Мирослав Маринович

Розмова з правозахисником та релігієзнавцем

03.12.2014 Володимир Бєглов

Його ім’я у своїх «перших десятках» мріють бачити багато лідерів демократичних партій України. І не дивно. Мирослав Маринович — постать, до думки якої однаково прислухаються і юні максималісти, і літні мудреці. Він вміє говорити і з академіками, і з робітниками. А ще він знає, що їх потрібно чути.

…Є спікери й інтелектуали, з яким журналістам спілкуватися важко. Вони відповідають штампами, всоте переказують одні й ті самі історії, вкотре озвучують давно озвучені меседжі. Записувати інтерв’ю з ними складно, бо вивести співрозмовника на «ексклюзив» вартує надзусиль. Вони повторюються.

З Мариновичем інакше. Він не виголошує, а спілкується. Він чує не теґи піднятих питань, а їхню суть. Зрештою, і живе він — не за теґами, а по суті. Обирає цінності, а не тренди.

…Коли Мариновичу виповнилося 27, він став членом-засновником Української Гельсінської Групи. А вже наступного року Маринович зі своїм другом Матусевичем на вечорі пам’яті Тараса Шевченка у Київській філармонії, здолавши опір організаторів, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». У залі вимкнули світло. Однак замість приголомшити присутніх, це надихнуло. У темряві не видно облич, і «Заповіт» підхопили чи не усі глядачі.

Далі — дві статті кримінального кодексу, які передбачали 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Правозахисна діяльність у неволі, 20-денне голодування і 150 днів у штрафному ізоляторі.

Для нього успіх не вимірюється сходинками кар’єрної драбини. Важливіше — працювати відповідно до свого покликання. Успішний українець Мирослав Маринович каже, що тут йому — пощастило.

   
   
   
    

У своїх розмовах з журналістами ви одного разу сказали, що роки, проведені у таборах, були чи не найщасливішим періодом у вашому житті. Чому так?

Це справді був дуже світлий час мого життя. Від того навіть не серджусь на кагебістів за те, що мене посадили… Не ідеалізую, звісно, не творю з них якихось овечок. Але водночас усвідомлюю, що це робили не вони, це їхніми руками користувалося зло. Це відбувалося так, як в Буніна, коли він перекладає «Фауста» Ґете. Слова Мефістофеля: «Я часть той силы, что вечно хочет зла, но вечно совершает благо…»

Яке благо вам зробили ці люди?

А вони зробили мене людиною з хребтом. Пригадую себе 28-річним хлопцем, який уже, у принципі, мав би мати хребет. А не мав його.

Моє життя у таборі було надзвичайно інтенсивне у духовному плані. За всіх гарних, сприятливих умов, які маю сьогодні тут, порівнювати ці два етапи все одно не можна. І оця інтенсивність духовного життя — це, знаєте, такі спалахи людської природи, коли людина розкривається часом в несамовито гарний спосіб, або в несамовито поганий спосіб. Оця амплітуда духовних злетів або падінь, які довелося спостерігати у таборі… Ну, це було надзвичайно.

В одній з приватних розмов ви сказали, що свою місію збагнули десь у 40 років. Яка вона?

Приблизно в той час я саме вийшов з табору. Переді мною постало питання, що робити далі. Іде перебудова. Багато політв’язнів кинулися в політичну діяльність. Мали, що сказати людям, почали активно очолювати протестні акції. І мали на те право. Натомість у мене було два сумніви. По-перше, не був певен, що добре знаю народ, до якого повернувся після 10 років. Навіть зараз, якщо тиждень не побуду в Україні, то вертаюся з таким відчуттям, що мушу посидіти в інтернеті, послухати людей, щоб знову почати відчувати свій народ. А тут 10 років мене не було! Тому вважав, що мушу спершу прислухатись до того, чого люди хочуть, а тоді вже можна спрямовувати на щось свої сили. І другий сумнів. У мене було дуже чітке відчуття, що народ ще поки неспроможний побудувати ту державу, якої хоче. Бо ж одна справа — хотіти, а інша — бути спроможним. Складалось таке враження, що ми маємо старі креслення в голові. Хочемо нового, а те, що вибудовуємо, — старе або вибудоване за старими методами.

