Коли я почув, як Галина Крук читає свій вірш воєнного часу в Пороховій вежі на «Book Forum» у Львові у жовтні 2023 року, мене вразив як сам текст, так і враження, яке він справив на слухачів та слухачок. Літературний фестиваль — це жваве, галасливе місце; хтось заходить до зали під час заходу, хтось виходить протягом дискусії; друзі та колеги зустрічаються, перешіптуються в глибині аудиторії, сміються або плачуть у кутках. Та коли Крук читала свій вірш, у кімнаті панувала цілковита тиша. Здавалося, навіть стародавні стіни прислухалися.
Спочатку я не зовсім розумів, що це за текст. Вірш, промова чи, може, проповідь? Галина Крук — досвідчена поетка, її метр, рима та гра слів завжди захоплюють. Тут цього було менше. Авторка зверталася до нас, не акцентуючи на формі, а зосереджувалася на меседжі, мала рішучу ціль.
Мета вірша полягала в тому, щоб висмикнути нас зі стану пасивного самовдоволення, з комфортних літературних світів.
У літературі, а зокрема в поезії, мова досягає вершин своєї сили, а отже це простір великої відповідальності.
Така відповідальність створює дискомфорт. Багато сприймають її як тягар.
Ми, західні гості, були стурбовані, зацікавлені, раді бути на фестивалі. Для нас література — це насамперед мистецтво, розвага, інтелектуальне та духовне виховання. Це не буквальний засіб виживання, інструмент, який дозволяє нам жити з чужим передсмертним криком у вухах. Література не має бути тягарем.
Українців та українок у залі не потрібно було висмикувати зі стану пасивного самовдоволення. Звісно, стверджувати, що українці дивляться на літературу винятково як на терапевтичний засіб чи зброю війни, забувши про їі якості розваги, відволікання, самозбагачення, було б смішно. Українці та українки читають і рятуються читанням під час війни, вони також дивляться фільми, танцюють, співають, роблять покупки чи займаються коханням. Але в кожній з цих дій радість, полегшення, катарсис забарвлені — чи, можливо, підсилені? — жахом війни, страхом перед повітряними тривогами, бомбардуваннями, хвилюванням про близьких на фронті чи зниклих безвісти, тугою за домівками, залишеними, можливо, назавжди зруйнованими, постійною присутністю мертвих у навіть найбільш життєствердних моментах. Принаймні так мені видається збоку.
Гадаю, Галина Крук каже, що сенс літератури полягає не в тому, щоб дозволити собі втекти від реальності чи пом’якшити її, а в тому, щоб мати можливість сприймати дійсність в усій її гостроті, а потім навчитися жити з тим, що ми побачили. Саме цього вчить нас українська воєнна література. Вона не має нічого спільного з кліше про «перевідкриття української ідентичності», яка є такою ж сильною та гнучкою, як і будь-яка ідентичність. Річ навіть не в патріотизмі (хоча його не бракує). Тут не йдеться про героїв, полководців чи військо. Йдеться про людей, які залишаються після того, коли армія відійшла. Йдеться про те, як цим людям жити далі і як тим, хто не пережив війни, розуміти, говорити, допомагати тим, хто її досвідчив.
Це важливий урок, який мають засвоїти не лише відвідувачі та відвідувачки літературних фестивалів, а й ті, хто перебувають на верхівці урядів і міжнародних організацій, ті, чиї політичні рішення впливають на те, чи житимуть люди, чи загинуть, і, якщо виживуть, то яке життя їх чекає.
Інтенсивний пошук того, як це бути людиною поруч з іншими людьми під час війни, як це бути звичайною людиною, яка плаче, стікає кров’ю, сміється і танцює водночас: ось чому я навчився за останні два роки читання нової української воєнної поезії. Вона зворушила, кинула мені виклик, огорнула і потрясла мене так, як жодній іншій поезії до цього не вдалося. Читайте її тут, а також знайдіть її у творчості Ірини Шувалової, Ії Ківи, Юлії Мусаковської, Остапа Сливинського, Сергія Жадана, Катерини Калитко… їх надто багато, щоб назвати усіх.
Але вірш Крук — це й застереження. Ось ми на Заході сидимо, комфортно оточені безпекою наших держав, наших кордонів, наших армій, вільні вірити, що література — це не питання життя чи смерті, не усвідомлюючи, що ми використовуємо лише малу частину її потенціалу, несемо лише незначну частину тягаря її відповідальності. Нам не потрібно, на відміну від українців та українок, знімати обмежувачі руху на перекритому напрямку з цього статичного літературного місця. Нам не потрібно переїжджати у зруйнований війною ландшафт. Ми не знаємо, як воно — почуватися незахищеним. У той самий час як читачі та читачки, як письменники та письменниці ми й надалі залишаємося обмеженими станом пасивного самовдоволення. Українська воєнна поезія має силу вивільнити нас з цього стану — комфортного для тих, хто всередині, але смертоносного для тих, хто назовні.
