Please check the link below to read the article in English — Olesya Chagovets: Almost All Our Heritage Is ‘Inconvenient’
§§§
Український активістський та волонтерський рух недарма викликає захват та здивування на Заході: мовляв, як українцям вдається робити так багато? Історія громадської організації «Арт оборона» — ще один такий приклад. Спочатку організація, яка невдовзі рятуватиме від забуття архітектуру, була відгалуженням благодійного фонду «Сестра милосердя» — цей фонд із 2014 року опікується пораненими військовими спочатку Харківщини, а після повномасштабного вторгнення — й інших регіонів. У 2016 році у фонді з’явилися ще й культурні проєкти, а вже згодом — окрема громадська організація «Арт оборона».
У складі організації — архітектори, історики, пам’яткознавці. До них часто долучаються айтівці, співробітники музеїв — люди, яким не байдужа спадщина.
Зараз команда працює над порятунком будівлі Харківського художнього музею в рамках проєкту «Горизонти культури» за підтримки House of Europe та фінансування Європейського Союзу. В цьому музеї, наприклад, зберігають один із двох оригіналів картини Іллі Ріпина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Музей тричі опинявся під вибухами, і щойно забиті фанерою вікна доводилось знову й знову лагодити. І хоча найцінніші експонати встигли врятувати, настав час подбати і про будівлю, якій цього року виповниться 110 років.
Проєктна менеджерка організації, архітекторка й реставраторка Олеся Чаговець розповідає про те, як давати раду незручній архітектурній спадщині.
§§§
[Цей матеріал створений за підтримки Європейського Союзу]
§§§
Ви починали свою діяльність як харківська місцева громадська організація. Коли відбулося розширення на інші міста й області і що вас до цього спонукало?
Наш головний фокус — це Харків та його спадщина. Щодо харківської спадщини, то багато зробили до нас — і багато зробили ми. Ми застали цей переломний момент, коли громада Харкова здебільшого сприйняла конструктивізм як важливу цінність нашого міста. Попри те, що чимало будівель руйнують та спотворюють образ конструктивізму, громада розуміє, що це і в чому його цінність.
Наступний великий шмат роботи — це спадщина після конструктивізму, так званий «сталінський ампір». Тут у нас виникла особливо велика проблема під час повномасштабної війни, тому що люди кажуть, мовляв, «це сталінська архітектура, тож треба все зруйнувати». Є багато дискусій на цю тему. Ми намагаємося роз’яснювати важливість культури саме цього періоду. Якщо в європейській, англомовній літературі незручна спадщина — це здебільшого колоніальна чи фашистська архітектура або умовні скотобійні, то в нас, можна сміливо казати, чи не вся спадщина незручна. І, на жаль, в нас часто сплять і бачать, як би то все зруйнувати.
Так вийшло, що ми спочатку займались конструктивізмом у Харкові, потім вийшли на всеукраїнські проєкти у колаборації з Центром розвитку музеєзнавства і пам’яткознавства. Але все одно наша улюблена справа — незручна спадщина радянського періоду.
Зараз ми працюємо над новим проєктом — збереженням Харківського художнього музею, який фінансує Європейський Союз у рамках програми House of Europe, а також Ґете-Інститут. Це унікальна архітектурна пам’ятка, яку на початку ХХ століття створив харківський архітектор Олексій Бекетов. Із 1944-го тут працює художній музей. Уявити Харків без цієї будівлі неможливо.
У нас уже кілька років триває декомунізація. Але де межа між тим, аби плакати над пам’ятниками умовному Щорсу та дійсно зберегти важливу культурну спадщину? Як ви працюєте з людьми та доносите цінність цієї незручної спадщини?
Ну, насамперед, радянська спадщина… Ось наша будівля Харківської обласної державної адміністрації — так, вона побудована під час Радянського Союзу, побудована, як дехто каже, «в формах Радянського Союзу» (це не так, але ми не вступаємо в полеміку). Але основне питання: хто її побудував? Це були харківські архітектори. Це були чиїсь батьки. Одна жінка написала нам, що її мати була там шпаклювальницею. Тобто це будівлі, які ми створювали.
