…У коридорі біля кабінету на доктора Лоскутова чекають пацієнти. Він повертається після операції зі запізненням. Гримає на своїх колег за те, що не надали необхідну допомогу без нього, що змусили людей так довго сидіти під дверима.
Він оперує щодня, незалежно від настрою чи обставин. Він — хірург. Але це сьогодні. Один з найвідоміших медиків з України, якого поважають і цінують у всьому світі, міг стати, наприклад, послом України в якій-небудь державі. Юний Олександр Лоскутов збирався вивчати міжнародні відносини. І, знаєте, з його харизмою, завзяттям і патріотизмом ми б у будь-якому разі не програли б — ні з Лоскутовим-дипломатом, ні з Лоскутовим-лікарем.
Його колектив мало того, що розробляє і патентує новітні технології, то ще й має собі за правило — працювати виключно в Україні. «У нас для цього є все» — переконаний вчений. Його розробки нічим не поступаються західним, зате — у кілька разів дешевші. Відтак — доступніші простому хворому, який приїздить до лікарні на громадському транспорті.
Олександр Лоскутов не уникає питання про власну успішність. «Так, я успішний, — відповідає. — Я досягнув багатьох висот». І додає: «Але це ще далеко не кінець…»
Ви працюєте у лікарні ім. Мечникова майже 40 років. Водночас вас добре знають за кордоном. Чому ви й досі залишаєтесь працювати тут, в Україні?
Я абсолютний патріот. Націоналізму не схвалюю, але ти собі уявити не можеш, наскільки люблю Україну! І весь світ намагаюся навчити її поважати. Завдяки мені Україна увійшла до Європейської Федерації Асоціацій травматологів-ортопедів (EFFORT). Вони прийняли нас раніше, ніж Польщу, наприклад. Усе через те, що я з однодумцями напрацьовували авторитет з 1997 року, коли організували Українсько-Німецьку асоціацію ортопедів-травматологів.
З того часу усі мої кадри (а це більше 60-ти людей), а також ортопеди з інших міст України пройшли стажування в Німеччині. Я і мої помічники вивчаємо там найновітніші досягнення. Створив цю спільноту з тим, аби знання німців привезти в Україну (там я є почесним членом-кореспондентом товариства ортопедії та ортопедичної хірургії). У 1991-ому в Україні відкрив першу клініку ендопротезування суглобів, почав тут впроваджувати освітні програми. Ми проводимо сумісні з німцями конференції, майстер-класи, операції. Це усе наш рівень кваліфікації.
Ви увесь час рухаєтеся вперед, ведете за собою, робите відкриття в медицині, не припиняєте оперувати. А якщо озирнутися назад, як гадаєте, завдяки чому ви стали саме таким, яким є сьогодні?
До речі, часто ставлю перед собою це питання. Маю кілька думок. По-перше, я завжди в режимі. О сьомій ранку уже на роботі, а додому іду лише тоді, коли немає проблем із хворими. По-друге, вважаю, що ніколи не варто зупинятись на тому, чого ти уже досягнув. Оперую щодня. Мій принцип: важкий хворий – це мій хворий; проблемний хворий — мій хворий; соціальний хворий — мій хворий. Бачила, там дівчинка в коридорі сиділа (біля кабінету Олександра Євгеновича дійсно сиділа дівчинка із милицями, — TU)? Вона з інтернату. Закінчить його і має кудись іти. Тепер вона може іти в прямому сенсі цього слова. Раніше не ходила. Я поставив її вертикально на ноги. Свої гроші вклав. Від такого отримую задоволення, так і працюю. Наукою займаюсь зранку і ввечері, коли ніхто не заважає. Також — на вихідних.
