Олена будує новітній ковчег

Передостаннього разу майже шістдесятирічна Олена кинула свою «восьмьорку» подалі, а сама, попри дрони, які кружляли над руїнами, наче хижі птахи, пішла в село. Поруч ступав її чоловік Юра, якого вона ще на старті їхніх стосунків попередила — з нею нелегко.

Олена хотіла знайти подвір’я з білими лебедями на воротах. Нещодавно їй написала жінка, яку вона в очі не бачила, й попросила знайти двір у селі Новопавлівка на Дніпропетровщині й погодувати тварин.

Коли Олена знайшла — вжахнулася: між перемеленими склом та цеглою, що колись були домом, бігав рудий кістлявий пес, підібгавши хвоста, а у відкритій шухляді старої тумби кішка сиділа біля мертвих кошенят. Ще кілька котів ховалися у закутках.

— Пішли їсти, любчику, пішли, мій милий, мій гарний… — приказувала Олена до рудого. Рудий її підпускав, але в нашийник не дався і з двору йти не збирався.

Олена з чоловіком розсипала корм у дворі, а тоді на вулиці біля дитячого майданчика, куди мали б зійтися й інші голодні тварини. У такі миті не думаєш ані про миски, ані про годівнички. Задача проста: розрізати мішок і кинути — тварини знайдуть його самі.

Вони повернулися до «восьмьорки», й чоловік уже почав витискати газ, бо тут усе треба робити швидко, коли Олена побачила, що за машиною біжить кішка.

— Юро, Юро, зупини машину, кричала я! — Олена все ще плаче, коли згадує цю мить.

Востаннє вона повернулася в це село через тиждень на тій самій «восьмьорці», що грузла в багнюці після травневого дощу, і змогла забрати ще одну кішку із сусіднього подвір’я. Тепер дві кішки сплять разом, а уві сні тремтять і ніби кудись тікають.

— Не знаю, як ми тоді виїхали. Більше на машину не було надій. Якби вона там заглохла, нам би не було спасіння.

Рудий пес залишився стерегти свої руїни.

*

Невисокого зросту, статура людини, яка багато працює фізично — худа, жиляста. Вік Олени видають хіба онуки — п’ятеро хлопців і одна дівчинка. Найстарший уже служить у поліції, решта — за кордоном. Уже двадцять років Олена рятує тварин як ветеринарка і майже все життя — просто як людина.

Олена народилася й могла би все життя прожити в селі Новоекономічне на Донеччині. Як проїхати Мирноград, за ним є одна з найбільших українських шахт — «Капітальна», яку багато хто пам’ятає як «Стаханова». Там, у самому кінці поля, на рівні з териконами й стояв дім Олени. Щороку жінка найбільше чекала, аби зійшов сніг і почалася весна. Так їй хотілося сіяти й вирощувати овочі та квіти — усіх кольорів іриси, чорнобривці, а ще свій самшит. Щойно зацвітали її фруктові дерева — взагалі не хотілося покидати двір. Навколо майже нікого — сама природа. Звідти щодня вона їздила на роботу в Покровськ у місцеву ветеринарну лікарню.

— З першого класу мріяла бути ветеринаром, — каже. — Але не знала тоді, як пишеться це слово, й писала — «ветераном». Усі сміялися, думали, я хочу медалі на груди. Як же я ображалася.

Тварини завжди були для Олени розрадою. Другому чоловікові одразу сказала: «Юро, ти бачиш, скільки у мене тварин. Якщо згоден бути зі мною, маєш бути готовим: якщо потрібно, віддам усе, аби комусь допомогти». Тоді мала ще лише п’ятьох собак і стільки ж котів. Юра кивав і відповідав: «А що ж робить, що робить». Відтоді щодня допомагає дружині й не перечить, ступає за нею до села під звуки дронів, щоби погодувати забутих собак. Він знає: дружина — уперта. Якщо вирішила — не переконаєш. Дослухається хіба до зятя Григорія — чоловіка старшої доньки. Той, як і молодший зять, зараз боронить країну. Тож ніхто їй і не перечить.

*

Рідний Оленин дім у кінці поля — давно розбитий. На околицях — росіяни.

Два місяці день у день Олена шукала прихистку. Фронт сунув, обстріли посилювалися, але без тварин вона не поїхала б. Із зятем будувала клітки, шукала великі авто. Думала, як перевезти великих собак і корову. А тоді настав час їхати, вже без роздумів. Протягом п’яти днів вивезли всіх до маленької хатки в селі Новогригорівка на Дніпропетровщині.

Місцеві дивом дивувалися, коли побачили кількість тварин, яку вивантажувала родина переселенців. Двадцять чотири собаки, дев’ятнадцять котів і кошеня, велика корова і повно козенят.

— Я мусила їх забрати. Як би я поїхала, а їх покинула, коли два роки біля них ходила? Люди то в тому дворі, то в тому лишали… Я не засуджую, бачила всілякі ситуації, але сама — не змогла б.

