Олексій Савченко: «Спадщина — це не історичний супермаркет, де можна взяти лише те, що подобається»

Культура волинських татар — це майже забута Атлантида українського минулого. Її поодинокі сліди збереглися в артефактах, топонімах і людській пам’яті. Віднайти їх і переосмислити воліє Олексій Савченко, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею історії України. Він дослідник історії польсько-литовських і кримських татар, кримськотатарської культури та спадщини, співкуратор виставки «Мірас» і співупорядник облікової картки кавової традиції кримських татар як елементу нематеріальної спадщини України.

Разом із музейниками в Острозі він створив виставку про волинських татар у Музеї книги та друкарства. Серед експонатів цієї виставки — острозький Коран, датований початком ХІХ століття, каламар для чорнила та писемного приладдя, що належали особистому секретарю одного з ханів роду Ґераїв, місячний календар, за яким ще століття тому відзначали мусульманські свята острозькі татари, рукописні молитовники-хамаїли, рецепти страв волинських татар (як-от татарські вареники з бараниною і вода з медом), гобелени з каліграфічними написами і стенди про ту реальність, у якій живуть сучасні нащадки волинських татар (Андрій Солтик із позивним Татарин загинув на фронті у 2022 році). 

Яка пам’ять про волинських татар лишилася в місті Острог поза музеєм? Поховання з надмогильними каменями на зарослому мізарі, назви вулиць Татарська і Баштова, Татарське джерело, неподалік якого жив татарський гарнізон на службі в Острозьких, спогади про зниклу мечеть і татарські прізвища серед місцевих. І довкола — села на кількадесят людей, до яких від осені до весни не доїхати через погані дороги. Тож і Олексій, і місцеві музейники чекають на весну.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ми зараз в Острозі з доволі нетипового приводу для цього регіону — через ваше дослідження татар-липок в Україні. Ця спільнота — ще одна зі складових українсько-татарських відносин, хоч і вкрай маловідома. Хто це і чому нам важливо знати про них зараз? Яку прогалину в історії закриває таке дослідження? Які міфи це підважує, що додає до нашого розуміння своєї країни та ідентичності? 

Ідентичність волинських татар намагалися стерти в СРСР у межах антирелігійної кампанії, а кілька їхніх сіл знищили нацисти, коли створювали на Волині колонію «Зоненталь». Їх переслідували за релігійною, професійною ознаками. Як і українці, вони пережили репресії та інші випробування буремного ХХ століття. Останній мулла Ісіда Жданович у Ювківцях змушений був публічно відмовлятись від «духовного звання», і навіть це не завадило радянській владі заслати його до Сибіру. 

Та все ж волинські татари зберегли пам’ять про своє походження та історичний зв’язок із Кримом, і виставка в Острозі (виставка про волинських татар у Музеї книги та друкарства ще триває, — Ред.) показує це, показує унікальну мозаїку, яку ми часто не бачимо в українському наративі. Але саме вона робить нашу історію унікальною. 

Український сходознавець Ярослав Дашкевич навів хорошу метафору: українські відносини зі Степом — ніби морське узбережжя. То берег виходить у море скелями, то хвиля накочується і відступає, лишаючи по собі озерця. 

По обидва боки степового кордону завжди є анклави сусіда. Як у Бахчисараї був український квартал (у XVII столітті — «руський»), так і в Острозі, Львові, Старокостянтинові, Вільнюсі, Варшаві, Перемишлі є татарські вулиці. 

Відносини з кримськими татарами не були, так би мовити, «чорно-білими» й не вичерпувалися лише протистоянням та «набігами». Поруч із постійними взаємними випробуваннями на міцність у прикордонних сутичках, які Михайло Грушевський називав «степовим спортом», наші народи мали чимало спільних сторінок історії. Саме завдяки цьому балансу ми стали такими, як є, — зовнішній тиск консолідував суспільства, а взаємні впливи проявлялися в одязі, мові чи інших елементах культури. У XVI–XVII століттях чимало українців знали кримськотатарську мову, бо їздили в Крим, Причорномор’я як купці, військові чи дипломати. Кримські хани мали козацькі загони для збору податків на Балканах чи Кавказі, або ж для охорони власних кордонів у XVII столітті. Так само на Київщині, Чернігівщині, Поділлі, Галичині, Волині жили татарські «осадники», які охороняли вже український кордон, формуючи цілу спільноту «служивих татар». 

Із XIV століття їх селили на землях Великого князівства Литовського — спершу на півночі, де вони допомагали воювати проти Тевтонського ордену. Але згодом дедалі частіше їхні підрозділи можна помітити й на південних рубежах, зокрема й на теренах Волині, Поділля та Київщини. Для прикладу, одна з найдавніших татарських осад була в Луцьку, де досі зберігається назва вулиці Татарської. Тут жили татари на службі у князя Вітовта. Риторичне питання, наскільки чужими можна назвати тих, хто жив поруч із нами щонайменше з XIV століття?

Із XV століття татарські вояки з’являються у приватних арміях, після відвоювання частини степу — Поділля, Волині. Князівські родини Острозьких, Синявських, Вишневецьких мали великі землеволодіння — десятки приватних міст, сотні заснованих сіл, замки, фортеці, вежі, торговельні маршрути. Це все треба було охороняти. Тож татар селили в Острозі та навколишніх селах, містечках, містах, таких як Дубно, Старокостянтинів, Межиріч, Полонне, Ювківці, Федорівка тощо. В деяких із цих населених пунктів татарські громади існували фактично до другої половини ХІХ століття, разом із Татарськими вулицями, кладовищами (мізарами) та мечетями.

Для прикладу, в Острозі на цвинтарі останні поховання датовані вже 1930-ми роками. 

Цікаво, що деякі кримськотатарські роди жили по обидва боки степового кордону. Служили дипломатами, перекладачами, послами, мали особисті контакти, зокрема з родичами при ханському дворі. У родинах передавали знання мов і дипломатичного етикету, адміністративні та судові навички. Інтенсивними були торгівля й паломництво. Волинські татари — свідчення цих столітніх зв’язків.

Водночас «татарський вояк» — насамперед вправний воїн, що вміє поводитися з луком, стрілами й списом. У тогочасній практиці часто траплялися професійні національні спільноти. Іноземці, яких залучали для охорони володаря та його резиденції. Вони залежали від свого сюзерена, тож від них не очікували змови з місцевими елітами. В інтересах князя чи короля було, аби ці люди не хрестилися, не розчинялися у суспільстві. Ця служба була почесною. Так само були й інші етноси професійного спрямування: караїми — ремісники, вірмени — купці тощо. 