…А на самому початку я навіть не думав про медицину. У мене була прекрасна пам’ять, гарно знав математику, фізику, хімію і англійську. (Мова, до речі, мені особливо подобалася. У майбутньому, коли почав їздити за кордон, це дуже допомогло.) Мріяв вивчати міжнародні відносини. Однак, на освіту у Москві не вистачило грошей, наша родина — незаможна. У голові все було добре, а зовні «не дотягував», виглядав гірше за інших. Це і зараз має значення. Тож повернувся з Москви ні з чим.
Саме тоді замислився над медициною. У моєї мами було дуже хворе серце, і я спершу вирішив стати кардіохірургом. Ось так і вийшло. Дуже захопився цією тематикою. Фактично тоді мав два найбільші захоплення — серце і баскетбол. Життя коливалося між баскетбольними іграми і чергуваннями у швидкій допомозі.
Оперувати почав на четвертому курсі.
Якось ви сказали, що зайнялися ортопедією через власну травму…
Так. У ті часи улітку збирали будівельні загони — молодих людей спрямовували в різні місця Радянського Союзу «будувати світле майбутнє». Ми поїхали до Сибіру. Там я й отримав важку травму стегна. Зіткнувся з тим, що в цій галузі була погана діагностика, лікарі неуважні. Пережив багато операцій, останню робили в Москві. От після лікування я й попросився залишитися там й освоїти нові техніки лікування кісток. У ті часи, наприклад, від остеомієліту кісток гинула маса людей. Дуже хотілося навчитися допомагати таким хворим.
Коли я повернувся із новими знаннями з Москви додому, одразу став інтерном. А кого давали інтернам? Занедбаних хворих. Доводилось багато пахати. Щоночі — операція. Але і зарплата пішла — 110 рублів ставка була! А я працював так багато, що заробляв дві. Згодом перевівся до травматології і, відтак, ще більше оперував.
Оперував усе. Це зараз мораль в медицині змінюється. Зараз лікарям подавай багатих, здатних заплатити. А я оперував усіх, і знав: що більше оперуєш, то краще оперуєш, швидше і якісніше. Це закон хірургії. Окрім хорошого досвіду велика кількість роботи дає й інший плюс — у тебе з’являються нові ідеї. У мене є ціла папка ідей!
Де починається і закінчується відповідальність лікаря?
Відповідальність лікаря починається з моменту, коли він береться за пацієнта. Відповідальність лікаря — це відповідальність перед Богом. Привозять до тебе, приміром, дівчинку років 30, їй потрібно пересаджувати суглоби колінні і кульшові. Вона приймає багато гормонів, у неї анемія. Відтак, ризик високий: і запалення, і втрати крові. Тож ти береш на себе відповідальність — даєш їй шанс нормально жити, щоб вона своїми ногами ходила.
…Я змінив думку про оперування людей із цукровим діабетом. Раніше таких не пускали і на поріг хірургії. Вони гинули, наприклад, через важкі переломи шийки стегна. Гинули, бо переставали ходити. Сьогодні ми відпрацювали технологію: готуємо їх ретельно разом з ендокринологами, терапевтами, іншими спеціалістами. А потім уже — оперуємо.
До речі, пацієнти із переломами шийки стегна — найбільш злободенна проблема. Це здебільшого літні люди. Статистика страшна: протягом трьох після перелому місяців 25% з них помирає, а ще 50% залишаються недієздатними і помирають протягом шести місяців. Усе через численні порушення в організмі, що виникають внаслідок травми. Мені здається, що якщо у людини ще не має порушень у роботі мозку, якщо вона при пам’яті і втрачає здатність рухатись, то це трагедія. Вона лишається нікому не потрібною. Ця статистика завжди у моїй голові. І я всіляко намагаюся її покращити.
Тобто у чому полягає ваша відповідальність — у тому, щоб допомогти, чи у тому, щоб не зашкодити?
Допомогти. Ризик ускладнень після операції завжди менший за ризик втратити життя чи залишитись живим трупом. Тут важливо обрати методику оперування. Наприклад, малоінвазійна хірургія менш травматична. Операція триває якихось хвилин 20-25, і хворий одразу після операції починає ходити з ходунками. Так даю їй шанс продовжувати нормальне життя. Не дарма кажуть: «Лікар — намісник Бога на землі».
