Якщо гора не йде до Магомета, то, як відомо, до неї іде сам Магомет. Так правильно. Це логічно і перевірено віками.
Громадський активіст Олександр Солонтай цю давню мудрість підтверджує на практиці. Починаючи від реальних сходжень на гірські вершини і закінчуючи такими прямовисними скелями, як творення громадянського суспільства в найбільш пасивному регіоні країни чи формування першої справжньої політичної партії. І, схоже, ці вершини йому під силу. Більше того, він веде за собою цілі загони проактивних, ініціативних та відповідальних хлопців і дівчат.
І з цієї розмови, і зі сторонніх відгуків про Олександра можна зробити висновок, що він, як вогню, боїться звань, титулів і посад. Громадська організація ФРІ, яку він почав розвивати в Ужгороді, скоро стала однією з найпомітніших всеукраїнських спільнот молоді. Вони активно діють і досягають успіхів, лишаючись при цьому у «горизонтальному форматі». Тут нема високих начальників, ради директорів й інших ознак «піраміди влади». Усі праціють на рівних, маючи спільні цінності, а не спільного шефа.
Він встиг попрацювати депутатом міської та обласної рад. Ішов до Парламенту, свідомо відкинувши пропозиції «розкручених брендів» української політики. Навпаки, наполегливо розвивав іншу політичну силу — першу, за його словами, партію в Україні, створену за усіма вимогами закону та світових традицій.
Успішний українець Олександр Солонтай каже, що з досвіду знає — справжні цінності не обов’язково перемагають одразу. Але обов’язково перемагають.
З огляду на соціальні мережі, виглядає, що у тебе немає єдиного місця проживання: ти одного дня у Чернігові, іншого — у Черкасах, потім — у Варшаві, і далі знов у Києві. Не складно так жити?
Дуже складно. (Усміхається) Особливо з позиції переїздів — в Україні дуже погано з логістикою. Наприклад, післязавтра мені потрібно буде їхати з Івано-Франківська до Хмельницька. І уяви собі, між такими великими містами західної України залізничного сполучення просто немає, треба їхати через Львів! Це дуже-дуже дивно і незручно. Про літаки взагалі не хочеться говорити. З мого рідного Ужгорода літає один літак, та й він у такому стані і стільки коштує, що такий переліт не витримує жодної критики. Або ж, до прикладу, взагалі немає літаків «Харків — Ужгород», «Дніпропетровськ — Ужгород» тощо… Тож з позиції логістики жити важко. Але багато мандрувати доводиться, таке життя собі обрав.
…Якщо ж із позиції фізичної чи психологічної, то усі мої «важко» відходять на задній план після чергового прочитання новин про події на Сході країни. Я, як і усі, напевно, систематично читаю про події на лінії фронту, і всі ці «важко» зникають. Обнуляються, так би мовити.
Давай таки почнемо спочатку. Як ти став тим, яким ти є зараз? Що найбільше вплинуло на тебе, що тебе сформувало?
Перше, що хочеться сказати: у мене немає відчуття, що я уже сформувався. Попри те, що мені вже немало років, я щодня змінююся, щодня розвиваюся і формуюся.
Я от цього року собі поставив завдання — по-перше, покращувати фізичну форму і пробігти на одному диханні п’ять кілометрів, по-друге — підвищити рівень англійської. Також хочу нарешті допрацювати свої книги про місцеве самоврядування. Прагну дописати їх, оновивши до норм реформи місцевого самоврядування, котра саме триває. З цього мав би видати кілька посібників. А конкретно зараз із колегами-експертами дописуємо законопроект, який відкриває нову тему в конституційному регулюванні місцевого самоврядування. Схожого дотепер не зроблено.
…І от з усіма цими кроками я й розвиваюся. Складається таке враження, що цю динаміку руху і постійного розвитку я запустив ще у шкільні роки — коли зрозумів, що потрібно постійно вчитися і не зупинятися.
Знаєш, у студентські роки мені казали: «Твоє завдання — навчитися вчитися. Постійно вчитися і вдосконалюватися. Не зупинятися, думаючи, що ти вже чогось досягнув. Слід постійно себе критикувати». Мова йде не про банальну критику, не про самобичування, яке заганяє у глухий кут. Критикувати слід аргументовано, так, щоб розуміти, де ти перебуваєш і чого тобі ще не вистачає. Так воно розпочалося і так воно дотепер відбувається.
