Пам’ять для дому чи дім для пам’яті?

Цей репортаж починався з бажання не втратити. Не втрати в пам’яті дім, в якому виросла ціла родина, а з ним — місто Мирноград на Донеччині. Бо навіть коли родина роз’їхалися по різних містах країни, до цього дому вона завжди поверталася: його старезні віконниці та муровані стіни тримали їх купи. 

Поки за місто тривали бої, одна з цього дому прагнула реконструювати життя Мирнограду зі спогадів різних поколінь. Міста, за які ця країна б’ється, стають героями текстів. Стають текстами. Саме так, хочеться вірити, міцніють їхні стіни, цементуються підмурівки. Бо міста мусять встояти, а родини — повернутися додому. 

Ми публікуємо цей текст тоді, коли колеги з новин повідомляють: російська армія майже повністю контролює Мирноград на Донеччині. Сили оборони України утримують позиції лише на півночі міста, де тривають бої.

Місто виросло з шахти

У місті був пил, терикони і шахти. Ще були вулиці й будинки — ховалися між усім іншим. І були люди — вони, звісно, або працювали на шахтах, або були дітьми, дружинами, чоловіками чи батьками тих, хто працював на шахтах.

Навколо міста на полях або чиїхось городах росли соняшники — здіймали голови до сонця. Їх можна було збирати, збивати насіння і відвозити в сусіднє місто, там із соняшників робили олію.

У міста красива назва — Мирноград. Мирне місто. Цією назвою, напевне, хотіли напророкувати шахтарському містечку на Донеччині мирне майбутнє. Правда, натоді вже була війна.

Звісно, воно не завжди називалося так. Запитайте в Мирнограді якусь бабу чи діда — вони розкажуть вам історії з Димитрова. Перейменування сталося у 2016-му, за законом про декомунізацію: Георгій Димитров — болгарський комуніст. Начебто місто назвали так на честь дружби з болгарами, багато з яких тоді працювали там. Але коли я запитую містян про болгар — кажуть: таких тут не бачили. Бачили тільки ромів — і ромів тут справді багато. Може, це їх тоді плутали з болгарами, а може, всі болгари виїхали куди-інде?

Усе життя міста і життя кожного його мешканця минало навколо шахти. Це найважливіше, що у міста було, є і назавжди залишиться. Саме з шахти воно й взялося. На теренах Мирнограду колись було два селища: Новоекономічне, що його населяли козаки, німці, греки, поляки, і Гродівське, що постало на Гродівському руднику і якому згодом було присвоєно ім’я Георгія Димитрова. 

Димитрова називали «болгарським Леніним», він очолював Центральний комітет Болгарської комуністичної партії. І хоча Болгарія ніколи не входила до СРСР, в пору її найбільшої залежності від Радянського Союзу (в епоху Димитрова) країну називали його «сімнадцятою республікою». А на честь Димитрова комуністи дали імена не одному селу чи місту, в Україні — теж.  Два шахтарські селища, Новоекономічне та Димитров, у 1972 році об’єднали. На території сучасного Мирнограду кілька шахт: «Капітальна», «Центральна», «Шахта 5/6». Більшість іншої промисловості так чи інакше теж пов’язана з вугіллям. 

Мирноград завжди був найзвичайнішим містом українського сходу. Парк з озером, центральний універмаг, книгарня і ринок. Автовокзал гості завжди бачили першим. Здавалося, тут — нічого дуже цікавого чи дуже красивого, порівняно з іншими, якщо не брати до уваги шахти. Через них воно завжди було сіро-рудого кольору і майже завжди в пилу. 

Але містяни люблять своє місто і люблять свої шахти. Для них вони — не джерело пилу чи сірості, це велетенська частина життя.

Будинок на провулку Уральському

На розі провулку Уральського з-за паркану спершу виглядають дві груші. Потім з’являється сам будинок. 

Старезний, стіни у нього з каменю. Через це вони і зовні, і всередині — трохи нерівні, з виступами і рельєфом. Стіни білили, щоб ті завжди були ошатними. 

Коли прошу мешканців розказати про їхню хату, мені кажуть, що «хатою» цей дім ніколи не називали. Він завжди був тільки будинком.