Ця група мала привілеї від князя чи короля — служити, мати професію і завдяки їй землю, жити на певній території, зберігати власну релігію та внутрішню автономію. Татар прирівнювали до служивої шляхти, вони були дипломатами, військовими, особистою гвардією князя Острозького. Виконували роль «поліції»: охороняли шляхи, мости, переправи, виконували особисті доручення князя, полювали для нього й супроводжували в подорожі. Згодом, вже у ХІХ столітті, частина служивих татар стали чиновниками або ж військовими в уланських підрозділах, зберігаючи історичну традицію служби державі. Тобто передавали свої професії у спадок багато поколінь.

Я почав досліджувати тему польсько-литовських татар в історії України у 2012-му, і коли через два роки Росія окупувала Крим, одними з перших про вимушену міграцію кримських татар писали польські медіа. Відгукнулися і литовські, і польські татарські громади. Це показує історичні зв’язки і пам’ять. Ці спільноти пишалися своєю надійністю і відданістю, у Польщі їм досі віддають шану. А в Україні радянська влада намагалася їх розчинити — стерти релігійну ідентичність, закрила мечеті, репресувала релігійних діячів. Адже релігійна приналежність була одним з елементів, які допомагали такій локальній спільноті зберігати свою належність до громади й провадити культурне життя.

Ви багато років працюєте з темою Криму й спадщини кримських татар — і це завжди розмова про колоніальний досвід. Імперії звикли вигадувати образи тих, кого вони підкорюють: наївних «дітей лісу», яких треба навчити жити правильно, небезпечних «кочових варварів», яких слід цивілізувати, або ж «загадкових інших» — екзотичних і незрозумілих. Як Російська імперія, а потім і СРСР використовували ці типажі, щоби показати кримських татар? Чи це завжди був один і той самий погляд, чи він змінювався зі страхами й потребами імперії? 

Едвард Саїд визначає орієнталізм як систему знань, які завойовник створив про підкорені народи, щоб закріпити своє панування над ними. Ця риса є, по суті, універсальною для багатьох імперій. Підкорюючи спільноти, Російська імперія також намагалася пояснити своє історичне, культурне або моральне право на панування.

Найчастіше росіяни оголошували захоплені землі «споконвічно своїми», а місцевим просто треба було пояснити, що вони теж росіяни.

Але був і інший підхід — іноді «споконвічне право» поєднували з уявленням про «загадкових інших», яким потрібен правильний господар. Універсальною схемою було підкреслити родючість землі — у Криму, в Україні, на Кавказі, — але назвати місцевих лінивими й нерозумними. Це було своєрідне поєднання типажів «дітей лісу» та «загадкових інших», які потребували «просвітника» й «керівника». Але коли треба було знищити спільноту, її зображали як «варвара». 

До кримських татар росіяни застосовували всі ці три типажі. Щоб обґрунтувати завойовницькі походи у XVIII–ХІХ століттях, писали цілі наукові трактати, подорожні записки чи описи підкорених земель, зображуючи місцевих мешканців у зручних образах. Вже пізніше ця наука здобувала дедалі більше прикладний характер і закріплювалась через академічне середовище. Відома й сьогодні праця російського професора Васілія Смірнова про Кримське ханство прямо називала історичну місію росіян — перемогти «степових варварів», «державу-паразита», яка не здатна нічого створювати, а лише жити за рахунок сусідів. 

Його формулювання «держава-паразит» навіть за мого студентства вживалася щодо Кримського ханства в українських підручниках. Росіяни стверджували, що все у Кримському ханстві створювали полонені або ж підкорені кримськими татарами народи. Підкреслювали, що завоювати Крим було «життєвою необхідністю», щоб кримські татари не напали на них самі. Або ж виправдовували підкорення чи депортації історичною розплатою за «набіги».

Американський професор Остін Єрсільд писав про цей історичний міф на прикладі народів Кавказу, підкорення яких Російська імперія також пояснювала необхідністю «замирення варварів». Іронічно, що мова насправді йшла про давні цивілізації з багатою культурою та політичною традицією.

А в ХІХ столітті росіяни намагалися «зліпити» з Криму своєрідну «заморську колонію». Це було модно і претензійно, адже свідчило про «справжність» імперії, належність її до клубу «великих держав». Тож росіяни намагались відповідати цим «трендам» доби Просвітництва й Романтизму. Заморські колонії в тогочасній уяві мали населяти примітивні «тубільці», наївні «діти лісу» — вони навіть можуть бути добрими, але ними треба керувати, щоб їх обманом не пограбувала інша імперія. У ХХ столітті кримських татар знову почали зображувати «варварами-зрадниками». Навіть зараз подекуди трапляються випадки, коли в публічних дискусіях апелюють до депортації — як помсти за нібито «зраду», що цілком відповідає радянській концепції виправдання геноциду.

Зараз Росія переважно ентографізує кримських татар, протиставляє локальне імперському, столичному. Демонструє позірний образ «дружби народів» в окупованому Криму для широкої аудиторії, в той же час розмиваючи ідентичність, мову і культуру. Підміняє їх «загальнокримським», «загальнотатарським» чи «загальноросійським» та позбавляє цілу спільноту можливостей на саморепрезентацію. Як і в часи СРСР, сучасна Росія намагається «зачищати» окупований Крим від локальних маркерів ідентичності — підкреслює абстрактний образ «давнини Криму» чи іншої його цінності (природи, туризму, геополітичного значення). А по суті, витісняє місцеву політичну традицію, живу культуру та спадщину як конкурентну.

Українці, як і кримські татари, потерпіли від російського колоніалізму. Шкільні програми, гуманітарні науки, вищу освіту й культуру всіляко зросійщували й насичували імперськими наративами — і про нас самих, і про інших. Наскільки ця насаджена колоніальна оптика досі присутня в Україні? Де ми її помічаємо і — як із нею працювати?

У Радянському Союзі кримознавство великою мірою було «елітарною дисципліною», частиною орієнталістики, яка мала не так пояснювати, як виправдовувати загарбання територій. В Україні ця російська оптика на Крим довго домінувала: книжки, підручники й академічні джерела відтворювали імперський погляд і автоматично передавали його українському читачеві. 