Я багато читаю. Багато спілкуюся із людьми. Багато про що у них запитую. Багато пробую. Це все також неабияк формує особистість, на мою думку.
…Я зрозумів, що з’ясувати, чи ти той, ким хотів стати, можна лише пробуючи. Не зупинятися, не панікувати через помилки і не давати депресивному настрою себе побороти. Не здаватися, а іти далі завжди.
…Мені здається, що дуже вплинув на мене туризм, пізнання нового в усіх його формах. Я ніколи не соромився записуватися в гуртки у шкільному віці. У старших класах намагався концентрувати зусилля. Бачив, що є певні сфери науки, певні предмети, які даються мені легше. Відповідно й вирішив — там, де вдається, витискатимуся максимально! Мені подобалася географія, правознавство, історія. Фокусувався саме на них.
Мій характер — трохи творчий і не завжди дисциплінований. Я розумів, що якщо буду між усім, що цікавить, розриватися, то ніколи нічого не досягну. Зрозумів, що потрібно збирати себе до купи. Тому у тих сферах, де мені вдавалося, підсилювався. Далі вступив на міжнародні відносини, якими цікавився, і там займався тим самим, «копав» якомога глибше. Це про освіту.
…Інший важливий момент, який на мене вплинув, — це громадська діяльність. В університеті я зрозумів, що не можна просто так дивитися на те, що стається навколо. Я боровся зі собою і мене турбувало, чому усе відбувається саме так (тобто все не так).
Наша держава й суспільство ні в 90-тих, ні в 2000-них не сприяли громадській активності. Така активність сприймалася як дивацтво. Особливо там, де я ріс, — на Закарпатті. Відчував себе інколи інакшим, «білою вороною». В один момент я зрозумів, що бути активним — це круто й нетипово, але ще важливіше — поширювати отой «вірус громадської активності» на інших. Мені не хотілося бути білим там, де усі чорні. Вважав, що це не я ненормальний, а суспільство трохи, так би мовити, не таке. Ненормальне тим, що воно пасивне, реактивне й не ініціативне. Суспільство було таким, де люди не вели соціального життя. А я вважаю, що людина — істота соціальна, вона не може просто так відмежуватися від середовища, в якому живе.
Усі мої «важко» відходять на задній план після чергового прочитання новин про події на сході країни
Мав вибір (як і у кожного, напевно) — або я підлаштовуюся під таке суспільство, або я його змінюю. Далі я зрозумів, що отак-от «взяти і змінити» суспільство просто так не вийде. Я ж не є представником «вищих сил». А водночас усвідомив, що над цією проблемою треба таки працювати. Треба працювати над тим, як змінити суспільство у такий спосіб, щоб люди, які у ньому існують, ставали дієвими і відповідальними. Найкращий інструмент для змін — громадська діяльність.
Спочатку займався студентськими активностями, далі поволі переходив до більш серйозної діяльності. Коли ми створювати ФРІ(громадська організація «Фундація Регіональних Ініціатив», — TU), мені було десь 21-22 роки. На той момент я вже усвідомлював, що роблю. Я вже навіть депутатом міської ради тоді був!
Cпробував більшість форм соціальної активності й вже приблизно розумів, що саме потрібно.
Ще під час побудови громадської організації я зрозумів, що уся діяльність, яка буде збільшувати кількість активних людей в державі, піде на користь Україні. І країна ставатиме іншою тоді, коли в країні збільшуватиметься кількість проактивних і відповідальних людей. Так я увійшов у цей процес.
Зрозумів, що моя місія проста — робити усе, що допоможе збільшити кількість активних людей. І під цю місію я підлаштовував інструменти, якими користувався. Спочатку ФРІ, далі — наші проекти, потім — налагодження зв’язків і співпраця з іншими організаціями. Намагалися створити систему сильного студентського самоврядування, або допомогти молодіжним припартійним організаціям зберегти в громадському секторі людей (навіть якщо партії не виправдовували їхні сподівання), або допомогти місцевим депутатам не стати елементами старої системи, а почати будувати нову… Так я дійшов до висновку, що моя співпраця з Інститутом політичної освіти повинна перерости у мою професійну роботу. Тому почав займатися цільово політичною освітою.