З будинком обов’язково згадують абрикосу. Здається, вона навіть важливіша за сам дім. Велетенське дерево росте посеред двору, влітку всіяне гарячо-помаранчевими, наче сонечка, абрикосами.

Дім у собі — відмінний від інших будинків Мирнограду. І якби ви тут побували, точно зрозуміли б чому. Над старими дерев’яними вікнами — візерунки, викладені з того самого каменю, що й стіни. Велетенські дерев’яні віконниці всередині дістають майже до стелі, а розміром нагадують звичайні двері. Стеля тут височезна — може, як дві мене зростом, а то й трохи більше.

У дев’яності, коли місто почали страшно грабувати, ці віконниці щоночі закривалися на гачки. Закривалися і двері — до того ж одразу в кілька коридорів — одні за одними. На кожних обов’язково мав бути замок і засув, щоб їх точно ніхто не міг відкрити.

Але якби ви справді вперше таки зайшли в будинок, вас здивували б не вікна, не віконниці і навіть не двері — а розмір дому: п’ять кімнат, просторі коридори, веранда і кухня. Центральна зала настільки велика, що тут можна їздити дитячим велосипедом, об’їжджаючи меблі.

Не всі меблі тут такі, як у звичних радянських будинках. Частина — вишукані, старовинні: масивна шафа, різьблений сервант із червоного дерева, який тут називали «буфет». Навіть металеві ліжка мали візерунки. Звісно, було й буденне: холодильник «Донбас», трюмо біля вхідних дверей, дивани і крісла, піч.

На подвір’ї, крім дому,  — сад і гараж, за воротами якого — старезний «Москвич». 

Є тут і те, чого ви могли ніколи раніше не бачити, — вугільниця. Точніше, цілих дві вугільниці. В них складали вугілля, яким взимку обігрівали дім. Його, звісно, брали з шахти і привозили велетенською вантажівкою.

Далі у двір — літня кухня, поруч — маленький город із перцями, помідорами й іншою дрібною городиною. Навпроти кухні — ліжко. Так-так, старе пружинне ліжко серед двору. За ним влаштовували пікніки: могли обідати чи вечеряти. На ліжко всідалася родина, перед ними на стільцях ставили їжу. 

Спочатку в будинку жили четверо: мама, батько і дві доньки. Зінаїда, Олександр, Валентина та Алла Горбачови.

Цей дім у сім’ї теж з’явився через шахту. Радше, не саму шахту, а рятувальну станцію, що трохи вище вулицею. Мені кажуть: тоді майже всім житло «видавали», от і їм — видали. Олександру, який став помічником командира відряду гірничої рятувальної станції, дали частину будинку на тій самій вулиці, де й рятувальна станція. 

Дім ділився на дві частини, і в іншій — теж жили люди. Питаю про них — не пам’ятають, хто це. У Горбачових було своє, їм його було достатньо.

Пізніше будинок почав наповнюватися: у доньок з’явилися діти, приїжджали до баби й діда. На три місяці літа і всі зимові свята дім ставав гамірним. Дітей було повно, якщо бути точнішою — п’ятеро: чотири внуки і одна внучка. Пізніше і у внуків з’явилися діти. Їх теж почали возити сюди: показувати абрикосу, віконниці, вугільницю, ліжко, літню кухню… Людей ставало так багато, що під час обідів чи вечер на вулиці бракувало місця на ліжку: доставляли табуретки, які тут ніколи не називали табуретками, а тільки — стулками.

Дім на провулку Уральському, який ніхто ніколи не називав хатою, а тільки будинком, — місце зустрічі чотирьох поколінь. Діти, внуки і правнуки їхали сюди завжди охоче і радісно. Тут вони дивилися на шахти і терикони, на серйозних бабусю і діда, на абрикосу — літню чи вже зимову. Тут завжди їли донбаський борщ — обов’язково з квасолею і нарізаною на великі шматки капустою.

Мирноград було кому вдягати

Коли запитати в Зінаїди, ким вона працювала, вона каже: ніким. Для близьких завжди була — Зіною, для внуків і правнуків — бабусею Зіною. Інші часто кликали її Андріївна. Мирноград знав Зіну і ходив до неї  по красивий добротний одяг. Купити його не було де, тому найкраще — шити. 

