку і назад. Не всі із них чесні. Деякі беруть подвійні гроші (від 600 гривень і більше), обіцяючи «порішати» проходження контролю на КПВВ без черги.

За цією сценою пильно спостерігає молодий і зосереджений чоловік у камуфляжі. Це — Володимир Весьолкін, голова Зайцівської військово-цивільної адміністрації. Разом зі співробітниками Національної поліції він частенько влаштовує рейди, перевіряючи чесність роботи таких перевізників.

— Ми-то й не проти, — каже Весьолкін, — аби люди гроші заробляли. Багато ж хто роботу втратив з тим усім. Але це аж ніяк не виправдовує бажання декого наживатись на чужій біді.

SLW_3118

Після таких рейдів, пояснює голова адміністрації, кількість «рішал-перевізників» різко зменшується. А тому, хоч це і не належить до його посадових обов’язків, час від часу Юрійович, як його кличуть місцеві, встає спозаранку і рушає на пропускний пункт.

— Просто хочу навести лад у рідному селі, — багатозначно розводить руками.

Двічі селищний голова

У коридорах колишнього дитячого садочка тихо. Через обстріли дітей звідси вже давно забрали. Тепер тут розмістили Зайцівську військово-цивільну адміністрацію. Її єдиний працівник, він же — голова адміністрації, в своєму кабінеті буває рідко, все більше справ вирішує поза ним.

У мене був вибір. Міг бути, як всі: «ми за мир», і сиди тихо, сподіваючись, що все минеться саме собою. Але я розумів: якщо не звільнити Горлівки — буде погано

До війни Володимир мав власну пекарню, кілька магазинів і невеликий будівельний бізнес. Мав стабільний прибуток і постійно вкладав кошти у розвиток виробництва. Але так звана «русская весна», що охопила Горлівку 2014-го, змінила життя бізнесмена докорінно.  

— У мене був вибір. Міг бути, як всі: «ми за мир», і сиди тихо, сподіваючись, що все минеться саме собою і тебе не заберуть на підвал. Та я не зміг так. Розумів: якщо не звільнити Горлівки — буде погано.

У червні 2014-го Володимир з родиною перебрався до Києва. Поки у Горлівці тривав так званий «референдум», співробітники Весьолкіна вивезли 70% обладнання пекарні.

— Грошей ми не зберігали, все вкладали у нові об’єкти нерухомості в Горлівці. Тож лишилися без готівки. Продали машини — мою і дружини. І почали все майже з нуля. Взяли вивезене обладнання, докупили необхідне і відкрили нову пекарню у Київській області.

SLW_3146

Одразу після того, як сім’я Весьолкіна залишила Горлівку, їхню квартиру захопила окупаційна влада. За словами друзів Володимира, там і понині живуть російські військові.

Влаштувавши родину в Києві й залишивши дружині управління бізнесом, Володимир вирішує піти добровольцем на фронт. Близько десяти місяців він прослужив у батальйоні «Артемівськ». Разом із батальйоном «Донбас» звільняв Бахмут, у складі розвідувальних груп підходив до окупованої Микитівки, що під Горлівкою.

Але ще перед тим, до війни, у тепер далекому 2013-му, Володимир переміг у позачергових виборах селищного голови у Зайцевому — селищі міського типу, що межує з Горлівкою. Відколи посів посаду, почав облаштовувати життя в селищі. Налагодив освітлення й прибирання вулиць, за власні гроші купив для селян трактор й вантажівку — аби ті мали змогу працювати на себе.

— Дружина казала: «А чи не багато ти для Зайцевого купуєш?». Я їй тоді свою машину віддав, на тому й домовились, — сміється згадуючи. — Насправді дружина мене у всьому підтримує і розуміє. 

У нього в буквальному сенсі відібрали дім, відібрали все те, на що він заробляв роками. Але він не обізлився, не зневірився

Тож тепер, після повернення з війни, залишатися в Києві не зміг — поїхав у рідні місця і на громадських засадах почав виконувати обов’язки голови.

У листопаді минулого року Президент підписав указ про створення Зайцівської військово-цивільної адміністрації. У грудні Володимир взявся до роботи уже офіційно. Після нового року перевіз дружину і трьох дітей до Бахмута, де вони всі разом зараз і живуть.

