Інтерв`ю

Ольга Бартиш: «Усиновлення — це не геройство. Воно має стати абсолютною нормою для нашого суспільства»

Розмова про те, наскільки реальне усиновлення відрізняється від телевізійних образів та до чого варто бути готовими батькам, які зважаться на такий крок

Ксенія Чикунова, Катя Акварельна
3 Листопада 2020

«Я тебе народила серцем» — так щаслива мама трьох дітей, блогерка та художниця Ольга Бартиш пояснює своїй доньці Умі, чому у родинних альбомах немає фото, на яких вона носить її під серцем.

Два роки тому Ольга разом зі своїм чоловіком Костею, маючи двох синів, удочерила її, маленьку ромку. І на своєму прикладі жінка довела, що не варто боятися змін, бо життя перша та остання нагода для цього. 

Для The Ukrainians Ольга розповіла про те, наскільки реальне усиновлення відрізняється від телевізійних образів та до чого варто бути готовими батькам, які зважаться на такий крок

 

Яка вона, на вашу думку, хороша мама?

Насправді хороша мама це доволі посередня. Не критично погана, яка зовсім не дбає про дітей, але й не ідеальна. Бо тоді в дітей не відбувається природної сепарації. А це дуже важливо. На щастя, я не мала ідеальної мами. І стараюся бути такою ж для своїх дітей. Бо кожній дитині важливо спершу все заперечити, знецінити, щоб вибудувати щось своє. Треба давати їм таку можливість. 

Ідеальна мама це, мабуть, така, яка повністю присвячує себе дітям, живе тільки ними. Тоді дитина має абсолютно все, всім забезпечена настільки, що їй не треба самостійно нічого досягати, докладати власних зусиль. Ідеальна мама приторно солодка.

Які міфи стосовно материнства вам вдалося розвінчати, з огляду на власний досвід? Якими були очікування — і якою виявилася реальність?

Думала, коли усиновлюєш дитину, достатньо просто любові. Мені здавалося, якщо я своїх дітей так люблю, то і цю дитину так само зможу прийняти. А насправді це не так. І це лише міф, що ти нібито можеш любити і приймати всіх дітей, зокрема й тих, яких не народила, так само, як своїх. Це зовсім інакша любов.

Я дізналася, що любов може бути такою різною. Кожну дитину ти можеш любити по-іншому. І найвища висота — любов, для якої не треба умов

DSC_8143

Я дізналася, що любов може бути такою різною. Кожну дитину ти можеш любити по-іншому. І найвища висота — любов, для якої не треба умов. Коли не має значення, що ця дитина робить і якою вона є, чи вона плаче, чи вередує, чи заперечує. Ти злишся, але все одно її любиш: таку прикру, зарюмсану, неслухняну. Добре, коли така любов є й до усиновленої дитини. 

Мені ще треба рости до цього. Це шлях зростання душі до такого повного духовного прийняття. А я думала, що це буде одразу, як належне, саме по собі. Тоді я тримала на руках свого півторарічного сина — всі ці емоції, тепло, — я думала, буде так само, а воно виявилося зовсім по-іншому. 

Батьки насправді дуже мало говорять про такі речі. І взагалі нечасто розбираються в собі. А треба. 

Як змінилися ваші стосунки з Умою за останній час?

Зараз вже все стало значно краще. Минуло вже два з половиною роки. Найважчими були перші пів року час найгострішої адаптації. Кажуть, щоб дитина звикла до нового середовища, вона має бути вдома вдвічі довше, ніж в інтернаті. Ума була в дитбудинку один рік, отже, якраз зараз ми вже всі мали б адаптуватися одне до одного. 

В нас вже значно кращі стосунки. Хоча часом проскакують оті відголоски минулого. Особливо, коли Ума починає плакати. Це якийсь тригер для мене. Вона дуже багато плакала і голосно, коли ми лише її забрали. Це був навіть не плач, а таке швидше завивання. Одного разу я підрахувала, скільки це триває упродовж дня: дев’ять разів по сорок хвилин. Дитина постійно гуділа через будь-яку дрібницю. Звісно, в неї був свій стрес, своє горе, своя травма. Тоді зовсім не мало значення, чи ти її обіймаєш, чи заспокоюєш це були просто істерики. Як тільки ставалося щось, що її якоюсь мірою не влаштовувало, вона одразу починала кричати та жбурляти усім, що траплялося під руку. І в мені всередині все переверталося. Такі речі й досі є, але вже значно менше. Думаю, з часом це мине остаточно. 