Так, ми жили у важких умовах і мусили виживати. Але ми також проявляли свою творчість, і це робили архітектори. І це ми побудували — тож це наша спадщина.
У сучасному контексті виникає проблема із визначенням та характеристиками архітектурного стилю, який існував у період від 1932 року (постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій») до 1955 року (постанова «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві»). Люди часто використовують терміни «cталінська архітектура» та «cталінський ампір», проте це не завжди відображає сутність архітектурного напряму цього періоду точно й адекватно. Редукція всієї архітектурної спадщини цього часу до визначення її тільки через постать Сталіна є недоречною. Серед фахівців використовують терміни «архітектура радянського неокласицизму», «радянський неоісторизм» (і ще багато термінів) для точнішого визначення архітектурного стилю цього періоду.
На одній із подій ми почули від людей вислів «форми Радянського Союзу». Попри те, що це не достатньо коректне формулювання, ми інколи його використовуємо. Під час радянського правління існували різні архітектурні напрями. Зараз ми спостерігаємо тенденцію, коли наша аудиторія здатна доволі чітко розрізняти такі напрями, як авангард, конструктивізм, функціоналізм та модернізм. Однак щодо періоду радянського неокласицизму виникає певна незрозумілість. І інколи вислів «форми Радянського Союзу» асоціюється саме з неокласикою. Він може бути доречнішим за «сталінський ампір», якщо мова йде про популяризаторську діяльність, а не наукову.
Зараз наше головне завдання — допомогти звичайним людям розуміти стилістичне різноманіття архітектурного періоду радянського неокласицизму, враховуючи тоталітарний контекст і централізовану владу, які впливали на творчість та самовираження у цій галузі.
Був один випадок у містечку Кам’янка Черкаської області. Ми там були з дослідницькою експедицією, організованою «Центром розвитку музеєзнавства і пам’яткознавства», до Кам’янського державного історико-культурного заповідника. І вони запитали, а що ж робити зі стелою, присвяченою декабристам, — вона ж наче підпадає під закон про декомунізацію / деколонізацію.
Хоча в рамках цієї експедиції ми цим питанням не займалися, коли побачили цю стелу, впевнилися, що у згаданому законі є чимало проблем і прогалин. По-перше, ця стела має визначну мистецьку цінність, яку потрібно документально довести. По-друге, є символічна цінність. Ніхто цієї стели не досліджував. Тільки там, на місці, почали з’ясовувати, хто її автор та який сенс вкладено у цю стелу.
Ми пам’ятаємо цей період — мистецтво українських шістдесятників — як мистецтво з яскраво вираженою проукраїнською громадянською позицією. Також ми бачимо багато робіт із «зашифрованим змістом», аби пройти нескінченні радянські перевірки. Коли ми побачили цю стелу, то одразу подумали: чи можливо, що тут більше змісту, аніж просто «стела про декабристів»? Звісно, наші персональні переживання не стосуються наукового підходу, але, щоб зробити певні висновки, цю стелу потрібно було дослідити.
Ми провели маленьке опитування серед своєї аудиторії: що люди бачать на цій стелі, що на ній зображено? Це не був відомий, добре описаний обʼєкт, тож люди спиралися на власні знання та емоції. Навіть дата на монументі нічого не підказувала. От якими виявилися найвпізнаваніші символи: внизу, під мечем, щось схоже на герб Російської імперії, який цей меч розрубає (це доречно для тематики декабристів); а меч, певно, належить тим, хто зображений зверху. У тих профілях впізнавали і давньоруських князів, і гусарів, і навіть Івана Франка. Думки про декабристів нікому не спадали. У символі, де вписано дату, дехто бачив тризуб, а червоно-чорні кольори стели асоціювалися з бандерівським прапором.
Ми не можемо стверджувати однозначно, що в цьому творі — дійсно такий культурний шифр. І таке опитування взагалі не може бути релевантним у науковому підході. Та ми хочемо показати, що подібні твори необхідно досліджувати, вивчати життя авторів, їхню громадянську позицію, їхнє ставлення до України тощо. А зараз підхід простий: зроблене у часи СРСР, на честь Російської імперії — підлягає демонтажу або взагалі знищенню.
