Не дивись у це дзеркало вночі

Це аудіо створене за допомогою ШІ

1.

Я вже відклала телефон і зібралася спати, коли раптом — вибух. Здалось, що зі стелі щось сиплеться, і я з головою накриваюся ковдрою. За мить розумію абсурдність ідеї й відкидаю геть ковдру, зістрибую з ліжка. Поспіхом взуваю капці, біжу в коридор одночасно з мамою. Другий вибух. Цього разу не такий сильний, але ж це тільки початок.

Дотримуючись інструкцій, стаю під стіну в коридорі. Мама побігла відчиняти вікна і двері, щоб вони не повилітали, а тоді вийшла надвір виглядати дрони у небі. Я теж піднімаю очі, коли чую гудіння, але наді мною лише стеля і кондиціонер. Думаю, що кондиціонер може впасти мені на голову, тож роблю крок уліво й опиняюсь навпроти шафи з великим дзеркалом. Це теж проти техніки безпеки: коридор далі переходить у кухню з широким вікном — якщо скло виб’є, то з якогось боку точно влучить у мене. Така ілюзія безпеки.

Завтра в мене тренування в басейні за два квартали від дому, і я ще не знаю, що басейну вже нема. Мені шістнадцять. І я часто проводжу ночі попід стіною в коридорі, навпроти шафи з великим дзеркалом. Я давно перестала дивитись у нього вночі, і це, мабуть, єдине правило безпеки, якого я справді дотримуюсь.

2.

Що в країні триває війна, я знала з дитинства. Знала, що вона десь далеко — на сході. Знала, що, згідно з картами, Крим належить Україні, але чомусь по дорозі туди — кордон. Знала, що воюємо з Росією, але це не заважає багатьом їздити в цю країну в гості чи на заробітки. Єдине, чого не знала, — що так бути не повинно. Це могла лише відчувати.

У моїй сім’ї вважали, що війна колись торкнеться всієї країни. Але не зараз, точно не зараз. У мами договори на новій роботі, у тата проєкти, у мене змагання з баскетболу в Мелітополі.

Нам пощастило: одна з команд не змогла приїхати, змагання скоротили на день, і ввечері 23 лютого ми вже були вдома. Інакше о п’ятій ранку ми прокинулись би в готелі Мелітополя — від вибухів або від крику тренерки, на якій висіла відповідальність за життя дванадцяти дівчат. Через два дні місто буде повністю окуповане.

Натомість я прокинулася вдома і страшенно не хотіла йти до школи, бо не встигла зробити домашні завдання. Моє бажання здійснилося — до кімнати зайшла мама і сказала, що війна вже тут — у нашому південному місті.

3.

Бомбосховищ поблизу немає. У дворі є підвал, хоча радше льох: сирий, холодний і старіший за нас усіх. Сусіди ховаються, але ми з мамою боїмося бути похованими там заживо. Тому клеїмо скотчем вікна і ховаємось у коридорі — тому самому, з шафою посередині.

Коли чую постріли, опускаюсь ближче до землі та прикриваю важливі органи. Мама ж навпаки — відразу вибігає надвір. Що робить тато в такі моменти, я не знаю — у перший же день він узяв рушник з милом, змінну білизну, віддав мамі всі гроші, що мав, поцілував нас і вийшов з квартири. Тепер тато служить у теробороні.

4.

Його військова частина — неподалік від дому. Уперше ми приходимо до нього на п’ятий день великої війни, передати одяг. Біля воріт — велика черга охочих записатись до тероборони: жінки, старі чоловіки, молоді хлопці. Тато виходить уже у формі, йому неочікувано личить. Говорить небагато, часу немає. Дає мені потримати автомат, старенький АК-74. Мамі каже, що війна затягнеться мінімум років на п’ять, але ми вже перемогли, коли зупинили ворога. Про це я дізнаюсь набагато пізніше, з маминих слів.

Виявиться, що військового квитка в тата немає: він не стояв на обліку в жодному військкоматі та ніколи не служив. В архіві його приміського хутора колись сталася пожежа — документи згоріли. Відновлювати їх доводиться через тридцять років.

Наприкінці березня тата відправляють на першу ротацію. Де саме він — ми не знаємо напевно, телефоном такого не кажуть, десь між нашим Миколаєвом і Херсоном.

Тато телефонує майже щодня і завжди розповідає побрехеньки: каже, що в нього «все включено», як на курорті, хоча насправді спить у землянці, яку сам і вирив.