Я собі так думаю, можливо, якби я проходила якусь терапію, працювала з психологом, то швидше б упоралася з цим. Бо тоді я була дуже чутливою до цього звуку, різко на нього реагувала та все ніяк не могла звикнути. Думаєш собі: «Боже, будь ласка, нехай вона замовкне. Бери, що хочеш, тільки припини нарешті». В такі моменти я готова була просто тікати якнайдалі.

Але насправді людина може звикнути до будь-чого. Як-от у книжці Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі»: здавалося б, яке жахіття навколо, пекло на землі, а люди закохувалися, одружувалися. Людина це, мабуть, найадаптивніша істота, яку тільки можна собі уявити.

 

А які побоювання ви мали перед тим, як вирішили удочерити дівчинку? 

Я взагалі мало чого боюсь. У цьому моя проблема (Сміється). Якби я боялася, то не взяла б дитини. Чоловік був проти, в нього були типові побоювання, що він не зможе полюбити чужу дитину. Але ми з ним давно про це говорили. Він знав, що я цього дуже хочу. А потім ми поїхали в Туреччину до друзів, які мають багато дітей: шістьох усиновлених та чотирьох своїх. Ця поїздка стала переломною. Одного дня ми взяли з собою на прогулянку чотирирічну дівчинку. Так і пішли: я, чоловік, двоє наших синів і вона. Йдемо собі по вулиці, і тут вона підходить до мого чоловіка та бере його за руку. І все він після цього остаточно розтанув.

Чому люди не всиновлюють дітей? Якби в нашій державі була популяризація цього питання, якби для нас усиновлення стало звичною справою, абсолютно буденним явищем, то дітей в інтернаті вже не було б. А таке ставлення до цієї проблеми, яке є у нас зараз, свідчить про відсталість та незрілість суспільства. Думаю, саме це свідчить про статус країни третього світу: діти в інтернатах. У нас їх близько ста тисяч! Але це можна змінити. Якщо проводити правильну пропаганду, свідомо популяризувати, робити це стратегічно на рівні держави, то буквально за кілька років вдасться цю проблему ліквідувати. У світі вже є приклади країн, де немає сиротинців. І якби нам вдалося врешті зрушити цю машину, цю величезну бюрократичну систему, яка зараз є в Україні, це був би прорив.

Чому в Україні такі упередження до усиновлення?   

Тому що десятками років система насаджувала нам всякі табу, страхи, образи, які зробили своє. І тепер треба багато часу та зусиль, щоб закласти нові пласти стосунків між людьми. 

Мені часом пишуть у соцмережах: «Ви героїня!» Але ж усиновлення це не геройство. Воно має стати абсолютною нормою для нашого суспільства.

Добре, що зараз є багато батьків, які хотіли б виховувати дитину. Їм просто треба допомогти, а не встромляти палиці в колеса. Інакше так і будуть черги з пар, які могли б взяти дитину, та десятки тисяч дітей по інтернатах. 

Пригадую, як ми шукали свою Умку, то нам в Одесі казали: «Дєвушка, у нас своих сто сорок пар в очереди!» Сто сорок пар, які хочуть забрати до себе цю дитину, а вона сидить і чекає. Дооовго

Пригадую, як ми шукали свою Умку, то нам в Одесі казали: «Дєвушка, у нас своих сто сорок пар в очереди!» Сто сорок пар, які хочуть забрати до себе цю дитину, а вона сидить і чекає. Дооовго. Минають роки, а кожен день у дитбудинку мука, маленька смерть. І ця бюрократична машина стоїть непроникною стіною між двома світами, які треба об’єднати. А що буде, коли почнеться популяризація усиновлення? Наші люди хочуть, в них є прагнення, але держава не дає можливості, ніяк не сприяє цьому.

