Повномасштабне вторгнення як трагедія великого масштабу упроявлює нас, українок та українців, як націю. Можна вивчати і зважати на безліч соціологічних досліджень, але зараз ідуть процеси як усвідомлення себе самих, так і відкриття нас країнами демократії.
Ці два процеси йдуть паралельно зі щоденною боротьбою проти російської агресії, згореністю, спротивом та жалобою, відстежуванням руйнації наших земель та рухом воєнних дій; вони йдуть попри міцну згуртованість і солідарність нашої нації та водночас срачездатність, міряння травмами та розколи.
Україна з 1995 року є членом Ради Європи, весь цей час ми нібито позиціонували себе як європейську країну, кожен політичний відхід від цього вектора спричиняв протести активної частини громадянського суспільства. Далі йшли демократичні вибори та повернення на рейки європейської цивілізації.
Але для більшості навіть європейських країн це було формальністю. Є така країна, є такі депутати, є такі міністри, судді, журналісти, громадськість… Але направду мало хто замислювався над нашим наповненням, якістю. Та і як ми самі транслювали, ким ми є? Якою є наша історія, сприйняття самих себе? Хто ми? Як віднайти наші сліди серед затоптаних стежин Російської імперії, Радянського Союзу? Чим ми відрізняємося від «рускіх»: одна мова, одна країна, одна освіта, один народ. Що цікавого відкрила світові наша культура?
Нас завжди вивчали через імперські російські наративи, де немає місця самостійності, де ти можеш слугувати хіба що воланом, комірцем, бантичками великої імперської культури. Невід’ємною частиною рецепта якої-небудь кулебяки.
Саме зараз відбуваються процеси заглиблення в те, ким ми є і якими ми були раніше.
Можна вважати дрібницею перейменування картини Едгара Деги в Лондонській національній галереї, але зміна напису «Рускіє танцовщіци» на «Українські танцівниці» має неймовірний візуальний, історичний, соціокультурний ефект. Це частина історичної справедливості. Це момент прозріння і подальшого вивчення історії з розумінням, що таке імперськість і комунізм на наших теренах, як він позначився на видимості інших націй. Тих націй, котрі не перебували в парадигмі вивченого і упізнаваного рабства, але були поневоленими, не мали права на самоідентифікацію, хіба що в рамках екзотичного, малого й дозволеного панівною спільнотою, знищувалися, депортувалися, грабувалися сторіччями.
Якими ж ми самі зчитуємося в ці страшні часи? Людьми волі, спротиву, солідарності, пасіонарності і обстоювання себе, своєї власності, своїх кордонів.
Соціологічні дослідження вказують на те, що лише кожна десята людина в Німеччині готова захищати країну зі зброєю в руках у разі нападу Росії. Кожна четверта готова до виїзду. До Мюнхенської безпекової конференції підготували дослідження, яке засвідчує: 89% українців та українок готові обстоювати країну, незалежність зі зброєю в руках. Це фантастична цифра нашої нескореності й незламності.
Якими ще ми є? Сентиментальними і чутливими. Ми співаємо повстанських і сучасних пісень, співаємо «Червону калину» і «Ще не вмерла Україна» під час повітряних тривог, під час перепочинку від боїв, у полоні, підтримуємо піснями своє ментальне здоров’я. Ми спільно й глибоко переживаємо кожну загибель, оплакуємо кожну людину. Ми зі сльозами зустрічаємо наших полонених. Ми говоримо поезією, бо важко обрати інші слова, коли відкриваються страшні воєнні злочини окупантів. Ми створюємо меми перемоги й насміхаємося з ворога, інколи абсолютно по-дитячому, але це дозволяє зберегти в собі людину.
Ми є людьми магічного та містичного мислення. Тому ми слухаємо аферистів, астрологів, віщунів та відьом. На жаль, це не лише слугує самозахистом, а і впливає на навичку критичного мислення, але явно є частиною світобудови більшості.
Ми віримо в сильну енергетику наших слів, прокльонів на адресу ворога. Ось ця містика, єднання з різними силами природи і потойбіччям дуже злучає нас із будь-якими корінними народами по всьому світу.
Я не можу сказати, що цей рік нас усіх змінив, але він дав нагоду заявити про себе вголос, розпочати внутрішні процеси пошуку своєї ідентичності, власної декомунізації та деокупації, повернення до неї, відмову від насильницьки утвореної.
Цей рік дав мені зрозуміти, що таке страх. Страх на фізіологічному рівні, який, хоч і на кілька днів, заганяє тебе десь дуже глибоко як особистість, коли навіть письменницька навичка споглядання, прожиття, відчуття й переповідання іншим зникає. І ти з полегшею зауважуєш її повернення, але не тоді, коли вона реально повернулася, а згодом, коли обмірковуєш пережите.
Цей рік дав мені вкотре розуміти важливість людей. Тих, хто поряд, тих, хто далеко. Дав зрозуміти, як сильно я люблю мою землю, країну, мій Київ.
Цей рік дав мені зрозуміти, якими сильними можуть бути мої ненависть і агресія. І коли я не можу дістати ворога, мені залишається посилювати контроль над ними, щоб не випустити їх у ближнє коло або ж навіть у соціальну мережу.
Велика війна позначилася на моєму вмінні бачити й говорити про майбутнє. Я болісно відчуваю власну знемайбутненість. Легше було повернутися до короткотермінового планування, хоча на ці звичні для мене дії також знадобився час. Але ясно бачити майбутнє мені не вдається, тому сильно дратують візіонерські статті та виступи людей, переконаних у своїй убезпечності та неушкодженості, своїй особливій цінності та вмінні перебувати над ситуацією.
Ця знемайбутненість не позбавляє мене віри у перемогу, справедливе правосуддя, наш український внесок у переформатування системи міжнародного права і правопорядку. Як не дивно, вона зміцнила мою віру в нас як націю, людей і територію вільної Європи, пасіонарної цивілізації.
Так, нам буде непросто. Навіть зараз, коли трохи відпускає, ми починаємо мірятися горем, травмами, болем. Вирують політичні й соціальні маніпуляції. Не проговорені достатньо теми, не прогорланені та не вилікувані старі травми, отримані свіжі рани. Недовіра до інституцій, нездорова система правосуддя, корупція та суспільна незрілість.
Ми вибудовуємо ієрархії, котрі все одно будуть мінятися, і все це не буде легко. Нам доведеться створити нову абетку чутливості, якщо ми хочемо зберегти в собі людяність. А наша людяність є однією з важливих ознак нашої нації. Впевнена: у кожного й кожної була нагода в цьому переконатися цього важкого й важливого року.
Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