— Думаю, Володимиром керує почуття помсти, — каже про рішення Весьолкіна очолити адміністрацію Зайцевого його товариш, офіцер групи «СІМІС» Центру цивільно-військового співробітництва Олег. — Помсти не у руйнівному, а у конструктивному сенсі. У нього в буквальному сенсі відібрали дім, відібрали все те, на що він заробляв роками. Але він не обізлився, не зневірився. Він щодня їздить в Зайцеве, аби тут стало трохи легше жити, щоб люди зрозуміли, що в Україні жити краще, аніж на окупованій території.

Жованка «до» і «після»

До війни Зайцеве було мальовничим місцем: селищем протікає красива річка Бахмутка, біля неї споконвіку водились дикі фазани. А в одному з районів — так званій Жованці — кілька років тому місцевий підприємець викопав два ставки. Поряд побудував заміський готель і ресторан. Багато людей з Горлівки — колишні шахтарі, «регресники» — купували чи зводили тут будинки. Мріяв про садибу у Жованці і Володимир — хотів зробити там етномузей.

Та не судилося.

Нині Зайцеве поділене надвоє: адміністративна частина, де розташовані приміщення колишньої селищної ради, школи, клубу й цвинтар, лишилась окупованою, територіально більша частина — підконтрольна українській владі. Сюди входять Жованка, Бахмутка, Піски (так у народі називають історичні частини Зайцевого) та приєднане тепер колишнє передмістя Горлівки — Майорськ.

SLW_3143

Від приватного готелю лишилися самі руїни. Майже кожен будинок тут зазнав пошкоджень, є й такі, що зруйновані вщент. Жованка була в епіцентрі бойових дій одразу у 2014-му. За неї тривали серйозні бої, і врешті українським військовим вдалося відбити селище та зайняти ключові позиції поблизу.

Вулиці тут простягаються на відстані менш як кілометр від розташування українських військових. На териконах навпроти — позиції бойовиків.

Ось уже дев’ять місяців у Жованці немає світла.

Страх і ненависть у Жованці

— Юрійовичу, ти нам скажи, коли це все закінчиться? — допитуються у голови адміністрації дві місцеві бабусі. Щойно вони жалілися йому на страшні обстріли попередньої ночі — спати довелося у родичів на іншому краю селища.

— Та я ж звідки знаю! — відповідає той.

— Та знаєш ти, тільки нам не кажеш, — наполягають старенькі. — То ж українські військові вчора стріляли!

SLW_3139

— Самі себе, отже, обстрілювали? — ледь помітно усміхається Володимир. — Тут же їхні позиції за кілька метрів… Я тут постійно. У мене вони теж стріляють?

Такі діалоги йому доводиться вести ледь не щодня. В селищі давно немає світла, тож телевізори не працюють, а все ж місцеві продовжують ненавидіти все українське — особливо владу і військових. Це навіть попри те, що сюди час від часу приїздять волонтери з різних куточків України, а ще місцевим допомагають офіцери групи «СІМІС».

— Я для них теж «бандера», бо воював, — каже Володимир. — Але ж я місцевий, мене і до війни пам’ятають. В очі нічого поганого не скажуть. Сподіваюсь, щось у свідомості людей поступово таки змінюється.

Далі на тій самій вулиці кличе Юрійовича інша бабуся — Надія Григорівна. В її будинок нещодавно влучив снаряд. Сарай — зруйнований, фасад будинку і вікна — розбиті, навіть меблі всередині потрощені. Показуючи нам усе це, бабця не може стримати сліз.

— До сина поїду, — плаче, — в Горлівку. Допоможеш речі перевезти, Володю? Більше нема кому.

Звісно, що так.

SLW_3133

— Володя їм допомагає, старається, але мені здається, що не всі оцінять… — говорить Вадим Хачатуров, власник зруйнованого готелю у Жованці. Зараз він допомагає Весьолкіну як радник на громадських засадах. — «Ополченці» прийшли в мій готель влітку 2014-го. Хтось з місцевих їм сказав, що там базується «Правий сектор». За чутками, цифра «правосєків» змінювалась: від п’яти осіб до двох автобусів.

Готель розграбували, а потім підпалили. Частину речей звідти мої друзі потім бачили у дворах деяких місцевих… Мої батьки і ще кілька сімей не ходили на так званий «референдум», інші ж бігли і хотіли в Росію… Хтось зараз прозрів, а хтось досі ні. Але, може, і не треба того прозріння такою ціною….

На «гаражі»

Центром суспільного життя Жованки стала пуста хата, де складають і видають гуманітарну допомогу. Місцеві називають її «гаражем». Тут мало місця: одна невеличка кімната з грубою, інша велика, але там темно, бо вікна, що виходять на вулицю, забиті дерев’яними дошками. Тож волонтерський пункт діє у меншій кімнаті: серед коробок різних розмірів — «робоче місце» Людмили, жінки років 50-ти.