Дійшов навіть до такого стану, що коли люди зі синьо-жовтими прапорами весело і натхненно ходили на мітинги, то я, наче Кассандра, ховався. Ховався, щоби не бачити цієї мітингової активності, не чути тих кричалок. Бо усе воно насправді виходило старе. От не бачив там якісно нового і все.

Щойно тепер бачу прообраз нової України, тієї, якої хочу. Тоді не бачив. Знайомі дивувались: «Він боїться!» Тільки пізніше, уже під час путчу, коли всі поховалися, я пішов на мітинг. Думав собі: «Ну, мусить нині бути мітинг!» Виявилось, що нема. Виявилося, що всі тепер бояться, а я от «виперся».

Веду до того, що оці дві перестороги і привели мене до усвідомлення власної місії. Зрозумів, що мушу бути причетним до зміни ментальності людей. Політична діяльність, боротьба за владу тощо — усе це не для мене. Регулярно відмовляюсь від усіх пропозицій ввійти в парламент. Для мене виступ перед молодими людьми дає значно більше розкоші для душі, ніж виступ перед парламентом.

До слова, про молодих людей… Вони вас обожнюють! Чому? Поясніть, чому молодим людям так просто з вами спілкуватися? За що вони вас так люблять?

Знаєте, вчора я вибачався перед організатором однієї зустрічі з молодими людьми. Вони хотіли побачити «помпезного, серйозного» віце-ректора, а вийшов молодик, який розказував їм про свої особисті помилки в житті. Було так. Протягом майже усього свого виступу я говорив про свої життєві програші, тож, як на мотиваційну промову, вийшов трохи неадекват. Однак мені здається, що знати про слабкості людини важливіше, ніж знати про перемоги. І, власне, про це важливо говорити молодим людям — пояснювати, що життя складається не лише зі злетів і правильних рішень!

Безумовно, у моєму житті є й перемоги. Одну з них вважаю дуже важливою. (Хоча багато хто б і не назвав би це великим здобутком.) …Я був офіційно заарештований як наклепник. Наклепницькі висловлювання, вигадки, які «порочили радянський державний і суспільний устрій» – ось, у чому мене звинувачували. Оті титули «наклепник», «брехун» пішли за нами всіма до таборів. Адміністрація знала, що ми — брехуни. Проте бували моменти офіційні, коли вони про це пам’ятали, а бували моменти неофіційні. Отож, іду одного разу по доріжці, бачу, стоїть група політв’язнів і сперечається з нашим «опером». Очевидно, що він намагався наших хлопців у чомусь переконати. Побачивши мене, «опер» каже до них: «От, іде Маринович! Він не дасть збрехати! Підійдіть, будь ласка!» Все! То була справжня перемога! Ви розумієте? Офіційно я був брехуном і наклепником, але неофіційно: «Він не дасть збрехати». То означало, що правда на моєму боці, що наглядач відає, що творить. Знає, що за брехню карає невинну людину.

Отже, повертаючись до вашого запитання про студентів. Спробую проаналізувати. Перш за все, дуже не люблю отого «випендрювання начальством», коли люди нап’ялюють на себе образ радянського керівника. Для мене важливою є природність поведінки. Важливо бути таким, яким є, а не вдавати. На мою думку, це значно дорожче, ніж якісь офіційні титули, позиції і так далі. Терпіти не можу в президіях сидіти — це не моя поведінка, не моя функція. Може, через таку безпосередність молодим людям легко зі мною спілкуватися?

TheUK_17

Ми з вами записуємо цю розмову 1 грудня. Це вже декілька річниць, з якими можна вас привітати. Серед іншого, ви належите до ініціативної групи «Першого грудня». У чому ви особисто бачите її функцію?

По-перше, хотів би відзначити, що це не ми вибрали себе, це нас вибрали. Чотири роки тому три найбільші українські церкви запросили нас на зустріч, під час якої читали своє звернення до громадськості. Ми сказали: «Так, це правильна життєва позиція, ми хочемо її підтримувати». А життєва позиція проста: причиною матеріальної убогості є убогість духовна. Або, інакше: не так важлива матеріальна убогість, як духовна убогість.