Нещодавно мені прислали інформацію із заповідника, що вони почали дізнаватися про авторів цієї стели, бо спочатку було відомо лише про одного автора. Зараз відомо, що над нею працювали скульптор Володимир Селівестров, художник Олександр Студені, архітектор С. Рец. Спочатку Володимира Селівестрова сплутали із львівським скульптором, потім знайшли, що це інша людина, скульптор із Черкас. А нещодавно мені прислали спогади Тетяни Сосуліної про художника Олександра Студені.
Тобто це більше не просто камінь радянської доби, присвячений імперській події. Ця стела наче ожила. Це не чужорідний елемент, який нам «насадили» зверху, — а наше культурне надбання, виконане нашими українськими митцями, і, можливо, з нашим українським змістом.
Як люди визначають цінність? Побудовано в Радянському Союзі — значить, декомунізувати. Ми ж намагаємося пояснити, що це наша спадщина, що її будували наші батьки. Коли ми говоримо про щось персональне, людям це легше сприймати.
Як розмірковують дуже радикальні люди? Що були святі, яких репресували, і були кати, які їх репресували. Але кожен із нас насправді може бути нащадком і тих, й інших.
Як узагалі тоді працювати з необізнаністю та стереотипами, що існують стосовно незручної спадщини?
У Харкові ми маємо велику кількість цікавих мозаїк, які можна розглядати з мистецької точки зору. Аналогічну ситуацію можна спостерігати в інших містах, де історія має схожий контекст. Ці мозаїки можна поділити на дві основні категорії: перша — ті, де радянська символіка не є визначальною, і друга — де багато символіки, зокрема особисто «Ленін на броньовику». Окрім мозаїк, ми також можемо помічати багато радянських символів як частину декору на фасадах будівель у стилі радянського неокласицизму.
Виникає питання: як слід ставитися до цього всього? У випадку, коли немає символу Леніна або інших подібних образів, мозаїку (або монументальне мистецтво) можна розглядати з точки зору її мистецької цінності. Проте «Ленін» або «комсомольці» автоматично знецінюють такий витвір.
Ми зараз часто дуже травмовані. Через це люди подекуди не здатні зрозуміти цінність та важливість такої спадщини. Їм здається, якщо ми зіб’ємо якусь мозаїку або знесемо якийсь пам’ятник, то буде легше. Коли йдеться про пам’ятник, його можна хоча б перенести, а от руйнування мозаїки зазвичай є повною втратою витвору. Коли мова йде про елементи декору фасаду, ситуація стає ще складнішою, оскільки ці елементи є невіддільною частиною загального образу будівлі, їх не можна просто видалити.
Ми з колегами давно зрозуміли, що таку спадщину потрібно зберегти, а оцінку їй дадуть вже наші нащадки, які вийдуть із тієї травми, в якій ми всі перебуваємо.
Для цього можна піти простим шляхом — завісити мозаїки або елементи декору різними банерами з інформацією про них.
Так, жоден суспільний процес не може обійтися без політичних маніпуляцій та розбіжностей думок. У випадку декомунізації та обговорення радянської спадщини ця проблема стає особливо актуальною. Приклад із ракетою, що вдарила в будівлю ХОДА, показує, як різні групи влади можуть впливати на громадську думку. Одразу після влучання голова військової адміністрації заявив, що будівля «відновленню не підлягає». Серед людей почався великий розкол на тему — чи потрібно відновлювати радянську спадщину. Хоча коли таку ж думку, «відновленню не підлягає», висловлюють щодо будівлі XVIII сторіччя, мешканці мають консолідованішу позицію, що таку будівлю потрібно реставрувати. І у випадку радянської спадщини, і спадщини XVIII сторіччя ми розуміємо, що війна колись закінчиться, а земля під будівлями дуже цінна, тому розглядають будь-які методи, як позбутися залишків будинку на цій ділянці. Але з радянською спадщиною суспільство розколоти легше, отримати підтримку громади щодо знесення таких будівель також простіше.