***
Чи зможу я піти два кроки далі, чи спинюся отут
над розкиданими тілами в неприродніх позах
над іржею згорілого авто, що зяє отворами від снарядів,
надто великих, щоб убити якусь конкретну людину.
Неекономність художніх ресурсів, світ не повірить.
Брак логічного мотиву, поясни мені, кажеш,
чому вони вас убивають, мусить же бути якась мотивація,
якась причина. Сюжети в книжках так не будують.
Коли дивишся здалеку, завжди є змога зупинитися вчасно,
не підходити впритул, звідки окові видно надто багато –
некрасиво зламаний ніготь на доглянутій жіночій руці,
дитячий капчик, перемішаний із усім решта вмістом квартири.
Література, здавалось, для того, щоб переконувати,
що покинутий дитячий капчик — окремо від ноги,
що зламаний ніготь — не така вже й велика проблема.
Якщо вчасно зупинитися, не наближатися, не придивлятися.
Рятівна дистанція, бар’єр, до якого все ще може бути
банальним надуманим сюжетом, забороненим плодом уяви, начиненої катастрофізмом.
Література більше не є способом втечі, лише запасною колією,
із якої ніхто нікуди не їде.
Сідаєш в поїзд і розумієш — він тобі не поможе, розумієш?
Колись ви розконсервуєте цей шлях, у випадку якоїсь надзвичайної потреби,
знімете обмежувачі руху в цьому перекритому напрямку, дозволите собі бачити.
У світі, де література не для того, щоб убивати,
і не для того, щоб зводити порахунки,
і не для того, щоб спам’ятати,
і не для того, щоб пам’ятати усе до йоти,
коли не хочеш бачити цього всього
під завалами показаного в новинах, зафіксованого на фото.
Ні до чого така література, чуєш.
Дитячий капчик, що злетів у повітрі з дитини,
коли їх перемішувало з уламками скла і бетону,
зламаний жіночий ніготь на руці з-під завалів,
незаблурене те, що залишилось від тіла,
дитяча книжка, на якій фокусуєшся,
щоб не бачити всього решта,
щоб не уявляти всього решта,
що було між книжкою і рукою,
між моментом родинного суботнього ранку і наступним кадром.
Підходиш надто близько — і тебе простромлює арматура
чийогось здавленого передсмертного крику
«я не хочу вмирати».
Література для того, щоб могти жити з цим криком у вухах,
з цією рукою і цим капчиком,
знаючи, ЩО за ними було в незаблуреній версії реальності,
не пом’якшеній штучним інтелектом.
Ось для чого завжди була література.
***
Halyna Kruk,
Translated by Uilleam Blacker
Can I take two more steps or should I pause right here
beside the scattered bodies in unnatural positions,
beside the rusty burned-out car, its wounds from shells
too big to kill just a single, individual.
Aesthetically, it’s too much — the world won’t buy it.
The lack of a logical motive: explain it, you say,
why are they killing you — there must be a reason,
a motivation. This is not how a good plot is built.
Watching from afar, you can always stop in time,
not get too close, where the eye sees too much –
an ugly broken nail on a well-groomed female hand,
a child’s shoe mixed with the rest of the apartment’s contents.
Literature, one might think, exists to convince us
that the lost child’s shoe and the leg are not the same thing,
that a broken nail is no big deal.
That’s if you stop in time, don’t get too close, don’t scrutinise.
That safe distance, those borders within which this can all still be
a banal, contrived plot, the forbidden fruit of a catastrophising imagination.
Literature is no longer an escape route: it’s a side track
from which no train ever leaves.
You get on the train, and you understand: it cannot help you, don’t you see?
Someday, in an emergency, you’ll unblock this side track,
you’ll remove the buffers from this dead-end line and let yourself look.
In a world where literature exists not to kill,
nor to settle scores,
nor to forewarn,
nor to commit every detail to memory,
when you don’t want to see what lies
beneath the rubble on the news and in the photographs.
Such literature is good for nothing.
The child’s shoe, which flew into the air from the child’s foot,
when they were mixed with the shards of glass and concrete,
the women’s broken fingernail emerging from the rubble,
the unblurred remains of the body,
the child’s book that you focus on
so as not to see the rest
so as not to imagine the rest:
what happened between the book and the hand,
between that moment in a family’s Saturday morning and the next scene.
You come too close and are pierced by the shrapnel
Of someone’s muffled last scream
“I don’t want to die.”
Literature exists so we can live with that cry in our ears,
with that hand, with that shoe,
knowing what happened to them in unblurred reality,
unsoftened by artificial intelligence.
That’s why literature exists.
Уям Блекер — славіст, професор української та східноєвропейської культури в University College London, коментуючи українську поезію воєнного часу на прикладі тексту Галини Крук, пояснює, чому в західному світі література не діє на повну силу. Поруч з коментарем запрошуємо прочитати вірш у оригіналі й перекладі професора Блекера.
