З Олексієм Василюком, екологом та науковцем, ми домовляємося зустрітися після обіду. Олексій пояснює, що починає працювати після 12:00, бо зазвичай лягає спати перед світанком. Після довгого інтерв’ю з ним я дивуюся, як йому взагалі вдається засинати, маючи такі ґрунтовні знання про те, наскільки війна руйнує українську природу.
Олексій живе за Києвом, має колекцію рідкісних струнних інструментів, двох лагідних котів та очолює Українську природоохоронну групу. До початку повномасштабного вторгнення РФ він брав участь у створенні кількох десятків заповідних територій України, а зараз досліджує вплив бойових дій на екосистеми. У цьому інтерв’ю він пояснює, чому небезпечно їсти крупи, вирощені на розмінованих полях, та чому лінія фронту має вигляд смарагдового шлейфу.
§§§
[Коли війна в Україні закінчиться, території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з такими масштабами цього явища. За даними ДСНС, сьогодні близько чверті українських територій залишаються замінованими.
Цей матеріал є частиною проєкту «Найбільш замінована країна світу», покликаного показати, що за проблемою замінованості стоять не лише технічні виклики, а й трагічні й героїчні людські історії]
§§§
Те, що роблять міни з українцями, ми, на жаль, бачимо через жахливу статистику постраждалих. А що вони чинять з українським довкіллям?
Треба розуміти, що шкодять не так міни, як вибухи. Під час вибуху руйнується ландшафт, гинуть рослини, тварини, і головне — гине дрібна ґрунтова фауна: мікроскопічні тварини, які підтримують і формують ґрунт. В одній пригорщі ґрунту може бути до 5000 дрібних ґрунтоутворювальних тварин. Їх можна побачити лише у мікроскоп, але без них ґрунту не буде. Усе живе гине від вибухової хвилі, теплового ураження та хімічного забруднення. Будь-який вибух — це хімічна реакція, внаслідок якої частина хімічних речовин потрапляє в повітря, частина — в ґрунт, а ще частина залишається у воронці та навколо.
Вибухонебезпечні предмети несуть загрозу, але загроза від їхнього вибуху — ще більша. Деякі організації, що займаються розмінуванням, можуть бути екологічно несвідомими. І протилежного ніхто від них поки що не вимагає.
Ми опиняємося в ситуації, коли без попереднього дослідження починають розміновувати заповідну територію.
Там ростуть рідкісні рослини, а туди заганяють техніку, яка на півтора метра перелопачує все, підриває, знищує тварин і мікроорганізми, бо так дешевше. І виходить: заповідна територія була замінована, але природа була жива. Після розмінування мін немає, але все живе теж знищено.
Тобто розмінувати вибухонебезпечний предмет на місці шкідливіше для довкілля, ніж залишити його?
До розмінування мають проводити дослідження. Для мене одна з головних тривог — це те, що якщо ми не знали, чи безпечно використовувати цю територію до розмінування, то після нього шанси ще менші.
Часто кажуть: територія забруднена вибухонебезпечними предметами. Через це формулювання люди переважно думають, що розмінувати означає очистити. Але це не завжди так.
Як це відбувається: громада після деокупації хоче якнайшвидше знову використовувати поля. Наприклад, звертається до приватної організації з розмінування, яка працює за гроші. Ця організація розміновує територію своїми методами і каже: «Клас, усе готово». Але від методів розмінування залежить, чи призведе це до додаткового забруднення. Якщо рівень цього забруднення буде надто високим, поля стануть непридатними для використання.
Чи є в Україні дослідження, які визначають рівень забруднення та якість ґрунтів на замінованих чи розмінованих територіях?
Якщо коротко, ні. Недовгий час існувала Робоча група високого рівня з питань екологічних наслідків війни в Україні у Європарламенті, яка підготувала екологічний договір для України. До її складу входили лідери екологічних міністерств країн-західних партнерів, з нашого боку — Андрій Єрмак і попередній міністр екології. Туди навіть Грету Тунберг вписали, на мою думку, як своєрідний оберіг, бо навряд чи вона брала участь у розробці. Але навіть у стратегії цієї групи з відновлення України нічого не було сказано про оцінку якості ґрунтів. Цілеспрямованої допомоги в цьому напрямку з боку партнерів поки що немає.
Деякі організації у своїх інтересах проводили локальні дослідження, але всі вони ніяк не пов’язані з централізованою діяльністю держави.
Чи є кошти на ці дослідження в Україні?
Про це навіть не говорять. Ми могли б звернутися по допомогу до наших країн-партнерів, адже витрати на це не можна порівняти з вартістю одного безпілотника чи танка — це набагато менші суми.
Якщо, наприклад, Німеччина або Франція вже не можуть передавати нам певні типи озброєння, але хочуть продовжувати допомагати, вони могли б прийняти наші проби ґрунтів для аналізу у своїх лабораторіях. У них таких лабораторій більше, ніж ми можемо собі уявити, і вони здатні ухвалити державне рішення, щоб зробити це безкоштовно для нас.
Проаналізувавши проби ґрунтів і надавши європейські висновки, ми могли б наблизитися до стандартів ЄС.
Тому я переконаний, що всі наші міністерства, які не відповідають за військові завдання, але займаються сільським господарством, екологією та довкіллям, повинні працювати з партнерами у цьому питанні. Це точно не потребує глобальних політичних рішень чи величезних витрат, не підірве бюджет тієї ж Німеччини.
Але це дійсно пришвидшить розмінування, гарантує безпеку на десятиліття чи навіть століття і підвищить наш імідж в очах партнерів уже зараз. У протилежному випадку ми ризикуємо зробити ґрунти непридатними за стандартами ЄС через недбалість у розмінуванні.
Які хімічні речовини потрапляють в наш організм із ґрунтів і продуктів після вибухів мін?
Спектр дуже широкий. І головне, що серед цих речовин є, зокрема, важкі метали. Вони не виводяться з організму, а їхня наявність у ґрунті призводить до їхньої міграції в рослини, які потім потрапляють у тіла тих, хто їх споживає.
Оскільки людей, умовно, ніхто не споживає, ми стаємо останньою ланкою накопичення. У природі так влаштовано, що все накопичується в тих, хто перебуває на вершині трофічної піраміди.
Ще одна проблема — сірка. Згадайте катастрофу на кримському «Титані», коли порошок зі сполуками сірки вітром рознесло на велику площу. У місцях, де він осідав, рослини просто вигоряли. Це тому, що коли сполуки сірки (або чиста сірка) контактують із водою, утворюється сірчана кислота.
Якщо сірка була всередині боєприпасу, після вибуху вона розкидається навколо. Далі все залежить від умов: вологий ґрунт, роса, туман, дощ, сніг або навіть спека, яка випаровує воду, — у всіх цих випадках утворюється кислота, яка випалює дрібні ґрунтові організми.
Так території, де були вибухи, стають мертвими зонами з «мертвим» ґрунтом. Для його відновлення потрібен тривалий період — кілька років чи навіть десятиліть.
Тобто зараз ми не можемо бути певні, що крупа, яку ми купуємо в магазині, не забруднена хімічними речовинами від вибуху? Чи зерно, яке ми експортуємо за кордон?
Так, ми не можемо бути впевненими у повній безпеці. І я думаю, що про це дійсно треба говорити. Адже якщо нас чекають у Європейському Союзі, нам однаково доведеться відповідати їхнім стандартам.
А ви особисто щось змінили у своєму виборі продуктів після початку повномасштабного вторгнення? Можливо, ви більше не купуєте того, що вирощене на територіях, де тривали бойові дії?
Ні, бо ані ви, ані я — ніхто не може ідентифікувати ці продукти. На жаль, ми лише за упакуваннями в магазинах можемо зрозуміти, де їх розфасовували. Але ніхто не напише, що у цій крупі є важкі метали або що її вирощували на територіях, які не перевіряли.
Єдине, що можемо достовірно знати, — це продукція, вироблена на окупованих територіях. Наприклад, остання сіль «Артемівська», яку ще можна знайти в продажу, точно звідти. Але її було вироблено ще до окупації.
Купуючи за кордоном українські продукти, люди також не можуть бути впевнені в їхній якості. Можливо, невелика частина цих продуктів є тією «ложкою дьогтю» у загальному обсязі нашого експорту.
Тому, якщо Україна попросить партнерів допомогти з аналізом наших ґрунтів, це підвищить наш імідж як експортера. Це покаже, що попри війну ми піклуємося не тільки про себе, а й про тих, хто купує наші продукти.
Чи це не було б чудово? Але цим ніхто не займається.
Що робити з територіями, де мінне забруднення занадто високе?
Ми повинні визначитися, що це за територія. Якщо вона призначена для сільського господарства, тоді необхідно вибирати відповідні методи розмінування.
Можливо, територія вже настільки забруднена, що після розмінування її не можна буде використовувати для сільського господарства. Але є альтернативні варіанти. Наприклад, посадити енергетичні культури, як-от вербу, яку використовують на дрова. Якщо це неможливо, можна встановлювати сонячні електростанції.
Однак перед будь-якими рішеннями повинні проводити дослідження. А не так, як часто бачимо у новинах: «Ура, фермери Дніпропетровщини вже засівають поля, які вчора були деокуповані».
Я розумію, що фермеру потрібно заробляти гроші. Але як споживач я хотів би мати гарантію, що не купую продукти з таких полів.
Держстандарт, Мінагрополітики могли б займатися цим, шукати партнерів для аналізу ґрунтів, проводити роз’яснювальну роботу. Але це політично невигідно. Якщо людям зараз сказати, що навіть після війни залишаться території, які не можна буде використовувати чи куди не можна буде повернутися, це може їх демотивувати.
Тобто з’являться території, які ми будемо змушені законсервувати?
Так, найбільш забруднені території нам доведеться залишити для природного відновлення. Легше буде їх просто покинути, як свого часу покинули Чорнобильську зону. Вона стала найбільшим диким лісом Центральної Європи. Так, це було важке рішення. Так, ніхто не очікував, що треба буде відселяти людей. Але життя організувалося навколо і природа відродилася без втручання людини.
Там знову з’явилося життя у вигляді дикої природи. Тому, можливо, так само доведеться вчинити з Каховським водосховищем та іншими територіями: залишити їх як зони відчуження. І тоді можна буде вважати, що життя повернеться туди швидше. Воно не чекатиме нашого дозволу.
Чи є міжнародний досвід інших країн, які пережили війни, щодо консервації замінованих територій?
Ми намагалися розібратися з цим. Англійською мовою можна знайти інформацію про Червону зону у Франції. Це територія на кордоні Франції та Бельгії, де під час Першої світової війни велися важкі бої під Верденом. Після цих боїв Франція вивела з будь-якого використання величезну площу. Це сталося понад 100 років тому, і досі ця територія повністю закрита. Частина її заборонена для відвідування.
Це фактично зона відчуження, куди не можна навіть зайти. Для нас це головний приклад, який варто взяти до уваги.
За 106 років Франція не передумала змінювати статус цієї території. Це означає, що хімічні наслідки застосування боєприпасів за сторіччя нікуди не зникли.
Якщо говорити про Авдіївку чи Бахмут, де інтенсивність бойових дій зашкалювала, то там, імовірно, можна буде відновити будинки. Але садити щось на цій землі буде нереально. Для чого будувати нове місто там, де не можна посадити жодного дерева чи куща біля дому?
Але у нас про це ніхто не говорить. Хто наважиться заявити, що ми закриємо 40% країни на 100 років для людей?
Чи можливе у майбутньому відновлення наших лісів на сході України, що вигорають від обстрілів і підриву мін?
Схід України — це повністю степова зона, природно там мають бути степи. Але в минулому там штучно насадили ліси.
От великі міста, наприклад, Сіверськодонецьк і Рубіжне. Якби вони просто були побудовані в повністю степовій зоні, де безперервно дує сухий вітер, а взимку ще дуже холодний вітер, то жити там було б просто неможливо. Тому ще з часів царської Росії вкладали дуже великі гроші у посадку лісів у степовій зоні вздовж річок, щоб поселити там більше людей.
Люди, які народилися в наш час у тих містах, навіть не уявляють, який суворий клімат степової зони, тому що вони відчували вологу від лісу, ліс зменшував силу вітру. Це називають «екосистемними послугами», корисними властивостями природи, за які ми не платимо, але нам від них краще.