Чи можуть радикальність суспільства використовувати задля власної користі люди, яким вигідно щось нове побудувати на місці певної культурної спадщини?
У нас є закон про декомунізацію. Але є ситуація, що багато пам’яток культури присвячені якому-небудь осередку комуністичної партії. Це гарний привід позбавити пам’ятку статусу. А те, що в цій пам’ятці раніше працював український композитор, художник чи важлива українська спільнота, — вже нікого не цікавить. Памʼятку просто позбавляють статусу, а це означає, що її можна знести і побудувати своє. Це я конкретно про один харківський випадок: будинок на вулиці Сумській, 28, у якому в 1905 році перебувала підпільна явка харківських більшовиків. Згідно з законом про декомунізацію, попередній охоронний статус із такої будівлі знімають — і з нею можна робити будь-що, адже статусу пам’ятки архітектури ця будівля не має. А того, що їй потрібно повернути статус пам’ятки історії, вже ніхто і не розглядає.
Чи співпрацює ваша організація з чиновниками задля збереження культурної спадщини і чи намагаєтесь ви доносити їм інформацію про те, що не варто нищити та руйнувати?
Особисто ми напряму не працюємо. Ми допомагаємо тим, хто вміє спілкуватися з чиновниками. Єдине, що ми можемо намагатися доносити людям, — європейські цінності. Європейська цінність — це дати час будь-якій пам’ятці: хоч мозаїці, хоч будівлі. Надати можливість довести, що вона не комуністична чи не радянська, та довести її цінність. Для цього потрібен час.
Як каже моя колега, нам потрібна тяглість. Бо якщо пропустити щось, ми взагалі нічого не збережемо. Адже Харків — це або імперська спадщина, або радянська.
Але ж можна сказати, що весь Харків потрібно перебудувати, бо там багато такої незручної архітектури?!
Ми зараз робимо з колегами проєкт, присвячений візуальній ідентифікації спадщини в просторі міста, і вже проїхались західною частиною України. Не подумайте, що я «любітєльніца совка», але найбільших руйнувань міста зазнали вже за незалежної України — через жахливу хаотичну забудову.
Що зробив Радянський Союз? Він прийшов і помаркував собою все. Є цілі міста, де стерта ідентичність. Але він дав якусь структуру, планування. Україна вже за часів незалежні достирала ідентичність і зруйнувала планування. І тепер ми приїжджаємо в Івано-Франківськ чи Тернопіль, а там якесь непорозуміння стилів.
У малих містах взагалі подекуди залишилась часткова радянська ідентичність в її найгіршій інтерпретації: «радянського раю» створити не вдалося, натомість є радянський безлад помножений на український безлад. Усі ці міста схожі між собою, вони перетворились на таких собі «франкенштейників», яких зшили з незрозумілих клаптів.
На превеликий жаль, як архітекторка і реставраторка, я не уявляю, як із цим всім бути. Необхідні дуже якісна стратегія та концепт із боку влади щодо збереження культурної спадщини. Поки що цього я не бачу. Дуже сподіваюся, що знайдуться люди, які на рівні стратегії зможуть сказати, що з цим усім робити.
Але якою може бути хоча б мінімальна стратегія, на вашу думку, щоб віднайти та зберегти культурну ідентичність наших міст?
Моє розуміння мінімального плану — це не реставрація, а просто можливість все законсервувати. У мене, на жаль, є відчуття, що в нашому сьогоднішньому стані — емоційному, економічному, фізичному — ми не здатні провести нормальних реставрацій. У нас галузь реставрації майже втрачена. Тому я стою на засадах того, що все, що у нас поки що залишилось, має бути просто законсервоване і збережене. І вже потім, через кілька поколінь, ми зможемо це дослідити, а тоді вже — відтворити, відновити, реставрувати.
А щодо туристичної та культурної ідентичності, то це не ми повинні її шукати. Ми її не знайдемо, ми все поруйнуємо. У нас є законодавство, але воно все настільки формальне, що там взагалі не збережений живий дух.