Однак відповідальність лікаря полягає не лише у вдалій операції. Це ще й стандарти обстеження, грамотно підібране лікування.
У вас в практиці, очевидно, були випадки невдалих операцій…
Як у будь-якого нормального хірурга, таке траплялося і в мене також. Що досвідченіший хірург, то більше шансів, що у нього будуть пацієнти з післяопераційними ускладненнями. Чому? Бо він оперує найскладніших хворих. Часом тих, за кого ніхто інший не береться. Звісно, найлегше жити, коли оперуєш якісь банальні, прості речі. Прийшов в операційну, пішов з операційної. Однак це не моя історія.
Чому хірурги мало живуть? Бо коли хворий потрапляє в реанімацію, хірург відправляється туди разом з ним. Тільки хворий — фактично, а хірург — у душі. Маєш любити пацієнта і бути з ним від початку і до кінця. Ти разом з ним усе переживаєш.
…Ніколи не оперую складних хворих наприкінці тижня. Щоб був час за ними спостерігати після операції.
Уже коли пацієнт виходить з лікарні, відповідальність за його стан лежить повністю на ньому.
У вас є досягнення у практиці, науці й техніці. Чим ви пишаєтеся найбільше?
Я пишаюся передусім розробками у галузі ендопротезування суглобів. Там дуже багато оригінальних речей. Зокрема, методики операцій. Якщо ми раніше не оперували людей похилого віку після інсульту або людей з наслідками дитячого церебрального паралічу та іншими неврологічними порушеннями, то зараз оперуємо і підлітків з ДЦП, і стареньких.
…Починали із найпростіших технологій. У першу чергу спрямовували розробки на лікування людей із переломами шийки стегна. Далі зайнялись проблемами артрозу — це молодший контингент. Розробляли протези, що за якістю були не гірші за закордонні, але у кілька разів дешевші. Перші в Європі почали оперувати підлітків, між іншим. Розробляли для них спеціальні протези. Наприклад, найскладнішими були пацієнти з наслідками родового вивиху стегна. Практично усі з них — молоді жінки. Сьогодні для них ми розробили п’ять видів протезів, у тому числі — для найтоншої кістки. Загалом завдяки нашим зусиллям Україна стала восьмою країною в світі, яка почала виробляти власні ендопротези суглобів. Це були мої розробки.
…Ми ведемо багато роботи на базі Дніпропетровського наукового центру, Національної академії наук, Академії медичних наук України. Це спільна робота технарів і медиків. Проводимо дослідження на різноманітному приладді, яке знаходимо у Придніпровській Академії будівництва та архітектури, у Металургійній академії, університеті (Національному університеті ім. О. Гончара, — TU), КБ «Південне» в цьому задіяне (конструкторське бюро, що працює також і над розробками ракетних елементів і установок, — TU). Важливим напрямком для нас є розробка сплавів, які не чинять ніякого впливу на організм.
Над якими саме ідеями Ви працюєте зараз?
Завжди міркую над якимось новими темами. Намагаюсь зробити щось простіше, краще, дешевше, щоб було доступно нашим людям і не поступалося за якістю світовим аналогам. Займаємося також удосконаленням наших досягнень з минулого.
…Ось це все лежить у мене перед очима, і я про це думаю (на столі доктора складені різні моделі імплантатів, — TU). Глянь, тут у мене новий імплантат. Існує схожий іноземного виробництва, проте він десь утричі дорожчий. Це все мої розробки, мої ідеї, експериментальні зразки. Усе запатентоване.
Працюю з групою конструкторів-розробників. Спільно робимо креслення, потім мої помічники роблять ренгтгенограму — досліджують форми кістки, розмірів, відхилень. Далі спільно з моїми партнерами з вишів проводимо випробування. Використовуємо методики математичного моделювання — моделюємо поведінку конструкції в біологічному організмі. Так з’являється багато чого нового.
