Олена Зарецька: «Треба піднімати родинні історії — зараз у цьому немає нічого страшного»

Олена Зарецька створила фонд імені своїх бабусі та дідуся два роки тому, і от він доріс до масштабних проєктів. Восени 2025-го — у Національному музеї Тараса Шевченка йде виставка до сторіччя художника Зарецького. Влітку — відтворили мозаїку «Боривітер» Горської та Зарецького, яку росіяни знищили в Маріуполі. Перше — щоб вивести з тіні збережене, друге — не втратити уже втрачене. Віктор Зарецький помер у 1990-му, Аллу Горську вбили у 1970-му, звинувативши в цьому Вікторового батька, який після того нібито наклав на себе руки. Обоє з подружжя були шістдесятники, полюбили українське село і потрапили під радянський каток. Тепер їхня онука Олена, теж мисткиня, відроджує пам’ять про Зарецького й Горську, повертаючи їхні імена в українську культуру, відновлює родинну історію і заразом проводить власну деколонізацію. 

Ми починаємо цю розмову в Музеї Шевченка, неподалік від дому на Терещенківській, де була квартира Горської та Зарецького. Де ще могла б відбуватися розмова про них, у яких київських місцях і чому? Та який новий погляд на місто дає маршрут їхніми місцями, з яким ви працюєте ще з дитинства? 

Київські маршрути Горської та Зарецького абсолютно збігаються — від студентських років і до її вбивства. Спершу була художня середня школа — зараз вона на Сирці. Я там навчалася й уявляла бабусю з дідусем, але в 1940-х школа була на території Художнього інституту на Вознесенському узвозі. Тоді Горська й Зарецький вчилися в різних класах і ще не були знайомі. Вона жила на Терещенківській з батьками, а він — поруч з інститутом, у гуртожитку. У перший рік в Києві Зарецький взагалі не покидав території інституту — так багато вчився і хотів надолужити.

На старших курсах Горська й Зарецький одружилися, але першого року він до неї не переїздив — нібито щоб не відволікатися від дипломної роботи. Далі рік жив на Терещенківській з Аллою та її батьками, а потім ті перебралися в Одесу і подружжя лишилося саме.

На вулиці Філатова поблизу сучасних станцій метро «Либідська» і «Звіринецька» були державні майстерні для членів Спілки художників. На початку 1950-х майстерні були груповими, але сімейна пара митців мала право на окрему — так її й отримали Горська і Зарецький. Майстерня досі існує, там працює пара моїх знайомих художників. 

Київське метро з’явилося в 1960-му, тож у 50-х основним транспортом був трамвай. Я ще у 90-х пам’ятаю той, який курсував вулицею Володимирською і вулицею Шота Руставелі. Ним і їздили. Як би то по-снобськи не звучало, але Київ Горської та Зарецького — центр міста.

Звісно, вони їздили до друзів. Леоніда й Іван Світличні жили на вулиці Уманській, і там часто збиралися шістдесятники. Горська й Зарецький відвідували Любов Панченко в Бучі.

Та і їхня квартира стала «філією» Клубу творчої молоді (далі — КТМ. — TU), адже була в центрі — туди зручно було прийти після справ.

Офіційна кімната для зборів КТМ була у Жовтневому палаці. Там шістдесятницький рух закрутився і розквітнув. Першим президентом був Лесь Танюк, але згодом влада його вигнала і призначила Зарецького, бо він мав, скажімо так, добру репутацію у структурах — художник, член Спілки, працює, нібито не лізе в політику. 

А ще були корпуси комбінату «Художник» на території теперішнього Михайлівського собору. Зі складів семінаристських приміщень видавали полотна, фарби, смальту художникам, які отримували державні замовлення. Найімовірніше, саме туди повезли скельця з розбитого у 1964-му вітража Горської «Шевченко. Мати» в червоному корпусі КНУ. Ніхто з очевидців розбиття досі не знає, де ті скельця. 

Олено, вас зазвичай представляють як онучку Алли Горської, з цього починається багато матеріалів про вас і роботу фонду. Якщо вже ми говоримо про представлення через родину, то мене дуже дивує, чому вас так рідко називають онукою Віктора Зарецького. На першій кураторській екскурсії цією виставкою ви сказали, що Горську частіше зараховують до шістдесятників, а про Зарецького в цьому контексті ніби забувають, хоча він навіть очолював КТМ. Мені здається, ці дві речі певною мірою пов’язані. Чому так відбувається, як ви це пояснюєте?

Зараз, коли я багато виступаю і працюю з фондом, мене справді часто представляють як «онуку Горської», хоча сама я себе сприймаю ближчою до Зарецького — може, тому що я його застала. І я носійка його прізвища. Хоча іноді в телефонах мене записують «Олена Горська», щоби зручніше. 

Зарецький — теж важлива складова шістдесятництва. Горська була темпераментною лідеркою з яскравою громадянською позицією. Зарецький натомість дуже багато малював — його політичне висловлювання було мистецьким. І саме в цьому річ. 

Він усе життя, навіть після її вбивства, мав ярлик «чоловік Горської» — тому їх треба роз’єднувати.

Він дійсно був її чоловіком, але, крім цього, треба показувати, над чим він працював, як впливав на неї, а вона на нього, адже вони розвивалися одне об одного. Пара була яскрава. Обоє дуже високі — вона 180 см, а він іще вищий. Горська фарбувалася як блондинка, бо рано посивіла. Він був безкінечно працьовитим і дуже амбітним. Можливо, вони мали якийсь лідерський конфлікт, але Зарецький дуже рано відкрив для себе живопис Ñ