Наприклад, є замок чи палац, який вже роками руйнується. Чому руйнується? — бо «в нас нема грошей на проєктно-кошторисну документацію, і на реставрацію немає». Я запитую, яку проєктну документацію потрібно зробити, щоб прибрати бур’яни з фасадів, які проростають і все руйнують?
Але мені кажуть, що, згідно з законодавством, навіть травинку не можна прибрати. І тому це все руйнується. Тобто бажання зберігати немає. Більше є бажання розказати, що воно не відповідає закону.
У нас кожне містечко хочуть перетворити на культурно-туристичний центр, але цим мають займатися не місцеві жителі, а спеціалісти, які могли б створити дійсно цікавий образ міста. Якщо в Україні, можливо, є одна-дві команди, спроможні на таке, то згадаймо, скільки у нас є міст. Тому навіть у малих містах правильна стратегія, на мою думку, — це не ставити щороку різні стенди, а просто законсервувати те, що є, і максимально його зберігати.
Ваша організація також працює над презентацією культурної спадщини в публічному просторі історичних міст України. З-поміж 300 населених пунктів ви обрали лише 4: Микулинці, Олики, Бердичів та Ржищів. Чому саме на цих містечках зупинився вибір?
До повномасштабної війни в рамках цього проєкту планували охопити різні частини України, включно зі східною, але зупинилися на різнопланових містечках в різних областях. Коли ми обирали, з якими містами будемо працювати, важливим було бажання громади впроваджувати нововведення. Серед 10 громад, які були готові до змін, ми обрали 4.
Хоча ці чотири містечка і дуже різні, з різною спадщиною, але в трьох із них є замки. Ми обрали їх, щоб також показати, що не завжди замок — це туристичний магніт, як у Кам’янці-Подільському. Є місто, в яке зашита історія, але її не особливо видно, окрім замку, який помітний. А насправді їдеш, а там в міста — 1000-річна історія. Нашим завданням було знайти, дослідити та покращити маленькими й локальними засобами п’ять локацій культурної та природної спадщини в кожному містечку. Вже згодом, коли ми запустимо сайт, всі зможуть побачити це візуальне маркування.
Бо, наприклад, ти їдеш в Оликах, а там — дорога Радзивіллів. Хто такі Радзивілли, де їхні дороги? У нас цих доріг Радзивіллів, виявляється, дуже багато, тільки ніхто про них не знає. Але це ж цікаво, бо одна з конвенцій у всесвітній спадщині — це дороги як елемент культурного надбання.
Наразі ми спостерігаємо існування такого виду культурної спадщини, як історичні дороги, які можуть бути королівськими, римськими або морськими шляхами. Ці дороги виступають не лише як засіб переміщення між історичними об’єктами, а й як об’єкти туристичного інтересу. Наприклад, Королівська дорога в Фінляндії, Королівська дорога в Чилі або Королівська дорога в Кракові. Це можуть бути і шляхи вікінгів чи інші старовинні шляхи. На території України також існує багато історичних доріг та шляхів, таких як Вільна королівська дорога, частина Ізюмського шляху або шлях із варягів у греки, а також різні локальні дороги, наприклад, пов’язані із визначними князями. Попри існування таких маршрутів на території України, більшість із них залишаються практично невидимими в реальному фізичному просторі та практично не марковані. Проте вони мають великий потенціал для розвитку туризму та збереження культурної спадщини.
Хартія з культурних маршрутів, ухвалена у 2008 році, визначає культурні маршрути як будь-які шляхи (суходільні, водні або іншого типу), що мають власну специфіку та історичний розвиток. Цікавою є преамбула цієї хартії, яка акцентує на міжкультурних зв’язках та різноманітності внесків окремих націй у культурну спадщину. Такі маршрути визнають важливим елементом культурного надбання, який сприяє розвитку людства. Однак на сьогодні більшість цих маршрутів існують тільки на картах, у книжках та віртуальних просторах і мають обмежену видимість у реальному фізичному середовищі. І якщо багато країн починають маркувати такі шляхи та робити їх видимими в фізичному світі, то Україна поки що навіть на рівень віртуального маркування не вийшла.