Утім, на початку ХХ століття в Україні сформувалися власні сходознавчі центри — у Харкові та Києві. Наприклад, Агатангел Кримський, який навчався в Острозі, вивчав, зокрема, Крим. Виходили тематичні видання, з’являлися спільні публікації з діячами кримськотатарського відродження — як-от з Османом Акчокракли чи Якубом Кемалем. Проте академічне сходознавство України великою мірою знищив терор в СРСР.

Після депортації кримських татар у 1944-му змінилася навіть риторика тих дослідників, які раніше намагалися писати про Крим, так би мовити, об’єктивно. Я це знаю, зокрема, й через музейну сферу, де діяла цензура та персональна відповідальність за висвітлення «неблагонадійних» тем. До прикладу, із Бахчисарайського музею, який створювали як перший національний музей кримських татар у 1917-му, близько 700 артефактів з етнографії кримських татар після депортації просто «передали» в невідомому напрямку. В найкращому разі, вони згодом опинялися в інших музейних зібраннях. А в найгіршому — просто вважаються втраченими.

Відтоді змінилася й концепція самого Бахчисарайського музею — зразки ювелірного мистецтва та вишивки почали експонувати як вироби полонених росіян ханської доби або грецьких майстрів. Музей почав зберігати пам’ять переважно про російських діячів у Криму, наприклад, Пушкіна, на честь якого навіть хотіли перейменувати ціле місто. 

Образ Кримського ханства як джерела набігів у 1950-х масштабувався на більшість музеїв УРСР, зокрема в контексті помпезного святкування 300-ліття Переяславської ради 1654 року. У цій оптиці кримські татари поставали в українській історії не як спільнота, що сформувалась і століттями проживала в Криму. Її радше зображали через низку випадкових епізодів: набіги, Хмельниччина, Іслам Ґерай, етнографічні експедиції, а пізніше й депортація. Цей «стандарт» досі присутній у колективній пам’яті. 

Звісно, в України є історичні передумови сприймати степ як небезпечне середовище, де змагались, випробовували на міцність та здобували військову славу. В цьому контексті не треба шукати «братніх народів» — це радянське кліше. Адже Кримське ханство було сильним політичним центром, з боєздатним військом, міжнародною вагою та власними інтересами. Та попри протистояння із сусідами на Степовому кордоні, між цими сусідами були й союзи та різні форми співіснування. Для прикладу — саме Кримське ханство стало першою державою, яка визнала державу Гетьманщину. Один із пунктів «Конституції Пилипа Орлика» визначав Кримське ханство своєрідним «гарантом» її незалежності й дотримання укладених із нею міжнародних угод.

Саме тому погляд на кримських татар винятково через «споконвічного ворога» — це залишки колоніальної оптики, яку ми досі вчимося розпізнавати й відкидати.

Росія використовувала різні інструменти, щоб насаджувати колоніальну оптику щодо Криму через етнографію, мистецтво, культуру, фальшування історії, туризм і оздоровлення на півострові. Ви колись працювали в дитячому таборі на півострові. Чи бачили ви тоді цю роботу імперського наративу у повсякденності? І як зараз українцям відділити свої спогади про відпочинок у Криму від колоніальної оптики?

Я народився у Кропивницькому, навчався в місцевому педагогічному університеті. З першого курсу майже щоліта їздив у Крим на практику й проводив близько місяця в дитячих таборах — в Судаку та Євпаторії. Пам’ятаю, як у 2008 році, коли Росія напала на Грузію, я посперечався з російською вчителькою, яка розповідала на екскурсіях дітям не про історію Криму, а про історію росіян у Криму, якось «логічно» притягуючи туди те, що саме грузини напали на Росію. Тоді був іще великий тур, під час якого вона в деталях і з захватом розповідала про давньогрецькі міста, Мітрідата Євпатора, Боспорську державу, Херсонес, але коли дійшла черга до «ханської доби» — швидко перевела тему на «оборону Севастополя» та битву за Сапун-гору. Цей випадок мені дуже запам’ятався як приклад імперського наративу у повсякденності. Ця вчителька захоплювалась історією Криму, але в її історії Криму не було місця його корінним народам. 

Туризм як професійне явище сформувався на піку становлення колоніальних імперій. Зокрема у ХІХ столітті, коли поява пароплавів, залізниць, перших фотоапаратів не лише підживлювала цікавість до далеких та екзотичних країн, а й давала можливість їх побачити. Разом з цим у людей сформувалися колоніальні образи. Деякі європейці, подорожуючи Близьким Сходом, щиро обурювалися тим, що місцеві, на їхню думку, неправильно розпоряджаються дарами природи та історичною спадщиною своєї батьківщини. Або ж узагалі псують своїм виглядом «живописні руїни» й «давні святині».

У Росії подібна тенденція спостерігалась і стосовно Криму, де півострів асоціюють радше із сюжетами про хрещення Володимира, князя київського, давньою сакральною спадщиною чи «героїчними оборонами». Це форма інструменталізації релігійного туризму.

Завдяки цьому умовний мешканець за Уралом відчуває духовний зв’язок із Кримом і вважає, що має на нього більше прав, ніж народи, які формувалися там і живуть століттями.

Щось подібне, до речі, українці регулярно чують від росіян про давньоруську спадщину в Києві. 

Сам собою туризм не є чимось поганим, навіть навпаки. Тут питання винятково в етиці сприйняття Криму як єдиного дому для наших співвітчизників, а не лише місця наших приємних спогадів із відпочинку. Мати особисту дотичність до регіону через теплі дитячі спогади — це також, звісно, чудово. Але працюючи з відвідувачами, розповідаючи про культуру кримських татар, я часто чув історії від старшого покоління про їхній досвід відпочинку в оздоровчих таборах. Якось навіть сказали, що це «ідеальний час», коли не було жодних проблем у відносинах між народами у Криму. І люди навіть не одразу зрозуміли, що ностальгійно згадують про час, коли кримські татари були у депортації та боролися за повернення.

Згадати хоча б, що в «Артеку» певний час після Другої світової війни сходи викладали з надмогильних мусульманських каменів. Власне, є припущення, що й сам табір розташований на місці повністю депортованого кримськотатарського села Суук-Су. І це була депортація раніша, ніж 1944-го, — близько сотні родин виселили звідти ще наприкінці ХІХ століття, щоб збудувати курорт із казино та «котеджним містечком». Радянська влада згодом створила там будинок піонерів і почала формувати суб’єктивний зв’язок людей з різних куточків СРСР із підкореним простором — через уявлення про щасливе дитинство. Цей образ дуже сильний, і через нього в росіян виникає відчуття: «Якщо мені там було добре 40 років тому, за СРСР, то це належить Росії, за це можна воювати». 