Сьогодні працюю над методами захисту імплантатів, над захисним покриттям. Простіше кажучи, розробляю покриття, що будуть боротися з інфекцією, яка проникає в кістку. Це можуть бути застудні, стоматологічні чи урологійні інфекції.
Особливу увагу приділяємо остеопорозу. Це проблема номер один у світі. Внаслідок цієї хвороби кістка стає крихкою, ламається. Ми зараз розробляємо спеціальні протези, щоб допомагати людям, які страждають на важкий остеопороз. Цю нашу роботу ніяк не фінансує держава. Найдивніше, що державні гроші виділяються на інші установи, які, одначе, не досягли таких результатів, як ми. У чому причина наших успіхів? Усе просто. Я і моя команда палаємо цією роботою.
…Мені, до речі, соромно, що у Чехії, Польщі, Угорщині виробництво медичної техніки на три голови вище, ніж у нас. Це має вирішуватись на державному рівні. Чому б не об’єднати зусилля медиків і промисловців? Не розумію. Медичне приладдя можна виробляти на державних оборонних підприємствах замість того, щоб купувати за кордоном. Київ, Дніпропетровськ, Вінниця — є серйозні виробничі потужності в країні! Ми начебто економимо, коли купуємо дешевше за кордоном. А насправді…
Варто взяти до уваги, що в середньому половина вартості техніки, яку купували би у місцевих підприємств, поверталася би у державний бюджет через податки. А ми віддаємо ці гроші іншим державам, забуваючи, що насправді це робочі місця і зарплата українців.
Ви працювали і виступали на наукових конференціях за кордоном. Розкажіть, з чого все почалось.
Один з напрямків моєї роботи — це хірургія стопи та гомілкоступневого суглоба. Про це писав кандидатську та докторську дисертації. Через це Асоціація хірургів стопи й гомілкоступневого суглоба Німеччини визнала мене піонером з пересадки таких суглобів. У 1988-му я зробив таку операцію уперше в світі. А за кордон перший раз запросили у 1992-му — в Нідерланди. Там я переконався у тому, що є у світі такі країни, де наука цінується. Якщо ти автор розробок, тебе носять на руках.
Сьогодні уже хірургія гомілкоступневого суглоба — моє хобі. І наукову діяльність в цьому напрямку я продовжую. Ми починаємо велику роботу, причому я залучаю до неї кілька регіонів. Хочемо розробити спеціальні апарати, які дають можливість прослідкувати роботу стопи і гомілкоступневого суглобу під час руху. Як кардіологи спостерігають за роботою серця протягом дня, так само цей апарат дасть можливість побачити, як функціонує стопа коли ти йдеш повільно чи швидко. Це дозволить чітко оцінити, яку операцію слід зробити.
…Займаємося і реконструктивною хірургією стопи. Це проблеми молодих жінок. Якщо десь почуєте рекламу, що є мазь, яка допомагає таких проблем позбутися, знайте, це брехня. Такої мазі нема, є тільки фахові лікарі.
Доброта і співчуття мають бути головними на будь-якому рівні, де приймають важливі рішення: від санітарки до будь-якого державного чиновника!
…Крім цього, належу до певних експертних груп у Німеччині. Багато здійснив сумісних операцій там. Мене часто запрошували залишитись. Та я б не витримав. У нас тут є всі можливості, щоб робити краще, за них.
Небагато наших науковців дістають таку повагу за кордоном…
Знаєте, чому? Тому що займаються плагіатом. І найцікавіше, що більша частина на цьому й прогорають. А причина смішна! Вони просто не читали і не знали, що такі роботи уже є, що хтось до них уже про те подумав. А у науці ж як… Коли ти над чимось працюєш, це не означає, що ти такий один в світі. Може, в Аргентині, Японії, Сполучених Штатах хтось розробляє ту саму тему? А, може, хтось уже розробив? Ти ж не один такий розумний на планеті.