Бердичів — узагалі неймовірне місто, з таким цінним архітектурним кодом, але там все захаращено. Місцеві навіть не уявляють, наскільки у них унікальна архітектурна частина міста. І якщо взятися над нею працювати й показати її самобутність, розпочати з простого — почистити, помити фасади, то можна побачити, наскільки місто красиве.
От це про наш проєкт. Далі буде сайт, куди представники іншого маленького міста можуть зайти і подивитися, що є таке містечко — Бердичів, що там визначили п’ять таких локацій культурної та природничої спадщини, й самі замисляться: а що у нас могло би бути такими локаціями? Це такий маленький посібник для цих громад.
Які результати цього проєкту ви вже зараз бачите?
Важливо те, що люди в сусідніх громадах, знаючи, що ми їдемо, запрошують нас зустрітися, бо відчувають, що і в їхніх громадах теж потрібно щось змінювати.
Ці люди почали розуміти, що стратегії розвитку туристичного потенціалу громади, які їм раніше презентувала влада, стратегії, де навіть могли бути їхні прізвища, просто не працюють, адже нічого не змінюється. Що з цим робити — теж не зрозуміло, тим паче, що вони не встигають реалізувати стратегію. Потрібно писати іншу, і виявляється, що жодна стратегія не реалізована. Потім вони кажуть, мовляв, ваша стратегія не працює. І так по колу.
За цими формальностями і документами втратилося живе відчуття спадщини. Це дуже помітно в урбаністиці та містобудуванні, та й навіть у реставрації.
Важливо, що нарешті багато активістів у громадах, які були ніби в «Матриці», з’їдають пігулку і наче вириваються звідти, — а тут ми дуже вчасно з нашим проєктом. Звичайно, такий маленький проєкт не може багато змінити, але ми знаємо його рівень та завдання. Ці кілька громад, «витягнутих із Матриці», — вже перемога.
До речі, люди в маленьких містах розуміють важливість незручної спадщини. Серед людей, з якими ми спілкуємося, я не бачила таких, які захотіли б змін на зразок «ось в нас є ХVI століття — його зберігаємо, а ХХ століття — зносимо».
Вам узагалі не страшно працювати зі складною спадщиною? Це ж певні виклики.
Я та моя найближча колега за своєю суттю — авангардистки. Тобто ми такі за своїм внутрішнім складом. Наприклад, я не дуже люблю бароко, для мене бароко — це квінтесенція розкладання суспільства. Хоча ціную його, але саме авангард, архітектура кінця 1920-х років мені цікавіші. Архітектура кінця 1930-х — початку 1950-х років мені не близька за духом, вона просто стала важливою. Ми починали з Харкова, а там саме архітектура цього періоду сформувала історичне планування міста. Це наша урбаністика, і без неї не можна. Тим паче, ХОДА «тримає» весь ансамбль нашої головної площі. Тому робота над «сталінською спадщиною», скажімо так, почалася просто через те, що вона така болюча.
Нам інколи «прилітають» неприємні коментарі. Наприклад, від «любителів совка» — що ми руйнуємо «совок», від інших — що ми любителі «совка» і не можемо без нього жити. Насправді ми в жодному таборі не «свої». Та все одно є велика кількість людей, яким можна донести інформацію, і вони допомагають відстоювати спадщину.
Що мотивує особисто вас працювати у сфері збереження культурної спадщини?
Я довго думала про це, адже працювати в такій сфері — це тільки про особисту мотивацію. Я колись прочитала доволі цікаву статтю про генетику людини, що людині насправді потрібні розваги, їжа і безпека. Це три основні, базові, функції. Більшість так і розвивається. Але є також інша потреба — це пошук нового та невідомого. Я думаю, що в нас просто є ця четверта потреба. Бо якби у популяції не було людей, які кудись постійно йдуть і щось вишуковують, то не було б розвитку. Хоча таких людей зазвичай виганяли з суспільства, але вони все одно щось відкривали. Тож якби я навіть не пішла вчитись архітектури й реставрації, я все одно знайшла б активність, де могла б реалізувати цю потребу шукати невідоме.
Публікація про ГО «Арт оборона» підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. Проєкт «Горизонти культури: Збереження Харківського художнього музею» підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи».