Війна страшить не лише людей. Коли родина виїжджала, то нікого з тварин не мусила тягнути в новітній ковчег силоміць — усі заходили самі. На новому місці перші десять днів собаки просто їли і спали, бо нарешті стало тихо. Разом з військовими Олена вивозила і страусів з Новопавлівки, де залишився рудий пес. Там птахи теж самі йшли до саморобних загонів.

Складно перевозити котів — вони дряпаються й довго не можуть заспокоїтися в переносках. Найскладніше знайти дім для великих собак. Якось військові привезли Олені величеньку, а з нею — чотирьох її цуценят. Ніде більше не хотіли брати цю собачу родину.

— Хлопці кажуть: «Ви — наша остання надія!». А я ж не притулок, я просто лікар, я просто людина, — говорить Олена і додає, що щенята теж виростуть великими псами й навряд чи хтось їх забере. — Бо як втікати, то куди з такою собацюрою? Вони такі гарні, такі розумні, великі… І нікому не потрібні.

*

О четвертій ранку Олена гріє чайник — це її час для себе, для кави й кота, якому єдиному дозволено сидіти на столі поруч. Колись вона «зібрала цього кота по частинах» — такого понівеченого його привезли ще у лікарню в Покровську.

Жінка ловить інтернет і читає новини про наближення фронту, бої біля Покровська, а ще й трохи новин зі світу встигає. Видихає і йде доїти корову. Світ рухається, війна триває, господарство потребує уваги.

Чоловік завжди поряд: погодувати собак, дати свіжої води, вичистити вольєри. Зібрати власну постіль та постелити в хаті собачі покривала. Собачка Кая, яку колись збила машина, смиренно чекає, поки черга дійде до неї. Олена розбавляє частину горілки, частину оцту, частину води і трішки собачого шампуню та мікрофібровим рушником протирає Каїне частково паралізоване тіло.

Є хатні собачки. Одна з них має ваду серця. Їй не можна ні гавкати, ні хвилюватися, ні веселитись, інакше вона починає задихатися і непритомніє. Шахеди вже стає чутно й тут.

Іще вдома Олена помітила, що може заспокоїти тривожних тварин. Комусь достатньо бачити її, щоб було не так страшно, комусь — має дати заспокійливі препарати. Але там, де війна йшла повним ходом, вона вмикала собакам і котам мультик «Король Лев» — і це діяло. А ще від реальних вибухів відволікали гучні звуки «фільму про пірата Джека» — так Олена називає «Піратів Карибського моря». Усі зачаровано розсідалися біля телевізора й слухали.

— Дуже страшно, коли собаки починають кричати від обстрілів. Удома ми жили на околиці, як у раю, — хоч кричи, хоч не кричи, ми нікому не заважали. А тут — за парканом селищна рада, і потрібно, щоб було тихо.

*

Найбільше Оленине жахіття до повномасштабної війни — відмити собак від мулу.

— Йдемо якось із сусідкою з автобуса, а я кажу: Боже, Танюша, дивися, мабуть, мені цуценят підкинули — на нас уже бігли чорні собаки. А в мене таких не було: я мала рудих, всяких, але не чорних. Підійшли ближче — і я зрозуміла, що це мої собаки. Вони в річку-вонючку від шахти залізли. Що вони там ловили? Боже мій, як ми їх купали — ледь відмили.

Олена зізнається, що коли тварин стає більше й більше — важче не стає, бо вони як багатодітна родина, де старші забавляють молодших.

— Коли спершу дві собаки з’явилися вдома — це було багато. Коли стало три — це вже більш-менш. А коли вже їх семеро, то зовсім не тяжко. Вони, як мавпи, все одне за одним повторюють.

І, звісно, вони вміють жаліти. Куклу — невелику собачку, схожу на таксу, щеням колись восени знайшли в посадці. Вона одна вижила з-поміж своїх братів та сестер. Від неї навіть не треба випрошувати уваги — у найскладніший момент Кукла ніби гладить Олену лапками.

Разом з тим, вона — чи не найсердитіша з усіх, тому живе у вольєрі. Бо на волі мало не по деревах лазить і робить шкоду — наприклад, курчатам. А то й сусідів може покусати.

— Я не можу сказати, чи люблю когось із них більше. От сьогодні комусь погано — може, впав, чи, може, хтось когось куснув, чи бджола вкусила — того і більше шкода, — зізнається Олена, і додає, що вони всі дають їй силу. Хоча і потребують найбільше, і залежать від неї, але тільки у своїх тваринах жінка отримує сили рухатися далі.

Коли вона це розповідає, кошенятко Цар стрибає поряд. Коти часом піклуються про жінку: коли забагато працює — ходять за нею по колу і, мов пастуші собаки, що заганяють овець за огорожу, женуть її додому.