Людмила втратила роботу в Горлівці ще на початку війни. Тепер вона опікується видачею і розподілом гуманітарної допомоги, яку привозять міжнародні організації. Людмила на постійному зв’язку з Володимиром, контактує з представниками різних гуманітарних місій та організацій. Вона добровільно взялася виконувати цю роботу, бо зізнається — селищний голова не може постійно контролювати особисто процес роздачі. Тим паче, часто той процес перетворюється на колотнечу.

Волонтери вже не раз пропонували ініціативній Людмилі виїхати і почати нове життя подалі від війни, але жінка боїться їхати у невідомість. Для неї це навіть страшніше, аніж жити під обстрілами.

SLW_3070

— Вчора сиділи всю ніч у підвалі. Так лупили… У підвалі води по коліно. Знайшли там куток, притиснулись одне до одного, сиділи зі сльозами й корвалолом і молились… А куди їхати? Роботи не знайти, квартиру винайняти дорого, у чужих людей жити не зможу… — зітхає Людмила.

І лишається тут, аби бути корисною на місці.

Окрім того, що в селищі вже стільки місяців немає світла, нещодавніми обстрілами пошкоджено ще й водопровід — люди залишились без питної води. У колодязях вода мутна й має неприємний запах. Та іншої немає — кип’ятять її по сорок хвилин, лише після цього п’ють.

Допомагають різні волонтери й міжнародні організації: «Червоний Хрест» привозив вугілля, продукти, видавав курчат для вирощування та посівний матеріал. Представники Євангельської церкви із Бахмута привозили буржуйки, пальне для генераторів, продукти, свічки. Вони також інколи проводять у «гаражі» служби: читають проповідь, грають на гітарі й співають з людьми молитовні пісні.

Людмила скаржиться, що у лютому в Донецькій ОДА обіцяли видати 120 літрів пального, та отримали всього 30. Їх віддали у магазин, щоб заправити генератор — там люди по черзі можуть хоча б зарядити ліхтарі й телефони. Цього місяця пального ще не давали взагалі.

— Коли був масовий збір гуманітарної допомоги для жителів Авдіївки, Зайцевому теж трохи перепало, — розповідає Людмила. — Привезли три КамАЗи: перший з крупами, цукром, макаронами, другий — з салом і консервацією, у третьому одяг був. 

Поки ми спілкуємось на ґанку перед «гаражем», представники «Червоного Хреста» якраз передають чергову порцію гуманітарки. Аж раптом неподалік чутно звуки обстрілу.

— Зайдіть у приміщення, будь ласка, — рішуче каже один з військових.

Маленькі перемоги

Володимир Весьолкін зізнається: позитиву в його роботі небагато. Особливо під час загострення ситуації на фронті.

Бюрократичні перепони часто стоять на заваді процесам відновлення. Головна проблема, пояснює він, у тому, що раніше Зайцівська селищна рада була підпорядкована нині окупованій Горлівці. У вересні-жовтні Зайцеве і Майорськ приєднали до Бахмутського району. Проте з бюджету області не можуть виділити кошти на відновлення будинків, адже вони не перебувають на балансі у відповідних органах Бахмутської районної адміністрації — всі документи залишились в окупованій Горлівці.

А все ж деякі зрушення є. З вересня минулого року повністю відновили соціальні виплати для населення: пенсії, «регресні», «дитячі» виплати. Тоді ж вдалося полагодити світло хоча б у Майорську. У самому Зайцевому цей процес триває: опори для ліній електромереж уже встановили. Володимир сподівається, що на запуск електропостачання у Зайцевому цього року виділять більш як мільйон бюджетних коштів.

SLW_3065

— Все не так добре, як хотілося б, але уже краще, ніж навіть півроку тому, — каже він.

Скоро у Весьолкіна з’являться ще й офіційні помічники — уже затверджено штат з семи працівників Зайцівської ВЦА.

— Вже зараз є людина, що буде працювати моїм заступником. Він буде повністю займатись проблемою пошкоджених будинків: фіксувати всі руйнування, комунікувати з міжнародними фондами і організаціями.

Насправді знайти людей, готових працювати у прифронтовій зоні за оклад, трохи вищий від мінімального, — справа не з легких.

