Фіксік з Азовсталі. Даниїл із міста-героя Маріуполя. Ельвіра Щемур. Юлія Здановська. Артур Руденко. Валерія Ютіна. Паша Лі. Вікторія Амеліна.
Я прокидаюся й подумки перелічую ці імена, нагадуючи собі Ар’ю Старк із «Гри престолів». Тільки Ар’я рахувала своїх ворогів — я ж натомість рахую тих, кого вже не повернути.
Пам’ять про них дає мені сили встати з ліжка. Найскладніше — змусити себе підвестися, а далі — вихор роботи закручує і тримає до вечора: тут потрібно скоординувати між собою волонтерів, оплатити човни, відповісти на десяток запитів про допомогу, затвердити бюджет на закупівлі у Скадовську, відіслати лист в СБУ, переглянути протоколи безпеки, вичитати черговий договір.
Здається, світ іще ніколи не був настільки контрастним.
По один бік я бачу дивовижних людей, які поставили на паузу власне життя. Вони віддають свій час та сили на поміч іншим — дбають про тих, хто не може подбати про себе самостійно, закривають прогалини, з якими не справляються державні інститути та міжнародні організації, збирають кошти та скеровують їх на підтримку захисників країни. Вони тримають тил ціною власного здоров’я і не дозволяють собі спинитися, адже кожна зупинка має надто високу ціну.
По інший бік я бачу тих, хто заплющує очі на війну. «Я не вірю, що Україна здатна перемогти», — пишуть вони в інстаграмі. «Коли вже закінчиться ця війна? Невже нам потрібно до останнього боротися за Крим і Донбас?» — запитують у фейсбуці. «Де супутник, Притула?!» — коментують у твітері.
Наші реальності лише деколи перетинаються — як-то таксист, що везе мене на похорон, щиро запитує, чому в обідній час такі великі затори, або ж колишня однокласниця, з якою випадково перетнулася на вулиці, здивовано підіймає брови, коли дізнається, що я ще не мала відпустки цього року, і минулого теж. Я намагаюся не осуджувати їх.
Кожен має право проживати свій досвід війни так, як вважає за потрібне. Чи, радше, так, як може.
Я часто запитую себе, чи не марні всі ці зусилля?
Чи варте це мого життя, яке може обірватися будь-якої миті?
І знаходжу власні відповіді — в історіях тих, пліч-о-пліч із ким працюю щодня.
Я знаю дівчину, яка щовихідних волонтерить у військовому шпиталі. Вона приходить зранку усміхнена та приязна. Жартує, допомагає, підтримує, час від часу перевіряє, чи немає в сигналі звістки від коханого, який саме зараз на бойовому завданні. І далі розповідає військовим історії, які сталися з нею протягом тижня. На кілька годин вона стає їхньою найближчою подругою, сестрою, матір’ю. Тією, з ким можна поговорити. Тією, з ким можна помовчати.
Знаю дівчину, яка вже рік збирає на шоломи. Вона закрила вже кілька тисяч запитів, від автівок до дронів та тепловізорів. Проте шоломи — її «спеціальність». Вона знає імена тих, кого врятувала, та імена тих, кого ні. Через день вона виходить у сторіз із нагадуванням: «Скиньмося ще по 100, хлопці будуть вдячні». І її 1800 підписників скидаються, репостять збір, підтримують. «Хлопці будуть вдячні».
Знаю хлопця, який три тижні вибирався із захопленого Херсону після того, як росіяни забрали його на підвал. Він ніколи не розповідає про свій досвід, а я не запитую. Як і не запитую, чому він так багато і невтомно працює. Я й сама знаю відповідь.
Я знаю жінку, яка дев’ять місяців волонтерила в одному з тимчасово окупованих міст. По неї прийшли, коли один із тих, кому вона допомагала, здав її росіянам в обмін на власну свободу. Я дотепер не знаю, чи вона жива, проте маю змогу свідчити про її силу й відважність, якої ніхто не здатен у неї забрати.