Ще одна проблема полягає в тому, що патенти на відкриття у нас за гроші отримують, а не власне за відкриття. Тепер, за статистикою, кількість розробок на одну людину в Україні більша, ніж будь-де в світі. Але ж це брехня!
Які цінності важливі для лікаря?
Добро. Добро і співчуття. Лікар має бути найдобрішою людиною. Про Тіциана казали: «Помирають нації, помирає епоха, а останнім помирає лікар». Лікар дає можливість людям жити. Зараз те, що відбувається у нас з медициною та освітою, — це дурість. Нації не буде просто.
А ще усім своїм підлеглим я завжди повторюю, що потрібно самовдосконалюватися. Читати. Це чеснота гарного спеціаліста. Змінюються технології, методики і це треба враховувати. Водночас і про старе забувати не варто. Бо насправді багато дієвих ідей виникло дуже давно, раніше просто не було інструментарію втілювати їх у життя.
…Жити слід відповідно до власного заробітку. Я не розумію людей, які беруть кредити, щоб купити новіше авто. З чого їм потім ці гроші віддавати? Переконаний, що перш за все потрібно самому розвиватися, а вже потім твоє самовдосконалення виведе тебе на новий рівень. Я досі з усіх своїх подорожей привожу книжки. І, до речі, вся моя родина мене розуміє. Коли я вперше поїхав до Америки, то витратив на літературу 90 відсотків усіх грошей, які в мене були. Пам’ятаю, тоді на митниці дивувалися, що я привіз книжки. Усі ж везли одяг, техніку, якісь речі…
І ще одне. У хірургії є закон такий: «Якщо лікар, який бачить, що колезі важко, не допомагає йому, такого лікаря потрібно виганяти». Він завідомо злочинець. Зараз такі випадки трапляються все частіше. Взагалі, доброта і співчуття мають бути головними на будь-якому рівні, де приймають важливі рішення: від санітарки до будь-якого державного чиновника!
І щедрість також важлива. Коли ти можеш допомогти людині, допоможи. У моєму колективі жоден лікар не запитує, яку посаду обіймає хворий, — бізнесмен він чи учитель. Особисто я багатьох бачу тільки в операційній. Бачив їх знимки, розумію хворобу. Цього достатньо.
Ви вважаєте себе успішною людиною?
Звичайно. Вважаю, що я повністю реалізувався. Мені не соромно за те, чим займався усе життя. Прооперував більше 10 тисяч хворих, запатентував безліч технологій. Щось було першим на теренах Радянського Союзу, щось — у незалежній Україні.
Які зміни, на Вашу думку, потрібні Україні?
Нам усім потрібно підрахувати прості дані. Скільки коштує хвороба, скільки людей може нею хворіти, скільки коштує профілактика цієї хвороби. А далі здійснити прості корективи — створити можливості для того, аби люди могли проводити профілактику цієї хвороби за власний кошт.
Далі нам слід порахувати, скільки потрібно коштів, щоб працювала лікарня? Це не 20 мільйонів. Це, може, 200 мільйонів. І ці гроші потрібно знайти. Бо, на мою думку, реформа – це не тоді, коли ви, наприклад, пристосовуєте систему освіти до суми, які ви можете не неї виділити. Це тоді, коли ви змінюєте саму систему освіти.
…У мене медсестра отримує 1200 гривень, а санітарка — 900 гривень. Їй потрібно обробляти інструменти після операції, а вона розлючена і сумна. Що вона має сказати ввечері дітям?
Потрібно так організувати фінансування, щоб добре працювала одна лікарня замість шести, які працюють погано. У мене прекрасна команда. Ми можемо робити не сотні, а тисячі операцій на рік. Тільки створіть нам для цього умови.
На період виборів я завжди вивішую в коридорі гасло: «Не можна жити в багатій країні Україні і бути жебраком. Найбільший злочин держави — привчати людей жити в злиднях. О. Лоскутов.»