…Я думаю, що у молодіжній сфері залишив за собою доволі немаленький слід. Я тоді не надто часто подорожував, набагато менше уваги приділяв особистому життю і активно зосередився на роботі у громадському секторі. Можна сказати, що повністю вклав себе. Тепер дуже тішуся, коли зустрічаюся із представниками різних активних середовищ й знаю, що я активно долучився і багато вклав для того, щоб ті середовища зараз існували.
Зараз от по країні дуже багато Відкритих університетів, приміром. Я пам’ятаю, як ми у 2012 році, під час «Мовного майдану», відкрили на Європейській площі перший схожий університет. Тепер таких проектів вже дуже багато, але недостатньо. Треба у кожному містечку такий!
Або інше — громадські майстерні. Не просто лекції й тренінги, а проекти, де люди якусь активність проявляють, якось діють і отримують результат… Це ми фактично декілька років тому зробили модними й трендовими проекти такого типу. Ми не були першими, хто це використав, але ввели це у стабільний дискурс. Або коли ми з молоддю вперше виходили разом на гору Говерла… Зараз для молодіжних (не скаутських) організацій це вже стандартна тема.
…Усі ці справи мене дуже змінювали. Саме вони виформовували, так би мовити, мої цінності. По ходу вони виформовували мою впевненість у тому, що я роблю правильні речі, і не дали зійти зі цього шляху. Бо якщо б я не бачив плодів своєї роботи, то, можливо, і збився б з дороги.
На початках дійсно було не просто — не було видно реальних результатів і змін. Тому у той час важливо було створювати «двіжуху». Громадська організація, багато публічних акцій, активне дозвілля, спроба виокремлення найактивніших, спроба залучати їх до процесу суспільних змін і рухів… Я бачив, як я активізовував молодь, але не був певен чи це сталий процес.
Уже у 23-25 років я був переконаний — те, що ми робимо, справді сприяє активізації молодих людей. Розумів, що спочатку ти вчиш молодих людей якісно організувати своє дозвілля, а завтра ці молоді люди, поєднуючи це зі знаннями й вміннями, починають бути організаторами суспільного життя у різних сферах. Тоді також хвилювався, чи це не «сізіфова праця», чи можна це розмножити на сотні тисяч людей, а лише на тисячі і чи вистачить цих людей, щоб стати критичною масою в суспільстві…
Але ми продовжували працювати.
Розуміли, що цю роботу все одно має хтось робити і що все-одно треба рухатися в цьому напрямку, навіть якщо не впевнений, чи усе вдасться чудово. А зараз я вже відчуваю успіх! Неозброєним оком видно, скільки зараз у країні таких людей і наскільки активно множаться середовища активістів, зростає громадська активність. Зараз це вже хвиля і від нас цей процес не залежить.
Україна зміниться тоді, коли уся країна буде «покрита» громадською активністю. Тоді в Україні з’являться справжні партії, справжнє місцеве самоврядування, справжня й підконтрольна влада, політики, які будуть боятися громади не лише після революції, а постійно
Ми є свідками народження громадянського суспільства. Люди створюють громадські організації, і це нормально. Це не так, як було в 90-их, коли тицяли пальцем і намагалися з’ясувати, що ж це за така «громадська активність». Урешті й соціологічні опитування підтверджують той факт, що довіра до громадських організацій зростає.
Я впевнений, що і Україна зміниться тоді, коли уся країна буде «покрита» громадською активністю. Тоді в Україні з’являться справжні партії, справжнє місцеве самоврядування, справжня й підконтрольна влада, політики, які будуть боятися громади не лише після революції, а постійно.
Пригадую, як хтось із моїх знайомих розповідав про тебе, коли я ще був студентом. Казали: «Уявляєш, він став міським депутатом у 21 рік! А у 25 — депутатом обласної!» Тоді це звучало захоплююче й дуже нетипово.
Останнім часом у молодіжному середовищі є дилема: що робити — займатися громадською діяльність чи іти в політику? І з огляду на останні кілька років української політики молодь зазвичай обирає перше, а від другого відхрещуєшся. Це правильно, як вважаєш?
Для початку додам дещо до першої твоєї тези. Я ще чотири рази побив рекорд не ставши депутатом Верховної Ради. (Сміється)
…У 2006 році я відмовився очолити молодіжну організацію Президента, бо не бачив у тій партії перспективи. Для тодішніх керівників мої слова здавалися дивними і некоректними, ясна річ. Але я ще до 21 року мав негативний досвід із «партіями-одноденками», тому теперішні застереження молоді я також дуже розумію. Тоді я відмовився. Незважаючи на те, що мені пропонували місце у списку. Не розумів, навіщо мені це треба.