Причиною матеріальної убогості є убогість духовна. Або інакше: не так важлива матеріальна убогість, як духовна убогість

У основі усіх наших бід на політичному й економічному рівнях є проблеми нашого духу. Аби вилікувати ці хвороби, аби йти на глибину цих проблем, треба йти через дух. Це для релігійної людини аксіома, бо й Господь ішов не в царські палати, а до простих людей. Так міняв їхній дух. Так сьогодні можна все суспільство змінити — знизу, а не згори.

Після тієї першої зустрічі ми, ті, кого запросили українські церкви, заявили, що приймаємо їхню позицію за основу нашої діяльності. Потім уже шукали форми роботи з суспільством. На сьогодні найбільшим нашим здобутком є «Хартія вільної людини». Особисто для мене найважливіше у ній — постійне наголошення на особистій відповідальності людини за своє майбутнє. Провидіння діє виключно тоді, коли людина усвідомлює і несе відповідальність за власні вчинки. Вона мусить активно хотіти виконати якість позитивні креслення своєї долі, тільки тоді зміни можливі.

Як оцінюєте ефективність діяльності ініціативної групи «Першого грудня»?

На початку ми чули багато критики: «Вони мали б робити оте і оте! А вони не роблять отого й отого! Такі-сякі!» До слова, найбільше несхвалення викликала теза про особисту відповідальність людини за стан свого життя. Бо ж традиційна позиція суспільства (принаймні на той час) була такою: «Чого ви до мене вчепилися? Ось вони там, нагорі, винні! Я тут до чого? Я маленька людина, нічого не можу змінити!» Так виправдовувалися за небажання брати відповідальність.

Сьогодні ж я зі здивуванням дізнаюся з різних осередків, що для них думка групи «Першого грудня» була важливою. Їй-Богу! Я уже був переконаний, що нас не сприйняли, «на автоматі» брав участь, підписував ті документи, однак не вірив, що вони матимуть вплив. А виявилося, що якийсь вплив таки є! Звісно, я його не переоцінюю, але водночас не можна не бачити того, що є.

Знаєте, що помітив? Учасники дисидентського руху, ініціативна група «Першого грудня», Євромайдан, Революція Гідності — усюди ми говорили і говоримо про одні й ті самі цінності! Напевно, саме тому мені так легко і розкішно. Бо бачу, як грає те, у що я завжди вірив. Тому воно спрацьовує…

Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

О-о-о-о! Боюся, цей перелік може бути невичерпним.(Усміхається)

По-перше, нам не вистачає солідарності у праці. Не солідарності бунту, а саме солідарності у щоденній праці.

От зараз ми маємо цікавий момент, коли діє інерція Майдану, енергія якого була дуже високою. І волонтерство, і та трагедія, що перед очима стоїть сьогодні, — вони не дають нам «здутися», віддати все знову, як після Помаранчевої Революції. А водночас за багатьма ознаками я бачу і знаю, що суспільство у стані спокою не має механізмів солідарності. Ми погано вміємо у мирний час об’єднуватися для того, щоб втілювати в життя добрі справи. Бачу, що вертається недовіра один до одного. Вертається переконаність: «Мене ніхто не підтримає. Чого я буду висуватися?» Це типова позиція радянської людини, «homo sovieticus»: «Не висовуйся, бо стешуть!»

Наша біда в тому, що ми знаємо лише дві реакції на будь-яку проблему. Перша — я бачу все, що робиться, але просто «мотаю собі на вус» і мовчу. Друга — коли уже настільки допекло, що я бунтую. А де оця середина? Чи вміємо ми працювати, досягати висот без бунту, але з твердим переконанням, що громадянська позиція має вилитись в протистояння? Чи впевнені ми, що люди поруч зі мною так само запротестують? Це теж протест. Але це не остаточний, а здоровий бунт. Як в американців. Якісь проблеми, наприклад, у черзі на контролі перед літаком? Американець починає домагатися дотримання своїх прав, усі американці, які поруч, — приходять, і дружно починають відстоювати своє право. Там нема революції, але є дуже чітка громадянська позиція. Наші реакції — інші. Власне, у тих інших реакціях і міститься наша хвороба.