Знаю хлопця, чию світлину можна знайти у будь-якому російському пабліку. «Кримчанє памагают житєлям Херсонщіни», — з гордістю пишуть окупанти під фотографією з триколором. Вони не знають, що цей хлопець уже дев’ять років чекає на звільнення рідного півострова й докладає зусиль, щоб це відбулось якнайшвидше.
Знаю чоловіка, який довго вагався, чи йти в ЗСУ. З перших днів вторгнення він займався евакуацією із Салтівки, поки там тривали обстріли. «Дивись, це я виношу бабусю з будинку», — показує він мені розмите відео на телефоні. «Чуєш, як бахкає? Але ми встигли. Вона ще дуже здивувалася, коли ми підняли її на 14-й поверх». Поки Д. гортає галерею в телефоні, я можу думати лише про те, який же він красивий — впевнені рухи, рішуча постава, азарт в очах, змішаний з провиною за те, що він, такий сильний та впевнений, досі в тилу.
Тими зимовими вечорами ми з Д. багато говорили про почуття провини.
У волонтерстві завжди здається, що ти робиш недостатньо, скільки б ти не робив.
Проте кожна твоя дія має значення. Так почуття провини сусідить із неймовірною життєстійкістю та вірою в те, що добро завжди перемагає зло. Хай за нього й треба боротися.
За декілька місяців після цієї розмови Д. долучиться до Сил оборони. «Як ти, за шкалою від одного до десяти?» — обережно запитую я. «На всі десять», — миттєво відповідає він. «Я там, де маю бути».
Цей рік показав, як важливо кожному з нас бути саме там, де ми маємо бути. Втримати власну суб’єктність перед обличчям відчаю. Плекати власну пристрасть — по іншу сторону люті. Триматися власної віри — у себе і тих, кого так сильно любимо.
Наша любов здатна на дивовижні речі. Завдяки їй ми залишаємося собою в часі війни. Це вона штовхає нас волонтерити, допомагати, пакувати, збирати, шукати, переконувати, вивозити, підтримувати, знов і знов підводитися з ліжка та обирати — усвідомлено, спокійно докладати зусиль для того, щоб наблизити перемогу. І навіть коли здається, ніби темрява охоплює все навколо, любов залишається з нами — тонким проблиском, ледь відчутним світінням, тихим вогнищем, яке з часом знову перетворюється на полум’яне багаття.
Любов — найкраща вакцина від зневіри.
Волонтерство — один із виявів любові: не лише до рідних людей, а й до всієї країни, вільної та нескореної.
На наших очах відбувається творення мережі звичайних людей, які втілюють надзвичайні речі. Юристи, вчителі, айтівці, психологи, кухарі, лікарі, школярі, водії, пенсіонери, фотографи — волонтерство тонким павутинням оплітає «своїх», чим би вони не займалися та де б не були. І нехай перші кроки у волонтерському русі завжди дещо незграбні, підтримка середовища допомагає міцно стати на ноги. Так через спілкування та спільну працю формується простір довіри, у якому зростають демократичні цінності, відчуття відповідальності та усвідомленої свободи, що можлива не тоді, коли все дозволено, а тоді, коли є безліч обмежень, попри які ти щоразу обираєш дбати про інших.
Після чергового складного дня лягаю спати. Подумки рахую: Фіксік, Даниїл, Ельвіра, Юля, Артур…
Дійшовши до кінця списку, пригадую ще один — з іменами тих, пліч-о-пліч із ким працюю щодня. На думку спадає так багато людей — близьких і далеких, радісних та печальних, спокійних та лютих, але таких суголосних у прагненні захищати своє та впевненості, що завтра обов’язково настане.
В один із таких «завтра» ми здобудемо перемогу над ворогом. А поки цей день іще попереду, здобуваємо перемогу над собою, зміцнюємо власну спроможність, уможливлюємо досі неможливе та щосили дбаємо про тих, кого любимо.
І нехай не ми обираємо часи, у які випадає жити, однак лише в наших силах — зробити свій час недаремним.
Анна Бондаренко, засновниця й керівниця Української волонтерської служби.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