Статурою Зіна не вирізнялася. Русяве волосся завжди зав’язувала у хвіст і рідко носила розпущеним. Мала блакитні-блакитні очі. Такі прозорі, що коли дивитися, то здавалося: бачиш не очі, а небо. 

У будинку на Уральському в найбільшій його кімнаті стояв великий-великий стіл, шафа, куди Зіна ховала тканини і яку замикала на ключ, а на кухні — швейна машинка найстарішого німецького бренду Veritas. Після Другої світової завод, що їх виробляв, розібрали як репарацію (відшкодування збитків, спричинених війною) та націоналізували. Він був у Віттенберзі —  місті у Східній Німеччині, окупованому радянськими військами. Швейні машинки і з педальним приводом, і з електродвигуном, у шафках та без них — у період СРСР розходилися звідтіля на всі радянські терени.

Шити Зіна вміла. У двір з абрикосою приходили жінки з Мирнограду: по сукні, спідниці, костюми, пальта. Робили примірки перед трюмо в найбільшому коридорі. Тут же Зіна підганяла під жінок одяг. Пізніше, коли у неї з’явилися онуки, шила й для них. Онучці — сукенки, яких в магазинах не було, хлопцям — брюки. 

Мирноград, принаймні його частина, десь у 70-х і після них був завжди вдягнений завдяки Зіні.

Зінаїда ж — не з Мирнограду. Народилася в Росії за років три до Голодомору. Застала все найгірше: два голоди і не одну війну. Вперше на її дім зазіхнули німці, коли мала 14. Другу свою війну переживає й досі — з росіянами, вже в Україні. Попри це, Зіна ніколи не нарікає на долю: навпаки, багато розповідає з того, що пам’ятає. Відтак, якби не вона, чи знала б я достеменно, яким був Мирноград?

Зіна була господинею дому з віконницями. І він для неї багато важив. Це вона завжди варила борщ із квасолею та великими шматками капусти. Це вона навчила варити такий борщ усіх, хто ставав тимчасовим мешканцем цього дому. Це вона доглядала сад, ростила абрикосу і зробила дім домом, а не просто — будинком.

На вішаку завжди лишали місце для форми рятувальника

Були у будинку, крім різьблених меблів та великих кімнат, й інші речі, що відрізняли його від решти.

Каски лежали в шухляді трюмо. На вішаку поряд з іншим одягом висів рятувальний костюм. 

Будинок мав свій телефон, для всіх на той час — рідкість. Телефон — не зовсім звичайний: його дзвінок був виведений навіть у двір. Коли дзвонили — чули всі сусіди, а може, й трохи далі. Втім, дзвонили по телефону найчастіше одній людині з будинку — Олександрові.

Господар дому був помічником командира взводу гірничорятувальної частини. Він рятував шахтарів. Коли телефон дзвонив, найчастіше це означало щось недобре. Олександр швидко вдягав форму та їхав на місце аварії. Не їхав — летів, мчав, нісся. Інколи його забирали машиною, інколи сам біг до частини. Їхати далеко і надовго й не треба було: всі шахти Мирнограду розташовані поруч.

Якщо траплялася аварія, крім дзвінка телефону, було чутно ще й гул сирени. Мені кажуть, що гуділа сирена так, як ті, що зараз сповіщають про початок повітряної тривоги, коли росіяни обстрілюють українські міста.

Олександр, на диво, теж не з Мирнограду. Якось приїхав сюди працювати. Допоки остаточно не залишився в цьому місті, його відправляли в різні частини Донеччини, а інколи й Луганщини — тоді сім’я ненадовго оселялася там. 

Високий, худий і завжди серйозний. Він бував на різних шахтах і в різних місцях, коли там — біда. 

У 1966 році на «Шахті 5/6» сталася аварія, про яку змовчали в Радянському Союзі. З верхньої частини терикону зійшла лавина — просто на будинки біля його підніжжя на Садовій, Жданова та Розинській. На шахті — викид розжареного газу й попелу. Пожежа. Загинуло 18 людей. Про шахту мені говорять охоче, а от коли питаю про аварію і чи був там Олександр, кажуть: чують про таке вперше, їм він такого не розповідав. 

Чи дзвонив тоді телефон у будинку, лишається тільки здогадуватися.

Крім того, що чоловік був рятувальником і начальником, він ще й був господарем у домі. Й дідом, якого внуки називали дідусем Сашею. Часто порався в гаражі з «Москвичем», якого згодом продав. Їздив велосипедом на город в інший кінець Мирнограду, згодом город стало важко глядіти:  місця біля дому вистачало, щоб виростити основне. 

Місто чекає

Остання дитина сім’ї з будинку, яка народилася в Мирнограді, — Катерина. 

Так склалося, що у Зіни й Олександра то єдина внучка, всі інші — хлопці. Катерина жила з батьками на Київщині, куди переїхала її мама, щоб працювати. Склалося й так, що саме Катерина, яку баба з дідом звали Катею, проводила в них часу найбільше. Коли хворіла, її відправляли в будинок на розі Уральського.

У Мирнограді Катя бавилася з братами, бігала в центр по морозиво за 20 копійок, каталася на гойдалці, яку дід поставив у дворі. Ходила на уроки фортепіано у дім, що вулицею нижче, хоча не надто це й любила. 

Щоразу з Мирнограду поверталася з новою книжкою нот і обов’язково красивою листівкою: у них на Київщині не було книжкового магазину, а в Мирнограді — був.

Катерина стала дизайнеркою. Це — моя мама. Зіна й Олександр — мої прадід і прабаба. До них востаннє я їздила зовсім малою. Мама мріяла показати Мирноград мені дорослій: хату з віконницями, терикони, шахту «Центральну» і абрикоси. Хоча дім Горбачови продали ще до початку війни на сході.

Зіна перебралася у Дніпро. Олександр похований у Мирнограді. Десь у 2020-му їздити провідувати могили було вже дуже важко: на фронті ставало суворіше, на блокпостах із контролем — теж. 

Усі телефони тепер мовчать

У перші місяці повномасштабного вторгнення у місті було відносно спокійно. Втім, фронт  наближався швидко.  У 2024-му російські війська почали обстрілювати Мирноград майже щоденно. Восени того року тут зникли світло, вода, газ і мобільний зв’язок. За кілька місяців до цього оголосили евакуацію. 

На початок 2025-го тут уже не лишалося цілої школи чи дитячого садка, росіяни зруйнували центральну лікарню. Ринок, який продовжував працювати навіть без електрики, згодом теж знищили. 

Донедавна цілими були тільки кілька будинків. Але росіяни не лишають цілим нічого. 

Запеклі бої за Мирноград почалися у другій половині 2025-го. Тривають досі. Телефони у Мирнограді давно замовкли. Тепер там працюють рації. 

Ще в грудні на карті DeepState усе місто позначили як «сіру зону» — територію, статус якої потребує уточнення. Південна його частина вже червона. Це означає, що має статус тимчасово окупованої. 

Будинок із каменю з біленими стінами, історію якого я пишу тим часом, — саме там, він сірий як ніколи. Чи є він досі — невідомо. Зв’язок із Мирноградом у родини з цього дому обірвався торік. Останній родич, який там залишався і доглядав могилу Олександра, більше не відповідає. Надія на те, що він просто виїхав, усе ще залишається.

Будинок, що бачив чотири покоління,  ніколи не був для них просто будинком — завжди був домом. Ніколи не стане просто спогадом — завжди буде частиною їхньої історії, навіть якщо фізично вже не з ними. 

P. S. 

Головна героїня цієї історії — швачка Зіна, яка жила на околиці Мирнограду і допомогла відтворити для тексту безліч деталей із життя цього міста, за кілька днів до публікації померла. Поховати її у Мирнограді родина не змогла. Так Зіна та Олександр розійшлися назавжди, але, напевне, зустрінуться в іншому вимірі. 

Хочеться вірити, що бабуся Зіна встигла розповісти онукам, правнукам і нам усім щось дуже важливе.