Які бюрократичні перепони маєте на увазі?

Та багато всього. Починаючи від вимог до кандидата на усиновлення та великого списку документів, які треба зібрати, щоб отримати дозвіл. Потім нескінченний самостійний пошук дитини, і ніхто тобі тут не допоможе, ти повинен сам обдзвонювати області і запитувати, чи є така-то дитина. Потім купа зустрічей, незрозумілі діагнози, які ставлять дітям, суд, документи — на це все йдуть місяці. 

Також під питанням, чи правильно, що не можна розлучати рідних братів та сестер. От уявіть собі, є дворічна дівчинка, яку готові забрати хоч зараз, але не можуть, бо у неї є ще двоє-троє старших братів та сестер, а тих, хто готовий взяти одразу стільки дітей, — одиниці. Що в результаті? Так, вони всі залишаються по інтернатах, хоч можуть і не мати тісних стосунків, як бачимо в кіно. 

Мені здається, що їх можна розбирати по різних сім’ях, просто продумати умови. Наприклад, щоб їх забирали родини в одному місті. Щоб ці діти за бажання могли зустрічатися, спілкуватися. Тут можна знайти рішення. Бо в такій ситуації, яка зараз у нас є, ніхто не виграє. Всі лише потерпають від цього. Могли би їх по одному взяти в щасливі сім’ї, а так вони разом, але в інтернаті.

Також дитина може не мати статусу на усиновлення, бо, скажімо, її мама-алкоголічка раз на пів року приходить в інтернат та приносить їй якусь апельсинку. І все вже поставлять галочку, що мама відвідує. Через це її вже не можуть позбавити батьківських прав, бо вона приходить до дитини, і не важливо, як часто. Хіба не безглуздя? Дитина має сидіти в дитбудинку й чекати, поки та мама прителіпається бодай раз в кілька місяців.  

Але, звісно, трапляються різні ситуації. Інколи батьки віддають дитину в притулок, бо не можуть дати їй ради. Скажімо, зовсім немає грошей абощо. Цим сім’ям треба допомагати, з ними мають працювати психологи. 

Як у вас з’явилася ідея усиновлення? 

Мабуть, коли вперше народила та взяла малого на руки. Тоді прийшло це усвідомлення. Ось ти даєш дитині все, а десь є інша, яка не має нічого. Але ж у мене є дві руки! (Сміється) Я ж можу з одного боку свого, а з іншого ще чийогось пригорнути. Ця ідея довго мене не відпускала. Потім ще, коли працювала журналісткою, відвідувала дитбудинки. І все, цього досить! Досить раз побачити очі цієї дитини, і вже розумієш: так не має бути. 

Вважаю, що я є одним цілим з усіма людьми цього світу. Для мене немає кордонів, національностей. Це все один живий організм, який має взаємодіяти, допомагати. І якщо я можу щось дати, то обов’язково це зроблю. Потім воно повернеться. Це і є життя та його гармонійний баланс. Якщо є ресурс, який дозволяє взяти цю дитину, то чому ні? 

В одному зі своїх дописів у мережі Фейсбук ви згадували про те, що вашу бабусю теж колись удочерили. Чи могли б ви розповісти про це трішки більше? 

Так, моя баба Зося походила з багатодітної сім’ї, де було семеро дітей. Вони жили в селі Біле Перемишлянського району. Вона дуже рано осиротіла. Їй тоді було якраз, як Умі зараз п’ять. Після похорону люди з села почали розбирати дітей собі. Бабусю тоді взяли бездітні люди. Але коли я тоді писала той допис, саме усвідомила, який кармічний вузлик розплутався. Тут твою бабусю врятували, а тут вже ти ніби віддячуєш їм за цей вчинок та забираєш до себе іншу дитину. Я ж кажу, ми всі зв’язані в один клубок. Я знала цю історію ще до того, як вирішила удочерити Умку, але я ніколи не проводила цієї лінії, не помічала цього зв’язку. Ми насправді дуже багато речей просто не бачимо. Помічною у цьому є медитативна практика: подивитися на своє життя ніби згори, з позиції янгола і побачити, що відбувається на твоєму відрізку життя. 