Повернімося до музеїв. Як вони мають працювати з історією, щоби втілювати деколонізацію на рівні змісту і щоденної практики? І чи під силу така робота невеликим музеям, як-от музей в Острозі, які часто мають обмежені ресурси, але працюють із локальною пам’яттю? 

Музей — це унікальний простір, де можна поєднувати науку, громадську діяльність, мистецтво, освіту й просвітництво. І він може бути осередком суспільного життя незалежно від розміру колекції чи масштабу інституції. Тому музей як простір деколонізації та декомунізації — це значно більше, ніж просто зміна етикеток до вітрин. Ідеться про зміну концепцій сприйняття минулого, формування нових сенсів та форм роботи з пам’яттю. 

У 2016-му я почав працювати в Національному музеї історії України і щомісяця проводив близько двох десятків екскурсій для дуже різних аудиторій. Тоді я особливо гостро відчув, наскільки фрагментарно Крим присутній у загальній історії України. На чотири поверхи експозиції — лише кілька вітрин: про археологію, відносини з козаками у XVII столітті та депортацію кримських татар у 1944-му. 

Коли я замислився над тим, як говорити про Крим у музеї, стало зрозуміло: просто механічно замінити образ іншим — зробити «героїв» із тих, кого раніше називали «зрадниками», — неконструктивно.

Треба, щоб відвідувач чітко розумів тяглість процесів та сприймав Крим і його народи цілісно, а не епізодами. Значно ближчою мені є ідея Джеймса Кліфорда про «музей як контактну зону», перехрестя різних дисциплін і простір роботи з живою спадщиною. У цьому сенсі деколонізація — не заперечення минулого, а переосмислення місця артефактів і смислів у нашій колективній пам’яті. 

У роботі з концепціями головне не загубити суті речей — бо для носіїв культури артефакти мають конкретне значення, їх для чогось створили. Музей не може обмежуватися роллю сховища ювелірних виробів чи витворів мистецтва. Речі можуть мати свій досвід і власну біографію, інколи дуже травматичну, вони пережили депортацію, переміщення, а сьогодні можуть нести на собі сліди сучасної війни, зокрема пошкодження від обстрілів. Завдяки цьому також можливий діалог із носіями культури. Вони не мають бути просто гостями на заході «для звітності». Їх варто залучати до співпраці на рівні формування концепцій, консультацій. Тоді в музеї переважатиме не естетизація, коли цінність речі визначають її «красою», а комеморація. А це вже абсолютно інша оптика.

Носії культури теж можуть по-новому подивитися на власну спадщину. Наприклад, побачити кавову традицію не лише як побутову звичку, а як частину ритуалів і символів. Багато хто й досі уявляє кримських татар через туристичні листівки у традиційному вбранні, поза повсякденним життям. І навіть відвідувачі виставок, самі кримські татари, інколи запитують у мене: чи можна вважати себе «справжнім» кримським татарином, якщо в бабусі не було таких фотографій, а лише світлини в буденному одязі. Я пояснюю, що важливий саме особистий контекст фотографії. Хто на ній зображений, чим ця людина займалася, звідки вона родом, що ми знаємо про її життя і досвід — усе це важливіше за зовнішні маркери «традиційності». Саме з таких, на перший погляд, непомітних деталей і формується жива колективна пам’ять. 

Часто розмову про колоніальний спадок осмислюють у великих музеях колишніх метрополій, на кшталт Великої Британії чи Франції. Що з їхнього досвіду може бути корисним для нас? 

Зважати на досвід інших треба завжди — це стосується і великих музеїв. Ми співпрацюємо і з європейськими, і з американськими інституціями. Але тепер ми почали з ними дискутувати. Раніше була лише їхня візія і уявлення про те, що всі мають на неї рівнятися. Але в України є власний неповторний досвід деколонізації, і тому ми можемо не лише вчитися, а й пропонувати власні підходи західним музеям. Тим паче, що Східну Європу там досі часто сприймають як екзотичний край і не розуміють її контексту. 

Ще донедавна українські музеї рідко сприймали як повноцінних партнерів, співавторів концепцій. До співпраці нас (українські музеї, — авт.) залучали здебільшого на фінальному етапі, коли потрібно було «позичити» артефакт, щоб «закрити» тематичний блок. Інколи це доходило до абсурду: організовували захід про Крим чи Русь, а до України звертались уже в останню чергу.

Зараз ми отримали більше можливостей говорити від свого імені, виступати на міжнародних майданчиках, долучатися спільно з носіями культури до вивчення й представлення кримськотатарських колекцій і відкривати нові теми, де нам раніше відмовляли в «експертності» через домінування російської точки зору.

В Російській імперії та СРСР «периферія» не мала права досліджувати Крим, і довго в Європі чи США не замислювалися, що можна звертатися до Києва чи самих кримських татар, — цей канон подекуди є досі. Багато дослідників і далі активно користуються російськими сайтами, виданнями, публікаціями. А отже, й термінологією, наративами, світосприйняттям, навіть коли не до кінця це усвідомлюють. Навіть знаючи колоніальну оптику Росії, все одно слідкують за російськими виданнями, мовляв, вони ж важливі, з них сліпо копіюють термінологію або формулювання. Це, майже непомітно, закріплює російський погляд на Крим. І мова тут не лише про написання «Kiev», а не «Kyiv», а суттєво глибше.

Українська експертість, як і потенціал українських музейних колекцій, бібліотечних фондів та архівів, дуже недооцінений у цьому контексті.

Росіяни навіть після 2014-го створювали проєкти з європейцями, виставляючи знахідки, викрадені з Криму, на спільних майданчиках, представляли півострів як «південь Росії». Західним музеям було простіше співпрацювати з московськими, бо вони вже знали їхні колекції і мали контакти. Але багато фахівців сьогодні стали відкритішими до нових знань. Разом з ними ми співпрацюємо у важливих напрямах документування, дослідження та репрезентації спадщини.

Після 2022-го вони побачили багатоликість колоніальної природи — людина може називати себе гуманістом і перейматися Глобальним Півднем, але при цьому є махровим імперцем щодо України та кримських татар.

Думаю, на прихильність деяких інституцій на «Заході» до російських музеїв впливав і власний досвід буття метрополією. Багато європейських колекцій формувалися як простір документування військового досвіду, заморських експедицій, прославлення монархів чи імперської величі. Мода на великі виставкові площі та художньо-промислові виставки до Першої світової війни заклала основи «брендингу» багатьох національних культур. Поруч із технологічними успіхами метрополії показували звичаєве і екзотичне багатство заморських культур. Тепер чимало західних музеїв переосмислюють свій досвід, хоча реституція колекцій досі залишається болючим питанням. 

Чимало українських музеїв створювалися зовсім інакше й відображали ідеї національного відродження. Навіть якщо ці музеї були втиснуті в рамки російських/радянських імперських проєктів, їхніми творцями й працівниками часто були діячі національного відродження, які обстоювали власну культуру, впливали на збереження спадщини, ідентичності, боротьбу проти колоніалізму. Можна натрапити на згадки, що статусні артефакти з території України могли вивозити в Росію нібито через те, що «місцеві недостатньо освічені та зрілі, щоби їх зберігати».

Національний музей історії України, наприклад, створили в 1899-му, після 11-го археологічного з’їзду, на якому Вікентій Хвойка презентував свої знахідки трипільської культури. Переважно українські меценати та фундатори музею — Ханенки, Терещенки, Біляшівський та інші — першими заявили, що український народ, великий і численний, повинен мати свій великий національний музей, де зберігатимуть свою спадщину. Ідентифікувати себе як спільноту і взяти на себе відповідальність за збереження і примноження — це теж деколонізація.

Ви згадували момент, коли доводиться пояснювати певні процеси носіям культури. У роботі з темами корінних народів і національних спільнот часто звучить принцип «нічого про нас без нас». Ви не є кримським татарином, хоча для виставок співпрацюєте з кримськотатарськими організаціями. Якими були бар’єри й, можливо, неочевидні бонуси такого входження в тему з позиції людини ззовні спільноти?

Коли я тільки починав досліджувати кримськотатарську спадщину в 2011-2012 роках, деякі старші дослідники мені радили змінити тему. В академічному середовищі вважалося, що більш «статусно» — вивчати античність або османістику, а дослідження кримськотатарської теми часто зводили до записування спогадів і фольклору «бабусь», якими мають займатись самі носії культури. До кримськотатарської теми довгий час ставились — і сьогодні теж іноді ставляться — радше як до краєзнавства. Іноді навіть чув певне роздратування — мовляв, я лізу в чужу тему, де вже є своє коло авторитетів. 

Я довго працював з архівними документами XVI–XVIII століть. Тож усвідомлення того, що я насправді маю справу з живою спадщиною, прийшло трохи пізніше, коли я почав працювати як куратор, зокрема багато спілкуватись із носіями культури. На одній з виставок літня відвідувачка раптом розплакалася, хоча я розповідав доволі відсторонено, майже технічно, — а виявилося, що вона кримська татарка й артефакт нагадав їй власну історію.

У 2018-му я почав співпрацювати з кримськотатарською громадською організацією «Алєм». Наша музейна команда створювала разом виставку з нагоди підготовки цією організацією документів на подання орнаменту орнек до переліку нематеріальної культурної спадщини — спочатку в Україні, а згодом і на рівні ЮНЕСКО. Тоді моя подруга Есма Аджієва, голова цієї організації, познайомила мене з кримськотатарськими майстрами ужиткового мистецтва, які практикують, вивчають та бережуть знання про власну спадщину. Сприймають цю спадщину як частину власної ідентичності, повсякденного життя, а не лише красивого хобі. Серед цих людей був також Мамут Чурлу, відомий майстер та заслужений художник України.

Тоді я багато на що поглянув з іншого ракурсу. Тепер я ходжу на курси кримськотатарської мови — мені важливо розуміти побудову речень, термінів. Це вимагає іншого рівня залученості й відрізняється від антропологічного підходу. Я не дивлюся на кримських татар як на об’єкт дослідження, а намагаюся зрозуміти їхню культуру з людської точки зору, як вона працює у щоденних, міжлюдських стосунках. 

І я, насправді, мав сентиментальний зв’язок з цією темою, це стало перевагою. Моя родина походить переважно з центру України, але частина — з Харківщини, ще інші — з території Польщі. Бабуся по батьковій лінії народилася в українській родині в Польщі. У 1947 році її депортували — спершу на Волинь, а потім вона з сім’єю перебралась у центральну Україну. 

Мій батько, нині вже покійний, дуже цікавився цією темою, але, на жаль, так і не встиг усе мені передати. Він дізнався, як людей вивозили у вагонах, як сказали брати із собою два мішки картоплі й мішок борошна на кожну сім’ю, як радянська влада обіцяла забезпечити всім. А на Волині їх просто висадили біля напівпорожніх сіл із поваленими хатами. 

Місцевих переконали, що це приїхали «польські комуністи», а самих депортованих — що вони приїхали в комуністичну державу, де всі прорадянські. Через це виникали конфлікти. Люди не затримувалися на місці, кочували далі, виїжджали й поневірялися по всій Україні, аж до Донбасу. 

Моя подруга Есма Аджієва розповідала дуже схожу історію власної родини, про депортацію кримських татар до Узбекистану. Там місцевим пояснювали, що до них везуть «шайтанів», а депортованим кримським татарам розказували, що узбеки до них ворожі. Це була універсальна радянська практика. 

Колоніальний досвід cтає точкою дотику між українцями та кримськими татарами. У ньому більше взаємного розуміння, емпатії та зв’язку, ніж у звичних героїчних сюжетах, зокрема й тих, що зводяться лише до козацької історії.

Перший спалах наукового зацікавлення культурою кримських татар припав на 1920-ті роки. Проте згодом його придушив Великий терор. Через сто років ми знову повертаємося до спроб осмислити цю спадщину, але вже в умовах війни й окупації Криму, які не дають зробити це повною мірою. Якщо повернутися до минулого століття, що зумовило той інтерес до кримськотатарської культури?

У той період у багатьох регіонах формувалися наукові студії — тоді загалом і виникли сучасні гуманітарні науки. Одна річ, коли культуру досліджує мандрівник, який приїхав на відпочинок і описав, скажімо, весільний обряд, а інша — коли є системна фіксація культури з методами. Це було логічне продовження і українського, і кримськотатарського відродження. Через цей інтерес до національного виникло зацікавлення минулим, генеалогією, фольклором.

У Криму з цим працював, наприклад, Ісмаїл Гаспринський, який спонукав багатьох задуматися над своєю ідентичністю. Його учні згодом пішли далі й сформували ціле покоління науковців, політиків, духовних лідерів. На початку ХХ століття вихідці з Криму активно публікувалися в Києві та Харкові, багато українців досліджували Крим як близького сусіда, їздили в антропологічні експедиції. Окрім того, більше людей мали доступ до якісної закордонної освіти. 

Наступний етап цієї перерваної історії — депортація кримських татар у 1944-му. Як це вплинуло на збереження спадщини і традицій? Що вдалося пронести далі, а що було втрачено безповоротно? І про що нам сьогодні кажуть ці лакуни в традиції?

Насправді ці процеси почалися ще в 1920-х роках. Уже тоді з’явилися накази про вилучення предметів, пов’язаних із діяльністю «нелояльних» кримських татар: фотографій, особистих документів, досліджень. Наприклад, після репресій Усеїна Боданінського (художник, етнограф, історик і мистецтвознавець, — Ред.) не можна було використовувати його праці. Загалом радянська влада цілеспрямовано руйнувала традиційний спосіб життя, спосіб ведення господарства, ремісничі цехи і локальні спадкові ремесла, як-от ювелірне. Традиційні прикраси з релігійним змістом намагалися переробити на ідеологічні — із серпом і молотом. Через «Торгсін» люди змушені були здавати коштовні речі геть за безцінь або за продукти — так радянська влада вилучала сімейні цінності. Подібні історії є і в українців. Депортація масштабувала ці процеси.

З часом академічний погляд почав дедалі чіткіше відображати колоніальну оптику — типаж «примітивного варвара» закріпився. 

Після звільнення Криму від нацистів на півострів повернулася директорка Бахчисарайського музею Марія Кустова, і тоді радянська влада розглядала ідею взагалі демонтувати Ханський палац як пам’ятку кримськотатарської культури. Музейники намагалися врятувати ситуацію, пишучи звернення, у яких фактично виправдовувалися, мовляв, музей розповідає не про кримських татар, а про росіян у Криму, як-от відвідини Катериною Другою Хансараю, про Суворова або Пушкіна.

Артефакти ханської доби почали трактувати як виготовлені полоненими, або ж подавали назву без прив’язки до національної — для прикладу «рушник» замість «евджіяр», «пояс» — замість «кушак» чи «учкур».

В експозиціях з’явилися роботи Куїнджі, Їжакевича, яких передавали з інших музеїв і підписували як російських художників. Цим намагалися показати, що важливий не Крим, а присутність Росії в ньому, тоді як місцевість — просто екзотика. Це саме робить зараз Росія в Криму й на інших окупованих українських територіях — вишукує зв’язок із російськими діячами, робить пропагандистські сюжети про Пушкіна в Херсоні тощо. 

Схожу концепцію з Бахчисарайського музею використовували в інших музеях по всій країні. Кримських татар закріплювали у ній як непримиренних ворогів ще від часів так званої монголо-татарської навали. Українців та росіян натомість показували як тих, хто нібито спільно протистояв цій загрозі. Кримську війну подавали як виправдання російського панування на півострові, а депортацію — як «очищення» Криму від колаборантів. Це легко лягало на фольклорні сюжети про набіги та ясир. Хоча політруки скаржилися, що в багатьох українських музеях надто багато уваги приділяють шляхті, «буржуазним» європейцям чи султанам і замало класовій боротьбі і «дружбі з Росією». 

Більшість кримських татар утратили сімейні архіви ще під час депортації просто тому, що не мали змоги їх забрати. Час на збори був обмежений. Передусім люди брали найнеобхідніше. Часто — Коран. Збереглися окремі групи предметів, які відображають певні сторони життя чи звичаїв — як-от весілля. Музейні колекції укомплектовані такими артефактами, бо вони цікавили етнографів, їм надавали значення. А от повсякденних фотографій і предметів — мідного посуду, дерев’яних речей, меблів — суттєво менше. Хоча це було цінне джерело для розуміння епохи й трансформації способу життя. 

Меблі неможливо було фізично забрати з собою, разом з ними зникали інтер’єри, цілі світи приватного життя. Директорка Бахчисарайського музею Марія Кустова у щоденнику описувала, що відразу після депортації наказала співробітникам забрати з покинутих будинків кримських татар певні категорії речей у музей, бо розуміла, що інакше вони будуть утрачені назавжди. 

Особисте майно депортованих також здавали на спеціальні склади, наприклад, при місцевих адміністраціях. Частину предметів могли передати в музеї за рішенням комісії, але переважно їхня доля невідома. А саме повсякденні речі — це та багатогранність і різноманітність, з яких насправді складалося життя кримських татар.

Річ цінна сама по собі не лише через ювелірну пробу чи давність. Її цінність — у зв’язку з культурним середовищем і контекстом. Важливо, хто цей предмет створив і як ним користувався, яку традицію він продовжував, хто і за яких обставин його зберігав, а згодом — досліджував. 

Під час екскурсій ви часто наголошуєте, що музейні предмети — це тільки вершина айсберга під назвою «спадщина» і що їхня цінність не в металах чи рідкісному камінні, а в культурних явищах, які вони втілюють. Що ми можемо побачити й зрозуміти про культуру кримських татар, якщо дивитися на артефакти з цієї перспективи? 

Отож, іще раз: артефакт набуває цінності не сам по собі, а через пережитий досвід — досвід використання. Наприклад, Мер’єм ана казани — казанок матері Марії — невеликий підвісний казанок, у якому, за кримськотатарською традицією.ю приносили їжу породіллі. Це не просто предмет побуту: він отримує нематеріальний вимір, бо поколіннями використовується у символічному дійстві, у демонстрації піклування.

Є тут і релігійний контекст, бо Маріам, мати пророка Іси (у християнській традиції — Ісуса Христа), в ісламі вважають покровителькою материнства. 

Те саме стосується весільних поясів, прикрас, кисетів — кожен із цих предметів має свій сюжет. У кисетах через орнамент передають прагнення та мрії щодо майбутнього сімейного життя, пишуть цілу історію, яку можуть прочитати і молодята, і громада. 

Загалом елементи вбрання й аксесуари дозволяли багато дізнатися про людину: з якого вона регіону й середовища, якої професії, віку, соціального статусу. 

Ще на початку XX століття це був спосіб підкреслити власну ідентичність і невербально комунікувати.

У часи депортації це стало якорем, який допомагав зберігати ідентичність, національну культуру та релігійну традицію. 

Кримських татар розселили по різних регіонах Уралу й Центральної Азії, де ісламська традиція та місцеві звичаї були інакшими. У такому середовищі депортовані зберігали мову й традиції через нематеріальну культурну спадщину. 

Наприклад, громада збиралася разом готувати святкову їжу, і молодшому поколінню розповідали базові речі — про гігієну, національну кухню, вчили кримськотатарських слів, пояснювали релігійний контекст: що є харам, а що — халяль (дозволене і заборонене, — Ред.). Тобто людина перебувала в мовному й культурному середовищі, навіть якщо в публічному житті це було неможливо. 

Культура — це не про «красиво» чи «негарно». Передусім це досвід взаємодії всередині громади. Коли ми з Есмою Аджієвою готували облікове досьє кримськотатарської кавової традиції для внесення до переліку нематеріальної спадщини, то багато опитаних згадували депортацію. Зокрема келін кавеси — каву від нареченої — як формальний привід поїхати в інший населений пункт, зустрітися з новими родичами, просто побачитися й познайомитися. 

Цінність кримськотатарської кавової традиції не у способі заварювання чи смаку — в цьому немає нічого незвичайного. Її сенс у контексті. Є кава привітальна, кава доброї звістки, кава на Байрам, кава на початок дня і на його завершення. У депортації, коли кави не було, люди знаходили замінники — перетирали нут і додавали кілька зерен кави для запаху. Цей напій ставили на стіл як символ гостинності й свята. Для багатьох кримських татар цей смак «кави» асоціюється зі скрутою, хоча в Болгарії, наприклад, нут є популярним замінником кави, а в арабських країнах — фінікові кісточки. 

Кавова традиція існує і зараз. Коли ми з Есмою збирали сімейні історії та звичаї, багато опитаних не вважали свій досвід ані цінним, ані важливим. Люди звикли до етнографічних сюжетів, а не до цінності сучасного контексту практики. Хоча насправді вони не втратили зв’язку зі своїм середовищем, навіть якщо їм самим так здається. 

Про кримськотатарську культуру зазвичай говорять мовою втрат. Але варто говорити й про те, що вдалося зберегти. І збереження кавової традиції — те, на чому варто акцентувати. Вона має близькосхідне походження, але перша російська анексія Криму в 1783-му додала каві ще й політичного і суспільного виміру. Для російських туристів і чиновників кава була орієнтальною атракцією, а для кримських татар кав’ярні ставали політичними і суспільними осередками, де ухвалювали питання громади. В депортації кавова традиція вижила навіть на тлі сильної місцевої чайної традиції. Водночас у Туреччині, де, здавалося б, для цього було більше підстав, вона частково втратила свої позиції на користь чаю.

Деякі культурні практики напряму пов’язані зі збереженням ідентичності. Право навчатися рідною мовою, передача знань молодшому поколінню, релігійні звичаї, ремесла і традиційні практики зникають, якщо їх не проживати щодня. Є ремесла, які передаються у спадок. Наприклад, філігрань.

Якщо кілька поколінь однієї родини ще з ХІХ століття були майстрами в цій техніці, то разом зі знаннями у спадок передавалася ідентифікація себе як кримського татарина.

Та не все можна зберегти у відриві від материнської території чи звичного середовища. Деякі традиції просто не витримують такого розриву — і тоді зникає і традиція, й ідентичність.

Але є й інші історії. Родина Асанових, спадкових ювелірів, змогла зберегти свою техніку попри депортацію, а Мамут Чурлу навчив ціле покоління майстрів традиційного килимарства й орнаментів. 

Ці практики та ремесла живуть навіть в умовах окупації. Але як працювати з цією спадщиною етично, говорити про неї, досліджувати, коли розмови про деокупацію інколи звучать радше як самозаспокоєння або можуть сприйматися як нечутливі до реальної ситуації на фронті? Де проходить межа?

Росія намагається відірвати Крим від континентальної України, але кримськотатарська культура не зникає і не існує у відриві від кримських татар на материку. Вона має дуже глибоке і сильне коріння, яке підживлює зв’язок із рідною землею. Це спільнота, яка історично вміє самоорганізовуватися, витримувати тиск і виживати. Дедалі більше людей нею цікавляться, досліджують коріння, фіксують традиції. Зокрема і самі носії культури. З кримськотатарськими спільнотами на півострові важливо тримати зв’язок. Вони часто не бачать повної картини того, що відбувається з темою спадщини в Україні, до них доходять переважно заяви й декларації. Через це виникає скепсис. Так само як ми бачимо процеси в окупації фрагментарно, крізь викривлену оптику. 

Щоби сформувати свій порядок денний і культурні тренди, росіяни, наприклад, роблять спроби інтегрувати кримських татар у так зване тюркське середовище Росії. Навіть коли сама спільнота не долучається до цих проєктів і відмовляється від комунікації, знаходять людей зі «східними» прізвищами й видають їх за носіїв кримськотатарської культури. 

Останнім часом Росія почала застосовувати ще один сценарій — робити те, що вже апробували на тюркських народах, потерпілих від геноцидальних практик. Йдеться про спробу вбудувати кримських татар у культ «Дня Перемоги». Але депортація 1944 року дуже вибивається з цієї логіки «побєдобєсія». Для кримських татар це час трагічних спогадів. Їхні дідусі й прадідусі воювали в лавах Червоної армії, коли їхні родини депортували. Після демобілізації депортували й самих ветеранів. Останніми роками в російському публічному просторі з’явилася риторика про те, що «маленький прикрий епізод депортації не повинен очорнити велике свято нашої спільної перемоги». Але вона чужа для більшості кримських татар.

Спільноти розділені, але більшість кримських татар принципово не залишають півострова. Вони стараються гуртуватися: весілля чи похорон проводять по зуму, читають онлайн-дува на сотні людей. Це не формальне споглядання екрана, а включеність у релігійну практику. Так само онлайн проводять і каву від нареченої чи кайтарму на весілля. Але люди свідомо виходять із публічних комунікацій через небезпеку. Каналів спілкування з материком дуже мало, рівень недовіри високий. Я не називатиму імен, але підтримую контакт із людьми в Криму, щоб розуміти тамтешні процеси і пояснювати, що робить Україна зі свого боку. Без цього неможливо досліджувати культурні процеси в спільноті. Дослідник має працювати з джерелами — так, є архіви, переселенці з Криму, але без контактів з півостровом неможливо говорити про живу культуру і спадщину. 

Як на дослідження Криму вплинула окупація південних регіонів, куди виїжджали деякі кримські татари після 2014-го? Я кажу саме про дослідження Криму, адже в розмовах про півострів є кримські татари, але немає караїмів і кримчаків, які оселялися і в самому Криму, і на материку неподалік.

На Херсонщині громада кримських татар з’явилася ще до 2014-го. Люди поверталися туди з депортації й осідали неподалік півострова, якщо не мали змоги поселитися в Криму. Після 2014-го частина кримських татар із Криму справді виїхала на материк — і у 2022 році опинилася вже в умовах другої окупації. Цього ж зазнали в Мелітополі караїми. Ці громади були активними, вони опікувалися власною спадщиною, працювали з музеями, вели громадську активність. Кримські татари при цьому залишаються тісно пов’язані з батьківщиною. Ще на початку 1990-х років багато хто кидав усе нажите в Узбекистані й повертався до Криму, якого ніколи не бачив на власні очі.

У депортації їх навчали, що це — єдиний дім, велика мрія, тому для багатьох подвійне чи потрійне вигнання стає величезним випробуванням. 

До 1944 року кримськотатарські громади та їхня культура були тісно пов’язані з місцями проживання — конкретними селами, містами, а отже, і способом життя. І це й досі відлунює в пам’яті, у спогадах, у традиціях та діалектах. Раніше було дуже важливо, звідки ти родом. Депортація все перемішала. А після повернення люди найчастіше селились там, де була можливість, а не там, звідки походили їхні сім’ї. Попри це, навіть розпорошені громади «колишніх земляків» збиралися на свята — раз чи двічі на рік — біля сіл і міст, звідки походили їхні родини. Цей зв’язок пам’ятали, і тому через його постійні розриви зараз страждають іще більше. Культура і тоді, і тепер залишається додатковим способом стійкості громади. Повсякденні практики допомагають зберегти спільноту. Але сучасна відмінність — кримськотатарська культура перестала бути нішевою, вона вийшла в публічний простір.

Зараз говорять про потребу повернути у вжиток спадщину минулого — відродити традиційний одяг, страви, окремі практики. Але ви якось сказали, що в такому поверненні не завжди є сенс. Чи здатне це повернення збагатити культуру теперішнього? І чи завжди забуття певних традицій або предметів є шкідливим?

Один мій колега, дослідник гастрономічної традиції, сказав, що зараз модно «продавати давнину» — і в українській, і в кримськотатарській кухні. На стіл повертають давно «забуті» українські страви. При цьому він додав, що іноді розуміє, чому багато з цих страв свого часу зникли: часто це було несмачно, а тепер є інші продукти й технології. Ці страви їли колись не з любові до традиції, а щоб не голодувати. 

У цьому сенсі важливо пам’ятати: громада сама вирішує, яких канонів і процесів дотримуватися. Не дослідники зі сторони мають казати, чи повертати щось забуте.

Дослідник не формує ідентичності, а давнина не повинна цінуватися більше, ніж живі люди. 

Носії культури — це пріоритет. А дослідження й відкриття мають бути для них не повчанням, а фундаментом для власної рефлексії, бо громада має право на самопрезентацію. 

Спадщина для корінних народів — це додаткова опора, яка допомагає рухатися далі й переживати складні історичні процеси. І вона не є автентичною лише тоді, коли висічена на камені й не змінюється роками після того, як її зафіксували етнографи. Модне формулювання «ми відродили» не враховує, що культура адаптується до часу та способу життя. Певні практики просто втрачають актуальність. Ми ж зараз не покриваємо будинки солом’яною стріхою не через те, що «забули» її, а через появу нових матеріалів. Так само сучасні ювеліри працюють із цифровими технологіями. Коли з’являється можливість покращити якість життя, носії культури нею користуються. І від цього глибоке значення культурних явищ не зникає, воно просто знаходить нові форми.

Хочу завершити темою, з якої ми почали, — колоніалізмом. Ви часто кажете, що колоніальна оптика й історія нікуди вже від нас не зникнуть. Чому це так? І що з цим у такому разі робити далі — як із цим жити, як працювати, як із цим боротися чи примирятися?

По-перше, пережити. Буквально. По-друге — осмислити. Поки людина жива, вона має можливість говорити від свого імені й презентувати свою культуру. Тому на передовій деколонізаційних процесів зараз військові. Багато моїх друзів — музейників, дослідників — нині служать у Силах оборони. Об’єктивно — в цивільному житті вони були на своєму місці, висококваліфіковані фахівці у вузьких темах. І це теж деколонізація — відкласти науку, щоб забезпечити життєздатність своєї держави. 

Іще Франц Фанон писав, що часто деколонізація не буває без насильства — це завжди процес дискомфортний. Колоніальна оптика добре протоптана: над нею працювали найкращі митці колоніальної доби, у ній є пафос, візуальна привабливість. Сувору ж реальність менше хочуть бачити. 

Одрі Лорд, деколоніальна активістка, писала, що хазяйський будинок неможливо розібрати хазяйськими інструментами.

Готової, універсальної моделі деколонізації не існує. Щоразу треба самостійно змінювати концепцію сприйняття минулого, ставити під сумнів знання колонізатора про колонізованих. Адже ніщо не є поза політикою. 

Деколонізація — це прокладання шляху, який може не мати видимого кінця. Але результат ми дізнаємося, лише коли пройдемо цей шлях повністю. Це треба робити мудро й обережно, але і не відкладати щось «на потім», хоч це й комфортна позиція.

На виставці в Острозі мене запитали, що робити з історіями про «татарські набіги». Я запропонував інший ракурс — поговорити про те, як татари захищали Острог. Не йдеться про пошук «позитиву». Спадщина — це не історичний супермаркет, де можна взяти лише те, що подобається. 

І деколонізація — це не перелік претензій. Це радше запрошення подивитися комплексно — і тоді зміниться й сама концепція знання.