Якщо ми хочемо впливати на Верховну Раду, то ми, громадські активісти, маємо обирати справжні, дієві механізми громадського представництва й впливати на неї краще та ефективніше, ніж перебуваючи всередині. Не обов’язково іти до Парламенту! Більше того, якщо мета представити громадські інтереси — потрібно з ним співпрацювати, а не заходити всередину. Інша справа — державне будівництво та політика.
…Потім були вибори у 2007 році. Тоді мені вже ніхто не пропонував очолювати припартійну громадську організацію, оскільки я вже був відомий на той час як голова незалежної молодіжної громадської організації (на той момент я вже був головою ФРІ). Але пропонували місце у списку. Я перепрошував і пояснював, що не можу йти в політику, бо це буде означати, що наша організація «підписується» під якусь партію. Ми не любили партії, ми любили молодь. Ми працювали на молодь. Тому і 2007 рік для мене був також пропущений.
…У 2012 році ми реалізовували величезний проект «Молодіжна варта». Ми впливали на політиків і лобіювали вигідні для молоді законопроекти. Тож коли знову кликали у список, казав, що не можу піти, оскільки поставлю під сумнів довіру тих молодих людей, які делегували мені повноваження представляти їхні інтереси. А мені набагато важливіша довіра людей, ніж «тепленький» мандат народного депутата.
…Нещодавно у 2014 році я вже балотувався до ВР за списком партії «Сила людей». Ішов за списком тієї партії, якій я довіряю і у процесі створення якої беру участь. Тому я впевнений, що це надовго. Це серйозне створення в Україні сталої й інституційної політичної партії.
То що обирати молодим людям?
Молодь має іти в місцеві депутати. Я був місцевим депутатом і ніколи не вважав, що це була політика. Це була громадська діяльність. Місцевий депутат не отримує заробітної платні, вирішує локальні проблеми на благо свої громади, до якої він має безпосередній стосунок. Усе, що він зробить добре, дозволить отим «добре» скористатися — як персонально, так і електорально. Треба йти в самоврядування і покращувати ситуацію.
…Ми в Ужгороді колись ремонтували котельні для садочків. Хто від цього виграв? Діти моїх друзів, які ті дитячі садки відвідували. Це благо не теоретичне, а в тому числі і для себе. Якось ми добилися того, що полегшили реконструкцію перших поверхів у місті у деяких будівлях. Це для бізнесу можливості, відповідно, це і нові робочі місця. Урешті я також туди ходжу як клієнт.
Далі. Спільно з владою (хоча на той момент я був у опозиції) ми шукали шляхи для побудови нового мосту в Ужгороді. Хто виграв від будівництва? Та я в першу чергу! І ще половина міста! Зменшилася кількість корків на дорогах. І такі приклади можу продовжувати наводити дуже довго.
Тож робота у місцевих радах — це політика тільки частково, місцева. Комуніста, націоналіста, пацифіста, соціаліста, консерватора і зеленого може об’єднати один розвалений під’їзд, залитий підвал і закинутий спортивний майданчик. І вони однаково отримують задоволення від того, що під’їзд відремонтований, підвал не залитий, а на новому майданчику займається активна молодь. Їм усім це однаково вигідно.
Комуніста, націоналіста, пацифіста, соціаліста, консерватора і зеленого може об’єднати один розвалений під’їзд, залитий підвал і закинутий спортивний майданчик
Я закликав і закликаю молодь: використовуйте можливості! Наприклад, піти у місцеві депутати, стати членом виконавчого комітету, максимально долучитися до «місцевого» життя не так вже й складно, але дуже ефективно.
…Політика — це вже ідеологія. Це спільне бачення майбутнього країни. Це формування політичних партій і груп щодо того, як повинна бути перетворена Україна, це об’єднання зусиль заради майбутнього країни. Я вважаю, що Україна майбутнього — це країна з ліберальною економікою і консервативною державою. Водночас це не суперечить тому, щоб люди зібралися і поприбирали свій під’їзд.
Підсумовуючи і відповідаючи на запитання, куди іти громадським активістам, скажу — точно іти в місцеві ради. Іти і займатися садочками, поліклініками, ЖЕКами, лікарнями, парковками, маршрутками, генеральними планами і так далі.
Казати, що я не піду в місцеву раду, бо я не хочу займатися політикою, — дуже інфантильно. А хто буде займатися вашими проблемами? Хто вирішуватиме питання на місцях? Ті, хто будуть доприватизовувати усе, що поки що не приватизоване і красти усе те, що поки не вкрадено?!
…Зараз ми несемо покарання за власну безініціативність. Дуже часто людина каже «Ой, та що там від мене залежить!» і нічого не робить. І думає, ця її персональна пасивність і байдужість ніяк на неї не впливає. Нічого подібного! Через нашу пасивність ми страждаємо щодня.
От ми знали, що у нас не освітлена вулиця. Потім дізнаємося, що когось із наших рідних чи друзів пограбували на тій вулиці без світла. Нам було все одно, що дорога біля дому не була доведена до ладу. Нічого — міняємо потім підвіску в автомобілі за власний кошт. І проблема тут не лише в комунальниках, а й у нас самих. Бо це, грубо кажучи, наша пасивність пограбувала наших друзів чи пошкодила підвіску нашого автомобіля.
А останнім часом і держава платить велику ціну за роки нашої байдужості й пасивності. Тому що нашим реальним ворогом є не Путін і не Російська імперія, а загальна пасивність і байдужість до того, що відбувається навколо.
І нам це зараз треба подолати. А як це можемо подолати, якщо не власним прикладом? Тому особливо високою є відповідальність людей, які хоч трохи це розуміють.
Навіть якщо тобі здається, що це нікому не потрібно, то подумай про наступне покоління. Їм це точно треба. Може бути, що зараз поруч із собою ти не бачиш союзника, але це потрібно завтрашньому дню.
І ще одна практична порада. Я завжди із задоволенням спілкуюся із активістами. У спілкуванні з іншими людьми ти переконуєшся, що ти не один такий і що навколо багато «білих ворон».(Усміхається)
Напевно, твої слова про «справжність й інституційність партій» вже є частковою відповіддю на наступне запитання. Але все-таки запитаю. Чому ти обрав стовідсотково непрохідну позицію у списку «Сили людей», а не місце в топі списків провладних партій? Було б набагато простіше, хіба ні?
Так, це було б не дуже складно, але це було б місце лише для мене.
Вибір був дуже простий. Ми обирали те, що було справжнім, і те, де панують близькі мені цінності. Справжні цінності не обов’язково перемагають одразу. Не обов’язково суспільство одразу ж сприймає, що партії повинні бути саме ідеологічними. Але для того, щоб суспільство переконалося, що воно повинно бути таким, часто маємо бути готові жертвувати своїм власним інтересом.
Та й, за великим рахунком, що означає оте «жертвувати власним інтересом»? Що мій мандат особливо вирішував би? Так, мені особисто було б, напевно, краще. Але я б не був представником іншої політики. Мені дуже важливо було на цих виборах показати, що політика може бути іншою. І ми це показали. Ми показали, що виборчий список може формуватися таємним демократичним голосуванням, де кожен член партії впливає на процес.
Для багатьох українців, на жаль, зараз такий формат взагалі не є цінністю. Можливо, на наступних виборах (або через одні) народ нарешті зрозуміє і скаже, що це те, що потрібно і так повинно бути. Бо так і є! Але зараз на це ніхто уваги не звертав. Люди традиційно звертали увагу на кандидатів у Президенти, які традиційно сформували свій список і свою команду. Однак якщо ми хочемо зробити новий, справжній формат партій цінністю у політиці, то мусимо уже зараз над цим працювати і впроваджувати цей принцип.
Друге. Цього разу для виборців зовсім не було цінністю той факт, що виборчий список політичної партії мав би відповідати закону «Про політичні партії». Там вказано, наприклад, що у партії має бути більше третини жінок. У законі це написано, але ніхто цього не виконував. А ми вважали, що закон потрібно виконувати.
Для нас закон — цінність. Якщо ти приходиш до влади виконуючи закон, то будучи при владі ти працюватимеш і житимеш за законом. Якщо ти ще не прийшовши до влади уже порушуєш, то, найімовірніше, будучи владою ти шукатимеш і використовуватимеш різноманітні «дірки» в законах.