Водночас я не хочу перетворюватися на традиційного критикана. Бо насправді ми міняємося просто на очах. За 20 років нація виросла. Після кожного Майдану ми стаємо на голову вищими. Зараз, приміром, уже нема тої наївності, нема тої «залюбленості» в одного лідера, яка була у 2004 році. Сьогодні є те, чого ще не було тоді, — зростання у свободі. Я страшенно люблю це визначення Блаженнішого Любомира Гузара: «Зростання у свободі». Воно означає, що не зможе людина, яка виростала рабом, за один момент стати вільною. Це — поступове зростання. Це навчання на ілюзіях, на помилках, на утопіях. Але людина мусить цього вчитися і щоразу рости. Цей ріст не має стелі.

БАЖАТИ — ЦЕ БРАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА СЕБЕ!

Що таке успіх, чи вважаєте ви себе успішною людиною?

А які критерії успішності? Для мене це явно не кар’єра. Вона, звісно, може бути ознакою успішності, але лише у певних форматах. Вона є підтвердженням успішності лише в тому разі, якщо людина займається тим, що є її «сродним трудом». Це вислів Сковороди, який мені теж дуже подобається. От коли людина робить те, до чого тяжіє її душа, коли вона реалізується в тому напрямку, — то так, вона успішна.

Якщо би я пішов в парламентську роботу, то що з того, що я б займав високий статус? Відверто кажучи, коли зустрічаюся з політиками, я, як правило, зіщулююся. Мені некомфортно серед них. То чому я повинен займати вищі кар’єрні щаблі, дертися туди, якщо вони мені не підходять? Я тоді не назву себе успішним.

А зараз — так, вважаю, що можу назвати себе успішним, бо я маю можливість реалізовувати те, що мене найбільше хвилює: впливати на ментальність людей.

Які правила у своєму житті ви порушили, а які не порушите ніколи?

У нас у таборі був такий собі неписаний «шаріат». Наприклад, не можна було виходити працювати на «запрєтку», між рядами дроту. Це означало, що тебе випустила адміністрація, а отже ти з нею співпрацюєш. Вважалося «западлом». Також вважалося недопустимим працювати з дротом. Дріт — те, що відділяло нас від свободи. Працюючи з ним, ти допомагаєш адміністрації.

…Одного разу ми страйкували. В одного зі засуджених стався конфлікт з керівництвом табору. І хоча я вважав, що провокатором конфлікту був наш колега, протестував. Бо страйкували всі. Мене, як і інших, покарали — 15 діб карцеру. Тоді ще 15, і ще 15… Загалом 60 діб карцеру. Це, повірте, довгий строк.

Я знав, що 60 діб — це максимальний термін покарання. Лаштувався вийти на свіже повітря. Однак за день до того, як мене мали випустити, приїжджає прокурор і з усмішечкою каже: «Ви думаєте, вас випустять завтра? А ні. Новий закон. Тепер вас можуть тримати тут безконечно». Все. Я розумію, що більше тримати страйк цей не можу. Я розумію, що інші тримають його, і будуть тримати. А я — не можу. Попросив у хлопців вибачення, пояснив, що психологічно більше не витримую. До речі, повідомляв про це по каналізації. Інакших способів комунікувати у нас не було. Це означало, що про мій стан почули і наглядачі. Вони повідомили адміністрації, що Маринович збирається завтра вийти на роботу.

І тут, щоб доламати мене остаточно, наглядачі влаштовують таку сценку. Викликали усіх, викликають і мене. Я кажу: «Стаю до роботи». Вони мені: «Ну, от зараз ми виведемо вас на “запрєтку”. Перенесіть моток дроту з одного боку на інший». Абсолютно не мала сенсу ця робота. Але їм треба було, щоб я порушив ці два правила — не працювати з дротом і не ступати на «запрєтку». Казати, що я відмовляюся і йду в карцер знову, не мав сил — психіка просто не витримувала. А з іншого боку, я дуже добре розумів, на що я йду. Я розумів, що в очах своїх друзів падаю. Йду, сльози котяться, проте беру ті два мотки дроту, як Ісус свій терновий вінок, і переношу. Зціпивши зуби, кажу чи собі, чи хлопцям: «Я вам доведу, що не зламався. Просто зараз я слабкий, я мушу це зробити». Переніс цей дріт. У той момент вони вивели всіх учасників страйку до вікна, де було видно, що я роблю, і казали: «Ну от, бачите, Маринович пішов працювати. Чому ви не можете так піти?!» Вони свідомо руйнували мій табірний авторитет. На щастя, хлопці нормально зреагували.

Ось такі два правила я порушив у своєму житті.

…Не дуже довіряю тим людям, які ніколи не переступали через якісь правила, обмеження, норми поведінки чи моралі. Натомість спокійно ставлюся до тих, хто має досвід переступання. Тут дуже важливо не сказати собі у цей момент: «Ну все, я вже ніколи не піднімуся. Усі мене бачили! Це лишиться назавжди зі мною». А ви спитайте моїх табірних друзів, чи вони пам’ятають цей момент? Ніхто. Тільки я пам’ятаю, бо постійно про це розповідаю. А роблю це для того, щоб  люди розуміли, що навіть коли впав, треба визнати, що був слабкий. Головне — потім знову дряпатися нагору.

Чи просто вам розповідати про те, що таке карцер, табір? Що таке 60 діб у карцері?

Так, просто. Це просто інше життя. Це стан, коли ти недоїдаєш настільки, що організм не поновлює те, чого потребуєш для нормального функціонування. Відмирають певні функції фізіологічні… Людина може навіть опухнути від голоду. Це той стан, коли кожна крихітка хліба — це подія. Ти її береш в рот і відчуваєш. І боронь Боже десь її згубити. Поїдання хліба у карцері — то ціле мистецтво. У тебе є вибір — чи той шматочок хліба розділити на дольки, чи з’їсти одразу. Це найбільш проблема!(Сміється). Карцер — це також і холод. Брили інію, льоду на підлозі і стінах. А ти в такій легесенькій робі, нічого теплого взяти не можеш. Бували такі вечори, ночі, коли доводилося постійно рухатись, щоб від холоду не померти. Був період, коли у карцер давали газети, які ми передплачували. Тоді улюбленою була «Литературная Газета». Це така величезна плахта! Нею можна було загорнутися.

Я часто бачу вас з вашою чудовою дружиною. Бачу, що вона дуже вас любить. Як ви зустрілися?

Познайомились ми з нею, коли обоє мешкали у Києві. Вона сама з півдня України. Їхали екскурсійним автобусом до Полтави. А як в автобусі? Молоді дівчата, знайомства, жарти… Так ми познайомилися. Однак тоді ще я навіть не припускав, що це буде моя дружина. Люба також була дуже активно, брала участь і в тих колядках, за які нас ганяла міліція.

Вона мала свій власний досвід громадянської позиції. Бо, коли видавництві «Вища Школа», де Люба працювала, Михайлину Коцюбинську (племінниця Михайла Коцюбинського, — TU), хотіли звільняти з роботи, запитали у залу, хто за те, щоб її залишити — Люба підняла руку. І Михайлина до кінця життя пам’ятала про цей момент і страшенно любила Любу. Звичайно, вона сама мала потім неприємності з КГБ. Але не це головне.

Ми листувалися, коли я був на засланні. А потім Люба приїхала до мене в гості, як приятелька. Ми провели дуже гарні три дні. Розповідав їй про табір, а вона допомагала мені по господарству. За декілька місяців мені дали відпустку в Україну. Поїхав, зустрілися. І вже в Жулянах, в аеропорту дорогою назад, я їй запропонував руку і серце. А вона… Вона кинула роботу, покинула Київ, приїхала до мене в казахське село жити.

Формально ми не були сім’єю. Аби не ставити її в дражливе становище, я скликав усіх казахів з того села, усіх аксакалів, старших людей. Представив Любу, сказав, що ми не можемо ще формально взяти шлюб, але це — моя дружина. Її прийняли дуже привітно. Люба планувала зі мною жити там ще 2 роки, але прожила тільки 2 місяці. Бо Горбачов у той час «помилував» понад 200 політв’язнів, у тому числі і мене.

…Знаєте, я раніше цікавився долею декабристів. Читав, що їхні дружини їхали з ними до Сибіру, і це була для мене якась певна моральна планка. І, уявляєте, тут Люба приїжджає до мене, щоби жити разом там… Це гарно.

TheUK_04

Що ви порадите почитати?

