1989 року, перебуваючи на віденському вокзалі, британський та американський історик, публіцист Тоні Джадт задумав свій magnum opus «Після війни». Тієї миті видавалося, що Європа позбулася воєнного минулого і століття протистоянь добігають кінця, і Джадт прагнув зафіксувати нову сторінку в історії цієї частини світу.
Падіння Берлінського муру, крах комунізму в Центрально-Східній Європі та на Балканах одночасно із запізнілим розпадом Російської імперії — а точніше, того, у що вона трансформувалася після революції та громадянської війни 1917–1922 років, себто Радянського Союзу, — давали шанс викинути диктатуру, мілітаризм, економічний занепад й ідеологічне рабство на смітник історії. Тим паче що пошук нової ідентичності для об’єднаної Європи супроводжувався витісненням привидів пам’яті й рішучою відмовою від полювання на їхніх творців заради майбутнього миру.
Тектонічні політичні та економічні зміни на європейському континенті сповнювали політиків і їхніх виборців — від узбережжя Атлантики до Уралу — оптимізмом і надією. Як засвідчила історія, абсолютно передчасно.
Зруйнувати залізну завісу, що відокремлювала цивілізацію від занепаду, і утвердити інституційні підвалини для спільного розвитку — виявилося замало.
Система міжнародного права й тісна економічна співпраця держав, всупереч переконанням мислителів лібералізму, не запобігли новому вибухові насильства. Росія, що мала стати найбільшою європейською потугою не лише в географічному, а й насамперед в економічному та цивілізаційному вимірах, відмовилася приєднатися до клубу адептів ліберальних цінностей і водночас виявилась неспроможною витворити альтернативну рольову модель суспільних відносин, яка би привабила інші країни вільного світу. Натомість ревізіонізм та іредентизм стали опорами для ідеології величі — саме тієї, з якої свого часу почався крах Європи.
Можливо, якби Тоні Джадт дожив до наших днів, він перевидав би свою книжку з іншою назвою. Він міг би назвати її «Перед війною» (Ante bellum) або «Ілюзія миру». Тому що для миру недостатньо права, інституцій та економічного процвітання. Єдине, що по-справжньому стримує вас, щоб не вбити надокучливого сусіда, — ваші цінності, а не суспільний осуд.
Сьогодні, через понад 30 років після закінчення ери глобального протистояння, світова «вісь зла» міцніє, а західна цивілізація знову в передчутті великої війни.
На східних її кордонах ця війна вже вибухнула, але поки що західному обивателю вона відлунює лише мільйонами біженців, економічною нестабільністю та несміливими спробами інтелектуально осмислити нову реальність. Усе так само, як і тоді, 1938-го. Тільки новою точкою відліку замість Судетів став Крим, а «народна єдність» набула форм «русского міра». Незрозумілий лише кінцевий результат цієї війни.
Війни, що точиться за право демократичного світу існувати й бути собою.
Українці, які опинилися на передовій битви з ожилим демоном імперського мислення, ставлять за мету виграти не так війну, як мир для наступних поколінь.
Маніфест сталого миру, який на початку 2023 року презентували громадські лідери України, спирається на засвоєні уроки історії. Зміна президента Росії свого часу не допомогла чеченському народові відстояти власну незалежність, бо, зрештою, вибір президента — це прояв, а не причина хвороби, а держава — ніщо інше, як суспільний договір. Та й ідею «русского міра» важко назвати авторською, коли всі її риси виказують сформовану суспільну ідеологію.
Щоб уможливити сталий мир, українському воїнові мало перемогти російського солдата на полі бою, а українській державі — відновити цілісність її міжнародно визнаних кордонів.
Важливо ще спровадити в небуття жагу російського суспільства до ресентименту, його нав’язливу ідею культурної зверхності, інерційність мислення і моральний релятивізм, що, як Світова черепаха, підтримують небо російського імперіалізму.
У багатьох громадян Західного світу, які ось уже майже три з половиною десятиліття живуть у добі «після війни», думка про нову війну спричиняє когнітивний дисонанс. Вона видається неможливою через свою абсурдність.
Проте гасло «Війна — це мир, свобода — це рабство, незнання — сила» зі сторінок орвеллівської антиутопії де-факто перекочувало в реальність.
Між Європою «після війни» і Європою «перед війною», цілком можливо, так само стоїть знак тотожності. Зрештою, абсурд як такий — не стільки ознака цієї війни, скільки її кінцева мета.
Війни, яку майбутнє веде з минулим, цивілізація — з новітнім варварством, а життя — зі смертю. І в цій дуелі медіа — не лише літописці, але й секунданти.
Ми знаємо, як цивілізації занепадають. Але як цивілізації виживають? І що ми повинні зробити для цього?
25–27 травня на IX LMF можна буде пошукати та знайти відповіді на ці питання. Цьогоріч подія відбудеться в гібридному форматі офлайн та онлайн. Фокусна тема: «Після війни чи перед війною. Як цивілізації перемогти хаос?». Повну програму дивіться тут.
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