Третій приклад. Для нас було важливо, щоб фінансування партії можна було назвати народним фандрайзинґом. І виборча кампанія робилася за народні гроші. Так, звичайно ж, у нас були бізнесмени, які нам допомагали. Але це не олігархи, а представники середнього бізнесу. Для нас було дуже важливо, щоб кожен кандидат, який брав участь у виборах, фандрейзив, щоб вніс хоча б десять тисяч гривень як власний внесок у загальний передвиборчий фонд партії. Далі ми відкрито назвали імена кожного з тих бізнесменів чи просто активістів, хто дав нам гроші. Опублікували усе це у звіті.
Усю політику ми робимо саме так. Ми відкрито кажемо про те, хто що зробив, як це відбувалося, хто допомагав і як це функціонує. Таким чином намагаємося побудувати прозору систему. Ми будуємо ту партію, яка буде справжньою, яка буде інституційною. Бо поки переважно це «партії-одноденки» – вклали гроші, використали проект…Немає «Партії регіонів», немає «Нашої України», немає «Партії зелених». А це ті імена, які нещодавно звучали! Це ті партії, які до недавнього часу були владою! Учора вони в Парламенті, сьогодні їх не існує. Але такий підхід не годиться. Ми так країну не збудуємо. Бо у такому випадку виходитиме одноразова країна, «країна-одноденка».
Якщо ми хочемо, аби цінністю стала відповідальність, системність, професійність, конкурентність, то усе це повинні запровадити у політиці. Буде професійна політика — буде професійно будуватися держава. Тому так будуємо «Силу людей» — розуміючи, що пройдуть роки, нас вже не буде, а інституція надалі працюватиме. Якщо б такі, як Янукович, мислили державу не під себе, то зараз ми б мали кардинально іншу країну, а у нього, урешті-решт, зараз все було б по-іншому. Державник повинен відрізнятися від простого політикана тим, що він має мислити майбутнім, думати над тим, що буде завтра.
Заради такої політики варто не те, що від мандата відмовитися. Варто ще багато чого зробити. Урешті, ті жертви, на які ми йдемо зараз, все одно набагато менші, ніж жертви, на які ідуть наші хлопці на Сході. Поки вони на передовій, ми повинні в тилу робити життя нормальним. Готувати людей до виборів, вчити користуватися інструментами громадського контролю, налагодити співпрацю між громадськими середовищами, політикумом і бізнесами, збільшувати кількість активних громадян врешті-решт.
Ти згадував про цінності в контексті партії, а я хочу запитати тебе про персональні. Що у твоєму житті найбільш цінне, що найголовніше? Найімовірніше, вони перетинаються, але все-ж…
Одна із моїх цінностей — максимальна відкритість до приватності.
Що саме маєш на увазі?
Я дуже відкритий і готовий розповідати майже про все. Навіть про те, що думаю і що роблю. Залишаю приватним лише те, що стосується дуже приватного, наприклад, діагнозу лікарів, особистого життя, родинних і сімейних справ. Усе інше не ховаю. Намагаюся випрацювати для себе правило: все, що ми робимо, на 100% співпадає із тим, що ми говоримо. І ще: те, що ми декларуємо, мусимо доводити до кінця. І рівень складності справи немає значення.
З цього випливає наступний принцип — відповідати за свої слова. Мені це доволі важко дається. Кожного разу це нелегко. Часом помиляюся. Визнаю це, але продовжую працювати. І знову таки публічно декларуючи намагаюся зробити краще.
Третя цінність — діяти і завжди сприймати проблему як виклик. Бачу проблему — для мене це виклик, який я повинен подолати. І незалежно, де і як це відбувається — від спроби взяти чергову вершину в горах до «просування» демократичного закону в Парламенті. Не можна ніколи не зупинятися.
Також важливо критично осмислювати свою діяльність. Чи раптом не помилявся я у чомусь? Чи не робив щось неправильно?
Наступне — налаштування на позитив. Завжди. Кожен із нас може згадати когось, кому зараз жити складніше. Точно такі люди є. Тому, якщо вже зовсім не вистачає аргументів, чому потрібно налаштовуватися на позитив, залишається останній аргумент — комусь у цей момент точно гірше. Залишається про це згадати, подумати і переналаштуватись. Нема чого скиглити! Україна, врешті-решт, це не Сомалі. І стартові можливості у нас — вищі, ніж у Сомалі. Навіщо скиглити?
Я ж у громадсько-поілтичній сфері працюю. Мені варто про репресії згадати, які були у ХХ столітті, про страхи, які пережила Україна, про масові вбивства людей, про сибіри й гулаги…Тому наші проблеми — взагалі дріб’язок на фоні того, що пережили наші старші родичі. Та я як згадаю, що моя бабуся була в Сибіру на лісоповалі, то розумію, що у мене взагалі все прекрасно! Або військові, які зараз на фронті — те саме… Їм там зараз нелегко, і ми повинні будувати Україну зараз тут, поки вони там її захищають. Згадую це і розумію, що у моєму житті ніяких проблем нема.
Намагаюся випрацювати для себе правило: все, що ми робимо, на 100% співпадає із тим, що ми говоримо. І ще: те, що ми декларуємо, мусимо доводити до кінця
…Мріяти! Якщо будеш мислити позитивно і мріяти, то до тебе точно прийде успіх.
До речі, про успіх. Що для тебе успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?
Однозначно вважаю себе успішною людиною. Для мене успіхом є реалізація тих планів, які задумав, і тих ідей, які втілюються.
Наприклад, коли я був у проекті «Молодіжна варта», кожен прийнятий закон, який був ініційований громадськістю, був для мене особистим успіхом.
Ураховуючи те, що я себе мислю як людина державна, то успіх держави для мене — також успіх особистий. Якщо невдовзі Україна стане мегауспішною країною, то і я також буду мегауспішною людиною. (Усміхається) Хоча і зараз відчуваю себе успішним — незважаючи на те, що відбувається впродовж останніх років, ми значно просунулися вперед. І вважаю, що і у цьому є також частинка мого успіху.
Ще для мене успіхом є ситуація, коли мені вдається доносити знання й ідеї до людей. У політичному сенсі — реалізація політичних програми. У громадському житті — коли молодь активізується й об’єднується.
…У мене завжди була тяга до будівництва. От, до прикладу, як було під час мого першого депутатства. Це коли приймається якесь рішення, вдається його проконтролювати, щоб гроші не були вкрадені, а потім ідеш дивитися на результат — на ремонт, новий дах, будівлю, міст чи вулицю. Це успіх. Отримуєш величезне задоволення!
Здавалося б, у твоїй кишені нічого не з’явилося (хоча фактично матеріально ти також виграєш, оскільки також користуєшся цими суспільними благами), але це якесь інше задоволення. Задоволення від творіння. Від того, що ти долучився до цього процесу будівництва, ремонту чи модернізації. Мене це надихає!
Теперішня мета — збудувати нормальну державу, державу активних людей. Щоб створилася критична маса активних людей, щоб пасивна маса їх не могла подолати і щоб знову не повторився черговий Майдан (з точки зору смертей і Небесної Сотні). До слова, на початку Євромайдан був успішною історією із революцією. У чому сталася проблема в кінці? Кількість розчарованих, пригнічених і заляканих була настільки високою і настільки мало людей залишилося на Майдані, що Янукович дозволив собі стріляти. Снайпери не боялися, що там стоїть мільйон людей, який зараз «роздере» їх у випадку потреби. Там було мало людей. Мало.
І в уряду тоді виникла ідея дотиснути людей, зачавити.
Ти от кажеш, що саме в той момент нам не вистачило масовості й консолідованості. А чого взагалі не вистачає українцям? Чи вистачає всього?
Я не вірю в те, що в українців є якась приречена ментальність. Мені пригадуються висловлювання різних керівників молодіжних організацій, коли ми із ФРІ вийшли на міжнародний рівень. У 2002-2008 роках я дуже активно діяв, будучи членом ФРІ — Фундації Регіональних Ініціатив. Я пройшов шлях від активіста місцевого осередку до керівника організацій і познайомився із багатьма керівниками інших всеукраїнських організацій. Вони мене тоді здивовано запитували: “Звідки, з Закарпаття? Та це ж постійно пасивний регіон! Це регіон, де ніколи нічого не відбувається. Усі наші спроби відкрити філії всеукраїнських організації ніколи не закінчувалися нічим добрим. Звідки ви там взялися?» І ще й «виросли» до національного рівня! (у 2006-ому році ФРІ стала всеукраїнською організацією) І ще й з іншим, незалежним і горизонтальним форматом. Як?! Ми, до слова, були єдиною громадською організацією, яка принципово не брала коштів із державного бюджету. Та ще й почали впливати на цю корупційну систему фінансування громадських організацій.