Чому саме Ума?   

Вона просто знайшлася. Ось так просто. Цей процес як працює: спершу ти отримуєш пакет документів, які засвідчують, що ти можеш усиновити дитину. А далі твоє завдання цю дитину знайти. Ми шукали дівчинку віком до трьох-чотирьох років, здорову. А виявилося, що на таких діток якраз найбільші черги. І так я почала дзвонити до різних установ: спершу по району, далі — у міста, області і так далі. Бо в нас немає якогось єдиного нормального сайту, де була б зібрана вся актуальна інформація про цих дітей. 

До того ж, пакет документів, який ти отримуєш після усіх аналізів та перевірок, дійсний лише рік. А це цілий місяць щоденної біганини по всіх цих диспансерах та кабінетах, збирання нескінченних довідок. Після цього тобі вже нічого не хочеться, ніякої дитини. Єдине бажання: аби все це швидше закінчилося. Треба мати величезну силу волі та бажання, щоб довести цю справу до кінця. Тож ми з чоловіком після кількох місяців марних пошуків вирішили, що не будемо цих документів поновлювати.

Як не знайдемо цієї дівчинки, то так вже й буде. Лиш подумала — «подзвоню ще на Закарпаття, і на тому кінець». А вони кажуть: «Так, у нас є така, але… Вона ромка». І вона сказала це так, наче це якийсь недолік. Але ми з чоловіком не думали про те, щоб їхати і якось її «обирати». Як я мала її оглянути і сказати: «Ой, знаєте, ні, не підходить, зуби якісь не такі»? Ти ж не коня вибираєш. Маленька дівчинка, здорова. Що ще треба? Ось так ми і знайшли нашу донечку.

А далі поїхали усією родиною на знайомство у дитбудинок. На цих зустрічах обов’язково має бути працівник, який слідкує, чи відбувся контакт. Бо є такі дітки, які плачуть, ховаються або взагалі втікають. Але в нас все добре минуло. Вона одразу до нас підійшла, ми обійнялися. Я зразу розплакалася. Вона була така темна, тоненька, Боже! Стояла й так міцно-міцно тримала за руку медсестру. Але по Умці одразу було видно, що вона відкрита. Бо коли ми заходили в групу, там були дітки зовсім озлоблені, зранені, ніби зі зламаним крилом. Це видно по очах.   

Як швидко ви змогли її забрати до себе? 

Досить швидко. Буквально після п’ятої нашої зустрічі. А їх всього має бути близько десяти. Нам зробили нове свідоцтво про народження за один день, хоч мало бути значно довше. Я ходила, просила, бо мала малого, якого мусила годувати грудьми на той час, а тут ці постійні поїздки на Закарпаття потягом туди-назад. Тож нам пішли назустріч.

Крім того, я одразу вирішила робити все це публічно. Це були прямі трансляції у Фейсбуці, фотографії, пости. Бо я начиталася різних історій про те, як вимагають грошей за дітей. Хабар за дитину! Звісно, я б ніколи такого не зробила. Але ця публічність все одно не була зайвою. Зрештою, я на той момент вже активно вела свій блог і мені було цікаво розповідати людям про цей досвід усиновлення, відкрито говорити на цю тему. 

DSC_8143

Чи були проблеми, пов’язані з національністю Уми?

Мені здається, це залежить від того, як сама людина до цього ставиться. Мені абсолютно все одно, якого вона кольору. Бо кажуть оце — «чорна-чорна». Вона класна, симпатична, смаглява. Чим ці роми погані? Чим? У мене теж немає відчуття прив’язаності до дому, я теж крала в дитинстві до десяти років. Це якщо вже говорити про найгірші їхні риси, які їм часто приписують. 

Ми жили дуже скромно, в гуртожитку. Пригадую, що в мене чомусь не було усвідомлення, що красти це погано. При тому, що в нас була дуже хороша родина, батьки в неділю ходили до церкви. Але закінчилося усе тим, що якось тихцем я взяла у батьків гроші та пішла в магазин купити собі пупсика. Мама тоді страшенно розізлилася та змусила мене повернути його назад. Мені тоді було дуже соромно. І у той момент я зрозуміла, що так робити не треба.