Але ці всі ліси згоріли: від Ізюму і далі по течії Сіверського Дінця.
Я не впевнений, що в наш час можна їх знову відновити, бо ці ліси насаджували ще у 30-х роках, тобто до змін клімату. Звичайно, чимало лісівників хотітимуть просто освоювати гроші на посадку сосни. Але вона не буде рости. Для того, щоб платити зарплату в лісгоспи, це дуже зручно. А щоб відновити ці території, найімовірніше, повинна бути мозаїка листяних лісів і степових ділянок. Бо так було до створення штучних лісів. Тобто це означає, що треба дозволити лісу самому відновитися. Сосна там вже рости не буде, але ростиме щось інше. За це нікому платити не треба, а це вже не вигідно лісництвам.
Війна спотворює вигляд населених пунктів. У відрядженнях я часто бачу, як розбиті села на півдні чи сході України заростають акацією. Вона росте навіть у будівлях покинутих шкіл і лікарень. Чи це є проблемою для екосистеми?
Інвазивні види дійсно поширюються. Інакше їх ще можна назвати бур’янами. Це, наприклад, амброзія чи деревні рослини: акація, айва, маслинка або клени. Якщо взяти якесь покинуте село в Україні, воно буде заросле кленами та акаціями. Вони більш агресивні, ніж наші рослини. Не бояться вогню, бо вони всі з Північної Америки, де дуже багато пожеж. Саме тому там, де зникають наші рослини, з’являються інвазивні, які відновлюються значно швидше. Вони активно ростуть там, де є якесь пошкодження, от, наприклад, уздовж доріг, де горить трава.
Якщо зараз подивитися на супутниковий знімок лінії фронту, він яскраво-зеленого кольору. Цей шлейф від Енергодару і далі на схід та на північ, який перевалив за мільйон гектарів, — то шлейф оцих акацій і маслинок. І все це замінована територія. Лінія фронту рухається, а за нею все заростає цими деревами.
І як розміновувати територію під цими новими лісами?
Це цікаве питання. Бо уявіть: фантастична ситуація, наприклад, завтра зранку Путін помер. І до кінця наступного тижня в Україні немає жодного росіянина, колаборанти хапають штани і тікають, місцеві жителі закривають їх у сараях, щоб здати СБУвцям, усі раді. І що далі?
А далі ми потрапляємо в ситуацію суперзамінованої країни, найбільш замінованої у світі. Оцінки щодо розмінування — від 75 років до 100. І це точно довше, ніж життя будь-кого з нинішніх українців.
І от, припустимо, через 100 років сьогоднішні міни будуть під корінням старих дерев глибоко під землею. Як і хто буде їх діставати?
Тобто нам потрібно буде щонайменше випалювати ці всі ліси спочатку. Бо навіть техніку загнати, щоб їх спиляти, буде неможливо.
Це складно уявити поки що, але може статися так, що нам вогнеметами треба буде випалювати ліси, щоб повернутися в наші села.
Уявляєте, як на нас дивитиметься світ, який намагається ліси відновити? Але що ми будемо робити з цими територіями, наразі на це дійсно немає відповіді.
Це дуже сумне знання, що за сто років Україна та її природа будуть зовсім іншими…
Це занадто філософські питання. Бо ми дивимося, наприклад, на ліс, який виріс на місці Каховського водосховища, і туди всього за рік повернулося прекрасне життя, яке було там до створення водосховища. Прекрасно функціонують міста Буча, Ірпінь, які були зруйновані. І це демонстрація того, що життя може повернутися. Але у його повернення є дуже різні сценарії.
Якщо говорити, коли повернеться життя на заміновані поля, можливо, відповідь буде значно більше розтягнута в часі, точно довше, ніж будь-хто з нас житиме.
Треба розраховувати на те, що крапку в розмінуванні поставлять наступні покоління українців.
Але колись, через 100 років, українці захоплюватимуться зовсім іншими дикими лісами, що виросли на територіях, які нам довелось залишити. І вони вже не будуть це так трагічно сприймати, як ми. Наступні покоління українців не будуть відчувати трагедії особистої втрати, і, можливо, їм буде щиро подобатися ліс на місці Каховки або ліс на місці сьогоднішньої лінії фронту.