Тому повторюся — не існує жодної приреченої ментальності!
…Так, те, що Україна пережила Голодомор, світові війни, позбавлення державності на певний час, тоталітарний режим, розірваність кількома імперіями, звичайно ж, впливає на нас і на те, як ми живемо зараз. Але я не вважаю, що ми якісь ментально не такі. Так, є хвороби і рани, які треба вилікувати, але ми ще фору дамо європейцям у майбутньому!
Ми — молода нація. І є маса речей, які можна доволі швидко й продуктивно впроваджувати у нас, а в Європі, з огляду на вищу сталість інституцій, це складніше. Тут, в Україні, можна набагато швидше щось реалізувати. От, до прикладу, європейські цінності, за які українці помирали на Майдані. Яка європейська країна поклала стільки життів за «зірочки» на прапорі Європейського союзу, за бажання жити гідно і маючи права? А ми це впровадили на ранній стадії становлення державності…
Є стереотип неуспішності, який нам намагаються приписати. Він дуже добре «лягає» на нашу пострабську історію. А людина істота слабка. І ми інколи піддаємося — від мене нічого не залежить, я ні на що не впливаю, я нічого не можу змінити, я не буду балотуватися тощо. Тут йдеться про минуле. Людина навіть не завжди в змозі собі пояснити, чому саме так вона будує свою позицію.
Що ти читаєш?
Улюблена література — енциклопедично-довідкова. Постійно читаю довідки й аналітичні речі. З огляду на специфіку роботи, постійно читаю закони. (Сміється)
При собі маю книгу про громади. Її читатиму далі. Також постійно читаю пресу. Люблю друковані видання.
З концептуальних праць — «Партологія». Це про найкращу у світі систему будівництва партій. З художньої літератури остання, яку прочитав, — «Кров з молоком» Люко Дашвар. Сподобалося.
Фільми? Серіали? Сподобався тобі «House of Cards»?
Ні, не дивився. (Усміхається) Але чув про цей серіал. Кажуть, що це про справжній політичний hard, так би мовити. (Усміхається)
…Попри те, що комусь може здатися, що я якийсь романтик, мрійник й ідеаліст, я не боюся політичного гарду. Часто про мене кажуть як про мрійника, який не розуміє глибини й труднощів цього-от realpolitik. Це не так.
Ще у 2008 році я з командою Інституту політичної освіти написав книгу, яка є бестселером. Зазвичай книги, які ми пишемо — це вузькі методичні книжки, що цікавлять винятково вузьку аудиторію (членів виборчих комісій, депутатів місцевих рад, журналістів). А ту книгу читали усі! Це книга «Як ошукати місцеву громаду. 50+1 спосіб». У ній розказується про те, як на місцевому рівні крадуть, як усе це зав’язано на неефективній системі держави. Більшість цих брудних схем дотепер актуальні. Вони і зараз працюють! І це незважаючи на те, що цій книзі скоро виповниться 10 років. І це попри те, що там описані усі деталі й прізвища людей, які брали безпосередню участь у тих схемах.
До чого я веду… Я прекрасно розумію, що відбувається в країні. Тому у мене політичні серіали щодня відбуваються. Хоч бери це все і фільмуй! (Усміхається)
Я завжди коли втручаюся у якийсь процес відстоювання прав, і коли спілкуюся чи то з Прокуратурою, чи з міліцією, чи з СБУ, то переживаю весь цей realpolitik.
Україна — це держава, де поки нічого не склалося до кінця. У нас неймовірні можливості для старту і для росту! Тому бажаю скористатися країною необмежених можливостей!
А щодо фільмів?
А щодо фільмів, то ситуація зовсім інша. Я справжній кіноман.
Перш за все, все історичне. Усе українське — усе моє. Усе російське імперське кіно, де вони у фільмі намагаються відродити імперію, — також моє. Я працюю з пострадянськими країнами, тому мушу добре розбиратися у стереотипах, які тими фільмами нав’язуються.
Мені, до прикладу, подобаються усі фільми, де грає Аль Пачіно. У тебе щось схоже?
Обожнюю усі фільми, які знімає Люк Бессон. Його ім’я для мене — знак якості.
Одна порада молодим українцям.
Україна — це держава, де поки нічого не склалося до кінця. У нас неймовірні можливості для старту і для росту! Тому бажаю скористатися країною необмежених можливостей.