Влада має вчити людину і змушувати її працювати. У нас країна багато років була схиблена на тому, що потрібні юристи й економісти. І що ми маємо? Економісти рахують чужі гроші, але не заробляють своїх, а юристи відбирають чужі гроші, кришують чужі гроші, і врешті-решт «кінчають» тих, хто вміє заробляти.
Як гадаєте, чого не вистачає українцям?
Волелюбності не вистачає. Українці звикли пристосовуватись. Я начальник — ти гівно, ти начальник — я гівно. Це не демократія. Українець абсолютно не вміє відстоювати свої права.
…Пам’ятаю, якось у Мюнхені у 92-му, ще на світанку нашої Незалежності, один віце-бургомістр з Баварії, дуже розумний економіст, сказав: «Олександре, я вас вітаю. Ви стали незалежною державою. Україна має бути поряд з Європою. Але у вас будуть великі проблеми, бо ви обрали неграмотний парламент». Перепитую: «Як неграмотний?». Він каже: «Там у вас 75% неграмотних, неосвічених людей. У них немає якісної юридичної та економічної освіти, але саме вони будуть приймати державні закони і Конституцію». І що зараз змінилось?
Як зрозуміти філософію людей, коли вони обирають і не розуміють, кого обирають і навіщо? Про що вони думають? Усе ж дуже логічно. Ти проголосував – ти обрав своє майбутнє. Тож голосуй мудро, відповідально!
До мне приходять люди з проблемами, просять допомоги. Я кажу: «Йди до депутатів, до мера, голови облради…» А він мені: «Як я до них піду?» Кажу: «Мовчки. Ти ж голос їм свій віддав. Голос коштує набагато дорожче за те, що тобі зараз потрібно». Люди цього не розуміють. Я уже мовчу про те, що електорат має розуміти — за бездіяльність депутатів слід карати.
ЗДОРОВ’Я — БЕЗЦІННЕ. БОРИСЯ ЗА СЕБЕ!
Які книжки ви читаєте?
Люблю книгу Гемінгуея «Старий і море». У нього ціла філософія там: боротьба, життя, устремління… І лише у кінці — реалізація. Щоразу по-іншому сприймаю його творчість.
Чехова обожнюю.
Булгакова не так давно почав розуміти. «Майстра і Маргариту» до кінця не збагну ніяк, але ось «Собаче серце»… Мені весь час хочеться сісти й написати його продовження — про наш час!(Насупився) Стільки «шарикових» і «швондерів» розвелося навколо, на поверхню вийшла безграмотність…
Ваша лікарська порада для наших читачів.
Здоров’я — безцінне. Люди, які мають мільйони, мільярди, одразу розуміють, що це усе не є надбанням, тоді, коли стикаються з хворобою. Тому здоров’я слід берегти з молодості, як би банально це не звучало.
Якщо можеш відмовитись від того, «що не можна, але дуже хочеться», то відмовся. Завжди йди цим шляхом. Борися за себе!
І неси добро. Кажи добрі слова людям щодня. Я своїх пацієнтів називаю «графиня», «принцеса», «баронеса», а їм там вже по 80! Вони завжди усміхаються у відповідь. Добро до іншої людини завжди викликає позитив і повертається спокоєм до твоєї душі.
[…Ми з фотографом уже збираємося іти, коли Олександр Євгенович звертається до нас:
— Я сьогодні злий.
— Чому? — запитую його здивовано, бо ознак розлюченості ані в голосі, ані у поведінці професора не помітно.
— Пішов поспілкуватися зі студентами-практикантами, то доспілкувалися до того, що наступного понеділка прийматиму іспит у їхніх викладачів.
— А чому ви вирішили викладачів перевірити?
— Саме у них запитаю усе, чого не знають студенти. І хай студенти при цьому будуть присутні. Знеславляться, то знеславляться, — твердо вимовляє професор. — Як вважаєте, гарна ідея?]