Надсилає мамі фото польових квітів і має власну польову мишку, яку підгодовує.

Ми з мамою збираємо посилки цілими коробками — не тільки для тата, а й для інших. Складаємо все: від непсувної їжі й шкарпеток до алюмінієвого чайника. По чайник довелось їхати аж у Варварівку: транспорт містом не ходить, тому добиралися велосипедами — їздити мене навчив тато.

За нього я майже не хвилююсь. У червні він повертається ненадовго — неушкодженим, лише схуд та відростив бороду.

5.

Літо закінчується, і тата знову відправляють у зону активних бойових дій. Він сам туди проситься, каже, що втомився «охороняти паркан», як називає патруль частини в місті. Цього разу ми встигаємо попрощатись і обійнятись. Його призначають командиром відділення з шести людей.

На початку вересня він востаннє виходить на зв’язок. Мама хвилюється й молиться, їй болить серце. А я чомусь чітко знаю, що тато вже не повернеться. Це не схоже ні на параною, ні на страх, я взагалі не переживаю — просто знаю як факт. Мамі нічого не кажу. Немає сенсу хвилюватися через те, чого не можеш змінити.

6.

Нам повідомили у четвер. У мене саме закінчились уроки, ми з мамою хотіли вийти прогулятись, але хтось зателефонував їй і покликав до воріт. Далі я почула її безтямне ридання. У вікно побачила, як маму ведуть, тримаючи попід руки, брат тата і чоловік у військовій формі, ще один ішов позаду.

Уже тоді все стало очевидно. Єдине, на що я могла сподіватись, — що їй повідомили про поранення, а не про смерть. Але я добре знала: у такому разі мама не витрачала б часу на сльози. Я вибігла на поріг і з останньою надією запитала, що сталося. Чоловіки опустили очі, а мама крізь ридання оголосила: «Тато твій помер».

Я розвернулась і, як на автоматі, пішла до своєї кімнати, присіла на ліжко і втупилася в стіну. Мені завжди було цікаво, що відчувають, коли втрачають близьку людину. Багато разів я читала про чужі втрати в книжках і дивилася у кіно. Деякі герої гнівались, інші одразу впадали в істерику, але для мене найближчими виявились ті, хто пірнає у порожнечу. У голові — пустка й тихе усвідомлення: тата більше немає.

7.

Тато загинув неподалік селища Тернові Поди, це Миколаївська область. Його відділення пішло в наступ і потрапило під обстріл дронів. Тато дістав поранення у печінку, уламок влучив під щілину в бронежилеті.

Він встиг сказати: «Я трьохсотий» — і втратив свідомість. Евакуювали його вже двохсотим. З його відділення двоє повернулися мертвими, ще двоє — з контузіями.

Військові пішли, залишивши свої контакти. Мама з дядьком були на кухні, а я не могла сидіти на місці: ходила безлюдними вулицями навколо дому і тихо плакала. Мені здавалось: якщо мама вбивається горем, то хоча б я маю зберігати спокій.

Відтоді я майже жодного разу не плакала.

8.

Наступного дня в мами день народження. Їй телефонували привітати, а вона запрошувала всіх на прощання.

Татів похорон став для мене першим. Зібралась купа незнайомців, здавалось — сусіди з усієї вулиці: частина не помістилася у дворі й стояла за ворітьми. Приїхала старша сестра з Одеси, її єдину я була рада бачити. У неї інший батько, і мого вона завжди називала на ім’я. Відтоді стала звати татом.

Посеред двору поставили труну. Тато лежав у ній неприродно блідий, із синюватими губами. Мама схилилась над ним, обціловувала обличчя й казала, що він зовсім як живий. Як на мене, він був схожий на мертве тіло, якого я не хотіла ні бачити, ні торкатись, але за традицією треба поцілувати померлого у чоло. Шкіра була крижана й гумова. Мені стало легше, коли труну закрили.

Четверо чоловіків — два рідних брати й два побратими — пронесли труну через усю вулицю до старого кладовища. За ними тягнулась довга вервечка людей.

Військові вистрілили кілька разів у небо, поки труну опускали в землю.

Потім кожен кинув по грудці землі й сказав останні слова до тата.

9.

Перший час дядько жив із нами. Зранку готував бутерброди, удень вони з мамою їздили оформляти документи, а ввечері сідали на кухні й згадували тата. Я сиділа на уроках, годинами ходила навколо будинку, а ввечері зачинялась у кімнаті. Маминих спроб поговорити уникала.