Хоч буває і навпаки. Медсестра Марина до війни працювала в Горлівці, з початком бойових дій довго сиділа без роботи. Тож можливості працювати у рідному селищі вона зраділа. Так у Майорську почав діяти фельдшерський пункт.

— Возимо стареньких людей на обстеження. До нас люди самі часто приходять. Ліків не завжди вистачає, але усе найнеобхідніше є, — розповідає.

Дітей у Зайцевому залишилось небагато, більшість з них — близько 15 — з Майорська. Десять з них ще до нового року їздили до школи в окуповану Микитівку, проте після різдвяних канікул п’ятеро перейшли до української школи в Опитному поблизу Бахмута. Володимир пригадує, як особисто вмовляв батьків, котрі возили дітей на окуповану територію, віддати їх до української школи.

— Не можна тут дітям залишатись, тут небезпечно навіть у Майорську. Ніколи не знаєш, коли прилетить… Але ж то батьки вирішують. Ми не маємо права їх примусово евакуювати. Я сам знаю, як це все втрачати і їхати. Сам біля печі цілодобово стояв, випікав хліб. Ладен був землю гризти, або тільки діти у безпеці були.

Під прицілом

На початку березня до Зайцевого приїздила волонтер Юлія Толмачова з подарунками для дітей і літніх людей. На зворотному шляху, на відрізку дороги від Жованки до Майорська, машину з волонтерами обстріляли. За повідомленням прес-штабу АТО, вогонь вів снайпер з позицій бойовиків. Людмила із Жованки добре пам’ятає той день.

— Юля тоді якась втомлена була, приїхала до нас після Авдіївки… І у неї просто посеред білого дня стріляли… Ну ти ж снайпер, сидиш, дивишся в оптику свою… Я розумію — військові, це війна, тут свої нюанси. Але ж ти бачиш, що вона людям допомагає! У нас бабусі називають Юлю «Святим Миколаєм», — говорить, і сльози на очі навертаються. — Завжди приїжджає на всі свята з подарунками, до всіх бабусь підходить, всіх заспокоїть, така світла, як сонечко…

SLW_3226

Першу медичну допомогу Юлії та пораненим з нею військовим надавали медики-волонтери служби «ASAP EMC» — вони приїхали трохи раніше за цивільну «швидку». Дорога до Жованки часто небезпечна, тому цивільна «швидка», буває, взагалі відмовляється їхати. Тоді медики-волонтери стають єдиним порятунком для поранених та важкохворих.

— Нам Володя Весьолкін каже, щоб ми, коли цивільна «швидка» відмовляється їхати, йому дзвонили, і він з ними розбирається. Воно, може, й треба, щоб так все було, за законом, але ж ми не можемо чекати. Коли поранення або серцеві напади, то рахунок на хвилини йде… — каже медик служби «ASAP EMC» Людмила. — Наше завдання — підсилювати медичні служби військових. І офіційно ми підпорядковані Міністерству оборони. Але ж не можемо цивільним відмовити.

Людмила розповідає, що волонтери їхньої служби раз на кілька тижнів проводять огляд людей у «гаражі» у Жованці. Проте часто це буває небезпечно.

— Та сама дорога до Жованки зверху вся прострілюється. А ще й бойовики, коли ми приїжджаємо в селище, починають прицільно стріляти. Не зупиняє їх те, що люди, здебільшого старенькі, по допомогу йдуть… Вистежують наші машини, хоч ми і з «хрестами», стараються в нас поцілити, — жінка безпорадно розводить руками — такої логіки їй не зрозуміти.

SLW_3018

Тією дорогою, де посеред білого дня прилітають снаряди, щодня їздить голова Зайцівської ВЦА Володимир Весьолкін. Втомлений, ввечері він повертається до родини в Бахмут, щоби вже наступного дня о п’ятій ранку знову зустрічати аферистів-перевізників на КПВВ у Майорську.

Рідко коли йому вдається взяти вихідний. Але що вдієш, коли твоя робота і є твоїм життям.

Фотографії — Лєван Джахія.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Аля Гармаш

Схожі публікації

3596 5

Далекі-близькі

Історія про любов як порятунок від війни та неприйняття

20.02.2017 Леся Дяк
45051 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом

19.07.2016 Євген Руденко
4045 15

Новий відлік

Як переселенці допомагають одне одному будувати бізнес і не бути чужими у своїй країні

12.08.2016 Марія Педоренко

Популярні публікації

52648 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
48005 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
34550 6

Святослав Вакарчук

Розмова з українським співаком, лідером гурту «Океан Ельзи»
24.12.2015 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати