Ця подорож почалася ще на Рівненщині з фото, знятих на мобільний телефон. Мій близький друг Сергій, який півтора року відслужив добровольцем, показував знімки із зони війни. У 2015-2016 роках його медична служба базувалася неподалік Попасної, що в Луганській області.
— Ніколи не вгадаєш, що у ящику під ними! — засміявся тоді Сергій, розглядаючи фото, на якому спина до спини сиділи двоє військових. — Цукеркова маса! То такий куб з вафель, горіхів й шоколаду. Нам волонтери прислали.
А далі із фотоархіву зринають розбиті снарядом проіржавілі літери, що колись складалися у слово «Попасная», безлюдний вокзал, заміновані поля. Мені кортить зловити погляд, зрозуміти, що Сергій відчуває, переглядаючи світлини, але він дивиться ніби крізь них.
Аж раптом піднімає очі — а чом би не поїхати туди знову? Пройтися місцями, де базувалася його бригада. Зустрітися з місцевими, котрі підтримували військових тоді і лишаються поряд з війною досі, бо там їхній дім. Коли був військовим, Сергій не надто часто спілкувався із місцевими, тепер захотілося пізнати той світ ближче.
Завжди напоготові
10 листопада 2015: «Сьогодні приїжджав комбат із передка. Каже, що сєпари стріляють по них уже п’ятий день. Навіть в новинах з’явилися повідомлення, що під Попасною застосовують важкі міномети, які мали бути відведені відповідно до Мінських домовленостей. ЗМІ потроху прокидаються» [тут і далі — уривки зі щоденника Сергія].
Від сирени «швидкої» не сховаєшся. Тут вона, здається, звучить в рази гучніше. Той звук проникає у кров. Не можеш не думати про те, що саме цієї миті життя когось з українських військових висить на волосинці.
— А ти чого сюди їдеш? Ти тут своє уже відбув… — між іншим кидає Сергієві один із нацгвардійців, що оглядає нашу машину на блокпості перед Попасною. — Показуй, що везеш у рюкзаку!
Сергій жбурляє на сніг аптечку, теплі речі, термос.
Цивільне населення в зоні бойових дій часто зверталося по допомогу до волонтерів і військових. В тому числі — медичну. А бувало і навпаки — місцеві цивільні медики приходили на поміч воякам. Серед таких — Лєна Залозна, рентген-лаборантка, котра часто в екстреному порядку приїжджала до поранених бійців. Навіть вночі сідала на велосипед і їхала в районну лікарню на околиці міста, що за чотири кілометри від її будинку. Хоча робити цього не мусила.
9 листопада 2015: «Коли виходили зустрічати медротівських, надибали жіночку на велосипеді, яка прямувала до наших позицій. Побачила два рила з автоматами, злякалась. Ми її пропустили. Виявилось, вона приходить іноді просити продукти. Хлопці дають їй із кухні круп, тушла, олії».
— Яка образа, на кого? Хто тут винен? Біжиш, бо як інакше? Снаряд може десь поряд розірватися. Так, страшно, але біжиш далі, — Лєна має м’які, трохи дитячі риси обличчя. І часто усміхається.
У своїх вчинках жінка не вбачає нічого особливого. Її філософія проста — «хто, як не я». Про минулі небезпечні ситуації розповідає з гумором. Хоча не такі уже й минулі. Ще кілька місяців тому просто поряд з лікарнею впало три снаряди.
Рентген-лаборантом Залозна працює уже 25 років. Як почалася війна, вихідних жінка практично не має. Але на те не нарікає — за стресових обставин робота збирає людину докупи, а роздуми знерухомлюють. Особливо це стосується літніх людей, яких серед пацієнтів районної лікарні найбільше. За час війни зросла кількість інфарктів та інсультів — багато хто не витримує життя під постійною напругою. Медперсоналу на всіх не вистачає.
— Адміністрація міста уклала меморандум про допомогу із івано-франківською лікарнею. Їхні лікарі уже двічі приїжджали оперувати мешканців Попасної. Гінеколог із Коломиї Ростислав Петруняк зробив місцевим жінкам понад 130 операцій. Таких талановитих лікарів, як він, треба навантажувати, — розповідає єдиний хірург і головний лікар Олександр Ковальчук.
На початку війни, коли лікарських рук особливо бракувало, Ковальчук робив військовим операції усіх рівнів складності разом із Олександром Бурієм — щелепно-лицьовим хірургом, начальником медичної бригади, яка тоді стояла у місті.
Зараз у цій лікарні поранених лише стабілізують перед наступним етапом евакуації: зупиняють кровотечу, виводять із шоку, іммобілізують пошкоджені кінцівки. Цим в основному займаються військові медики, які розгорнули госпітальну базу. Але коли поранених надто багато, цивільні лікарі йдуть на підмогу військовим. Велику частину роботи бере на себе Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Один із їхніх хірургів не втомлюється наголошувати: 60% поранених помирають на фронті від неправильно наданої першої допомоги.
20 березня 2016: «Навчали молодих лейтенантів. В основному, здається, тямуща молодь. Але що цікаво: за весь час навчання у військовій академії в них було всього три дні (!) занять із тактичної медицини».
Щоб дистанціюватися від війни, Олександр Ковальчук займається бджолярством. Його будинок на в’їзді в місто час від часу тремтить від обстрілів з «Градів».
— Ми вже звикли до тих бахів. Навіть підозріло, якщо тихо. Коли стріляють, знаємо, що вони там, що не підходять крадькома ближче.
Нашу розмову із головлікарем перериває телефонний дзвінок.
— Кто постарше, тому грамоты не нужны. Молодежь их любит. А зачем мне грамота, вот скажи? Мне главное, чтобы на памятнике написали красивые слова, — каже Олександр комусь на тому боці слухавки.
Хірург перебрався у Попасну із окупованого Первомайська, що за 14 кілометрів. Там лікар прожив 20 років і перед війною теж очолював лікарню, вклав багатенько зусиль у Первомайський госпітальний округ, який тепер по той бік лінії розмежування. А втім, Ковальчук рук не опускає — лікар мріє організувати у зеленій зоні Попасної медмістечко.
Уламки пам’яті
У місцевому музеї є земля із групових поховань, де лежать загиблі під час Другої світової війни мешканці Попасної. Адміністрації міст та сіл надіслали ґрунт на прохання Семена Іофе — засновника музею.
Пан Іофе — литовець, який виріс і вивчився у Вільнюсі, а потім долею випадку оселився у Попасній. Він ніколи не знав власної рідні — малим дитям його знайшов на сходах аптекар, який і відніс хлопчика у дитячий будинок. Звідси, певно, й бере початок любов пана Іофе до історії — у зрілому віці він зайнявся тим, що дошукувався коріння і єднав докупи артефакти із Донбасу та усіх усюд. Іофе зібрав достойну колекцію робіт місцевих художників та скульпторів. Вони і бережуть сокровенне для цього краю.
8 грудня 2015: «Почув цікаву історію. Трапилася неподалік Дебальцевого. Під час відступу чувака забули в підвалі — там була вогнева точка. Той дві доби (!) не здавався і відстрілювався. Коли сєпари його врешті убили, то поклали на ноші, накрили жовто-блакитним прапором і принесли під наш блокпост».
У 82 роки по душу видатного діяча міста прийшла тривіальна смерть — від рук розбійників, які хотіли пограбувати музей.
Всі ми родом з дитинства
— …Уяви, зараз десь від землетрусу помирають люди.
— Тихше. Мурашки пішли по тілу.
Ведуть розмову підлітки у школі з вікнами на війну.
Український прапор висів над школою у Черемушках (район Попасної. — TU) навіть тоді, коли всі інші установи міста зняли його за наказом ополченців. Директор, ризикуючи власним життям, опустити прапор не погодився.
Із січня по березень 2015 року школа була зачиненою. А її директор Віктор Шулік все ж ходив на роботу — рятував систему опалення разом із вчителем фізкультури Анатолієм Бориславським. Половина чавунних батарей посипалася від морозу. Пізніше саме Анатолій запалив своїх учнів ідеєю плести маскувальну сітку для військових флешмобом #22 стрічки. Ініціатива поширилася й на інші навчальні заклади міста.
11 листопада 2015: «Часом я уявляю, як у наших бліндажах граються у війнушку діти — вже після того, як усе закінчиться. Цікаво, як увійде в історію ця війна?»
Майже кожен будинок району Черемушки пошкоджений обстрілами. Молокозавод і підприємство із виробництва скла теж постраждали. Є щось хворобливе у побудові композицій для фото із поствоєнних фактур. Ми з Сергієм не можемо дібрати ключа і відчути сповна, як мешканці району день у день живуть із цими гнітючими ландшафтами.
А все ж у школі ми не застали пустки. Більшу частину зруйнованих приміщень уже відновили. Танцювальний клас дихає ремонтом. Тут бракує лише дзеркал та станків.
Перед війною творча група Ірини Нестеренко збиралася на виступ у Словаччину. Закордонні паспорти були готові. Але з початком бойових дій батьки не пустили дітей у мандрівку до Європи. Колектив, з яким хореографиня займалася до 2014 року, розпався. Багато дітей виїхали. З тих, хто з часом повернувся, чимало полишили танці. А все, що залишилося у самої викладачки після того, як у її будинок влучив снаряд, — це пил.
Та Ірина не здалася. Поїхала до дочки. І заново зібрала дитячу групу. Тепер буває, що до пізньої ночі вона шиє і прасує костюми, а вдень її час займають репетиції. Прийти на заняття учні можуть і в будні, і у вихідні дні. Танці стали для них терапією від прифронтових страхів і тривог.
29 грудня 2015: «Були з Кувалдою в Попасній — купували тосол до маталиги. Кувалді біля 45. Позивний отримав за габарити своїх кулаків. Як казав один товариш: “Кувалда страшний, але добрий”. А було, що Кувалда розчулився. Виїжджали на передок, кіт Сірко терся біля гусениць. Оскільки їхали ненадовго, його з собою не взяли. Коли повернулися, зустрів нявкотінням, ліз на руки то одному, то другому. Кувалда помітив, що кіт плаче, — і сам ледь не пустив сльози».
Після репетиції четверо підлітків лишаються з нами чаювати.
— А де ви служили? — питають у Сергія.
— Між Попасною і Комишувахою.
— Ого…— вигукує одна з дівчат, Марина.
Вона брала участь у проекті «Діти і військові» і має багато вражень:
— Спочатку і ми, і солдати розказували про звуки, які нас лякають. Потім з того зробили сценарій. І вийшов спектакль.
Звуки обстрілів Марина пам’ятатиме завжди. Вона, як і решта тутешніх дітей, уже впізнає, де і з чого саме стріляють, а також уміє оцінювати небезпеку: якщо просвистіло, загроза минула. Ховатися у бомбосховище школярі навчилися за 6 секунд.
— Чого вам найбільше хочеться? — питаємо.
— Миру, і щоб батьки були живі та здорові.
— Щоб вернулася близька подруга.
— А ще, аби танцювальний обладнали дзеркалами і відкрили в Попасній нормальне молодіжне кафе.
— А взагалі нам дуже мало треба. Навчились цінувати те, що є. Дорожити одне одним, — каже старшокласниця Анна.
Дорогою у центр міста обговорюємо саме Анину історію. Нас обох вразила дівчина, яка не знає, в яке місто вирушити на навчання й остерігається, що війна і до Харкова може дійти.
— Щось невловиме є в її голосі чи то жестах…
— Бо усі діти, з якими ми спілкувалися сьогодні, виїжджали в інші міста на період того пекла. А вона Попасної не лишала, — Сергій розгадує ребус Аниної інакшості. А я повторюю про себе, як мантру: «Дорожити одне одним».
Як рідні
Попасна виникла із селища для робітників, що гарували над Донецькою залізницею. Вагоноремонтний завод теж побудували для потреб залізниці. До війни на заводі працювало дванадцять тисяч людей. Зараз продовжує роботу лише п’ять.
Те, що місто є залізничним вузлом, якраз і стало причиною завзятих боїв за нього.
Сьогодні ж рух на вокзалі Попасна-2 майже завмер. Основний вокзал майже порожній.
— Знаєш, коли служив, думав про те, щоби повернутись сюди уже цивільним, — каже мені Сергій, коли купуємо квитки на потяг Костянтинівка-Київ. — Мені ці землі, як рідні…
Рідним може стати місто чи місце, яке стало точкою відліку змін. До нього приріс тілом і думкам. Його звуків не затерти й не стишити, бо вони дрібнять вщент життєві ритми, плани, зв’язки між людьми не лише у східній частині країни, місті Попасна, а скрізь. Сергієві хочеться не забувати, а бути далі поруч, вслухатися у важливі історії, передавати іншим.
І люди вертаються у Попасну, бо вірять, що мир десь не за горами.
Фотографії — авторки та з особистого архіву Сергія.
[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