Через кілька місяців ми з мамою поїхали в Австрію, у рекреаційний табір. Серед волонтерів було багато альпіністів, ми разом лазили по скелях і ходили в гори. Коли я повисла в страховці головою вниз на висоті пів кілометра, світ справді здавався іншим. А коли піднялась на вершину — понад три тисячі метрів, — мене без жодних причин пробило на сльози.

Я плакала всю дорогу донизу.

10.

Відтоді минуло чотири роки. Під час одного з нічних обстрілів ударною хвилею перекосило двері й повідчиняло вікна, з підвіконня попадали рослини, а мою черепашку Сімбу, мабуть, ударило об скло акваріума. Зруйнували мою школу — Миколаївський ліцей імені Аркаса, історичну будівлю. Ми вийшли на очне навчання в ту саму школу №39, де я на початку війни плела маскувальні сітки.

Тернові Поди звільнили, і ми з мамою поїхали на місце, де загинув тато. Одна місцева жителька домоглася, щоб там поставили меморіал усім, хто загинув, звільняючи їхнє й сусідні села. На відкриття зібралось близько сотні людей: місцеві, військові, родичі загиблих, волонтери, журналісти. Мене попросили сказати кілька слів.

11.

І от я сиджу в коридорі, надворі вибухає. Мимохіть дивлюсь у дзеркало навпроти і лякаюсь самої себе. Не темних кіл під очима і не волосся, що стирчить дибки, — лякаюсь власного погляду. У пітьмі коридору очі здаються порожніми та чужими, позбавленими всіх емоцій, окрім утоми. Не таким має бути погляд у шістнадцять. Черговий вибух, я вже збилась з рахунку, — тіло навіть не здригається.

Підводжусь, визираю в подвір’я і розумію, що світиться з вулиці: на дахах приватних будинків миготять відблиски полум’я.

12.

Квартал ясний, наче вдень. Виглядає, що уламки одного з шахедів упали просто на одноповерховий будинок.

— Всередині хтось є? — питає мама в сусіда.

— Кажуть, бабуся сама живе. Усередину вже не зайти. Зараз головне, щоб на сусідні будинки не перекинулось.

Люди з того двору виносять що встигають: вибігають з оберемками, складають у машини або просто кидають на землю. Хтось намагається гасити водою, це не допомагає. Під’їжджає все більше автівок — сім’ї, друзі, військові. Пожежників немає.

— Чому їх так довго нема?

— Не можуть під’їхати, поки обстріл не закінчиться. Ці тварюки і по швидких, і по пожежках стріляють.

13.

Зайти в дім мені не дозволяють. Натомість мама йде подивитись, що на іншому боці вулиці, де той самий басейн. Я неохоче плетусь за нею.

У будівлі не тільки басейн, а цілий спортивний комплекс. Ми бачимо поки що один його кут, але вже зрозуміло, що зачепило добряче: скло на асфальті, з будівлі падає покрівля і валить густий дим.

Що ближче ми підходимо, то щільніше звужуються петлі, які накручує дрон над нашими головами. Я зупиняюся метрів за п’ятдесят, а мама йде до самого повороту.

— Бачу, летить, скотиняка така!

Її голос майже нечутний крізь дзижчання. Мої ноги крок за кроком відступають.

— Мам! Мамо, пішли!

Вона стоїть напівбоком, закинувши голову до неба. Я розвертаюсь і майже біжу звідти, затуляючи вуха долонями. На середині кварталу мама мене наздоганяє — і нас накриває ударною хвилею. Я намагаюсь притиснутись до землі, але мама підхоплює мене під руки, і я просто падаю на коліна. Нічого, крім пилу, до нас не долітає. Там, де хвилину тому стояла мама, падають з даху нові уламки.

— Тебе вибухом збило з ніг? — питає мама, допомагаючи мені підвестись.

— Ні. — Вуха заклало, я чую все, як з-під води. — Хотіла лягти на землю і закрити голову руками. А ти мені не дала.

— А… Пробач, я подумала, що ти падаєш.

Я сварю її, наче дитину, нагадую про безпеку. Вона спокійно пояснює, що не може інакше: їй спокійніше, коли бачить, що і куди летить.

— Ти ж хочеш стати письменницею. Ось тобі яскраві враження для сюжетів, — каже вона наостанок.

Не про таке я хотіла б писати, мамо.

14.

Уранці, вибігаючи з дому у справах, я зупиняюсь перед тим самим дзеркалом. Поправляю волосся. При денному світлі видно, що очі в мене зелені, як у тата.

Читайте до теми