Може, це смішно прозвучить, але мене формували «Три Мушкетери» Дюма. Для мене образ Атоса дуже довгий час був дуже цінним. Я постійно звірявся: «А що би зробив він у цій ситуації?» Через це страшенно не любив свого часу, ХХ століття. Хотів жити у сімнадцятому! (Усміхається) До речі, мені довший час так і казали, що я не з сучасності. Мене сформувала етична система дружби, взаємодопомоги, яка у Дюма дуже добре прописана.

Також мушу сказати, що табір був для мене часом, коли я переосмислював багато різних проявів у літературі. Велику кількість книжок сприймав якось автоматично. А в таборі вони відкривалася в іншому світлі. Наприклад, Лев Толстой. Я перечитав його «Войну и Мир» (коли ще можеш прочитати цю книгу, як не в ув’язненні?) Скажу, що у дорослому віці ця річ сприймається абсолютно інакше, ніж у шкільній програмі. Вершиною іншого прочитання був Шевченко. Його казематні зойки душі там сприймаються на одній хвилі. Ти його повністю розумієш. По-іншому відкрився мені Франко у збірці «Зів’яле листя». Колосальна річ! Така глибина! Така краса емоцій! Я просто зачитувався. Ліна Костенко, звісно. Хоча з її тезами я трішки внутрішньо воював. Бо як це: «Єдине, що від мене ще залежить — це тільки вік прожити, як належить»? Особисто я в тих рядках бачив інше: «Я, звичайно, внутрішньо перебуваю в опозиції до влади, але не виявлятиму цього, проживу собі просто вік, як належить». Ця позиція була неприйнятною. Вона видавалася мені виправданням своєї громадської пасивності. Водночас естетика її слова — фантастична, це плоть поезії. Це — не віршування. Це — поезія як така. Дуже люблю оці рядки Ліни Костенко:

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Нині я втомлююсь уже читати. Увечері приходжу додому, дивлюся на стос книжок, як треба було б прочитати, але… Або вмикаю фільм, або беру в руки книгу Аґати Крісті. Читаючи її, відпочиваю прекрасно. Як я жартую, мені треба одного «трупика», щоб я спокійно заснув. Це єдина книга, яка дає мені інтелектуальну розминку.

Одна порада для наших читачів.

Великого бажайте! Ця фраза Йосифа Сліпого є тепер для нас стандартом. Але я не просто повторюю її. Я знаю, про що говорю. Бажати великого — це досвід мого життя. Щиро кажучи, не пам’ятаю конкретних своїх мрій, але точно знаю, що вони були утопічними, часом навіть божевільними! Вони були великими і я не боявся їх. Певна річ, вони не здійснювались. Але потім, коли мені траплялися чудеса, я розумів, що це наслідок великого мріяння.

Наприклад, чи міг звичайний провінціал з Дрогобича мріяти, що завітає в гості до Петра Григоренка? Ні, звичайно! А «homo sovieticus» у мені ще й взагалі боявся підійти до «великих світу цього». Однак я таки приїхав колись до Григоренка — з місією від Гельсінської спілки. Через те, що я мріяв про велике — воно сталося! Так просто Господь подарував таку щасливу мить.

Уміння не панікувати, коли на тебе падає якесь щастя, а прийняти його — дуже важливе. Головне і далі втілювати якісь добрі речі. Треба через великі бажання бути готовим до великих звершень.

Чиста арифметика. Людина ніколи не зробить всього, що задумала, і не зреалізує усіх своїх мрій. Однак якщо людина буде мало мріяти, то здійснить ще менше. А якщо мріятиме — більше, то здобуде багато!

А ще раджу пам’ятати, що мати великі очікування і великого бажати — це різні речі. Очікування — це розчарування з того, що хтось не дав нам щасливого життя. Це пережитки радянщини. Бажати — це брати відповідальність на себе!

TheUK_09
Володимир Бєглов Назарій Пархомик

Схожі публікації

4876 15

Чарівниця

Режисерка театру ляльок — про творчість попри все

30.12.2016 Марічка Паплаускайте
6627 8

Усе так, як діди робили

Про що моляться і за що п’ють гуцули у друге найважливіше після Великодня свято

19.06.2017 Катерина Олексенко
3272 7

Відповідальний за Україну

Чому американець Білл Артрелл, проїхавши цілий світ, зупинився в Києві й почав допомагати українцям

14.11.2016 Анна Дорожко

Популярні публікації

34750 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
42978 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
40392 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати