Ольга Мартиненко — завідувачка інфекційного відділення Центральної міської лікарні у місті Рубіжне. З початком пандемії була єдиною лікаркою-інфекціоністкою в опорній лікарні Луганської області. А відколи почалася російсько-українська війна і зв’язки із луганською лікарнею припинилися, вона — позаштатна обласна інфекціоністка.
Ще до виявлення в Україні першого випадку захворювання на коронавірус Ольга почала готувати спеціалістів до пандемії і просити чиновників про купівлю захисних костюмів. Перші два місяці її відділення було єдиним на всій Луганщині, яке приймало хворих на ковід. Увесь цей час Ольга була єдиною лікаркою на все відділення. Щоб полегшити цю ношу, на допомогу прийшов її чоловік, який працює інфекціоністом в іншому відділенні.
У лютому Ольга стала лауреаткою нагороди за моральне, духовне та етичне лідерство «Світло Справедливості», яку вручали в Українському католицькому університеті. Організатором Церемонії був Інститут лідерства та управління УКУ.
В інтерв’ю для The Ukrainians інфекціоністка розповіла про те, що дає сили працювати у «темні часи» і чому варто боротися за справедливість.
Які цінності сформували вас як лікарку?
Ще з перших класів я була відмінницею. Усі вчителі націлювали мене на те, щоб я згодом вчителювала. Тож я розкладала ляльок і думала: навчатиму. Коли проводили військово-спортивну гру «Зірниця», потрапила в загін санітарної дружини. Шкільна медсестра так ввела у світ медицини, що після цього у мене не було ніяких сумнівів. Зрозуміла, що хочу бути лікаркою. Для цього треба бути рішучою і вміти брати на себе відповідальність. Це ті риси, які у мене є.
Я стала інфекціоністкою, бо маю аналітичне мислення. У школі любила алгебру і завдання, у яких потрібно проявити творчість. Наша спеціальність — єдина, де лікар працює не тільки з хворим. Потрібно прорахувати шляхи передачі інфекції, знайти її джерело, продумати, як зробити так, щоб хворий нікого більше не інфікував, щоб медперсонал не заразився. Інфекціоніст — це Шерлок Холмс у кріслі. У цій спеціальності я знайшла все, що мені подобалось.
Що було найскладнішим у вашій професії?
Найскладніше було почати боротьбу за підготовку нашого відділення до пандемії. Ми почали готуватись до неї в січні, коли в Україні ще не виявили жодного випадку захворювання на коронавірус. Водночас я як спеціалістка розуміла, що це лише питання часу. Проте довести це чиновникам було неймовірно складно. Вони відбивалися, мовляв: «Ви розводите паніку. У нас цього ще в Україні немає, а, може, нас пронесе».
Тоді усвідомлювала, що часу зовсім мало, вірус наближався швидко, як снігова лавина. Інфекція високонебезпечна, а я — завідувачка відділення і несу відповідальність не тільки за хворих, а й за свій персонал. Я жодного працівника без захисного костюма не випустила б.
Дуже важкий вибір, коли доводиться робити медичне сортування хворих. Трапляється так, що у відділенні немає місць. Телефонує людина: «Я починаю задихатись». І ти кажеш: «Почекайте день-два, хтось випишеться — ми вас заберемо». Ти як лікарка розумієш, що хворий не критичний, але якщо ми не можемо зараз допомогти йому, то він рано чи пізно прийде до нас, тільки у важчому стані. Але виходу іншого нема, тому що з місцями — біда.
Працювати з інфекцією було важко. Але хто, як не ми, це робитиме? Ніхто не вміє так лікувати. Ніхто не вміє так правильно організувати роботу. Усі лікарі звикли працювати лише з хворими. Їм важко прораховувати, де одягнутися, де покласти шприц, а де — хворого, де стояти самому, щоб знизити ризики зараження. Це як із солдатами. Ніхто не хоче воювати. Ніхто не хоче загинути. Але якщо прийшов час, то солдат стає до строю і робить те, що повинен. І ми cтали у стрій, і пішли на боротьбу з вірусом.
Деякі лікарі не витримують навантаження через коронавірус і звільняються. Що дає вам сили далі працювати?
Це не лише небезпечна інфекція, вона ще й була новою. Ніхто не знав, як лікувати, свого досвіду ми не мали, та й книжок, де можна було б прочитати про ковід, нема. Це велика відповідальність. Неймовірно складне фізичне і моральне навантаження. У нашій області є міста, де медперсонал звільняється.
Тут багато залежить від завідувача відділення. Завідувач має бути лідером, який веде за собою. Підопічні мають розуміти, що ти їх не кинеш у складний момент, завжди будеш поряд, допоможеш і захистиш. Це буде давати їм сили. Навіть у такій важкій роботі треба знаходити віддушини, щоб не було професійного вигорання. Щоб у такій ситуації, попри втому, люди залишались людьми. Не втрачали людяності. Дівчатам (так ласкаво пані Ольга називає медсестер, — TU) я навіть дарую розмальовки-антистрес.
Завідувач має бути лідером, який веде за собою
Тут головну роль відіграє відчуття колективу. Риба гниє з голови. Тому саме від керівника багато що залежить. Якщо правильно побудувана робота, якщо кожен відчуває плече ближнього і розуміє, що це не просто колега, а людина, яка його підтримає і не зрадить, то це потужний стимул іти поруч. Навіть у моменти сильної втоми, коли у когось може з’явитись думка: «До бісової матері кину це все», я точно знаю, що тієї ж миті з’явиться інша: «Як же я кину своїх?». Для нас наш колектив — друга сім’я зі своїм девізом: «Ні кроку назад. Ні кроку на місці. А тільки вперед і тільки всі разом».
Як це — керувати колективом в українській лікарні?
Це велика відповідальність. Керівник — це не той, хто сидить і командує всіма. Для мене це та людина, яка враховує все, яка може дати чітку інструкцію підлеглим, яка бере відповідальність і веде за собою. Таким керівником я стараюсь і бути. У мене завжди є план А, план Б. Прораховую усі варіанти, знаходжу найбільш оптимальне рішення і показую на власному прикладі, як це реалізувати.
Мій тато був для мене прикладом. Він прийшов працювати на завод з виробництва вибухових речовин молодим інженером, відразу після інституту. Через деякий час став керівником найнебезпечнішого цеху, де часто траплялися вибухи, і з відсталого зумів вивести його у передові. У нас маленьке місто, де живе багато заводчан. Досі запитують: «Ольго Альбертівно, а ви не донька Альберта Михайловича?» Люди не змовляючись кажуть одну й ту ж фразу: «Який же він був керівник! Таких людей більше не буває». Він був за людей і з людьми. Завжди — за справедливість. Залишався людиною.Тому його любили і поважали.
Як вас підтримує ваш чоловік-лікар?
Він — завідувач відділення Луганського обласного медичного центру соціально небезпечних інфекційних хвороб. На той момент, коли наше відділення призначили опорним у Луганській області щодо ковіду, я була одна. У нас у штаті всього два лікарі, але колега якраз перебуває в декреті. Вийшло так, що у відділенні як лікарка працюю лише я. До нас ніхто не прийшов на допомогу, тому мій чоловік взявся працювати на пів ставки. Я цього не хотіла. Боялась, що вдвох заразимось. Тоді він мені сказав: «Я прийду. Інакше ти просто простягнеш ноги». Він бачив, якою знесиленою я приходжу додому, і допомагає. Працює і у своєму відділенні, й у нас. Мій чоловік — моя опора. Ми завжди дивимось в один бік і йдемо поряд.
Пригадуєте день, коли ви вперше виявили хворого на ковід?
Це був мій день народження. (Сміється.) Я додому потрапила о 19:30. У хворого лабораторно ковіду не підтвердили. Виявилось, що це була важка вірусна пневмонія. Але через три-чотири дні ми прийняли ще одного пацієнта. У нього перший аналіз не підтвердився, але були характерні симптоми.Тоді ми вдруге зробили ПЛР-тест і отримали позитивний результат.
Почались мої безсонні ночі. Застосовувала весь свій досвід і всю свою професійну інтуїцію. Рухалася навпомацки. Розуміла відповідальність і боялася розміновувати це поле. Крок вліво, крок вправо — і не знаєш, те, що ти робиш, спричинить успіх чи навпаки. Я тоді не могла cпати. Прокручувала в голові різні сценарії, чи правильно все зробила. Приходила додому — читала в інтернеті німецький, австралійський, польський протоколи, щоб знати, як лікують колеги.
Застосовувала весь свій досвід і всю свою професійну інтуїцію
У нас немає обласної лікарні, щоб порадитися, проконсультуватися з кимось. (Від Рубіжного до фронту — приблизно 100 кілометрів. Від квітня до липня 2014 року місто перебувало під контролем бойовиків. — TU) У нас ти сам на сам. Наше відділення стартувало першим. Коли в області почали відкривати інші опорні відділення, їм вже було простіше. Вони могли зателефонувати мені — і я ділилася досвідом. А мені не було з ким порадитись. Єдина людина, яка була зі мною завжди на зв’язку, — інфекціоністка професорка Ольга Голубовська, якій я дуже вдячна за це.
А як було тоді, коли у вашому відділенні вперше одужала хвора на коронавірус людина?
Мені повідомили о сьомій вечора, коли першому пацієнту, який потрапив до нас з ковідом, прийшов негативний результат. Я взяла таксі, приїхала на роботу, заходжу в коридор, де стоять наші медсестри, і кажу: «Дівчата, негативний». Всі кинулись у коло обійматись, стрибати. Ще наш хворий не знав про те, що він одужав, а ми вже так раділи.
Тоді у мене й виникла ідея дарувати пацієнтам маску при виписці. Для нас це було важливо! Ми це пройшли. Перемогли. З того моменту у нас прижилась ця традиція. Уже другий рік поспіль на масках малюємо сердечко, дату виписки і усмішку як символ того, що тепер у житті пацієнтів все буде добре.
Ви й самі перехворіли на ковід. Як цей досвід вплинув на вас?
Для мене це стало абсолютною несподіванкою. Я берегла себе, бо знала, що одна лікарка і мені не можна захворіти. Тож було соромно, коли занедужала.
Думала: щось не так зробила. Як же можу навчити інших, якщо себе не вберегла? Потім заспокоїлась і стала аналізувати, де це могло статися. Мої здогадки підтвердились. Справа була у респіраторах, у яких ми працювали. Пройшли згодом фіт-тест — і виявилось, що цей респіратор мені не підходить. Швидше за все, через це я заразилась. Вірусне навантаження, в яке потрапляють лікарі-інфекціоністи, коли заходять у бокс, неймовірно високе. Тому я важко перенесла хворобу.
Як громадянське суспільство на сході країни підтримує лікарів?
Прийшли на допомогу люди. Не так волонтери, як звичайні жителі. Телефонували й запитували: «Що вам потрібно?» Хтось привозив до лікарні порошок, хтось — відра, а дехто — мило. Якийсь мешканець закупив одноразові костюми, інший — чоботи. Зі світу по нитці.
Телефонували й запитували: «Що вам потрібно?»
Спершу ми були єдиною лікарнею в області, яка приймала хворих на ковід. До пацієнта з віддаленого району родичі не могли приїхати й привезти щось смачненьке, бо теж як контактні були на самоізоляції. Відгукнувся мій однокласник Євгеній Савченко, який представляє одну з місцевих релігійних общин. Тоді він привіз нам огірки, помідори та печиво.
Як не дивно, нашим постійним волонтером став голова Луганської обласної державної адміністрації Сергій Гайдай. Він перевернув моє уявлення про чиновників. Я звикла, що вони сидять у м’яких кріслах. А тут сам приїхав у відділення і запитав: «Що вам потрібно?» Коли я сказала, що боюсь, що забракне багаторазових костюмів, то він їх купив. Із того моменту він весь час допомагає — чи то стосується купівлі медобладнання, чи концентраторів, жодного з яких не було на початку пандемії. Так само допомагають міжнародні організації — UNICEF та ВООЗ.
Що для вас означає нагорода «Світло Справедливості»?
Це почесна нагорода і несподіванка для мене. Все життя я борюсь за свій колектив, свою роботу. Це для мене і є боротьбою за справедливість.
«Світло Справедливості» — це настільки близьке поняття моїй душі. Бо все моє життя — боротьба за справедливість. Це нагорода не особисто мені, а в моїй особі всій нашій команді, всім лікарям-інфекціоністам, які зараз перебувають на передовій боротьби з коронавірусом. Я не одна така. Нас таких в Україні багато.
Я не одна така. Нас таких в Україні багато
У такий смутний час люди знайшли можливість зробити для нас свято. Я приїхала до Львова, і це для мене були наче канікули. Я до цього півтора року не була у відпустці.
Що для вас справедливість?
Для мене справедливість — це боротьба із самою собою. Щоденна. Вона просто не дається. Ти борешся за справедливість для когось, а шишки падають на тебе. Але це треба робити. Наші найвищі цінності — свобода і справедливість. А як по-іншому? Таким має бути життя. Доброта, справедливість і мирне небо над головою. Світ несправедливий. Тому для мене справедливість — це боротьба за неї. Щоразу доводиться боротись.
Як, на вашу думку, можна досягти справедливості?
Самому треба відчувати, що це потрібно. Борешся за справедливість заради когось. Це дає сили, щоб іти далі. Як би важко не було, за це обов’язково треба боротись. Це цінність нашого життя. Так має бути.
Усі фото — Віталій Шевелев.