Тому я ніколи не фокусувалася на національності нашої Умки. Але бувають різні ситуації: наприклад, коли ми гуляємо з дітьми на вулиці. І хтось, хто нас не знає, може сказати: «Ой, яка ваша дитина темна! Це вона так засмагла?» І я тоді віджартовуюсь, мовляв, щойно з моря приїхала. Або: «Ой, вона зовсім на вас не схожа!?» Тоді кажу: «Так-так, вся в тата вдалася, ви правильно підмітили!» (Сміється)  

Пригадую, як усе дитинство нас лякали ромами. Казали: «Не будеш чемним цигани заберуть». А ще моя мама на довгі брудні нігті казала так: «Ходи, я тобі тих циганів пострижу». Це завжди означало щось таке нехороше. Також був ще один неприємний досвід в родині. Якось мого дядька, коли той ще був дитиною, мало не викрали. Він пропав з подвір’я, тож мій дідо кинувся його шукати. Побіг на поле, туди, де був ромський табір. Вони саме збиралися їхати, а на одній їхній фірі сидів мій дядько. І от дідо розповідав, що якби кинувся на кілька хвилин пізніше, вже б його, може, ніколи й не побачив. Але невідомо, наскільки ця історія правдива. Ми ж усі дуже любимо згущувати барви, коли переповідаємо. 

Також був ще мій особистий не дуже приємний досвід, пов’язаний з ромами. Якось, коли була студенткою, пішла на секонд. І там витягли мені з сумки десять доларів, на які я тоді мала ще цілих два тижні жити в столиці.

Що відомо про біологічних батьків Уми?

Прізвище та ім’я, на цьому все. Ми знаємо лише, що мама привела Уму в лікарню, коли їй був рік і сім місяців. А далі пішла по ліки й більше не вернулася. Так дитина пробула в лікарні наступні три місяці, але маму не вдалося відшукати. Тож дівчинку перевели в дитячий будинок. Я собі часом думаю, яка ж молодчина та мама. Ми ж не знаємо її історії: скільки їй років, як мінімум. Ромки інколи можуть в дванадцять народити. І скільки є таких історій, коли люди зневажають та засуджують тих матерів. Але я завжди стаю на захист цих жінок. Ми ж зовсім не знаємо, які обставини сприяли такому рішенню. Може, та жінка була зґвалтована або ледь зводила кінці з кінцями. І вона не викинула цю дитину десь на трасі, не лишила її в лісі, а привела в місце, де дитина б не померла з голоду.

Якби Умка захотіла знайти цю жінку будь ласка. Мені, чесно кажучи, самій цікаво. Можливо, певний журналістський інтерес (Сміється). Якщо ця ініціатива буде йти від неї, я не матиму нічого проти. Але зараз у цьому немає потреби. Ми батьки, і крапка. Якби зараз ця мама з’явилася та почала б чогось вимагати, то вона за законом взагалі не має ніяких прав, навіть не може наблизитися до дитини. 

Але я не вірю в те, що мама може не любити свою дитину і через це віддати, залишити її. Мама може бути в депресії, наприклад. Це серйозна хвороба, яку потрібно лікувати. Мама може бути в складних життєвих обставинах абощо. Але вона не може не любити. Це природа. Ти ж зв’язана з цією дитиною! Тим паче, в такому віці. Зубки виросли, коліки минули. Дитина може сказати два-три слова, ходить з тобою, тримає тебе за руку. Ти вже фактично вилізла з найгіршого. Перші місяці після пологів вони, як правило, найтяжчі. Але ж коли дитині вже більше року. Воно живе, з руками, ногами, стоїть перед тобою, говорить, усміхається. Щоб зректися цього, очевидно, має бути дуже серйозна причина. 

Як ви говорите з Умою про її минуле? 

У нас, звісно, немає таких серйозних розмов, мовляв, «сідай, дорога, зараз я тобі розкажу твою біографію». Але трапляються моменти, коли вона чекає відповідей. Наприклад, ось ми їздили в Туреччину з хлопцями. І коли ми передивляємося фотографії з подорожі, Ума питає: «А я? А де я?». А Матвійко відповідає їй: «А тебе не було тоді з нами». І все, вона в сльози: «Мамо-мамо, а чого ви мене з собою не взяли?».

І тоді я їй пояснюю: «Умась, тоді ти жила в іншому будинку. І ми тебе так шукали по всій-всій Україні! Думали собі: «Де ж вона, наша донечка? Де ж наша дорога Умася? А потім раз! і тебе, котику, знайшли! І зразу забрали до себе. Тепер ми завжди будемо всі разом!» Ось так просто, по-дитячому їй все розповідаю. 

Буває також таке, що Івасик починає розказувати, коли бачить мене вагітну на фотографіях: «От я був у мами в животику…» А Умася питає: «А я де?». Тоді пояснюю: «Ти була в животику у іншої тьоті. А я тебе народила серцем». «Ось ти в мене тут жила» — і показую долонею. І вона вже звикла до цього. Почула відповіді і більше не питає про це. 

Як ваші хлопчики відреагували на появу сестри?  

Молодший тоді був ще зовсім немовлям, тож вони з Умкою перші пів року взагалі не помічали одне одного. Якщо і був якийсь поодинокий контакт, то це хіба що Ума його могла десь штовхнути. Бо вона у дитбудинку звикла до такої фізичної конкуренції, коли увага виборювалась через негатив. А старший наш Матвійко дуже сентиментальний, такий, як і я. І якось після чергової нашої поїздки до Умки в дитбудинок, мабуть, вже передостанньої, коли залишалося залагодити кілька формальностей, ми верталися назад до Львова потягом. Їдемо собі. І тут раптом Матвійко запхнув руки в кишені та дістав ковпачок від пляшки. Йому на той час було одинадцять років. І каже: «Вона пила з цієї пляшечки, тут ще й крихти печива, яке вона їла… Мамо, вона там сама лишилася!». І очі засльозилися. Каже: «Ми їдемо зараз додому, в нас все буде так гарно, Різдво, а вона там!».

Але потім все як відрізало. Коли ми її забирали це був кошмар. Жахливий стрес для всіх. Вони не поділили з Івасиком якусь іграшку. І Ума його раптом бац — і, ніби та дика кішка, нігтиками по щоці аж до крові. І для Матвійка це був шок. «Як це? Мого Івасика! Мого братика!». Після цього він вже не був до неї таким ніжним і вже так дуже не шкодував її. Тож відносини між дітьми на початках були напруженими.  

Загалом, ви знаєте, діти з інтернатів — інакші. Це треба розуміти. Ще один міф, коли ми думаємо, нібито, забравши дитину з дитячого будинку, ми її рятуємо, тож вона має бути нам вдячна. Ні, аж ніяк. І звідси всі оці фрази: «Мені було краще в інтернаті! Краще б ви мене не забирали!». Це вже спотворене світосприйняття, яке здебільшого буває у старших дітей. Що довше дитина живе в інтернаті, то складніше з нею надалі. Такі діти дуже змінюються. Вони починають мислити паразитарно. Звикають, що їм все дається просто, що всі їм винні, що їх усі жаліють. Вони зовсім не знають життя. І коли вони виростають, то виходять з інтернату в нікуди. В цих дітей немає ніяких навичок, щоб бодай якось адаптуватися до реального життя. Вони не розуміють, що чай росте на дереві, а не в пакетиках. Не знають, що картоплю вирощують в землі, а гроші потрібно заробляти. 

Тут важливою є ідея наставництва для дітей: взяти за руку та показати дитині реальний світ, спробувати їй його пояснити. Наставник — це людина, яка стане прикладом для наслідування, зв’язковим між реальністю і тюрмою, в якій ці діти закриті. 

Що було найскладнішим? 

Абсолютно все. Ума плакала безперестанку. Я ніколи не забуду, як сіли в потяг. Ми четверо на полиці по один бік, а вона навпроти. Натягнула ноги, сіла рівно, дивиться поперед себе та примовляє низьким голосом в такт похитувань: «Мама, мама» з наголосом на друге «а». Тоді було справді страшно. Закрадалися думки: «Боже, на що ми підписалися?»

