Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Коли ми говоримо про вплив війни на дітей в Україні, то часто згадуємо невтішні цифри та рейтинги. Так, 44% наших дітей вже зараз мають ознаки посттравматичного синдрому. І так, понад чотири сотні тисяч українських школярів, за даними МОН, не можуть навчатись офлайн, бо їхні навчальні заклади зруйновані, пошкоджені чи не облаштовані якісними укриттями для безпечних занять. Я вже не кажу про дослідження рівня добробуту дітей та іншу статистику, якою щодня оперую в роботі фонду savED.
Але заглибимося, власне, у сьогодення сучасних дітей, виклики для яких по-своєму різні, а їхні історії часто свідчать про розвиток «всупереч». Як війна за три роки свого повномасштабного виміру глобально змінила нове покоління українців? Який звичний для свого віку досвід наші діти проживають уперше, а хто лише мріє про нього? І наскільки вони вірять у власне успішне майбутнє?
«Онлайн-покоління» українських дітей
Я іноді жартую, що нинішнє покоління українських учнів — перше покоління дітей у нашій сучасній історії, яке хоче ходити до школи. Так сильно, що деякі з них заради цього їздять на уроки до сусідніх сіл і містечок, бо рідна школа розбомблена або непридатна для офлайн-занять. Таким чином діти відвідують і деякі освітні центри «Вулики» від savED, що стають єдиним простором навчання у громадах. А учні, які пережили окупацію, навіть про це могли лише мріяти, коли ловили слабенький інтернет потайки від росіян і завантажували завдання онлайн від українських учителів. Ці історії ми особисто чули з командою в деокупованих селах Харківщини й Миколаївщини.
В Україні є тисячі дітей, які роками через пандемію та повномасштабну війну не мали доступу до базових сходинок для свого розвитку — дошкільної та шкільної освіти.
Як наслідок, ми вже бачили тривожні результати міжнародного оцінювання досягнень старшокласників PISA-2022: півтора року розриву у розвитку між дітьми з України та однолітками у країнах ЄС, США і Канаді. Якщо порівнювати успішність учнів сільської місцевості та великих міст усередині України, то вже йдеться про розрив у чотири роки з природничо-наукових дисциплін та п’ять — у навичках читання. І це лише результати, отримані впродовж перших дев’яти місяців повномасштабної війни.
Втім, загалом проблема доступу до освіти — це далеко не лише про вплив на знання з предметів, здобуті не повною мірою або втрачені. Це про реальність, коли на півдні та сході країни є цілі громади, в яких діти початкових класів ніколи не бачили на власні очі справжнього дитсадочка або школи зсередини. Тобто це відсутність цілого пласту життєвого досвіду, навичок та вмінь взаємодії і комунікації, які здобуваються в дитинстві.
Всі освітні активності, які були в цих дітей останні три-чотири роки, це заняття онлайн. У 2024 році так навчалися майже чверть українських школярів.
Досі пам’ятаю, як кілька місяців тому в деокупованому селищі Центральне на Миколаївщині ми з командою savED відкрили підземну школу і місцевий першокласник щиро дивувався з вигляду зеленої дошки на своєму першому офлайн-уроці в новому укритті.
Діти старшого віку, з якими я спілкуюся у прифронтових регіонах, часто розповідають, що найбільше, чого вони хочуть, — повернутися до школи. Бо це спілкування, друзі і якась нормальність життя.
Семикласник у селищі Печеніги на Харківщині, де ми із savED облаштували навчальний простір, вперше потрапивши у новий клас біології під землею, сказав: «Тут класно, тут все реальне. І зір псувати не доведеться, бо я вже втомився від навчання з планшета». Це сказала 12-річна дитина. Таких українців ми часто називаємо «онлайн-поколінням» через те, що вони постійно сидять в ґаджетах, але будьмо відвертими — війна цьому сприяла, бо змусила їх учитися через екрани.
Ми з командою savED щиро радіємо, коли відкриваються наші нові простори для дітей, що дозволяють повністю або частково повернути їх за парти. Але оскільки в регіонах наразі дуже різний безпековий контекст, варіанти освітніх рішень підв’язані під реалії війни. Приміром, на Київщині торік ми створили модульні класи для учнів знищеної гімназії у Богданівці. На Миколаївщині та Дніпропетровщині нам вдалося реалізувати тимчасові школи в комунальних будівлях — у будинках культури. А у громадах Харківщини, де фронт дуже близько і діти можуть навчатись лише онлайн, ми створюємо наші освітні центри «Вулики» для позашкільних активностей, або більші навчальні простори винятково під землею. Так в Ізюмі «Вулик» на базі укриття перетворився на безпечні 100 квадратних метрів для навчання й дозвілля у громаді. Це єдине місце, де школярі святкують випускні та навіть здають НМТ.
Найбільш ефективним рішенням у багатьох подібних випадках на сьогодні є саме підземні осередки. За площею приміщень деякі з них уже вважаються андеграундними школами, де можна відвідувати уроки в класах так само, як колись над землею, але в безпеці від обстрілів. Зусилля у створенні таких гнучких рішень, без очікування масштабної відбудови чи завершення війни, варті емоцій дітей, що нарешті бачать своїх однокласників та учителів наживо. Адже доки триває війна, наша головна задача у сфері освіти — це відновлення не шкіл як будівель, а доступу до освітніх послуг.
«М’які навички» потрібні дітям уже зараз
Будь-яка ініціатива, що повертає дітей до офлайн-освіти, навіть якщо це навчання по кілька годин на день чи на тиждень, дає старт для надолуження втраченого у їхньому розвитку. Але ми насправді дуже мало знаємо і говоримо про те, чи цього достатньо. Бо все ж таки в умовах війни, що невідомо ще скільки триватиме, ми маємо формувати національні інструменти, які в різний спосіб допомагають дітям із різних регіонів.
І в цьому контексті нам треба думати не лише про простір, де діти зможуть навчатися чи мати позашкільні активності, і не лише про умовні ноутбуки та планшети, якими ми їх забезпечимо.
Питання ширше: чи можемо ми робити комплексні програми, де би пріоритетами були психоемоційний стан дітей та їхній загальний емоційний розвиток?
За даними минулорічного дослідження savED «Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення», щонайменше втричі більше дітей мають тривожний стан, ніж вважають їхні батьки й учителі. А 26% школярів особисто визнають, що сильно потребують психологічної та емоційної підтримки. Війна та її умови дуже вплинули на психоемоційний стан учнів різного віку та їхню здатність навчатися. Серед основних викликів у роботі зі школярами опитані педагоги називають зниження мотивації дітей до навчання, їхнє невміння самостійно вчитися і труднощі співпраці в командах. Опитування «Ukraine Children’s Action Project» показало, що 39% дітей середнього та старшого шкільного віку відчувають байдужість до навчання та минулих захоплень.
Тобто наразі цьому поколінню потрібно навчитися вчитися, попри усі виклики війни. Комусь із дітей доводиться це робити вперше, а комусь — заново. Але на цьому шляху їм потрібна підтримка — ініціативи не лише окремих освітян, а системні проєкти від держави та громадського сектору. Якісна робота із соціалізацією, можливостями нетворку та позашкільними активностями дає позитивні результати. У прифронтових громадах, де функціонують освітні центри «Вулики» і тьютори savED проводять позакласні заняття, 90% дітей кажуть про дуже позитивні емоції від процесу. Особливо це важливо для дошкільнят та учнів початкової і базової школи — більшість їхніх батьків говорить про те, що діти почали цікавитися навчанням після активностей з наставниками та роботи в командах. На Харківщині вже маємо випадок, коли дитина почала читати повноцінно лише після таких занять у «Вулику» — в 11 років. А в одній з громад разом із тьюторами наші школярі вивчають математику за допомогою кулінарних майстер-класів — рахують калорії. Діти дуже люблять невимушеність поза контрольними у школі та домашніми завданнями — ігрові челенджі та арт-сесії. Усе це про позашкілля, яке, на жаль, в Україні під час війни дуже обмежене, а десь — відсутнє взагалі.
Чого хочуть сучасні діти?
Нинішнє покоління українських дітей, а надто підлітків — це в дуже недалекому майбутньому дорослі люди, які працюватимуть із нами в компаніях, створюватимуть нові тренди в суспільстві і вирішуватимуть долю нашої держави.
Більш як половина опитаних дітей у 2024 році віком 10-15 років не знали, ким хочуть стати. Наростаюча невизначеність у цього покоління стала помітною і щодо майбутнього своєї країни.
За даними минулорічного опитування «Мріємо та діємо», у віці 10-12 років 88% дітей мають обнадійливу візію, а після 16-ти до цього схильні вже 70%. І за три роки повномасштабної війни ці показники мали стабільну тенденцію зниження.
У 2022 році в мене та моїх колег із фонду з’явилася гіпотеза, що якби ми дали дітям точку прикладення зусиль або відчуття власної потрібності, то в них було би більше бажання залишатися в Україні та бути активними тут задля реалізації своїх амбіцій. Тоді ми спільно зі Spirit of America стартували освітню програму для підлітків UActive. Сьогодні це ініціатива розвитку малих громад, завдяки якій хлопці й дівчата протягом десяти місяців вчаться проєктного менеджменту і втілюють власні ідеї розвитку своїх сіл і містечок. Найкраще розпрацьованим із менторами проєктам ми надаємо перше фінансування — 5 тисяч доларів. За цей час програму закінчили 496 випускників і втілили у своїх громадах такі проєкти — нові спортивні майданчики, міські простори для ігор та дозвілля, гуртки 3D-друку, театральні клуби. Для втілення ідей у життя діти самостійно залучали додаткові кошти — усього це понад 207 тисяч доларів. Але серед усіх учасників у межах нашої ініціативи близько половини все ж не дійшли до реалізації проєктів. Це говорить про те, що простір для роботи з мотивацією та підтримкою деяких дітей ще великий.
Але є й інші цікаві спостереження: з року в рік під час повномасштабної війни активні підлітки найбільше мріють про створення «офлайнових» молодіжних просторів у своїх рідних громадах. Це ще раз говорить про те, що вони хочуть закрити свою базову потребу — живе спілкування з однолітками та безпечне дозвілля. Про це вони говорять і тоді, коли висловлюють власні очікування від програми: бажання побороти страх спілкування з іншими та більше соціалізуватися.
Чи можемо ми, дорослі, зараз допомогти з цим новому поколінню? Мусимо. І тут ми маємо знову нагадати собі, що найбільша воєнна втрата для нас у перспективі — це не втрата будівель та приміщень, а втрата людей. У робочих чатах мені вже пишуть колеги, які працюють із прифронтовими громадами, про те, що деякі батьки хлопців-старшокласників налаштовані вивозити їх з країни до настання повноліття. Загалом чверть опитаних savED учнів та учениць хочуть виїхати жити за кордон. 20% «не визначилися».
Ті, хто замислюється про виїзд з України, основною причиною називають власну невпевненість у тому, що зможуть тут реалізуватися.
А серед тих, хто бачить майбутнє на батьківщині, у 40% випадків відповідають, що не вірять у свою спроможність вступити до провідного університету. Водночас потенціал і майбутнє українських дітей є критично важливими для України як держави. Навіть якщо подивитися на це з демографічної точки зору, на сьогодні діти до 18 років становлять найтонший прошарок нашого населення — 15%.
Як підтримати нове покоління в Україні?
В умовах нинішньої затяжної війни, будьмо чесними, важко вирішити всі проблеми, які накопичувалися роками, подекуди ще до повномасштабного вторгнення. І держава, і громадський сектор, і всі українці загалом надто обмежені в ресурсах, аби це зробити.
Переконана, в національному дискурсі наша увага має бути там, де життя «онлайн» або взагалі не існує, де значні руйнування та постійна небезпека, бо поруч фронт. Нам потрібно давати більше можливостей для позашкілля і сформувати єдину систему роботи з психоемоційним станом дітей. Почати можна з малого. Навіть поїздки в кемп у Карпатах для школярів, які сьогодні навчаються під землею десь на Харківщині чи Дніпропетровщині, вже були би стартом. Сфокусуймося і на тих дітях, для яких у нас взагалі немає комплексних державних рішень. Це неповнолітні українці на тимчасово окупованих територіях.
Феноменальним є кейс Маріупольського ліцею. Його адміністрація разом з батьківською спільнотою після виїзду з окупації змогла отримати від влади Києва простір для поновлення уроків офлайн. Зараз понад 200 дітей вчаться зі своїми педагогами у класах на третьому поверсі школи у Пущі-Водиці. Дехто з них не лише з Маріуполя, а і з інших тимчасово окупованих територій — Нової Каховки, Бахмуту і навіть Криму. Діти, чиї батьки не у Києві, проживають у пансіоні в ліцеї. Знаю історію дитини, яка вчиться і живе там після 9-ти років у російській окупації. Вона захотіла мати українську освіту, попри все. І батьки, які досі живуть на тимчасово окупованих територіях, відпустили її до Києва. Але один ліцей не може прийняти всіх охочих. Україні потрібні такі бордингові заклади, куди ми зможемо запросити на навчання учнів з умовного Бердянська, Скадовська чи Енергодару. Це наш шанс не втратити цих дітей як частину покоління, дати їм можливості в Україні і відчуття, що вони тут дуже потрібні.
Ганна Новосад, співзасновниця благодійного фонду savED.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