Тільки ступили на поріг, аж тут раптом знову крик, істерика. Це було дуже важко. Молодшого Івасика ми забрали до себе, а маленьке ліжечко Уми приставили до свого та зняли одне бильце. Поклали її туди чисту, викупану. Вона ж забилася в куточок, закрила очі однією рукою, лишивши щілину, а на іншій руці смоктала палець. І крізь цю щілину на мене дивилося це чорне-чорне око. І так ми в тиші, не промовивши ні слова, ні звуку, вперше за день поговорили. Це була наче розмова двох душ. Я тоді думала собі: «Ну, привіт, моя донечко»

Як ви звикали до нової дитини? І до фактично нового життя?

Зараз пригадую один день. Тоді старший робив контрольні, бо вчився дистанційно з дому, Івасик ще зовсім малявкою був, а Умка кричала безперестанку. Чоловік пішов на роботу, бо потрібно якось прогодувати всіх. Няня трохи походила до нас і відмовилась, бо вони й так були двоє весь час на мені. До того ж, не було фахової психологічної допомоги, щоб можна було подзвонити і чесно сказати: «Все. Не можу. Не хочу. Я не впоралася. Я на таке не підписувалася, хочу усе скасувати!». Тож намагалися все тягнути самі з чоловіком, що було неправильно. А ще Ума какала в штани потрошки, по кілька разів на день. Це наслідок психологічної травми. І ось постійний крик, сморід, істерики… Інколи доходило до того, що я брала одягнуту Уму під теплий душ, щоб вона трохи заспокоїлася. І зрозуміло, що в мене були зриви. 

Пригадую, як зачинялася у ванні і гатила кулаками по тумбі. Одного разу вже не витримала, сказала Матвію: «Придивись за малими, ввімкни якісь мультики». А сама побігла у ліс. І бігла довго-довго, ніби тікала від них усіх. Ревіла в тому лісі. Це була дика втома, недосип, бо ж вночі ще годувала грудьми молодшого. І я тоді виплакалася, видихнула. А потім бачу, як в кіно, промінчик сонця крізь листя і метелик полетів. «Все, думаю собі, це знак, ми з усім упораємося» (Сміється).

Повернулася додому — діти дружно сидять і дивляться мультики. Потім того ж дня, увечері, ми з чоловіком сіли обговорити це все. Я твердо сказала: «Так далі тривати не може». Вирішили, що чоловік піде з роботи та буде працювати з дому. А я малюватиму. Будемо доглядати дітей удвох: по черзі. І це спрацювало! Він був з ними, поки я ходила працювати в майстерню. Перші дні я просто сиділа у тиші. Це було райське місце. Порожня квартира, без світла, без води саме лише крісло та мішки з цементом. А потім я почала малювати все більше і більше. Картини стали добре продаватися. І в результаті ми почали заробляти ще краще, ніж було до цього. Тоді ми остаточно переконалися, що недарма кажуть: «Бог дав дитину, дасть і на дитину». Так врешті і сталося.

Чи плануєте ви якось далі продовжувати популяризувати ідею усиновлення в Україні, крім блогу у Фейсбуці?

Я хочу написати книжку. Таку чесну, про те, як усе є насправді. Книжку, яка б щось змінила в цій системі. Хоча розумію, як це нелегко, скільки треба сил та відваги, щоб зізнатися в своїй слабкості. Можливо, це не дуже вигідно для розвитку мого художнього бренду, бо дуже гарно, коли ти така рожева інстаграмівська мама, і всі тобі плескають, а тут… Але ти просто жива і правдива, і якщо твій досвід стане корисним для інших, якщо завдяки моїм розповідям хоча б кілька пар вирішать знайти своє дитя, то вже робота буде не марною.

Хочу написати книжку. Таку чесну, про те, як усе є насправді. Книжку, яка б щось змінила в цій системі

DSC_8143

[Цей текст створений стажерами The Ukrainians у рамках проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!